Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Треба сіяти широко. Роздуми про місію України та виміри сучасності

Вважаю, що роль нашої Церкви щодо Майданів і того, що зараз відбувається в Україні, полягає у тому, щоб бути «сіллю і дріжджами». Навіть якщо ми, починаючи від звичайних людей і закінчуючи президентом Зеленським, не завжди це усвідомлюємо. Проте втілення католицької соціальної доктрини очевидне: поняття поваги до людської гідності, солідарності, субсидіарності, принцип спільного добра – все це наша Церква сіяла, починаючи з Митрополита Андрея. Пізніше це продовжили глави УГКЦ Мирослав-Іван Любачівський, Любомир Гузар і тепер Блаженніший Святослав Шевчук. Не останню роль у цих пропозиціях відіграв Український католицький університет як через тексти, так і своєю педагогією, своїм способом ухвалення рішень, що й формувало стилістику громадянського суспільства.

На мою думку, великою мірою посткомуністична українська стилістика громадянського суспільства перебуває під впливом Галичини. А Галичина значно сформована під впливом Греко-Католицької Церкви.

Церква в центрі уваги

Зараз ми не маємо авторитетів, за кожним словом яких слідує безапеляційне виконання цього слова. Я свідомий того, що те, що я говорю як архиєпископ, не завжди й не у всьому доходить до наших вірних. Але іноді це слово потрапляє в інші, навіть несподівані контексти. Пригадую випадок, як колись я вийшов у колоратці з Апостольської нунціатури в Києві, сів у таксі, і водій питає, з якої я Церкви. Я відповів, що з Греко-Католицької. Він уточняє: «Чи то Церква Гузара?» Кажу: «Так». І він каже: «О, я люблю слухати того чоловіка. Він дуже розумний». Питаю: «А ви ходите церкви?» «О, ні-ні! В жодному разі. Але я його слухаю, як він дає інтерв’ю».

Отже, ми можемо спостерігати феномен, через який вплив УГКЦ в суспільстві значно більший, аніж кількість людей, котрі визнають свою приналежність до неї.

Тому стараюся бути присутнім у різних частинах Америки в різних контекстах, а не лише в «бульбашці» нашої Церкви. За останні два місяці був у Каліфорнії, в Техасі, двічі в Чикаго, часто буваю у Вашингтоні та Нью-Йорку. Також побував у Італії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Румунії, Польщі. Це були зустрічі різних масштабів у різних середовищах – монастирях, притулках для біженців, у межах єпископської конференції, Синоду чи через медіа. Кожна така зустріч є нагодою пропонувати важливі речі – правду про Україну, інформацію про те, що відбувається.

Сьогодні як ніколи досить широка аудиторія готова до цього. І можна, а навіть треба, сіяти широко. Безперечно, багато роботи є і в самій Церкві, конкретно в нашій архиєпархії. Але праця назовні теж надважлива. Хіба не в цьому полягає місія? Треба інтенсивно працювати з тими, які провадять інших. Важливо допомагати формулювати розуміння 60 мільйонів американських католиків щодо подій в Україні у світлі Євангелія, діючи через чільних архиєпископів і єпископів. Допомагати лідерам зрозуміти, чому Україна сьогодні є епіцентром глобальних змін.

Тож, з одного боку, я дуже немічний, скромний єпископ, архиєпархія якого перебуває в дефіциті фінансів ось уже 10 років. Число наших вірних зменшилося зі 100 тисяч до 10-12 тисяч, і авторитет єпископа щораз умовніший, аніж реальний. З другого боку – це момент, коли наша Церква разом зі своїм народом перебуває в центрі глобальної уваги.

Чому не всі не розуміють, про що наша війна

Є різні нерозуміння в різних регіонах земної кулі. На планеті тривають принаймні 20 гарячих конфліктів, воєн. І всі вони мають різні причини. Найбільше не розуміють природу війни, яка триває в Україні, в південній частині світу: Африці, Латинській Америці, частково в Азії. У демократичних країнах Україну порівнюють з Давидом, який відважно протистоїть Голіафу. Натомість у інших країнах Росія перевертає цю формулу на протилежну. Тобто це вона – сміливий Давид, що став жертвою консолідованого, «колективного» Заходу. Це вона протистоїть Америці та Європейському Союзу. Росія представляє себе як країну, яка в радянський час боролася із західним колоніалізмом, підтримувала Алжир, В’єтнам та інші країни в боротьбі проти «гніту» капіталістичних країн. Таким чином багато південних країн опиняються на боці Росії.

До слова, вдалим було рішення президента Зеленського послати Жана Беленюка, чорношкірого депутата Верховної Ради, чемпіона Олімпійських ігор 2020 року, до Африки. Бо він може сказати: «Якщо ви, африканці, вважаєте, що Росія така толерантна і відкрита на наші потреби, подивіться, чи там є чорний член парламенту. В Україні він є».

Тобто нам треба комунікувати. Ми не робили цього ефективно і, очевидно, досі у нас для цього були обмежені ресурси. Треба зазначити, що тепер наша комунікація покращилася. Президентська команда готує добрі тексти і меседжі. Але найважливішими є постава і зміст комунікації, яку транслює народ України. Бо президент Зеленський пішов за народом, наздоганяє його в розумінні різних істин і в національній свідомості. Саме народ визначив імідж України.

У перші місяці після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в приватній розмові український посол у Франції сказав, що проблема у Франції не зі звичайними людьми, а з елітою. Люди розуміють, бачать правду на поверхні. Я сам переконався у цьому, відвідуючи Нормандію, куди поїхав у паломництво до Лізьє – міста святої Терези від Дитятка Ісуса. Також я хотів подивитися на берег, де американці висаджували свої війська, які визволяли Європу від нацистського тоталітаризму. Хотів відчути прецеденти західної реакції щодо тоталітаризму.

І коли я прибув до містечка Байо, провінційного регіонального центру, і пізно ввечері зайшов до катедри, то побачив, що там стоїть український прапор. Далі, йдучи містом, побачив будинок мерії: триповерхова будівля ХІХ століття, на якій 15 прапорів – посередині французький, європейський і прапор міста Байо, а по боках по шість українських. Тобто велика частина людей інстинктивно, а можливо, й емоційно глибоко солідаризується з Україною.

Війна змушує світ пізнавати правду

Російська політика і російський бізнес промовляють до слабинок осіб, спільнот і країн. Люди хочуть вигоди. Ми ще ніколи не жили в часі, у якому був би так розвинений культ комфорту. І для німців було вигідно мати відносно дешевий газ. Хоча американський президент Рональд Рейган застерігав їх ще у 1980-их роках: не будуйте цих газопроводів, бо станете залежними! Ще донедавна «Північний потік – 2» будували, хоча чітко мовилося про стратегічну небезпеку цього бізнес-підходу. Німці думали приблизно так: створимо мниму взаємну економічну залежність, і вона гарантуватиме мир та добробут. Проте залежність виявилася односторонньою, миру нема, а рівень добробуту знижується.

Проблема в тому, що люди хочуть отримати щось, не даючи нічого. Шукають легшої дороги. І коли ми нехтуємо принципами, то потрапляємо в халепу. На жаль, цього разу халепа – на українській території. І це не просто халепа, а глибока трагедія в геноцидальних вимірах.

Як дивитися на це з точки зору Євангелія, з точки зустрічі з Христом? Христос є Правда, Дорога і Життя. Драма цієї війни змушує світ пізнавати правду, яка є болючою, змушує людей дивитися в дзеркало. Багато хто, як-от колишня Федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель, ще не може прийняти свою помилку, яка залишиться в історії. Але помилялася не лише вона. Помилялися і колишній президент Франції Ніколя Саркозі, і італійські політики Романо Проді та Сільвіо Берлусконі. У свій час помилявся Джордж Буш, який подивився у вічі Путіну, «побачив його душу» і назвав його чесним чоловіком. Помилявся і Барак Обама, який висміював свого суперника Мітта Ромні під час передвиборчих перегонів. Ромні сказав, що Росія нестиме найбільшу геополітичну загрозу для Америки, а Обама відповів, що економічна політика Ромні застрягла у 1930-их роках, соціальна – в 1950-их, а його геополітика – в холодній війні. Обама виграв вибори, але глибоко помилявся. Президент Дональд Трамп скандально помилявся, і його дії та постави спричинилися до відчуття всесильності Путіна. Це, зокрема, й стало причиною фіаско США в Афганістані. Я особисто вважаю, що Путін вирішив напасти на Україну саме після того, як побачив, у який спосіб американці тікали з Афганістану в серпні 2021-го. Це рішення не було прийняте ні в лютому, ні в січні, ні в грудні, а значно раніше. Те, що Путін каже, що не буде застосовувати ядерну зброю, треба розуміти в контексті його попередніх брехливих заперечень, що він не здійснюватиме повномасштабне вторгнення в Україну.

Тепер уже не кажуть «Kyiv is Russia»

У світі триває глибоке переосмислення багатьох речей. Звісно, залишається питання, чи цей процес, який триває через шок і пізнання того, чого Захід не хотів пізнавати, не буде призупинений поверненням до критеріїв вигоди і комфорту. Країни ЄС та Північна Америка разом із Японією досі стоять на доволі чітких позиціях: засудження вторгнення, війни і звірств та підтримка України. І тому важливо, зокрема в Америці, зокрема у Вашингтоні, постійно пояснювати, що відбувається і чому.

А це питання «чому?» полягає у тому, що в російській культурі існує глибока патологія імперіалізму й колоніалізму. 70% населення Росії підтримує політику війни. І варто зазначити, що цей рівень підтримки стабільний. Чому так? Бо є бачення себе як імперії і прагнення тією імперією бути. А імперія за визначенням має колонії.

Україна є найважливішою колонією для Росії з економічних причин, а також із погляду військової, антинатовської стратегії. Для того ще є історичні й ідеологічної причини: без України російський імперський міф втратить свої історичні основи.

Отже, мусимо багато працювати, бо є багато міфів, штампів і стереотипів. Змінювати їх непросто, але можливо. Історію пишуть переможці, і ми вже це бачимо. Ми бачимо, як сотні тисяч слухають лекції Тімоті Снайдера. Його перша лекція зібрала пів мільйона глядачів. А я пам’ятаю, коли існування України взагалі було відсутнє в свідомості більшості американців. Коли я представлявся: «Борис», мені казали «Oh, You`re Russian». Я відповідав: «No, I`m Ukrainian». А мені: «Whats that

Раніше на Заході Київську Русь сприймали як частину історії Росії. І це великий здобуток Гарвардського українського інституту, що ситуація змінилася. Ця праця тривала 40-50-60 років тому. І нині жоден серйозний історик в західному світі не може оминути того, що це саме Київська Русь. Тепер уже не кажуть «Kyiv is Russia». І я думаю, що з перемогою буде нова увага до джерел української історії.

Головне не боятися, бо страх породжує захисну реакцію, і ми «забарикадовуємося». Людина, будучи сильною, стабільною, не маючи комплексів, є відкритою. І цю рису нам дає Євангеліє. Це нам дає Христос. Він такий сильний, що може віддати своє життя. Він знає, ким Він є. Він знає, що є возлюбленим Сином Отця. І тут дуже важливо, щоби ми плекали правдиву гідність, яка, до речі, полягає не в тому, що ми маємо силу знищити ворога. Так, нема ради, треба боротися. І наслідок цієї боротьби – вбивство нападників. Якщо вони інакше не розуміють, то ми мусимо себе боронити. Але є велика небезпека того, щоби диявол не заліз у наше серце. На жаль, війна має деморалізувальний ефект…

У час війни тяжко говорити про тонкі речі, про сірі зони, бо війна вимагає чорно-білих рішень. Тому певні слова і певні істини не звучать. Або звучать парадоксально чи навіть скандально. Це великий виклик – подолати зло і тих, що його несуть, зберігши при цьому людяність. По-людськи це неможливо. І ми потребуємо Божої благодаті. Я кажу передусім про себе самого. Злорадство через збільшення кількості вбитих загарбників є природним, але я не думаю, що Господь Бог радіє з числа вбитих росіян. А ми покликані мати Божий погляд, покликані до надприродного життя.

Історія без духовного виміру обмежена

Геноцидальний характер війни Росії проти України вражає. Якщо ми шукатимемо його корені, то сягнемо самого Адама. Господь дав йому все і застеріг лише стосовно одного: «Не бери плід з цього дерева, бо вмреш». Але Адам все одно простягнув руку і взяв плід. Бог дає і кличе до життя через ділення й сопричастя. А Адамовим гріхом є ненаситне бажання брати. Це як із міфічним героєм Танталом, який стояв по шию у воді, але не міг напитися. Ненаситність – це щось диявольське. Ця риса є згубною. І тепер вона доводить до смерті десятки тисяч росіян.

Люди вбивають одне одного від часів Каїна. І при всьому прогресі й технологічних можливостях роблять це щораз ефективніше. З болем думаю, що рано чи пізно ядерна війна стане неминучою. Кількість держав, які мають ядерну зброю, лише помножується. І в якийсь момент хтось її таки застосує, бо людина слабка, піддається пристрастям.

Тут я говорю і як священник, і як історик. На мою думку, історія, яка не враховує духовного виміру, обмежена. Щоби писати про історію людей, треба розуміти людську природу. Феноменом України є те, що вона змушує багатьох задуматися над духовними началами.

Зараз у світі триває двадцять воєн. У чому особливість української? Очевидно, в тому, що вона є дуже впливовою в плані економіки, політики, енергетики і продовольства. Це епіцентр глобальних змін. Але вважаю, що найпотужнішим є те, що це відбувається у ХХІ столітті, коли все щораз більше деконструюється: нема істинних констант, нема чоловіка, нема жінки, нема подружжя, нема об’єктивної правди. Невдовзі будуть карати учителів, які кажуть учням, що два плюс два дорівнює чотири. Тобто ми живемо в час деконструкції, де є диктатура суб’єктивізму. Аж тут раптом з’являється країна, яка каже: «О, ні-ні, братику-сестричко, не все розмите: ось це правда, а це  брехня, це добро, а це абсолютне зло. І я готовий за це віддати своє життя».

Те, що в час споживацтва, культури комфорту, крайнього суб’єктивізму цілий народ каже «я жертвую собою задля істини» – найважливіший момент сучасного українського феномену. І він є духовний. Він вражає, бо він правдивий. Навіть якщо люди цього до кінця не розуміють. На них це впливає, бо це правда.

Тож ми покликані навіть у найскладніших обставинах шукати правду. Правда не є ідеологемою, не є концептом, але остаточно є Христом. Ми, християни, самі себе применшуємо, коли тлумачимо християнство як один із можливих світоглядів чи засіб, інструмент давати собі раду з проблемами, чи як певну філософію. Коли ми так живемо християнством, так до нього ставимося, то воно здешевлюється і стає нецікавим, банальним, нестравним. А ця війна, мені здається, мала би кликати нас, християн, до нової зустрічі з Христом, який є живою Правдою. Правдою в стосунку з нами. Так принаймні я переживаю цю війну.

Ця війна не стала для мене несподіванкою

Тема визвольної боротьби України в моєму житті не лише існує, а є свідомою. Моя тета загинула як членкиня УПА. Ми виростали як члени Церкви, яка в Україні була заборонена. Я мав 12 років, коли вперше брав участь в голодовці за політв’язнів. Залюбки слухав історії і читав про визвольні змагання. Мав нагоду особисто спілкуватися з такими людьми, як отець Іван Гриньох, які були провідними інтелектуалами цього процесу.

І коли 24 лютого 2022 року в Парижі мене розбудив отець Роман Остап’юк зі словами: «Вставайте, владико, війна», я пережив шок, але це не було несподіванкою. Хочу сказати, що проблеми російського імперіалізму для мене завжди були очевидними. Коли ми з владикою Глібом Лончиною задумали і творили «Братство Бориса і Гліба», одним із постулатів було те, що ми мусимо змінити Росію. Українці мусять змінити Росію, бо доки вона є імперіалістично-колоніальною культурно-політичною одиницею, доти ми не матимемо спокою.

Зазвичай імперії не віддають своїх колоній, не покидають свою імперську тотожність без поразки у війні. Таким є історичний закон, який знайшов своє віддзеркалення в нашому особистому житті: ми зазвичай стаємо на шлях навернення, коли зазнаємо краху. Треба вдаритися об дно. І в цьому грішному світі необхідні тюрми, поліція, армія для захисту невинних перед злочинцями. І тому український захист є правильним, хоч і травматичним для нас.

Будь-який небайдужий українець чи українка обманює себе, якщо вважає, що він чи вона не залишиться травмованим цією війною. Війна калічить, війна спотворює. Але через Божу благодать у контексті лукавої війни людина може проявляти героїчні чесноти. І нам варто молитися й чувати над тим, щоб ми мали мужність і мудрість чинити Божу волю в цих жахливих обставинах, захищаючи правду, невинних, захищаючи власні серця від ненависті. Без Божої благодаті ми не зможемо перемогти в цій війні, зцілити травми, які вона залишить.

Свідченням цього є досвід покоління моїх батьків, яке дало нам життя, прищепило нам велику любов до їхньої Батьківщини, яка стала нашою. В час їхньої юності на українській землі було вбито сім мільйонів людей. Кожен українець пережив невимовні травми. Але з вірою те покоління долало травми і будувало нове життя. Наприклад, моя мама втратила сестру і матір, маючи 18 років, втратила дім, можливість здобути освіту. Але знала п’ять мов, була елегантною, життєдайною, усміхненою і за кожних обставин, будучи скромною людиною, усіх навколо себе піднімала. Люди біля неї ставали кращими, хоча сама вона мала дуже непростий життєвий шлях. Отже, в Бозі це можливо. І це покликання кожного з нас.

Борис Ґудзяк, митрополит Філадельфійський УГКЦ

Поділитися:

Популярні статті