Третій том «Світильника істини»

(Закінчення з листопадового і січневого чисел)

Про важливі ювілейні святкування 90-ліття їх Святости Патріярха Йосифа написав о. І. Гаврилюк: «Усе своє життя наш Патріярх Йосиф віддав на службу нашій Церкві й нашому народові… Своїм мучеництвом, терпінням, засланням, жертвою й кров’ю Блаженніший Патріярх Йосиф освятив свою Церкву… Як найвищий Ієрарх-Патріярх і авторитет своєї Церкви і народу…. виборов їй місце в родині східніх помісних Церков… виробив для неї статутовий устрій, надав їй синодальне управління та завершив її гідністю рідного Патріярхату… Блаженніший Патріярх Йосиф дав приклад архипастирських подорожей по всьому світі й показав справжній взір апостольського душпастирювання». Шановний Автор слушно уважає, що слідами нашого Патріярха поспішив також папа, який тепер відвідує вірних у різних країнах світу.

Про цей благословенний ювілей написав також о. І. Сиротинський, який при кінці свого докладного звідомлення зацитував слова подяки Патріярха Йосифа: «Дякую Вам і в батьківській любові обнімаю Вас, як добрий батько, як син українського народу, як Ваш рідний брат по крові… Перейняв я цю спадщину, щоб її боронити і захищати від усіх стріл лукавого. Вітаючи мене як свого Патріярха, молячись за нього у св. Літургії, висловлюєте свою віру, маніфестуєте перед Господом Богом і перед цілим світом, що Ви свідомі та зрілі діти своєї Церкви і свого народу. І тому благословлю Вас і благаю, бережіть цю велику спадщину нашого древнього християнства і непорочною занесіть у наступне тисячоліття, що його почнемо з ювілеєм хрещення Руси-України в 1988 році…»

У спогаді про братів Шептицьких, Отців-Студитів і о. Петерса — Володимир Гординський написав, між іншим, про переховування жидів під час німецької окупації і про те, що в передбачуванні еміграції Митрополит Шептицький був закупив у Німеччині кілька посілостей, щоб українська Церква мала там якесь матеріяльне забезпечення. І так після закінчення війни отці-Студити при помочі о. Петерса при манастирі зорганізували дім для старців та молитовне об’єднання німецьких жінок для обслуги того дому у Крефельді, де також була українська церква. «Але тоді сталось щось несподіване. Преосвященний Кир Іван Бучко вислав о. Петерса на визітацію отців-Студитів до Канади, а манастир, церкву і дім для старців передав німецькому єпископові міста Аахен. Після повороту з Канади о. Петерса навіть не допустили до келії в манастирі».

Далі поміщено спогади В. Приходи, С. Калинюкаі єп. Гринчишина про хресний шлях нашої Церкви та передрук із «Свободи» статті В. Жили про єп. Прашка, про його працю для рідної УКЦеркви та про вірність її Патріярхові Йосифові. Після зворушливого спомину О. Соневицької «З колядою у кард. Інніцера» слідують спомини д-ра К. Чеховича, хорунжого УГА, про його зустрічі із українськими стигматиками, про нерукотворний образ Матері Божої на шибі найбіднішої хати в Чайковичах та джерело цілющої води під ним і про паломництва та численні оздоровлення. Написав також д-р Чехович про винищення політичних в’язнів в 1941 році напередодні приходу німців до Львова: «І в тюрмі на вул. Лонцкого, і на т. зв. Бригідках знайдено маси трупів… Під Бригідками повно людей. Неначе чекали на визволення в’язнів. Пізніше кинулися витягати трупи з пивниць, щоб знайти своїх рідних». Згадав шановний Автор і про тортури в тюрмі та про 10 років сибірської каторги.

Про реколекції в січні 1939 року під проводом Слуги Божого Андрея написав Василь Ленцик.

А далі слідують спомини о. В. Пелеха про оркестру Богословської Академії та о. мітр. І. Гаврилюка про 22-й Конгрес «Пакс Романа».

М. Гор написав про важливий день 22 грудня 1939 p., коли в свято Непорочного Зачаття Митрополит Андрей висвятив свого наслідника, висвятив того, який двигав хрест свого високого сану через московські концтабори, а опісля й на волі аж до кінця свого тернем вкритого життєвого шляху.

Про віддану працю на церковній та національній ниві о. мітр. Ол. Малиновського написав Богдан Казимира. При цій нагоді згадав також про відддану працю його батька, який був парохом у Жукові та подав характеристику священиків-патріотів: «Український галицький священик був не тільки душпастирем, який вів свою паству до Бога, він був рівнож громадським діячем-провідником. Він змагався з недугою пияцтва на селі, допомагав організувати читальні Просвіти, споживчі чи сільсько-господарські кооперативи, кредитівки, клітини Сільського Господаря тощо. Під час того, як отець працював серед газдів, тоді пані-матка піклувалася жіноцтвом. Вона була їхньою доброю приятелькою, дораджувала впроваджувати корисні зміни, допомагала організувати курси шиття, куховарства, гігієни дитини тощо. Діти священика, хлопці й дівчата, працювали серед молоді села. Вони вчили їх рідної історії, помагали організувати хор, підготовляти концерти чи вистави». Це наявний доказ того, як дуже багато дало українському народові жонате священство.

Про бібліотеку Богословської Академії коротко написав М. Колянківський, а о. крилошанин М. Дядьо у своїх «Споминах» згадує тяжкі часи під польською окупацією, оборонні заходи проти польських провокацій, а також про свої студії в Богословській Академії. Про життя в Богословській Академії написав також о. мітр. Б. Ганушевський, стверджуючи, що «було воно надзвичайне, від початку до кінця я був ним глибоко захоплений. Мені здавалося, що немає на світі такого повного, різноманітно й всесторонньо схопленого життя, як у тих мурах». Згадує автор також про «гучні й галасливі демонстрації польської вулиці під проводом польських студентів з транспарантами проти Митрополита Андрея Шептицького й інших провідників українського життя у Львові».

На початку своїх споминів о. Г. Онуфрів написав: «… Ніколи не була Україна так сплюндрована… як за новітніх визволителів, які з азійських тундр принесли на своїх багнетах «волю» для всіх народів, зі своїм жорстоким і неперевершеним НКВД». А далі автор розповідає про останню зустріч у тому часі на рідних землях із Блаженнішим, який так дуже журився тим, що «багато наших священиків розстріляно, вивезено на Сибір разом з численними вірними». Опісля слідує розповідь автора про те, що Митрополит Шептицький не тільки відновив чин Отців-Студитів, але також постійно опікувався ним, а ігуменом тих манастирів назначив свого брата Климентія (Казимира). Щобільше, «сам Слуга Божий Андрей також вступає до чину Отців-Студитів і стає до кінця життя його архимандритом».

Проф. Василь Ящун написав коротко про отців-професорів Богословської Академії, подаючи коротку характеристику кожного із них та спосіб викладання окремих предметів. Згадав також і про світських викладачів і при тому з вдячністю висловився про д-ра Миколу Чубатого, що його вклад в українську науку охоплює коло тисячі публікацій, і який був опісля головним ініціятором Патріярхального руху, що його завданням є обороняти право на життя й адміністраційну самоуправу Української Католицької Церкви.

Андрій Турчин майже на початку свого спомину стверджує, що «Добрий священик був душею села, його дорадником і провідником». А далі він пише, що у Богословській Академії «була змога виробляти собі стійкий характер, підносити своє духовне життя, придбати широке знання як рівнож приготовлятись до суспільної праці, беручи участь у праці різних секцій товариства, читальні українських студентів богословії ім. М.Шашкевича та кооперативи «Визволення».

Як це стверджує у своєму спогаді о. І. Яців, у Богословській Академії «порядок дня був завжди так уложений, що не передбачував ані однієї хвилини на якісь зайві, безхосенні зайняття, що спричинили б втрату дорогого часу. Навіть… час між вечерею, а спільними молитвами і нічним відпочинком використовувано на різні доповіді, сходини, проби хору тощо».

Далі М. Колянківський подав образки з життя в Богословській Академії та дещо із семінарського гумору.

Про польські протиукраїнські акції з приводу Першого Листопада 1938 року написала З.М.: «Тої ночі поліція перевела масові арешти серед української молоді… Велика юрба польських студентів і львівських батярів облягла кам’яницю Союзу Кооператив, закидуючи її градом каміння…. Хуліганам пощастило вдертися до однієї з кімнат, облити бензиною меблі і підпалити…» Поміж іншими установами здемольовано також Богословську Академію. І про це у доповненні написав П.С.: «Розмовниця здемольована, образи святих і папи на землі… меблі поломані, скрипти на вулиці, подушки попорені… Питомець, який їхав до Риму, уже фільмував…»

Шостий розділ починається інформаціями про читальню українських студентів Богословії ім. М. Шашкевича та про зорганізовані при ній різні гуртки. Про семінарську оркестру написав о. М. Бобовник, а далі слідують нотатки о. М. Ріпецького про його діяльність для Церкви і народу.

Про великі клопоти із русофілами і важну освідомлюючу працю богословів, які з доповідями об’їжджали довколишні села, написав о. Осип Осташевський. При тому він зацитував із послання слова Митрополита Андрея з 1901 року до студентів духовної Семінарії у Львові: «Мусите добре знати наш нарід і його мову, дбати про кожне його добро, цілим серцем його любити і приготовлятися всіми способами до праці на ним…»

Ці важливі слова Слуги Божого Андрея дуже актуальні також тепер, особливо на американському континенті, як для українських богословів, так і для їхніх виховників. Автор коротко згадав про видаваний богословами Львівської Семінарії квартальний про їхню участь в обороні української мови у Львівському Університеті, зв’язки та освідомлюючу працю серед українських богословів під іншими займанщинами тощо. Згадав також про плян богословів «зорганізувати все вище духовенство й заснувати допомоговий фонд, щоб відвернути матеріяльну нужду від молодих священиків, вдів і сиріт по священиках… Широка дискусія доказала, як корисною була б ця організація для нашого священства, але, на жаль… мертвим лежить цей плян по нинішній день». Богослови влаштовували також концерти й різні інші імпрези, із яких дохід передавали добродійним українським установам. Вони рівнож зложили 5,000 корон на фонд Маркіяна Шашкевича; із процентів тієї суми мали бути виплачувані стипендії; складали вони також свої пожертви на пам’ятник пробудителя галицької землі о. М. Шашкевича.

Про цю важливу громадську працю богословів, коштом власного відпочинку чи дозвілля, написали також: о. д-р Лев Глинка і Я. Ніжникевич, а д-р М. Марунчак підкреслив, що як Митрополит Шептицький, так і о. ректор, наш св. п. Патріярх, дуже дбали, щоб богослови виховувались в дусі ідей Великого Маркіяна. Я. Ніжникевич подав огляд праці читальні «Просвіта» і приналежних до неї гуртків, а навіть імена членів управи і контрольної комісії від 1926 до 1934 pp. З огляду на брак архівних матеріялів про дальші роки, автор подав тільки імена голів читальні. При тому згадав він також про організоване життя богословів у Гіршбергу і Кулемборгу.

У «Світильнику Істини» поміщено також два вірші Романа Дурбака п.н. «Друзям» та «Вітай, Святине Духа!»

У розділі VІІ поміщено цінні інавгураційні виклади: о. д-ра М. Конрада (Закон історичного розвитку філософії), о. проф. Ю. Дзеровича (Огляд новіших педагогічних систем), д-ра М. Чубатого (Українська Церква в половині XI століття на роздоріжжі), д-ра В. Залозецького (Доба Палеологів і її мистецтво), о. д-ра В. Лаби (Св. Теодор Студит, Реформатор чернечого життя) і д-ра П. Біланюка (Блаженніший Патріярх Йосиф: спроба християнсько-богословської оцінки).

У своїй доповіді д-р Біланюк подає слідуючу характеристику нашого Патріярха:

«… Визначний науковець та інтелектуал, прикрашений набутими науковими та почесними титулами; людина ощадна і аскетично наставлена, добрий адміністратор дочасних дібр, харизматичний провідник, який зумів муравлиною працею і виявом великих чеснот полонити широкі маси вірних і стати для них моральним і духовим авторитетом, людина впливова на міжнародньому полі, людина з витонченим естетичним змислом тощо».

А далі автор вказав на праведне й аскетичне життя нашого Патріярха, його надію на Боже Провидіння й милосердя, його любов до всіх, а передовсім до української Церкви й українського народу, його готовність до «найбільших жертв з каторгами, засланнями, злобними засудами, тортурами і навіть смертю включно».

Оці великі прикмети, прикмети святої людини, віддзеркалені також у Посланнях і промовах Патріярха Йосифа, які поміщено у третьому розділі.

Восьмий розділ починається віршем Ігоря Калинця «Церква» — це про варварське руйнування церков Гуцульщини московськими окупантами.

А далі слідує джерельна стаття о. д-ра І. Нагаєвського «Від Апостола Андрея до св. Володимира». У цій цінній статті, подаючи важливі історичні факти, шановний автор також написав: «Дослідник Каргер в своєму творі „Древній Київ“ згадує, що московський поміщик знайшов у домі недалеко Десятинної Церкви клад золотих і срібних монет і ювелірних речей, повні два мішки. І замість віддати цей дорогоцінний матеріял до музею, він перетоплював його на золото й срібло та робив з цього речі для особистої користи. Яка велика шкода для української історичної науки! Згаданий автор також оповідає, що 1706 року в час будови Печерської фортеці… знайдено там 2,380 монет з різних часів. Усе забрано до Петербургу».

В описі своєї подорожі по християнському сході Михайло Бойко ділиться із читачами своїми переживаннями й дуже цікавими спостереженнями. Прочитуючи ці рядки, читач має нераз відчуття немов би своєї майже особистої співучасти в тій подорожі. Потрібно відмітити, що дійсно М. Бойко відвідав найважливіші околиці й міста християнського сходу, знав за чим дивитись та про що розпитати, і читачам ті цінні інформації ясно й вірно передав.

Далі слідує стаття д-ра В. Ящуна «Універсальність і народність культу Св. Миколая», що його з особливою набожністю почитають в Україні.

Про т. зв. «львівський собор» з 1946 року написав Володимир Барагура і при тому ствердив, що «ми, українці-католики, маємо привілей бути найтвердішою частиною скелі св. Петра. Стоїмо непохитно… хоч ворог веде боротьбу проти нас на обох фронтах… В ході нашої історії ми зазнали різних переслідувань з боку наших окупантів — католиків-поляків і православних-москалів. Польський католицизм робив на нас моральний тиск і вживав фізичної сили, щоб ми покидали свій обряд…, а на Холмщині на очах усього світу „кракуси”, військо і поліція брутально руйнували православні церкви, і тільки наш Митрополит Андрей підніс голос протесту». Брутальним московським насиллям був нелегальний собор 1946 p., який відбувся в супроводі арештів Ієрархії та масових жорстоких переслідувань священиків і сотень тисяч вірних. Автор зацитував повністю «Урочисте осудження» нелегального собору 1946 року, що його Папа Іван Павло II заборонив друкувати, згідно із бажанням московсь­кого патріярха Пімена.

Іван Лев (граф) Шептицький написав про свого дядька архимандрита студитів о. Климентія, про його многогранну діяльність та про останні його дні у московському концентраційному таборі, де він страждав «обдертий з усього, сліпий, у нужді, біді й безнадійності…»

А далі поміщено статті: М. Гузіля (про виховання духовенства в 1914 p.), М. Ж. (про духовну семінарію в Перемишлі), о. І. Л. (про духовну семінарію у Станиславові), Юрія Малого (про колегію в Римі), В. М. (про українських богословів в Оломунці), Інсбруковця (про українських богословів у Інсбруці) та С. Зубрицького (про Львівську Семінарію в роках 1914-1923).

У своїй довгій статті про Товариство Абсольвентів Богословської Академії д-р В. Ленцик, пишучи про заснування, статут і діяльність т-ва слушно відмітив у промові під час першого його З’їзду (17-18.XII, 1946 p.): «Всі ми дістали таланти, що за них треба здати звіт». На вислані від т-ва листи до Папи Пія XII і українських владик прийшли відповіді. «Не одержано тільки ніякої відповіді від американського Владики Константина Богачевського ні на це письмо, ні на пересланий о. І. Стахом список абсольвентів на евентуальну допомогу матеріяльну чи допомогу в еміграції до Америки». Під час другого З’їзду (27-28 XII, 1947 р.) «д-р Юрій Федорів згадав, що один із абсольвентів, коли просив авдієнції в преосв. Константина, то не був прийнятий…» Роман Березовський підкреслив, що «ми просились у церковної влади, але не знаходили ніякого відгомону». А далі читаємо: «… брак належної опіки, в першу чергу духовної, про яку ми просили, ще пишучи наші листи з Німеччини, відбився дуже від’ємно на збереженні покликань тих відносно ще молодих і часом висококваліфікованих кандидатів на священиків. При іншій тактиці можна було багато тих покликань зберегти для Церкви, яка на цьому терені вже болюче зачинає відчувати брак священиків».

Яр. Чумак написав короткий огляд книжки В. Солухина про варварське нищення церков та ікон комуністичним московським урядом. Серед фрагментів згадок про безсердечне руйнування скарбів християнської культури він навів важливі слова Солухина: «Хіба мають право до гордої і високої назви людини ті двоногі істоти, що легковажно нищили і нищать великі вартості спадщини і культурних надбань народу?» Ці слова відносяться також і до інших окупантів України.

про церковний спів написав довголітній диригент о. крилошанин Володимир Жолкевич. Автор звертає увагу, що «церковним є спів тоді, коли є співаною молитвою», а далі наводить слова св. Августина: «я плакав, зворушений до глибини душі, чуючи гимни і пісні, співані в Твоїй Церкві, Боже». Варто при тому пам’ятати пригадку о. Жолкевича: «Від віків є узаконено в нашій Церкві, що не уживається музичних інструментів… Епарх. Собор усильно настає на те… щоб ніхто не заводив ніяких музичних інструментів при церковному співі».

Про занепад української родини на еміграції та конечність протидії написав Яр. Чумак, а про дяківські курси і їх значення — о. Петро Ґаладза, о. Петро Романишин та інж. Теодор І. Кудлик.

В 9-му розділі поміщено Надгробне Слово Патріярха Йосифа, який у храмі Св. Софії 20.XI. 1969 р. пом’янув будівничих Богословської Академії із основником її Митрополитом Андреєм на чолі. А далі йдуть списки професорів, абсольвентів та студентів, що відійшли у Господню Вічність та прощальні похоронні промови.

Після використаної літератури, у 10-му розділі поміщено відкритий лист шотляндця о. Клейтона Барклі до українських священиків в обороні української мови, яку конечно потрібно зберегти в українській Церкві. А далі слідує список жертводавців, післяслово д-ра Сениці, індекс та світлини.

Не тільки духовні особи, але також миряни повинні запізнатись із змістом цієї дуже цінної книги, в якій віддзеркалена трагічна доля української Церкви й українського народу. Прикро вражає брак патріяршого титулу під портретом нашого Патріярха й Ісповідника Віри на самому початку цієї імпозантної та дуже цікавої книги. Велика вдячність читачів належить д-рові П. Сениці, шановним авторам та всім, що їх старанням ця монументальна 960-сторінкова книга появилась друком. Матеріяли та інформації, які могли б призабутись, а то й пропасти, збережено в тій книзі для майбутніх поколінь, а особливо для дослідників історії.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>