Третій том «Світильника Істини»

В 1983 році вийшов друком третій том «Світильника Істини». Цю монументальну книгу (960 сторінок), видану з нагоди 50-ліття Львівської Богословської Академії, д-р Павло Сениця, який зібрав і опрацював поміщені в ній матеріяли, присвятив Слузі Божому Андреєві та їх Святості Патріярхові Йосифові.

Книга ця незвичайно цінна своїм змістом. В ній віддзеркалена частина історії Богословської Академії, а також історії нашої Церкви й українського народу. Зі змістом цієї важливої книги повинні б познайомитись не тільки священики, але й владики УКЦеркви.

У першому розділі поміщено матеріяли, що пов’язані зі з’їздом абсольвентів Богословської Академії, який відбувся в Торонто в днях 5-8 червня 1980 року. Ініціяторами цих святкувань 50-ліття, які властиво почались ще в 1979 р. в Римі, був Владика Іван Прашко і Владика Ізидор Борецький.

Торонтонський Ювілейний З’їзд відбувся за Благословенням їх Святости Патріярха Йосифа, який у своєму привіті з цієї нагоди написав: «… В історії Вселенської Церкви ця Академія знайшла своє місце не лише тоді, коли оснувалась, але по п’ятидесяти роках показалось, що її дії стали більш актуальні, ніж коли іноді… Коли сьогодні бачимо екуменічні богословські дискусії і зустрічі, то можна спостерігати, що починають все від «букваря», від абеткових питань і правд, над якими наша Богословська Академія почала працювати тому вже п’ятдесят літ.

Вітаючи зібраних, Владика Ізидор теплими словами привітав Владику Івана Прашка з далекої Австралії, що його єпархія є взором зрозуміння та відданости ідеям Блаженнішого Патріярха.

Між різними привітами був також привіт від єп. Єроніма Химія, ЧСВВ із Вестмінстеру. Там він написав: «… як Богословська Академія, так і Духовна Семінарія високо піднесли нашу Греко-Католицьку Церкву в Галичині, даючи їй вишколені кадри ідейних і ревних священиків та єпископів під проводом Слуги Божого Андрея Шептицького, а потім його наслідника, Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого, кол. Ректора Богословської Академії і Духовної Семінарії. Нехай Господь Бог поможе нам, тут на поселеннях, створити подібну богословську наукову інституцію і нехай покличе до неї нові кадри ідейних і ревних священиків!»

У пересланій на З’їзд доповіді-привіті о. мітр. Іван Гриньох зацитував слова Слуги Божого Андрея, який в 1943 р. написав: «Поодинокі Церкви, лишаючися у зв’язку з усіма Церквами Заходу, можуть заховати дуже далеко йдучу автономію, яку можна назвати автокефалією… І .в нашій Греко-Католицькій Церкві Митрополит установляє Єпископів та ніяке дисциплінарне право Латинської Церкви нас не обов’язує…» (Львів, Архиєп. Відомості, 1943, ч. 3-4, стор. 43-44). Наводячи дальші слова Великого Митрополита Андрея, о. д-р Гриньох підкреслив, що «для нашого зріння й діяння Слуга Божий Андрей ставить знаки-знамена: Єдність нашої Церкви і її Патріярхат… На наших очах переємник Слуги Божого Андрея — Патріярх Йосиф — на своїх струджених і битих плечах приносить ці два знамена — Єдности і Патріярхату — із таборів смерти і заносить їх на Собор Отців Вселенської Церкви в Жовтні 1963 року… складає їх у святому році на гробі Первоверховного Апостола Петра… невтомно боронить цих знамен Єдности і Патріярхату перед незрячими чужими і безсердечними своїми!»

Під час дискусій присутні висловлювали свою журбу з приводу браку «зрозуміння деякими владиками задумів Патріярха відносно УКУ» та браку «національного освідомлення молодих священиків, що виховуються в чужих чи навіть у деяких своїх заведеннях». При тому були порушені також інші актуальні справи.

У резолюціях Ювілейний З’їзд закликає до усилених молитов за прославу Слуги Божого Митрополита Андрея, висловлює любов, вдячність і піддержку Патріярхові Йосифові та звертається в дусі християнської любови до Православних Братів в справі спільних святкувань Тисячоліття християнства України.

У 6-тій точці резолюції написано: «З’їзд закликає нашу Ієрархію, Духовенство і Мирян до єдности у піддержці Його Блаженства в реалізації помісности нашої Церкви, щоб нас історія не осудила, що ми не використали нагоди на добро нашої Церкви-Страдниці».

А у 8-ій точці читаємо: «… З’їзд звертається до нашої молоді з закликом до посвяти на службу рідній Церкві, а наш Церковний провід просить задержати жонатий стан духовенства, виховуючи його в наших Семінаріях, де б воно навчилось цінити і заховувати тисячолітню традицію нашої Церкви. Таким місцем є особливо Український Католицький Університет (в Римі), який є переємцем Богословської Академії».

В першій частині поміщено також комунікати ділового комітету, промови, інформації, поконцертову частину та пресові звідомлення. Слід ще додати, що з нагоди 50-ліття Богословської Академії колишній її студент проф. Андрій Гнатишин, на прохання о. радника Володимира Жолкевича написав музику до слів Володимира Скорупського «Ми учні Божественної Науки».

Із доповідей, поміщених у другому розділі, можливим буде зацитувати тільки деякі місця через обмежений розмір цього огляду.

У доповіді про Богословську Академію д-р П. Сениця подав цінні інформації про її заснування, труднощі й досягнення, про професорів, бібліотеку й музей та про деякі тяжкі воєнні роки й розгром окупаційною московською владою.

Започатковуючи дискусію після доповіді д-ра П. Сениці, преосв. єп. Ізидор сказав, що за прикладом професора Богословської Академії бл. п. о. д-ра Богдана Липського ми повинні нашого Патріярха «любити, йому служити, йому помагати, його захищати. Мов біблійні змії та скорпіони, що напосілися на Царство Боже, вороги не тільки на Патріярха особисто, але й на всі його дії наступають і то часом в замаскованій формі, яку не все легко розпізнати… Ми не спромоглися використати того великого капіталу, який своєю поставою наш Патріярх придбав для нашої Церкви… Добре знаємо, що якби наша постава від початків аж по сьогодні була гідна, то справи нашої Церкви виглядали б багато краще».

У статті відомого нашого історика бл. п. проф. М. Чубатого читаємо, що «хоч дуже осторожно, але систематично розбудована була Академія, плян Ватикану надати Академії право видавати дипломи, відразу поставив на ноги варшавський уряд. З Варшави пішов наказ до амбасади при Ватикані запротестувати перед Ватиканом проти надавання Богословській Академії будь-яких прав видавати академічні дипломи… Коли вдруге у Ватикані виринула справа надати Академії право видавати принайменше дипломи магістра філософії та теології, польський уряд загрозив зірванням Конкордату…»

Поміж іншими цінними доповідями є також доповідь о. д-ра Миколи Комара, який підкреслив, що «Римська Церква сталась виною — перед українським народом і перед світом — у відданні на поталу Церкви, з якою заключила унію, Церкви, яка у своїй вірності до Апостольської Столиці пожертвувала «гори трупів і ріки крови», Церкви-Страдниці, якої терплячі і переслідувані вірні сини і дочки «не знаходили ні помочі, ні зрозуміння, ні навіть людського співчуття…» Український нарід в повній щирості й справедливості має обов’язок поставити Апостольській Столиці відверте питання: чому Апостольська Столиця не поставила справи існування і долі Української Католицької Церкви ясно і недвозначно в основах своєї «остполітік» від самого початку? Українські ієрархи, відповідальні за долю Української Католицької Церкви, мали також обов’язок — поодиноко і солідарно — жадати від Апостольської Столиці прямої і офіціяльної відповіді в цій справі». (Ст. 180).

А далі о. д-р Комар згадав про надзвичайний синод, який відбувся у Ватикані в днях 24-27 березня 1980 року і під час якого владики знову не виправдали довір’я й покладених на них надій. Тоді Патріярх Йосиф, вказуючи на велику відповідальність «перед Богом, Церквою, українським народом і історією», просив присутніх владик взяти під увагу, що «наша Церква потребує мужа, щоб продовжував законні традиції Київської Руси, жив ними, боронив і хоронив їх, щоб, скріплений благодаттю Святого Духа і прикладом наших мучеників і ісповідників, зумів нести на своїх плечах хрест терпіння, труднощів і боротьби, ісповідництва, навіть мучеництва і Христової перемоги…»

У своїй праці «Українська Католицька Церква в системі канонічного права Східніх Католицьких Церков» о. архимандрит Віктор Поспішіль слушно написав: «Заборона східнім католицьким Церквам об’єднатися повністю з їх матерніми Церквами приводить до такого абсурду, що католицьке канонічне право виставляє східніх православних у кращу позицію, ніж її мають східні католики… Існує тільки одна здорова розв’язка тієї проблеми… Хай закон каже: Патріярхи мають владу над членами своєї Церкви всюди в світі і під кожним аспектом…» (ст. 253).

Пишучи про Берестейську Унію, о. д-р І. Нагаєвський згадує про мало відомий документ, підписаний князями Адамом Вишневецьким та Кирилом Ружинським. Обидва князі «подають під присягою, що поляки нападали на українських священиків і карали їх тюрмою… Вони забороняли українським священикам іти публічно до хворих за старим українським звичаєм, особливо коли вони несли вмираючим останні Святі Тайни… Ночами нападали на Церкви та споганювали їх престоли. Руських людей змушувано ходити до костьолів, а хто йшов до Церкви, того побивали, в руський піст пхали їм до уст сире м’ясо… На дітей нападали гайдуки і гнали їх до польських шкіл…» (ст. 258). Цей документ, як подає о. І. Нагаєвський, був виготовлений на просьбу Ставропігійського Братства у Львові та зареєстрований в Городському Суді 5 квітня 1595 року.

Про постійне переслідування українських священиків поляками написав також о. д-р Юрій Федорів і згадував, що «також і митрополит Рутський писав до папи на початку ХVІІ ст., що польські пани б’ють наших священиків, замикають їх до в’язниць та карають іншими жорстокими карами».

У статті Ю. Ґерича «Тайна Священства» є також цінні інформації про целібат. На підставі історичних матеріялів автор стверджує, що «в перших трьох століттях нема мови про целібат… Деякі апостоли, між ними і ап. Петро, були жонаті… Найперше целібат виринув в Еспанії, на початку ІV століття… Перша постанова Риму про целібат прийшла щойно 385 р. за папи Сірікія (384-399)». На впровадження целібату не дуже настоювали папи: Іннокентій І (401-417), Лев І (440-461), Пелагій II (590) і Григорій Вел. (590-604). «Особливо останній, папа Григорій Вел. уважав, що вимога целібату — це важкий закон,… що трудно його перевести, і жонатий клир — це факт, з яким Церква мусить рахуватись». На початку VІІІ ст. в Еспанії знесено закон про целібат, і там знову були жонаті єпископи. «На початку XI ст., як видно з постанов синоду в Павії (1022 p.), духовенство Італії було переважно жонате… В Англії вперше завів був целібат св. Дунстан (959-988 Кентерберійський єпископ), але по його смерті завмер і целібат… Целібат прийнявся в Західній Церкві не легко. Треба було більше як тисячу років, поки він тут став твердою (більш-менш) ногою. Целібат не справа віри…» В останньому часі знову посилився спротив проти целібату в латинській Церкві, і тепер, як це стверджує автор, «жонатий католицький священик вже не є «невидальщиною» між латино-католиками».

Шановний автор підкреслює, що «Східня Церква, посилаючись на св. Письмо… і на практику апостольських часів… наголошувала святість подружжя… Ап. кан. 5 погрожує відлученням (екскомунікою) від Церкви тому єпископові, пресвітерові або дияконові, котрий нагнав би свою жону під претекстом побожности… Ніхто не спокусився тим, що св. Григорій Богослов (329-389) єпископ Назіянзу був сином єпископа, теж Григорія… або що єпископ Севастії, Евстахій (ІVст.) був сином Евлалія, єпископа Кесарії Каппадокійської». Майже до кінця IX століття Східня Церква мала жонатих єпископів.

Після Берестейської Унії із Ватикану постійно йшов натиск, щоб і наші владики впровадили целібат. Багато наша Церква через те натерпілась як на рідних землях, так і в країнах поселень. Багато священичих покликань було через те змарновано. Натиск продовжується й далі, але завдяки нашому Патріярхові маємо цілий ряд нових священиків, висвячених в подружому стані.

У статті «Погром Української Католицької Церкви» о. д-р Гриньох написав про мученицький шлях УК Церкви після 2-ої світової війни під московським комуністичним пануванням. При тому шановний автор наводить ряд документів, які є доказом тісної співпраці московської православної Церкви із МВД (КҐБ) у переведенні цього релігійного геноциду. Все до подробиць було запляноване у Кремлі й Заґорську, а щоб надати цьому насиллю форм «якоїсь леґальности», зроблено це руками тероризованих українських священиків. Про членів «ініціятивної групи» о. архимандрит Гриньох написав, що вони «не були ні ентузіясти ліквідації Української Католицької Церкви, ні добровольцями з рядів українського католицького духовенства, які спонтанно зголосилися, щоб довершити якийсь небувалий акт історичного значення. Ці трагічні людські постаті із зломаними моральним і фізичним більшовицьким терором душами, які перші стали жертвами більшовицького насильства над свободою людського сумління, і їм судилось у дальшому бути слухняним інструментом такого ж насильства над тисячами і мільйонами душ інших людей».

(Продовження буде)