Третя ротунда на території* нашої епархії

Відкриття археологами Михайлівської ротунди з Написом також освітлює минувшину третьої ротунди на території нашої епархії, відкритої археологами на місцях, де тепер є будови Спішської Капітули. Археологи об’явили точно те, що в Михайлівцях: монастир, біля нього ротунду посвячену в честь Пречистої Діви Марії а біля ротунди кладбшце, храм. Точно як у Михайлівцях. Але вперше подивімся, що констатували історики і археологи:

«На основі документів з 1274 року довідуємось, що Спішське препошство мало свого попередника в монастирі, сітуованім на північний захід від теперішнього катедрального храму, за дорогою в просторі Пажиці, колись званій «Монастир». На основі археологічного дослідження, монастир походив з 11-го а може з початку 12-го століття і правдоподібно міг належати бенедиктинцям. Правда, монастир тут не стояв самий. Біля нього була паломнича церковця посвячена Діві Марії. Церковця була округлою будовою, ситуованою в просторі між теперішньою катедралкою і єпископською палатою. Церковця заникла в 1781 році. У 18-ім століттю, коли кежмарчан Й. Богус списав пам’ятні місця Спішу формою якогось краєзнавчого проводиря, він навів і пам’ятні будови. У Спішській Капітулі він згадав крім катедрали і округлу споруду каплиці, яка була ціла збудована з білих, правильно витесаних квадратів і була в дуже злім стані уже в часі, коли він блукав по Спіші. Основи тої каплиці, як також відбитки основ відкрили під час археологічних дослідів в роках 1973—1974. — Ці будови постали давно перед татарською навалою, яку менше-більше щасливо пережили, бо ротунду насильно зліквідували аж кінцем 18-го століття а монастир, який пізніше був лише якимсь господарським комплексом, поступно втрачав значення і протягом століть заник. Об’єкт ротунди є подивугідний наперекір тому, що міг бути ідентифікований лише на основі небагатого травертинового муру основ. Травертин міг дійсно бути на основі опису тим білим каменем, з якого збудували ротунду, якраз так як і найстаріші будови на Спішському замку.

Довкола ротунди було кладбище.

Про те, що муровані об’єкти з передтатарського періоду хоч частинно пережили своє спустошення, свідчить дійсність, що ротунду розібрали аж при кінці 18-го століття.

Усне передання в подобі повісті говорить, що в часах першого угорського короля Стефана І. жив у печері близько пізнішого (теперішнього) храму св. Мартина пустинник». (Бланка Пушкарова, Імріх Пушкар, Спішська Капітула, Татран 1981, стор. 13—14, 28, 29).

Тут бачимо, що ані Михайлівську ротунду, храм і монастир не спустошили татари. Вони правдоподібно спішили проти головних військових сил угорського короля і успокоїлись добичею, яку віднесли.

Дотепер ми мали лише писемні вістки про існування Спішського єпископства східного обряду, монастиря й церковці посвяченої Пречистій Діві Марії. Документи говорили про єпископа, східну єпископську мітру, молитву «Богородице Діво», про великі процесії вірників східного обряду в честь Пречистої Діви в свято Стрітення Господнього після старого стилю, про первісний монастир (в ті часі єпископ жив у монастирі). Наведемо декотрі документи:

Історики Вагнер і Бардоші згадують Спішське єпископство «східного обряду». Із знайдених «Спішських кириличних фрагментів» видно, що на Спіші були кирило методівські Богослуження, що на Спіші був осередок східного обряду. Словацький історик Сасінек також писав про це єпископство ще в минулому столітті. Бардоші, а за ним Мішкович, твердять, що спішський єпископ Яков, котрий ще діяв на кіпці XIII століття, був єпископом східного обряду. Препошт Спішської Капітули Мотгнер у своєму тестаменті з 1273 року лишив означену спадщину священикам, котрі в каплиці — ротунді що суботи по Вечірні мали співати «Богородице Діво, радуйся». Дуже важливим документом про Спішське єпископство є лист папи. «В 1402 році папа Бонифатій IX відновив спішському препоштові єпископські привілеї, бо грамота про ці привілеї згоріла з вежею під час великої пожежі, а в них згадує, що велике число русинів і волохів, які живуть у сусідстві, відвідують церкву св. Мартина в Спішській Капітулі і навертаються на католицьку віру». Цей папа також пише, що храм у Спішській Капітулі, хоч і є колегіяльний, але раніше був катедральний. «У спішській катедралі ще й тепер є дуже багато богомільних прочан під час відпусту, в день 14 лютого в каплиці (ротунді) посвяченій Пречистій Діві Марії «процесійній», яка була старша як катедралка і яку спішський єпископ Карло Салбек зніс у 1781 році. Були це процесії на Стрітення.»

Тепер археологія потвердила правдивість тих даних. Отже, ротунда, яка стояла на місці, де тепер є Спішська Капітула, була посвячена Стрітенню Господньому, у східному обряді це свято називається Стрітення Пресвятої Богородиці. Це найстаріше маріянське свято в Східній Церкві (пізніше перебране й Західною Церквою).

Отже в Спішській Капітулі, давно перед заснованням Спішського препошства, був монастир східного обряду, в ньому єпископ, ротунда і клабище. Але додаємо: напевно був там і великий храм. Археологи знайшли основи широкої будови, яка мала й вежу, але вони не знали висловитись, яка будова то могла б бути. «Під час недавніх археологічних розкопок відкрили два широкі, рівнобіжні кам’яні мури, сітуовані в тісній близькості ротунди, на її північній стороні. Вони могли належати дальшій дотепер неідентифікованій будові світського характеру. Беручи до уваги ширину мурів і їх віддаль від себе, міг то бути кількаповерховий об’єкт і не можна виключити, що мав і вежовий характер. І цей об’єкт міг бути переходовим осідком найпервіших препоштів в Спішській Капітулі. Цей здогад не можна буде перевірити, тому що останки мурів ідуть під полудневе крило теперішньої єпіскопської палати, яке в цій частині не має пивниці» (Б. Пушкарова І. Пушкар, Спішська Капітула ст. 27).

Видимо, все так як у Михайлівцях. Та велика будова була храмом а ротунда і тут була лише маузолеєм а довкола неї був цвинтар. Але ротунда з початку могла бути й дочасним храмом, доки не вибудували більший. Храм був знищений разом з монастирем а ротунда була лишена як церква для вірників східного обряду. Цілий цей об’єкт перебрало німецьке препошство, засноване в Спішській Капітулі для німецьких колонистів. Протягом століть препоштами були лише німці. З документів (і папських) бачимо на долі інших монастирів і осідків єпископів східного обряду, що ті були перебирані ченцями латинського обряду мирно, так що в монастирі доживали свій вік ченці східного обряду до своєї смерти, але не могли приймати новиціат, — але були й випадки, що ченців східного обряду і їх єпископа просто вигнали, тому в нашій історії бачимо т. зв. блудячих єпископів, які стримувались раз в однім селі, далі в іншім, доки не вмерли. Цілком можливе, що вигнані ченці східного обряду з Михайлівців відійшли в гори і заснували свій монастир у Краснім Броді а ченці зі Спіша монастир в Легнаві або десь інде.

Бачимо, що доля монастиря східного обряду а з ним і єпископства на території теперішньої Спішської Капітули була та сама, як доля монастиря в Михайлівцях. Він був зруйнований в 1312 році Карлом Робертом з Анжу, ліпне тут чудесно зістала ротунда, яка стояла до 1781 року, коли її також зруйнували. «В рішаючій битві біля Розганівців у 1312 році якраз жителі Спіша — вірні Саси — допомогли разом із жителями Кошиць (також німці) королеві Карлові Робертові з Анжу перемогти, за що він їм віддячився так, що їх обдарував багатими привілеями» (Б. Пушкарова ст. 41). «О п’ять років пізніше, у 1317 році, постала в Спішській Капітулі на північній стороні інтерієру катедралки, прямо над північним вхідним порталом широка репрезетаційна картина — малюнок. Вона зображає Корунацію Карла Роберта за угорського короля. Малюнок міг бути і подякою за привілеї. В середині картини є сидяча Мадона з дитятком на руках. По її правій руці є Карло Роберт, який прямо з її рук приймає королівську корону. За королем стоїть на колінах кастелан Спішського замку Франк з мечем у руці. По лівій стороні, як це довідуємось з напису, є естергомський архиєпископ Тома, який немов би подавав королівську корону Діві Марії. Останньою постаттю є донатор, спішський препошт Генрик. Так вирішена сцена документовала згоду небесних сил з вибором короля, отже й його авторитет на тій території, злучення церковних осіб зі світськими, які разом рука в руку мали вирішити питання світські й церковні, а врешті володіння Карла Роберта над Спишем.» (Пушкарова, ст. 41—42).

Цікаво, якими віригідними є різні передання. Наші будителі постійно говорили про Спішське єпископство вхідного обряду. Об’явлення Михайлівської ротунди а особливо Михайлівського Напису помогло ідентифікувати також місцевість Спішського єпископства східного обряду, існування якого є історичною дійсністю.

Знайдені документи і археологічні відкриття доказують, що на Спіші, а це точно в теперішній Спішській Капітулі був від Кирилометодіївського періоду храм, посвячений Стрітенню Пречистої Діви Марії. Храм у це свято навідували великі процесії русинів і волохів. З історії знаємо, що волохи — це також русини, які займа­лися скотарством. Отже, русинів-хліборобів називали русинами, русинів-скотарів — волохами. Храм Стрітення був катедральним, значить було там єпископство, а документи нам згадують єпископа Якова. Єпископська східна мітра, моління «Богородице Діво» в східному обряді, процесії русинів, лист папи про заселення околиці русинами, його згадка, що той храм був катедральним, та хотарна назва «Монастир» — це все вказує, що в теперішній Спішській Капітулі був єпископ східного обряду, і то від непам’ятних часів, а останній помер у 1300-му році. Латинські місіонери прийшли на Спіш навернути «схизматицьких» русинів у 1198 році. Були це німці. Заснували на місці бувшого єпископства «препошство» а разом з тим колонізували Спіш німцями. Русини століттями не здавались. Хоч храм був ліквідований, але зістала їм каплиця-ротунда, вважали її своєю, ішли сюди процесіями як на «святе руське» місце, «святий руський храм» — цю катедралку Спішського руського єпископства. Врешті цю ротунду — катедральку русинів наказав у 1781 році уже перший спішський латинський єпископ (спішське латинське єпископство засноване в 1776 р.) Карло Салцбек зруйнувати. Це сталося тому, що русини Спіша домагалися тоді приєднання Спішських руських парохій (а було їх над 40) до Мукачівської епархії за єпископства Андрея Бачинського, бо до того часу вони були під владою єпископа латинського в Спішській Капітлулі, і згаданий латинський єпископ старався ліквідувати слід східного обряду на Спіші, тим більше, що русини Спіша предявиил справу цісареві Йосифові II. Вкінці цісар наказав спішському латинському єпископові передати руські спішські парохії під владу мукачівського єпископа. Але згаданий латинський спішський єпископ — німець також міг постаратися про ліквідацію старинних історичних документів, які говорили в некористь латинян. Спішські русини за свою віру вели протягом століть велику боротьбу.

Ці всі дійсності приводять нас до роздумів і сміливого висновку. Архиєпископ Морави Горазд після смерти св. Методія, переслідуваний, з частиною єпископів, священиків і учнів, яких не встигли Віхінговці зловити й продати в рабство, залишили Мораву втікаючи через «великі гори» теперішньої середньої Словаччини. Перейшовши, вони зупинилися на горбку де є тепер Спішська Капітула. Було це в зимі, коли їх вигнано з Морави, за даними «Житія св. Методія». Зупинившись, Горазд з своїми вирішили на тому горбку поставити храм, спершу ротунду а далі великий храм з монастирем, що став катедральним храмом і осідком єпископства. Храм посвятили в честь Стрітення Пресвятої Богородиці на пам’ять того, що тоді, в те свято прийшли вони на той горбок і були між своїми та врятовані.

Історично й археологічно доказане існування ротунди, храму й монастиря з єпископом на місці теперішньої Спішської Капітули допомагає нам вияснити початки християнства східного обряду в Галичині (Західна Україна) і Польщі, трохи нам відслонює й долю архиєпископа Горазда та кидає світло і на авторство життєпису св. Методія «Житіє св. Методія». Подивімся на ці питання:

Дослідники пишуть, що в Кракові залишились історичні сліди східного обряду між іншим на Вавелю, що там були колись слов’янські монастирі й церкви. Польський король Болеслав Хоробрий мав навіть кирилицею позначені динари. Є історичні дані про усунення в перших роках XII ст. від правління двох єпископів східного обряду. Дворнік думає, що одне єпископство було в Кракові, а що до другого місця, Дворнік не висловлює свого погляду. Проф. Чубатий твердить, що те друге було в Перемишлі. Краківський Капітулярний річник, складений в XIII столітті, розпочинає реєстр краківських єпископів Прохором і Прокулфом. Дослідники думають, що це були єпископи східного обряду, бо таких імен не вживано в латинській Церкві. Уважаємо дуже важливим те, що констатує Дворнік, що польський календар з 14-го століття в день 27 липня має свято св. Горазда. Отже Горазда мусіли в Польщі знати. На основі лише згадки про нього в Житії його б у Календар не ввели. Він мусів діяти на терені теперішньої південної Польщі, мусіли його знати й поважати за святця, щоб він увійшов у Календар. З Великої Морави він на терені Польщі ще не міг діяти. Тепер, після знайдення спішської ротунди, храму й монастиря, для нас дуже зблизились дані про дальше життя, долю й діяльність архиєпископа Горазда. Він і ще кілька його єпископів і з священства не були зловлені і продані в рабство. Вони втекли через «великі гори» середньої Словаччини і на Стрітення Господнє дійшли на місце теперішньої Спішської Капітули. (Ця дата годиться з констатуванням Житій, що учні Методія були ув’язнені в зимушнім часі). Тут вони заснували монастир, єпископство і відсі понесли християнство й до теперішньої Польщі. Так Горазд увійшов у польський календар 14-го століття. Але й логіка говорить, що Галичина могла прийняти християнство лише з цієї нової столиці архиєпископа Горазда.

Бачучи це все відважуємось зайняти становище, що «Житіє» св. Методія постало в цім спішськім монастирі і написав його Горазд. Заключаємо це з цього: «Житіє св. Методія» не збереглося ані в одному примірнику на території Болгарії, а на Руси збереглося аж шість церковнослов’янських текстів того Житія. Учні, які дісталися до Болгарії, зайнялися цілком проблемами Болгарії. Можливий автор Житій Климент Охридський жив у Охриді, це значить на території теперішнього кордону Югославії і Албанії, занадто далеко, щоб відти Житіє дісталося на Київську Русь. Заключаємо, що Климент Охридський автором Житія не був а був ним архиєпископ Горазд і воно перейшло на Русь із спішського монастиря Горазда. Докладна аналіза текстів Житія св. Методія доказує що в них є великий вплив руської живої мови, а Горазд її знав від дитинства.

Цікаве констатовання істориків, що препошт Спішської Кацітули Мотгнер у своєму тестаменті з 1273 року лишив фундацію священикам, котрі в каплиці-ротунді що суботи по Вечірні мали співати «Богородице Діво, радуйся». Думаємо, що він хоч так рахував заспокоїти свою совість, що його препошство зліквідувало монастир і храм східного обряду. Це також було причиною того, що вони ублагали короля Карла Роберта, щоб не зруйнував хоч ротунду.

Але маємо й четверту ротунду на території нашої епархії. «Археологічні розкопки в роках 1971—1981 відкрили в Красній над Горнадом (що біля Кошиць) основи великого романського монастиря з монастирським храмом Діви Марії і центральною будовою округлого типу (ротунда). Рівночасно було констатоване, що романська тринавова базиліка є аж третьою будівничою фазою сакрального об’єкту. Ця будівнича діяльність бенедиктинів в Красній над Горнадом свідчить, що тут християнство східного обряду мусіло бути довший час а його розвиток вижадав собі аж три будівничі етапи.» (Духовні пастєр № 2 1984, Про початок і розвиток християнства в кошицькій котловині, ст. 79).

Як бачимо, це вже четвертий той самий обскт як у Михайлівцях: монастир, храм і ротунда, ті самі руїни. Тепер для вчених уже ясне, що християнство на території наших єпархій мусіло бути довший час, і то століття перед приходом бенедиктинів. Таж прецінь бенедиктинці не прийшли на цю територію тому, щоб будувати ротунди византійського типу! Михайлівський Напис виявився подивугідним свідком більше історичних дійсностей, які від основ опрокидують декотрі дотеперішні становища дослідників.

* Це друга стаття, що появилась у місячнику «Благовісник»,
що є журналом греко-католиків у Чехо-Словаччині, за місяць серпень 1984 року, перша стаття з липня була надрукована у попередньому, листопадовому числі журнала «Патріярхат». Друга стаття на цю саму тему не менше цікава,
що з нею радимо нашим читачам запізнатись.
Це світлі сторінки історії нашого християнства у минулому.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt