Троянський кінь

Коли маєш справу з противником, який постійно порушує домовлення, використовує кожну нагоду, щоб перешкодити як безпосередньо, так і на міжнародньому полі,— то коли він простягає тобі руку з якимось подарунком, навіть в найкращому намірі, то всеодно до нього не можна мати довір’я. Мимоволі насувається підозріла думка: що за тим криється? Популярно кажемо, що це «Троянський кінь».

Греки довгий час облягали столицю Трої й не могли перемогти героїчних оборонців. Тоді придумали таку штуку. Попросили про перемир’я, щоб поховати поляглих та забезпечити поранених, що лежали кругом міста. Коли ж перемир’я добігало кінця, підвезли під мури міста величезного коня, зробленого з дерева, а посли зазначили, що це подарунок в подяку за перемир’я. Довірливі троянці забрали коня до міста, а вночі з того коня повилазили греки, відчинили ворота та впустили до міста воїнів. Так пропала Троя, на довгі роки знищена дощенту греками. Звідси пішла приповідка «Троянський кінь» або підступ, скритий у подарунку.

* * *

Знаємо добре, що польський уряд конфіскував наші церкви. Знаємо, як польські шовіністи нищили без пощади не лише сліди українства, але навіть релігійні пам’ятки по-варварському. В той час польська церковна влада, яка мала заопікуватися нашими вірними в Польщі, не зробила ні одного кроку, щоб запротестувати проти такого варварського нищення все ж таки католицьких наших церков. А опіка над вірними була така, як опіка злої мачухи над правно переданими їй під опіку пасербами. Більше було провокацій та переслідувань вірних і наших священиків, ніж тої помочі.

Все зводилося до одного: чи скорше чи пізніше ми повинні влитися в польську римо-католицьку Церкву, тоді ніяких клопотів не буде. Але нарід держався при своїй прадідівській вірі, терпів і просив Бога про кращі часи.

Всім нам добре відомі вчинки польських ксьондзів, які, перебравши наші церкви, чимскоріше нищили всякі сліди, що свідчили, що це українська, греко-католицька церква. Нищили іконостаси, ікони, перебудовували бані, замальовували образи на стінах. В той самий час, як Польська римо-католицька Церква втішалася певними полегшами.

На території цілої Польщі мешкає біля 500,000 вірних нашої Церкви. Проте лише Василіяни у Варшаві правили у своїй власній церкві. Решта мусіла тинятись по наймлених костьолах, цвинтарних каплицях, а іноді по приватних шопах чи стодолах.

Довгорічні старання для 3,000 греко-українців у Перемишлі отримати одну з колишніх наших зцілілих церков постійно зустрічали відмову. І то як в урядових чинників, так і в церковних, а навіть у верховного настоятеля чину Кармелітів, у посіданні яких є наша катедра в Перемишлі.

І несподівано в 1985 році наступає якась зміна. Безпосередньо перед нашим Різдвом перемишльський єпископ Токарчук передає у нашу власність п’ять церков: в Ярославі, Поздячі, Війську, Устріках та Команчі. Деякі з них вже відремонтовано й перебрано до вжитку, а деякі дослівно або нема кому перебрати, або люди відмовляються перебрати, бо уважають, що їм належиться церква в селі, а не каплиця далеко на полі.

Візитація греко-католиків у Польщі архиєп. Марусином була не лише широко коментована, але при тій нагоді з’явились дуже об’єктивні згадки про наші обряди, про богослуження і про церковний спів, які появляються в польських періодиках. Католицький місячник «Знак» багато місця присвячує нашій релігійній тематиці, втриманій в об’єктивному тоні. А ось «Пшеґльонд Католіцкі» за 16 лютого 1986 р. містить таку замітку. «Передання зложеного депозиту властителям — греко-католикам». В римо-католицькій парафії в Красичині (під Перемишлем) передано на переховання перед грабунком та знищенням; 26 образів з іконостасів, чашу, євангелію, два кивоти з сусідніх церков. Дня 14 січня 1986 року ці предмети передано греко-католицькому душпастиреві з Перемишля о. Майковичеві…».

В тому ж часописі знаходимо іншу цікаву замітку з перемишльського повіту, в якій говориться, що протягом 1985 року на терені перемишльської дієцезії (римо-католицької) посвячено 23 нові костьоли і 3 каплиці, а, крім того, закладено 17 угольних каменів під будову нових…

Це потверджує наше припущення, що (польський костьол втішається певними полегшами, бо приділ будівельних матеріялів надає держава.

Після загальної нагінки на все українське з часів до 1953 року прийшло до певного заспокоєння. Наша Церква позбавлена свого владики, викинена із своїх стародавніх церков — жила у комірному на ласці, але не здавалась. Вірила у краще завтра, вірила у Боже милосердя. І коли в 1986 році зажевріла надія повороту до своїх старих церков, то люди прямо не можуть повірити, що це дійсність.

І тому кожному приходить до голови сумнів: «Чи це не троянський кінь, придуманий, щоб нас остаточно знищити?».

Від Редакції

Порядком дискусії друкуємо статтю В. Ґоцького під назвою «Троянський кінь», що є відгуком на польські матеріяли, що були надруковані за липень-серпень 1986 р. в журналі «Патріярхат». Важко зрозуміти настанову В. Ґоцького до надрукованих матеріялів, тим більше, коли в коментарі до польських матеріялів під назвою «Простягнена рука миру…» були названі історичні факти, у яких виразно визнано, що польська сторона зраджувала українців. При цьому був наведений Гадяцький договір і Варшавська конвенція, у яких була виразно вказана польська непослідовність. Властиво, про яку обережність чи наше захоплення ідеться авторові?

Чи справді з надрукованих польських матеріялів, а продовження їх друкується в цьому числі, можна побачити троянського коня? Можливо, автор бачить те, чого ми не спроможні побачити. Але ж у настанові польських матеріялів виразно і недвозначно підкреслено: «просимо нам простити і вам прощаємо». Це багато сказано і то в ситуації, коли їхня позиція є кращою за нашу. Поляки висловлюють бажання спільно-дружніх польсько-українських відносин. Чи, може, в цьому скривається троянський кінь? Шановний автор не добачує, що це не на руку Москві. Вона буде робити все можливе, щоб до таких дружніх польсько-українських відносин не дійшло. Вона також буде проти таких стосунків українців з усіма іншими національностями — чехами, балтійськими народами, білорусами й іншими, бо це небезпека для Москви. Коли ж ідеться про польську настанову, що була надрукована в журналі, то слід Підкреслити, що вона випливає з християнських основ. Чи маємо цю пропозицію відкинути? Хіба ні.

До речі, в цьому числі друкуємо продовження польських самвидавних матеріялів, у яких є більше сказано про долю українців у Польщі, ніж це є сказано у статті Ґоцького, де він вичисляє кривди, що їх зробили поляки українцям та Українській Церкві. Взявши все це до уваги, трудно знайти цього справжнього троянського коня, що бажає нас «остаточно знищити».

Варто дотримуватись засади — не боятися говорити з своїм противником чи ворогом, як також не йти на розмови чи договорення зі страхом. Незаперечним фактом є, що діють заяложені стереотипи у площині українсько-польських відносин не тільки серед поляків, але також не перевелись вони серед українців. Чи не час вже українцям перестати співати «… ляхам смерть…», пробуймо між собою також поборювати дух настанови, який досьогодні себе не виправдав.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt