Три джерела сили Блаженнішого Патріярха Йосифа

(Ред.: Стаття побудована на доповіді, виголошеній на різних форумах української громади в США з нагоди ювілею 100-ліття народин світлої пам’яти Патріярха Йосифа й на конгресі, присвяченому його життю і творчості, що відбувся у Львові 28 серпня 1992 року з нагоди перенесення його тлінних останків з крипти собору Св. Софії у Римі до крипти собору Св. Юра у Львові).

Життєвий шлях Патріярха Йосифа всім нам добре відомий. Ми знаємо його як в’язня Христа ради, як великого богослова-науковця та духовного провідника своєї пастви, як першого Патріярха України. Його багатогранне життя і широкий діяпазон творчости є предметом наукових дослідів, книжок, статтей, репортажів тощо. Всім нам добре відома його сила духа та незламність його характеру, що уможливили йому не тільки пережиття 18 років радянської каторги, але й теж витримати довге лихоліття тиску ватиканської бюрократії. Недарма люди вбачали у Блаженнішому мужа Божого Провидіння, людину, яку сам Всевишній наділив особливими ласками, тим таїнством ісповідництва Святої Віри, що робило його тим, ким він був. І може саме сьогодні, коли його тлінні останки, згідно з його заповітом, спочивають у крипті Св. Юра у Львові, нам слід ще раз застановитися над особою нашого великого покійника, постаратися зблизитися до нього духово, вглибитися у світ його душі, збагнути глибше його значення для нас і для цілого українського народу.

Ми діти раціональної доби, люди, які живуть напередодні 21-го століття в часі, коли панує тенденція розумово схопити тайни буття, знайти пояснення там, де, виглядало б, панує містерія, закрита людському розумові. Ми стараємося розшифрувати навіть ці найглибше заховані істини, ці темні, невідомі сторони людської психіки, глибини людської душі. Отже згідно з духом часу, підійдім до постаті нашого Патріярха, розумово намагаючись відповісти на питання, що саме уможливило йому перебороти всі ці каторги, муки, терпіння і не заломатися та залишити нам, його духовним нащадкам, таку велику та цінну спадщину. Попробуймо дати і відповідь на питання, звідки взялася у цій людині ця майже надлюдська сила духа і стійкість характеру, що вела його per aspera ad astra? Постараймось зробити це не тільки на підставі його творів та великої наукової і науково-популярної літератури про нього, яка включає м.ін. теж твори таких дослідників як о. д-р Іван Музичка, а особливо збірник під назвою Intrepido Pastori,редагований ним і присвячений всеціло Блаженнішому (Рим, 1984 p.), праці Вл. Івана Хоми, а головно його найновіша монографія про Покійника, яка появилася (1992 р.) українською і італійською мовами, та розвідка «Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого» (Богословія, т. XIX, ч. 57, Рим, 1987 р.) і твір світової слави історика професора Єльського Університету Ярослава Пелікана «Confessor between East and West, A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj!» (Грен Рапідс, Мічіген, 1990 p.) та інших авторів, що суґерують відповіді на нами поставлені питання, — але і теж на підставі власних спогадів про Патріярха у Римі, з яких вибрано три окремі епізоди. З тих спостережень зробимо тут певні висновки про особу великого Патріярха та з’ясуємо ці три головні джерела, з яких випливала його сила духа. Згідно з цими спостереженнями перше джерело сили нашого великого Покійника — це була його безпосередня людськість, його, можна сказати, туземне, життєстверджуюче наставлення, що йому дала батьківщина, улюблене ним золоте Поділля. Як приклад того глибоко людського життєсприймаючого характеру наводжу тут наступний епізод, якого я був учасником. Була це субота влітку 1975 року. Я був на курсах в УКУ в Римі. День був дуже гарячий, студенти всі кудись розбрелися, професори виїхали на пляж або до кав’ярень, тільки о. Петро Стецюк порався пильно у соборі, а я нудив світом у залі У КУ, читаючи перестарілі газети. Раптом на подвір’я заїхала елегантна лімузина, з якої висипалося щось з пів тузина монахинь, які метушливо почали оглядати собор Св. Софії, насолоджуючись ним зі всіх боків.

Незабаром вийшов до них о. Стецюк, привітав їх і попровадив до будинку університету. Як тільки вони увійшли до залі, о. Стецюк, побачивши мене, дуже зрадів і зразу віддав цих сестер під мою опіку, бо, мовляв, він дуже зайнятий, а проф. Рудницький, близький співробітник Патріярха Йосифа, їм все, що треба, покаже і пояснить.

Монахині, виявилося, були з Голляндії і не знали ні італійської, ні англійської мови, але знали німецьку і дуже втішилися, коли я до них заговорив цією ж мовою. Я почав їм пояснювати, що таке УКУ, чому Блаженніший збудував собор Св. Софії, і т.д. Вони знову ж сказали мені, що вони добре знають кардинала Віллебрандса і що вони дуже люблять і цінять російську культуру. Я відповів, що я теж знаю кард. Віллебрандса і що рівнож ціню російську культуру, але ствердив, що це український університет, що його збудував український кардинал і що голландський кард. Віллебрандс і російська культура тут ні при чому. Монахині уважно прийняли моє вияснення, але за кілька хвилин одна із них, говорячи про бібліотеку УКУ, завважила, що ще так багато російських книжок у своєму житті не бачила. Я знову по-джентельменському терпеливо пояснив, в чому справа, що це українські, не російські книжки, але коли одна із тих сестер кілька хвилин пізніше заговорила, що вони хотіли б зустрінутися із російським кардиналом Сліпим, мені урвався терпець і з коротким прощенням покинув їх і пішов з бібліотеки, щоб із досади закурити цигарку. Але ще поки я дійшов до виходу з будинку, двері відчинилися і у них появилася маєститична постать Патріярха. Я вклонився і, ховаючи поза себе цигарку, хотів іти дальше, але Блаженніший мене затримав. Він бистрим оком глянув у сторону монахинь і спитав мене, хто вони такі. «Монахині-паломниці з Голляндії, Ваше Блаженство, — відповів я, — приятелі кард. Віллебрандса, які хочуть оглянути УКУ і просять у Вас авдієнції». «То добре, пане професоре, — врадувався Патріярх, — але чому Ви лишаєте їх самих — ідіть до них, поясніть, що ми тут робимо, що ми тут маємо, розкажіть їм про українську культуру». «Та я вже з ними говорив, Ваше Блаженство, — відповів я з певною нехіттю, — але вони нас називають росіянами». «Що ви кажете, росіянами? — спитав Патріярх піднесеним голосом. — Но, то дурні баби, лишіть їх у спокою». І навіть не глянувши на монахинь, що вже збиралися йти до нього, Патріярх пішов до вінди і залишив мене самого з сестрами-голляндками.

Я пригадую, я був невимовно вдоволений, коли сказав здивованим монахиням: «Seine Seligkeit, der ukrainische Patriarch hält heute keine Audienz».

Ці спонтанно висловлені слова Блаженнішого дали мені відчути щось таке щире, безпосереднє, людське, щось, що нас єднало в цій хвилині. Але у цій людській стороні його крилася глибока життєва сила. Він був мені такий близький у цій хвилині, він зачарував мене своїм природнім, можна сказати, типічно українською реакцією і я певний, що саме ця йому притаманна прикмета, ця туземна людськість помогла йому побороти важкі хвилини його життя на засланні. Очевидно, ця його людськість була обумовлена особливою Божою ласкою. Як приклад цього, дозволю собі навести один короткий уривок із досі не опублікованої автобіографії Блаженнішого, рукопис якої зберігається в архівах УКУ в Римі. Згадуючи, як його переслідували на різних допитах, Блаженніший висловив такі думки про його переслуховування у 1961 році:

«Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав усі ті муки. Пригадую собі, як слідчий Горюн уживав усіх вивчених засобів і метод, щоб мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував те все, а він з люті кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: «То нерви!».

Але, святочна громадо, у казематах, у нетрях та тундрах Сибіру Блаженніший часто не був з людьми; його старалися тримати самого, ізольованого, і він терпів на самоті, не маючи можливости втримувати щирі людські взаємини, що помагають перебороти важкі життєві хвилини. І тут входить другий момент, друге джерело його стійкости і сили, а саме: любов Блаженнішого до рідної науки.

Ми усі знаємо, що Блаженніший був науковець, тонкий аналітик складних філософських і богословських питань, автор численних наукових творів, основник і перший ректор УКУ. Та мало хто усвідомлює, яку велику ролю відіграла у житті Патріярха наука, як дуже він цінив наукову працю. Все це, що видав УКУ, це його заслуга і доказ його далекосяжної візії. Він друкував українські твори, які тоді ще не мали багато читачів,в часах, коли між діяспорою і рідною землею була залізна заслона, але вже тоді він велів відкладати сотні книжок із кожного видання для України, і сьогодні йому вдячні люди України за те, що він зберіг тяглість української християнської науки на чужині.

Другий епізод — це оповідання, що його розказав Блаженніший професорам УКУ на засіданні філософічного факультету УКУ влітку 1975 року в Римі.

Було це десь далеко на Сибірі. Блаженніший був ізольоваий. Єдиний контакт із свободою була одна жінка, яка два дні на тиждень приходила працювати до карного табору, а решту тижня працювала в бібліотеці в недалекому селі. Але хоч Блаженніший був в ізоляції, добрі люди все ж таки його не забували і так одна якась праведна душа передавала йому таємно щотижня одну або й дві грудки цукру, щоб він не тратив сили. Цукор — коштовна річ, можна сказати, люксус у радянській тюрмі на Сибірі, але Блаженніший цей дар не вживав для себе. Він довідався, що згадана бібліотекарка мала маленьку донечку, і він з нею склав угоду. Блаженніший віддавав цей дорогоцінний цукор їй для дитини, але за те вона йому крадькома приносила папір і книжки з бібліотеки і він міг науково працювати. І Блаженніший працював. Сидячи у в’язниці, він закінчив 5 томів історії української Церкви, а при дальшій праці його зловили агенти КҐБ і рукопис сконфіскували. Пригадую, з яким великим жалем Блаженніший оповідав: «Прийшли і забрали, а я вже ось-ось був би закінчив цілу роботу!». У своїй цитованій вище біографії Блаженніший згадує не одну наукову працю, що він її написав під час свого ув’язнення, між ними теж «довшу й основнішу статтю про канонізацію святих в княжій добі».

Всі ці праці Блаженнішого Патріярха Йосифа, написані в неволі, довго зберігалися в різних архівах КҐБ, а останніми часами деякі з цих безцінних архівних матеріялів були передані урядовими чинниками української держави представникам УГКЦ, про що обширно звітував проф. Олекса Мішанич під час наукової конференції, що відбулася у Львові у серпні 1992 р. з нагоди перенесення тлінних останків Блаженнішого Патріярха Йосифа.

Цей епізод яскраво ілюструє це друге джерело сили Блаженнішого Патріярха Йосифа, що уможливило йому перебути радянську неволю, — джерелом цієї сили була безмежна любов до науки.

Але, як відомо, були у житті Патріярха Йосифа хвилини, коли його позбавлено майже всього людського контакту і тим самим можливости потонути у світ науки. Тоді залишалося йому третє і найглибше джерело його сили, а саме — молитва.

Про силу молитви і її важливість для спасіння Блаженніший обширно висловився. Але не будемо тут робити спроб проаналізувати ці численні наукові-богословські праці його, що торкаються цієї ділянки, як наприклад збірку статтей п.з. «Шляхами обнови» з 1928 року чи його студії про Пресвяту Тройцю або науковий твір п.з. « Die Auffassung des Lebens nach dem hl. Johannes» — Концепція життя згідно з св. Йоаном. До деякої міри це вже визначив Ярослав Пелікан у згаданому творі « Confessor between Еаst and West».

Нам ідеться тут не про наукову аналізу його думок, а радше про пізнання ролі молитви в його житті, бо це, може, чи не найкраще віддзеркалює його глибоку віру в Бога. І саме тому нам слід приглянутись коротко до тих творів Блаженнішого, які можна назвати автобіографічними — маю тут на увазі головно його спогад, видрукуваний під заголовком «Паломництво до Святої Землі — враження з подорожі», що його, на мою думку, наші богослови й науковці поминають, хоч цей твір не без наукової і навіть не без літературної вартости.

Описуючи своє паломництво з 1934 року, Блаженніший вже на початку твердить: «З глибини душі вдячний я Всевишньому… та молитвою старався віддячитись Високопреосвященному Митр. Андреєві за дозвіл на виїзд» до святої землі…

Молитва у Блаженнішого, тоді ще молодого священика о. д-ра Йосифа, як бачимо — це подяка Богові і людині, себто митр. Андреєві, і нею він починає репортаж про свою подорож, і молитва стає наче ляйтмотивом у цілому тому творі. Пригляньмося, як саме описує о. Сліпий молитву паломників при Божому гробі на святій землі: «Всі самометно впали на коліна і стали шептати молитви, дякуючи найщиріше, з глибини душі Христові… Радість витискає рясні сльози… Ніхто не звертав на других уваги; кожний заглиблений сам у собі, полишив серцю повну свободу в молитві до Христа. Молитва — кульмінаційна точка святих переживань, найглибша і наймогутніша, а при тім без зовнішнього вислову».

Так описує і так переживав молодий о. Йосиф молитву при Божому гробі, і вона, ця молитва, найглибша і наймогутніша, залишилася могутньою силою впродовж цілого його життя.

Заспокоюючий і миродайний вплив молитви подає о. Йосиф в описі однієї дуже прикрої пригоди, що трапилася тоді йому на святій землі. Йому заборонено відправляти святу Літургію при Божому гробі, і ця заборона його, як він це сам стверджує, глибоко обурила. Але, цитую слова Патріярха: «По молитві за Св. Отця, за Унію, за здоров’я Митрополита, єпископів, за Академію, за професорів і питомців, за рідню, знайомих, а передусім за долю і волю цілого народу, за всіх, що прохали згадки, неначе камінь упав мені з плечей і якось легше стало на серці».

Молитва завжди приносила нашому Патріярхові полегшу. Щира, гаряча молитва зближає його до Бога, але рівночасно нагадує йому, що він людина, і то українська людина. Ось ще один пасус з його репортажу про побут у Вифлеємі:

«Коли ще другі путники цілували святі місця, я не видержав і став колядувати «Бог предвічний». Молитва у Вифлеємі відтворює Різдво хлоп’ячих літ, тріскучий мороз, Святий Вечір, вечірню зірку на небі,… сіно, дідух; дзвенить у вухах крик і коляда звіздарів з вертепом, лунає радісне «З нами Бог»… Всі дійсні переживання Різдва стають мрією, а колишня мрія перемінюється у дійсність».

Блаженніший Патріярх твердо і непохитно вірив, що у молитві, як він це писав у передмові до третього видання молитовника «Господи, до Тебе возношу душу мою», людина завжди може «знайти… піддержку і поміч в піднесенні духа до Бога», і ця віра в молитву й в піддержку та поміч Бога не покидала нашого Патріярха ніколи.

Одного разу я мав цю велику ласку бути свідком молитви Патріярха Йосифа в одній із багатьох прикрих хвилин його життя. Було це тоді, коли одного дня Східня Конгрегація зробила одне із своїх численних потягнень на некористь нашої Церкви і прикрість її голові — в деталі тут не потрібно входити. Блаженніший був дуже сумний цілий день, аж прикро було на нього глядіти, і його сум ділав на нас усіх, що були тоді при УКУ в Римі. Вечором того ж дня я зайшов до каплиці УКУ, щоб відзискати дещо духовну рівновагу. Каплиця була темна, світились тільки дві свічади, а перед іконостасом стояв Патріярх і молився. Але це не була звичайна молитва — це була розмова людини з її Творцем. Я стояв, мов зачарований, слухав і дивився. Блаженніший здвигав раменами, розводив руками і говорив до Бога. Мене обняло дивне почуття, немов я підслуховую інтимну святу розмову, і я, перехрестившись, швидко вийшов із каплиці. Але цей образ — розмова Блаженнішого з Богом — залишиться зі мною до кінця мого життя. Так, мабуть, він, в’язень Христа ради, говорив із Богом на далекому Сибірі, коли мучили його нелюдки КГБ, так, мабуть, він говорив з Богом, коли хитрі радянські дипльомати спокушували і манили його жезлом Московської Патріярхії, так, мабуть, він говорив з Богом у всіх важких хвилинах — говорив, молився і поборював усі катастрофи й трагедії.

Молитва для Патріярха Йосифа була розв’язкою yciх великих, виглядало б, непереборних труднощів. У своєму посланні з нагоди завершення 90 років життя він закликає усіх нас до боротьби за кращу долю народу і знову покликується на силу молитви. Ось його слова:

«Шукаймо, Дорогі Браття і Сестри, сил у цій не легкій боротьбі за славу Божого Імени і за людські Богом дані права, за Боже царство на землі — у молитві. Молімся, безнастанно молімся. Учіть молитви своїх дітей, щоб молодь наша не виростала без молитви до Бога і Пресвятої Богородиці — нашого Покрова, щоб наші молоді покоління в Україні і на засланнях були через молитву в злу ці з Богом, просвічувались Божою Правдою, освячувались Божою благодаттю і щоб ми всі разом з молитвами наших небесних заступників виблагали світлі дні для нашої Церкви і народу».

Я навів три прикмети Блаженнішого Йосифа, які, на мою думку, причинилися до духової величі та сили: його життєсприймаюча людськість, його палка любов до науки і його глибока віра, виявлена настановою до молитви. Але у всіх тих прикметах криється певне таїнство. Вони були так сильно і велично розвинуті у нашого Патріярха, що годі собі уявити їх без того, щоб не допускати тут діяння окремої Божої ласки.

І саме ця Божа ласка, яка наповнювала життя Блаженнішого Патріярха Йосифа, сьогодні з нами, у цей великий час. Боже Провидіння дозволило його Церкві вийти із підпілля, а українському народові стати вільним і створити свою незалежну державу.

У серпні 1992 р. завершилась, при Божій помочі, ще одна мрія покійного Блаженнішого Йосифа. Згідно з Завіщанням, його тлінні останки було перенесено з крипти храму Св. Софії у Римі до крипти св. Юра у Львові. Нехай ця вагома подія у житті УКЦ стане для нас усіх джерелом поновної обнови й поштовхом до наполегливої праці для остаточно повного здійснення його пророчої візії. Нам дано жити у великих часах. Дехто з нас навіть мав цю велику ласку працювати і молитися разом з нашим улюбленим Патріярхом, коли він ще був фізично між нами на землі, і це накладає на кожного із нас певний обов’язок. А цей обов’язок, що його нам слід сповнити, мабуть, найкраще зформулював сам Патріярх у своєму Завіщанні наступними словами:

«Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за ввесь український нарід і просіть всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні патріярхату української Церкви».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>