Три краплі смутку

Роздумуючи над здобутками власного життя, сучасний український поет з покоління шістдесятників Микола Вінгаровський висловлює зізнання не без гіркого присмаку:

Я змолотив лиш нервів добрий сніп Та вимолотив радощів півжмені.

Що ж, звісно, шкода нервів, але ж бо й радощів, бодай півжмені, таки неабищо у наш сутужний час. Бо чи кожен з нас, тих, кому сьогодні обставини громадсько-політичного життя в Україні кожнісінького дня молотять нерви, чи можемо похвалитися хоч півжменею радощів? Хто зна. Щодо мене, то хочу поділитися з шановними читачами «Патріярхату» трьома краплями смутку, бо, може, вони не лише мої.

На другий день, коли стали відомі результати першого туру виборів до Верховної Ради, у моїй хаті довго не змовкав телефон. Сотні знайомих і незнайомих мені людей вітали мене з обранням народним депутатом України. Телефонували від імени сільських і церковних громад, політичних партій і громадських організацій, установ, підприємств і виробничих колективів. Телефонували й казали, що молилися за мене напередодні виборів, а тепер дякують Богові, що вислухав їхні благання. Літні жінки заледве стримували плач у голосі.

Розумію це зворушення з приводу моєї переконливої перемоги, адже протягом передвиборної боротьби усі мої 12 суперників, серед яких був і священик, перетворили її у брутальну війну проти мене — без жодних цивілізованих правил. Тяжко дається нам входження у демократію і свободу слова. Лилася лавина наклепів і брехні, моє ім’я було скупане у потоках бруду. Та не пристав він до мене. Мої виборці у Пустомитівському районі на Львівщині, звідки я був обраний у 1990 році до попереднього складу Верховної Ради, виявили високу душевну чистоту, їх обурили брутальні методи політичної боротьби, а тому насамперед з перемогою треба вітати їх, а вже потім мене. Адже майже 93% моїх виборців з першого разу, себто в неділю, 27 березня, прийшли на вибори і 75% із них подали вдруге свої голоси за мене. Можу тільки вклонитися до землі моїм пустомитівчанам (до речі, це «мала» батьківщина Високопреосвященнішого Архиєпископа Володимира Стернюка), які показали достойний приклад неприйняття публічного хамства.

Привітання надходять посьогодні, позаяк наприкінці травня мене обрали членом Президії Верховної Ради України — головою депутатської Комісії з питань культури і духовности. Від заокеанських приятелів, об’єднаних у різні мирянські організації під егідою Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви, вітання надіслав співголова СХК — пан Василь Колодчин. І вам доземно кланяюся, дорогі побратими і посестри!

То що?.. Виходить — є таки півжмені радощів. Чому ж говорю про смуток? Чи не стаєш ти в позу, чоловіче?

Смуток у несподіваному відкритті. На рівні євангельської істини: яка є заслуга в тому, що ти любиш свого брата, а ви любіте своїх ворогів. Те, що за мене одностайно віддавали голоси греко-католицькі громади — не дивина. Але ж бо і в тих селах, де існує лише одна, котрась із православних, церква, також одностайно голосували за мене, а, отже, проти свого духовного пастиря, священика УАПЦ, що був моїм суперником.

Довіку не забуду однієї спільної передвиборчої зустрічі в суцільно православному селі Підберізці. Те, що по мені топталися інші мої суперники, майже не боліло. Та ось слово надали священикові. Жаль — не можу передати на папері його оглушливих інтонацій, але слова передаю з абсолютною точністю за тодішнім записом:

І він, — отець вказав пальцем на мене, — ще сміє стояти тут серед нас і дивитися вам в очі?! Та він повинен впасти на коліна перед вами і просити у вас прощення. Бо то він поробив усіх вас жебраками!

Переважно рухливий сільський гурт затих. Я оціпенів. А отець продовжував у тому ж стилі. Коли він закінчив свою інвективу, посеред залі піднялася літня жінка і почала тихо-тихо:

Отченьку! Якби не увиділа на вас тоту ксьондзівську сорочку, то бим нігди не повірила, що ви священик. Та бо у вас нема нічого релігійного. Та нащо ви так кричите на того чоловіка? Таже то цілком не по-християнськи.

Після того осміліли й чоловіки. Один, середніх літ, з переднього ряду, не встаючи, кидає репліку майже роздратованим голосом:

Отче! Що то ви нас усіх поробили жебраками? Ну, то правда, жиєсі нині трудно, але ми ще, прецінь, не жебраки.

Отець бачить, що переборщив, а тому намагається врятувати ситуацію:

То не лише вас я мав на увазі. Я, ваш духовний пастир, три роки не можу собі мештів купити.

Розмова переходить на звичні для села тони, коли з когось починають «лаха дерти».

Е, отче! — зауважує ще одна із присутніх, — таже босі-сте до нас не приїхали…

Хто тут пастир? Хто стадо? Оті люди, які тут зібралися, дійсно «православні» чи, бувши силоміць загнаними в московське православіє, не можуть вирватися з чужого полону?

Панове-літератори! Адже подібні ситуації — це на рівні Стефаникових героїв-мужиків! Проте, ніяке літературне перо, жоден талант такого самотужки не вигадає, це можна почерпнути лише з життя. Отак нарікаємо, нарікаємо, а коли зустрічаємося з нашими людьми, то бачимо: наші люди добрі, наші люди чисті душею. Вони — справжні християни. Роки большевизму не стерли в них найосновоположніших засад віри і християнської моралі. Вони в глибині своїй залишилися вірними своїй Греко-католицькій Церкві (знаю, бо мав розмови з ними наодинці). Хто ж їх порізнив між собою? Наскільки глибоко проходить це різничкування? Це лише межа чи прірва? Як подолати їх?

На зустрічі в селі Сердиця православна молодь села вручила мені «Зверненя» (90 підписів), у якому мовиться: «На почергову відправу не годимося. Нехай усі разом жителі нашого села ідуть до одної церкви». Ба, нехай! Але ж бо церква у цьому селі збудована в 1923 році в ім’я ревного проповідника унії, греко-католицького Святого Йосафата Кунцевича (до трьохсотліття його мученицької смерти). А тепер віддана православним. Греко-католиків тут б’ють криваво і не пускають навіть на церковне подвір’я для молитви. Якщо молодь має коротку пам’ять, то в селі ще живуть люди, які пам’ятають, як їхню церкву освячували за участю Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. А ті, що самі цього не бачили, знають про цю голосну в околиці подію з розповідей нині покійних родичів. Як їм це забути?

Але що ж докоряти молоді? На велелюдному зібранні в селі Оброшин мій суперник, православний отець Іван Домашовець, свою позицію визначив коротко і по-військовому чітко:

Церква — не повія, аби по черзі належати то одному, то другому.

Натомість його рідний брат, Степан Домашовець, греко-католицький декан у Яворівському районі на Львівщині (разом з громадами вірних), у своєму «Звернені» до найвищих представників церковної і світської влади, до народних депутатів (у тому числі й до мене особисто) пише: «Вже наступає 4-та зима, коли священики і ми, їх паства, находимося під відкритим небом (або в кращому випадку — в хибарах) під час слухання Святої Літургії, проведення різних церемоній і обрядів. Доля чомусь ніяк не хоче бути прихильною до нас. Терпимо і чекаємо, коли ж накінець нас захистять і визнають, коли ми, законні правонаступники, зможемо хоч у почерговому порядку користуватися церквами, коли вже накінець запанує порозуміня і любов. Думайте, як чимскоріше нам допомогти. Бо наші болі й терпіння завжди кінчаються бідою… Хочемо любови у своїм народі, єдности і порозуміння. Допоможіть нам добитися почергової відправи у церквах, і хай дух правди і чесности буде поміж нами».

І тут скажу: нехай! Але як цього досягнути? Панове заморські мудреці, що ви порадите? Чи це справа лише нашої нещасної Галичини (і України в цілому), чи це має обходити увесь християнський світ? Чи то так має бути, що одним на двадцятип’ятиградусному морозі, як примерзають пальці до чаші під час Святої Літургії, а інші з того сміються? А церква поруч — лише для одних відкрита, а для інших замкнена.

Господи! Шепочу зболені й вічно актуальні для нас, українців, слова молитви безсмертного Тараса: «І всім нам, сущим на землі, єдиномисліє подай і братолюбіє пошли». Та поруч з цим свідомість точить гріховна (прости мені, Господи!) думка: рідні брати розскакуються у вірі і правді з глибокого переконання чи шукають у Церкві чогось зовсім іншого, якихось світських інтересів? Адже люди наші порізнилися у вірі не самі, їх настрополюють на ворогування православні душпастирі.

І це друга крапля смутку. Церква і миряни. Миряни і Церква. Те, що чимало процесів з сучасного політичного життя в Україні проходять за режисурою московських спецслужб, ні в кого не викликає сумніву. Але ж бо й справи церковні у гущі нашого народу моделюються звідти ж. Під час безперервних сьогорічних українських виборів по руках ходив кимось пущений (виявляється, засіб колишнього «самвидаву» використовується у відповідних випадках і нині, при абсолютній свободі друку), документ, який мовбито якимсь чином «вислизнув» з каґебівських архівів. У ньому йдеться про вербовку й співпрацю чільних діячів одної з православних Церков 5-м Управлінням Московського КГБ. Не думайте, що йдеться про сталінські чи брежнєвські часи. То вже історія. Події відбуваються у наш час, документ датований 14 червня 1991 року. Спочатку вербують, а потім, коли завербовані сповнили свою функцію, — продають, лиш би посіяти зневіру ненависть, викликати ворожнечу й протистояння, зогидити українцям саме поняття духовости і священства. Зерна кукілю падають на пригожий грунт. «Незалежній державі — незалежну Церкву» — добрі психологи, знають, на яких струнах зболеної української душі грати. «Рим нам не батько, Москва нам не мати» — цей вислів невиробленного у церковних справах поета Дмитра Павличка повторюється зчаста. І знаходяться політики, які будують «незалежну», «козацьку» Церкву. Таку незалежну, що навіть від самого Господа, Ісуса Христа, незалежну. Бо що для нас Єдина, Свята, Соборна, Апостольська Церква, в котру маємо вірити?!

Ці настрої підігріваються тим, що не все гаразд діється і в УГКЦеркві. Не уявляю собі, аби хтось із, покоління моїх батьків виявляв агресивну непокору Церкві і церковнослужителям, а тим паче пікетував Синод ієрархів. У наш час це стало можливим. Нам з паном Василем Колодчином доводилося уймати на початку цього року людей біля собору св. Юра. Ми звернулися до них із письмовою «Заявою», як два співголови СХК, але це не мало вирішального впливу. І хоч цих людей на Святоюрському подвір’ї було небагато, вони все ж представляють мирянські організації, з якими тепер невідомо як складатимуться стосунки в Об’єднанні, яке називається Світовим Християнським Конгресом.

А з іншого боку: чи можуть миряни і далі бути пасивними, коли Декрет II Ватиканського Собору «Про апостолят мирян» зобов’язує їх бути суб’єктами дії, а не лише об’єктами катехизації.

Нині УГКЦерква в Україні складається з трьох груп клиру, поміж якими нерідко виникають внутрішні протиріччя, а часом поборювання і неприйняття. Іноді складається враження, що то три різні Церкви. Перші — ті, що вийшли з підпілля, переживши і витримавши страшну прю з московсько-більшовицьким тоталітарним режимом. Сміливі, мужні, самовіддані люди. Мені доводилося чути, як один із діяспорних достойників називав їх партизанами. Вони й справді перенесли методи партизанських дій в легальні умови існування Церкви. Другі — ті, що в силу обставин змушені були перейти в московське православіє, студіювали в московських духовних школах, але в душі своїй залишилися вірні своїй батьківській УГКЦеркві, тому, як тільки стало можливим, повернулися до неї. Вони, звісно, не герої, а звичайні трудівники, але це завдяки їм серед широких верств нашого народу трималася віра, саме вони уділяли людям християнських таїнств, найчастіше цілком таємно. Одначе, є серед них і такі, про одного з яких мені розповідали в районовому магазині провінційного містечка: «Наш отець Йосиф при комуністах «отоварювався» дефіцитами в нашому магазині «з чорного ходу» разом з працівниками райкому партії і кагебістами. А тепер він став ревним греко-католиком. Як то так сталося?» Я не знав, що їм відповісти. Та й справа, зрештою, не в якійсь конкретній особі священика, а у явищі: таке було, і якусь ролю ці особи відіграють сьогодні у нашій Церкві, ми переважно лише здогадуємося.

Треті — ті, що приїхали до нас із Заходу, принісши з собою високий рівень богословської науки, знання канонічного права, західніх церковних традицій, але майже нічого не розуміючи в обставинах, у яких їм доводиться працювати в Україні. Як об’єднати їх усіх в одно? Перспективи в майбутньому проглядаються. Вони — у наших Духовних Семінаріях, Богословській Академії, словом — у генерації майбутніх, заново вихованих, освічених духівників. Але життя не чекає, вимагає уже сьогодні відповідей на пекучі проблеми.

Доконче потрібен церковний Собор, у якому якнайширшу участь візьмуть й ієрархи, і священство, і миряни. Знаю, що такий готується на 1996 рік, до 400-ліття Берестейської Унії. Але його і плятформу (основні засади) треба виробляти, поширювати, обговорювати всіма трьома станами нашої Церкви вже сьогодні. Адже люди живуть і ходять до церкви кожного дня. А за два роки може багато чого статися і змінитися.

Що, приміром, робити з тим, коли парафіяни категорично не сприймають свого священика, бо він — латинізує їх, а інші, навпаки, за те, що їхній отець «занадто православний». Мені доводилося розмовляти з людьми, які не ходять до сповіді, бо вона перетворюється у дискусійний клюб. Сам нераз спостерігав здаля пантоміму таких сповідей — з темпераментними жестами, почерговими виголошуваннями промов-арґументів (то священиком, то сповідальником), і хай простить мені Господь, такі сцени ніяк не налаштовували душу на прилучення до істини. Адже сповідь — себто покаяння — одне із семи християнських таїнств, як мені здається, християнин має приходити до нього з душевним смиренням та упокоренням, з глибоким усвідомленням гріха, а не для того, даруйте на слові, аби щось виторгувати. У кого? У Бога чи священика? Знаю чимало і ревних греко-католиків, які не приймають Святої Євхаристії, бо священики змушують їх робити це стоячи, а вони ніяк з цим погодитися не можуть — тільки вклякнувши. Доводилося бути на Святих Літургіях, які відправляли кілька (чи кільканадцять) священиків, і кожен з них виголошував один і той же літургійний текст по-різному. Як у такому разі молитися мирянам? Знаю одного священика, який розділив і посварив громаду через те, що перевів ті молитви, які мають форму особистої розмови — звертання до Бога (від кожного присутнього зосібна) в множину — від усієї громади, тобто, приміром, не «Вірую», а «Віруємо». Одні кажуть, що їхній панотець дуже мудро то придумав, а інші — що так у них ніхто ніколи не молився і так не може бути.

Доки? Самі лишень ієрархи на своїх закритих Синодах із прийняттям засекречених документів (доки їх не підтвердить Ватикан, якому, як показує досвід, у справах нашої Церкви не спішиться) ладу тут не наведуть. Має бути спільна воля, спільне усвідомлення, при найширшій апеляції до сумління мирян. Церква мусить мати тверду волю і тверду руку. Тим часом, створюється враження, що наші ієрархи хочуть мати Церкву тільки для покори. Без жодних проблем. Так наразі немає. Не може бути так, що життя довкруги вирує, кипить, вибухає протиріччями, політичною боротьбою, на терезах кожного дня важиться доля нашої держави, а на Церкву це не впливає. Люди з церкви дуже часто йдуть на майданні віча, на політичні дискусії, до виборчих урн, а звідти знову приносять до церкви запал (подекуди і шал) світських пристрастей. І там, і там — одні і ті ж люди. Дуже часто у церкві поруч моляться єдиновірні, які поза нею між собою не миряться, не годяться, не розмовляють. То хіба може наша Церква займати писану ролю у суспільному житті?

Доля не може бути аж такою щедрою до нас, аби для кожного покоління посилати нам духовних велетнів і титанів. Таких, якими були для свого часу, народу, нації, Церкви Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий. їхню відсутність у сучасній Україні маємо замінити всі гуртом, нашою спільною волею і розумом. То ж потрібно зібратися принаймні для того, аби це усвідомити.

Третя крапля смутку може бути тією, що переповнить чашу терпіння. Маю на думці не себе, а своїх краян. Вони виявляють таку жертовну, всепоглинаючу любов до своєї воскреслої Церкви, що нею можна зрушити каміння. (Але не бюрократів). У них у 1946 році сталінсько-енкаведівські посіпаки відібрали храм. І вони мають право вимагати, аби їм повернули їхні Святині. Вони стукають у всі двері, і, врешті, залишаються сам-на-сам із своєю кривдою. Навіть Церква їх у цьому залишає без опіки. За них жодним словом не упімнулася Апостольська Столиця. Навпаки. Представники Риму вкупі з представниками Москви ділять наші храми. Тим часом ми боремося за наші — переважно старовинні і ветхі — церковці не тому, що це — матеріяльна вартість, не як за споруди, будівлі, а власне як за Святині, котрі нам відібрали енкаведисти вкупі з православними. І якщо саме так розуміють, а точніше кажучи, відчувають душею цю справу прості (переважно малоосвічені) вірні УГКЦ, то чому цього не розуміють ватиканські вчені мужі, первоієрархи Апостольської Столиці? Чому не збагнуть вони, що будівлю можна порівняно безболісно возвести нову, а СВЯТИНЯ завше залишається СВЯТИНЕЮ. Більше того. Ось свіже число журналу «Патріярхат» за червень 1994 p., а в ньому «Слово Апостольського Нунція Архиєпископа Антоніо Франко», виголошене 27 лютого 1994 року на Синоді Владик Української Греко-католицької Церкви у Львові. Висловлюючись щодо територіяльних засягів нашої Церкви і пов’язаного з цим питання Патріярхату, високий ватиканський дипломат говорить: «Знаємо долю Київської Католицької Митрополії, яка де факто перестала існувати через остаточне знищення з’єднаної Церкви в Російській імперії в 1839 році, кілька місяців після смерти останнього Митрополита, і, на мою думку, слід уважати її вимерлою». Через те папський нунцій радить керівникам нашої Церкви не висвячувати для східніх теренів України єпископів, не залучати ці землі в сферу своєї місійної діяльности, не домагатися Києво-Галицького Патріярхату.

Але ж бо, високі папські достойники! Я, живучи нині в Києві, ще не вимер. Я живу. А хіба немає Церкви там, де живуть її вірні? Нас багато — західняків і східняків — які хочуть мати не лише в Києві, але й по всіх просторах наддніпрянської України Українську Греко-католицьку Церкву, аби зберегти свій східній обряд і бути в євхаристійній єдності з Апостольською Столицею. Ми хочемо молитися і молимося у своїй Свято-Володимирській Церкві. Чому ви нас робите мертвими?

Даруйте, але я нічого не розумію. Невже для Ватикану втратила сенс наука Ісуса Христа про основи основ злуки людини з Господом: де двоє чи троє із вас зберуться в Моє ім’я, там Я посеред вас? Навіщо збирати ще якісь докази, що Церква жива, коли є люди, які моляться у ній Богові? Для Римо-католицької Церкви, виявляється, ніяких доказів — ні історичних, ні географічних — не було потрібно: прислали на українські терени п’ятьох єпископів з Польщі — і квит.

Таким чином, у розумінні Ватикану, для поляків-католиків українська територія не є вимерлою, а для українців-католиків Україна — мертва. Хіба це не особливий вид новітнього експансіонізму? А втім, чи є в такому ставленні до нас Ватикану щось нового і несподіваного? Ще близько двадцять років тому Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий у своєму «Заповіті» застерігав нас: «Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв у 1970-х роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для частини нашої Церкви і народу, що найшлись у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні аргументи, які ми передавали Папі Павлові VІ, не брано до уваги.

Тому й сьогодні, коли стали відомими таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорюючи вдаряють у саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповідаю тобі, моє духовне стадо: «Браття, як діти світла ходіть… І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше осуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити… (Е. 5; 8, 11). До байдужих і незрячих кличу: «Встань ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос…». То не будьмо байдужими і незрячими, не спім, а прокиньмося й нарешті прислухаймося до благання, наказу, заповіту нашого духовного керманича. Не можемо ми і далі бути лише спостерігачами політики урядовців Римської Курії, спрямованої супроти нас. Маємо до того відповідно застосуватися. Маємо сьогодні достатньо засобів, аби довести будь-кому, що ми таки живі і тому треба числитися з нами.

Протягом усього мого життя доводилося мати справу з тоталітарною кагебістсько-бюрократичною машиною російської імперії, та ось бачу, що ватиканська бюрократія нічим їй не поступається. Достойний нунцій каже нам, що «питання, зв’язане з територією — це номінація єпископа для греко-католицьких спільнот, які живуть поза Західньою Україною… Синод з 1992 року вирішив відновити Чернігівсько-Вишгородську єпархію з осідком у місті Києві, але Апостольський Престіл не міг потвердити таке рішення, бо воно підпорядковане питанню території, що досі не розв’язане».

Знаю Чернігівсько-Вишгородську єпархію з осідком у Києві, сам належу до неї і, мушу признатися, що буду належати, незалежно від того, чи ватиканські чиновники її потвердять, чи не потвердять. Не потребую їхнього на те дозволу на своїй землі.

Гадаю, що «Слово» Антоніо Франко потребує ширшої аналізи не лише з точки зору церковних, але українсько-ватиканських політичних відносин узагалі. Тут, наразі, скажу, що нам зрозумілі мотиви поступовання Ватикану щодо нашої Церкви. Зрештою, дуже слабо приховані вони за ширмою дипломатичних штампів і в самому «Слові» Антоніо Франко, який радить нам справу нашої Церкви (цитую) «простудіювати з історичної канонічної, душпастирської та екуменічної точки зору», а також розглянути її «в контексті добра цілої Вселенської Церкви, яка наполегливо шукає сприятливих шляхів для осягнення Єдности Християнських Церков». Отже, ми стоїмо їм на заваді. Вони жадають «Єдности» з Москвою, а ми їм заважаємо. То — заради добра Вселенської Церкви, а точніше політичних плянів Ватикану — або сидім тихо і нічого не домагаймося, або зовсім «вимрім». Що ж, з перспективою зникнути зовсім ми погодитися не можемо. А щодо Єдности всіх християн, зокрема Українських Церков, то ми про це думаємо безнастанно. Достойний приклад цьому — Пастирське звернення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського «Про єдність святих Церков», видане 25 березня — 7 квітня 1994 р. Цей документ — новий щабель, освячений нашою Церквою, у справі реального екуменізму, що його започаткували у нашому столітті Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький та Ісповідник Віри Патріярх Йосиф Сліпий. Зберігаючи вірність Апостольській Столиці як Вселенському Символові християнської віри, наша Церква має навчитися бути справді Помісною, з Патріярхальним вінцем на чолі. Маємо навчитися відділяти Рим, як Столицю Апостола Петра і сонмище нинішньої бездумної бюрократії. А наразі хоч би виконаймо «Заповіт» Патріярха нашого Йосифа Сліпого: «Патріярхат, видіння нашої віруючої душі, стався для вас живою дійсністю. Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо ще трохи, і Патріярхат, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя… Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо!». То і будуймо свою церковну політику, виходячи з того, що «наш патріярхат ми вже маємо».

Михайло Косів
член Спілки письменників України,
член Президії Верховної Ради України,
голова Комісії з питань культури і духовности,
співголова Світового Християнського Конгресу

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>