Три постаті української богословської естетики: Юрій Новосільський і Василь Курилик

Перш ніж бути втаємниченим у духовне призначення ікони, Новосільський відкрив для себе світ за лаштунками модерного мистецтва, без чого пережитий ним у 1942 році досвід ікони був би неможливий: «Завдяки тому, що я знав мову цього мистецтва, в мене могла відбутися саме така, а не інакша зустріч з іконою. Якби не модерне мистецтво, я ходив би по тому музею, дивився б на ікони, як теля на нові ворота, і нічого з того, що бачив, не розумів би». Звідси переконання митця, що ікона має впливати на глядача, викликати зміни стану свідомості, забивати дихання, ба навіть валити з ніг, тобто бути інструментом ініціації (втаємничення) в іншу реальність, підносячи очі до воскреслої дійсності. Втім його іконопис не розрахований на традиційні парафіяльні громади, позаяк творчість митця винятково апокаліптична, розрахована на вузькі кола містиків, справжніх шукачів Бога, які задля автентичного духовного досвіду здатні на різні кардинальні зміни, непередбачені кроки. Митця надихав простір невеличких напівтемних церков, що спонукають до внутрішньої, глибокої молитви. Саме таку духовну атмосферу Новосільський прагнув створити в церкві у Білому Борі, в каплиці Святих мучеників Бориса і Гліба при Фундації Святого Володимира в Кракові, в українській церкві у Люрді. А коли мова заходила про естетику, митець був дуже категоричний, закидаючи сучасному християнству байдуже ставлення до естетичних цінностей на користь етики. Останнє він називає хибною теологічною перспективою. Новосільський не шкодує дошкульних слів на адресу сучасних викладачів християнської етики, котрі, виховуючи дітей на «коміксах із життя Христа», привчають їх до кічу. Митець називає це злочином щодо психічного розвитку дитини, а заняття з релігії в тій формі, у якій вони нині існують, школою атеїзму. На питання «Як тоді виховати дитину в релігійному дусі?» Новосільський відповідає: «Відвідувати з дитиною храми з гарними богослужіннями» (…)

З огляду на особисте нещасливе дитинство проблема виховання дітей стає однією з центральних у мистецтві Василя Курилика. Не випадково альбоми із серією його картин «Хлопці з прерій взимку» та «Хлопці з прерій влітку» виходили 400-тисячним накладом і були перекладені вісімнадцятьма мовами, окрім української, на жаль. На основі творчості Курилика в Канаді розроблена система дитячого виховання. Звичайно, на відміну від Новосільського творчість Курилика не надто пов’язана з сакральним простором та літургійною драмою, хоча за рік до смерті він встиг намалювати фрески для коледжу Святого Томаса Мора університету Саскачеван і для храму Тіла Христового в Торонто. Основний масив його релігійного мистецтва був скерований на індивідуальний духовний досвід чи то в межах реколекційного центру, чи катехитичної установи для дітей та молоді. Найбільш відомою і визначною серією цього напрямку, без сумніву, є «Страсті Христові за Євангелієм від Матея». В період активної фази студій християнства в митця виникає задум проілюструвати кожний рядок Євангелія, що, на жаль, митцеві не вдалося реалізувати вповні. «Страсті Христові» Курилик почав ілюструвати в новорічні дні 1960 року, малюючи щотижня впродовж трьох років по одній картині, яких загалом є 160. Цікаво, що всі роботи цієї серії створені у форматі 20х22, який відповідає розмірам стандартного тоді екрана телевізора. Ймовірно, це не випадково, адже період праці над серією «Страстей Христових» збігається з піком викладацької та наукової діяльності в університеті Торонто одного з найвідоміших канадійців, засновника медіаекології Маршалла Маклюена, який присвятив свою наукову діяльність проблемі впливу медійного середовища на формування ментальних особливостей сприйняття людиною довколишнього світу. Не виключено, що до цієї ідеї Василь Курилик міг прийти й незалежно від Маклюена, помічаючи, як телевізор поглинає дитячу увагу і відволікає її від фундаментальних питань віри. Створена Куриликом серія ідеально підходить для індивідуальних практик молитви як lectio divina, так для і медитації за системою святого Ігнатія Лойоли, позаяк під кожним зображенням внизу поданий відповідний рядок із Євангелія. Все разом дає можливість пережити євангельську подію на рівні внутрішньої молитви як словами Євангелія, так і на рівні духовної уяви. Тут можна лише вкотре пошкодувати, що духовний спадок Василя Курилика практично невідомий в Україні і не використовується в системі духовної освіти та релігійного виховання дітей.

Повністю статтю читайте у паперовій версії журналу або в електронній на сайті https://journals.ua/