На одному з концертів, що відбувся в Римі 22.09.79 р. з нагоди 50-ої річниці Львівської Богословської Академії, Патріярх Йосиф в свому подячному слові сказав: «…Згадка річниць не може бути тільки настроєм хвилевим. Ювілеї нас вчать, про щось пригадують, про щось напоминають…». Нині ці слова Патріярха можна би поставити як мотто до рефлексій і думок з приводу ювілеїв, що урочисто обходилися в Торонті, в червні ц.р. Маємо на гадці ювілеї, пов’язані з особою єпископа Торонта і Східної Канади УКЦ Владики Ізидора Борецького. А саме, 60-річчя ієрейських свячень, 50-річчя його хіротонії та 50-річчя самої єпархії. Такі великі дати дійсно нам «про щось пригадують, про щось напоминають», як сказав Патріярх. Кожний ювілей, а тим більше Золотий, завжди є певним підсумком якогось доробку. Водночас він є й ретроспективою, поглядом в «ювілейне» минуле, в яке зі спокоєм споглядаємо, дошукуючись і аналізуючи витоків, початків і доріг, що привели до ювілею. Тому й ми будемо, у випадку ювілеїв, про які тут мова, дотримуватись такої засади.
Отже, зачнемо з пригадки. що кілька років тому наша діяспора відзначала 100-ліття поселення українців на безмежних просторах Канади. Українська колонізація тої далекої і незнаної колись країни починалася, можна сказати, з протилежного від Европи боку — з Заходу. Але чомусь у свідомості пересічного українця ще донедавна «українська» Канада асоціювалася з Торонтом. Не з Вінніпегом, який на початках був осідком щоважніших українських установ та організацій; не з Едмонтоном чи Саскатуном, на далеких околицях яких осідали перші поселенці-піонери, а чомусь саме з Торонтом. Проте на Схід Канади українці поступово посувалися з Заходу, а друга велика хвиля імігрантів, що рушила на «підбій» Сходу головно провінцій Онтаріо та Квебек — прибувала в повоєнні роки з численних таборів так званих «діпі» — утікачів, які, рятуючись від більшовицької навали, масово покидали рідний Край. І якщо перша імігрантська хвиля — та з перед Першої світової війни — була в основному хліборобсько-заробітчанська, то друга — післявоєнна — була вже, якби можна так сказати, політично-інтелектуальна.
Але, як для перших, тих так званих «піонерської доби», так і для других — релігійне питання було одним з основних на нових землях. Відомо, що заспокоєння духовних потреб, з якими пов’язані не тільки обряд, але й звичаї, родинні традиції та віровизнаневі практики, були б неповними або й взагалі неможливими без священика. Наші піонери в цьому питанні вийнятком не були. Першим священиком, що прибув до спраглих духовної опіки українських поселенців на розлогих просторах Канади був о. Нестор Дмитрів — душпастир і редактор першого українського часопису, тому отець-редактор був добре поінформований про їх соціяльні гаразди і духовні потреби. Ці перші відвідини української Канади, що відбулися в квітні-травні 1897 р. з розпорядження Галицького митрополита кардинала С. Сембратовича мали, як виглядає, характер радше розвідувальний. Треба було наочно пересвідчитися на місці в потребах, можливостях і умовах плянованої душпастирської праці. Тоді була відправлена перша Служба Божа в нашому обряді в поселенні Теребовля (тепер Валей Рівер). Того ж таки року за другим приїздом в цьому поселенні о. Нестор (12 вересня 1897 р.) посвятив першу українську греко-католицьку церкву на Канадській землі, що була властиво невеликою капличкою.
Число українських імігрантів невпинно збільшувалось, бо вже в 1898 р. другий з черги греко-католицький священик в Канаді о. Павло Тимкевич подає їх кількість в 10000 чол. Прив’язані в рідному краю до своєї Церкви вони відчували конечну потребу в ній також і тут. Тому в листах до кардинала Сембратовича просять про допомогу. Проте справи душпастирської опіки над українськими поселеннями почали набирати цілеспрямованої, сказати б, програмної дії з приходом на Галицький митрополичий престіл Митрополита Андрея Шептицького. Маючи гадку на місці провірити стан, потреби і умови для забезпечення душпастирями новостворюваних і вже діючих греко-католицьких громад владика сам збирався поїхати до Канади. Але, не отримавши на це згоди від «Пропаганда фіде», вислав туди свого уповноваженого о. Василя Жолдака. Отець прибув до Вінніпегу в кінці 1901 р. і, добре вивчивши ситуацію, на весні 1902 р. повертається до Львова, аби здати справоздання митрополитові. Та вже восени того ж таки року повертається назад до Канади в товаристві 3-ох ієромонахів ЧСВВ і 4-ох Сестер Служебниць НДМ. Варто згадати поіменно цих піонерів місійної праці серед українських поселенців на безмежних просторах Західної та Центральної Канади. Ними були оо. Антін Строцький, Созонт Дидик та Плятонід Філяс — керівник місії, пізніший протоігумен зреформованого Чину оо. Василіян, редактор «Місіонара» і визначний церковний діяч першої половини XX ст. Серед Сестер були Таїда Врублевська, Ізидора Шиповська, Амврозія Ленкевич та Емілія Клапоушок. Власне, з цих 2-ох невеличких клітинок нашого монашества розвинулася в дальнішому велика сітка обох Чинів, яка забезпечила духовну і, в певному сенсі, соціяльну опіку всій греко-католицькій Канаді.
Помимо всяких перешкод, які приходилося поборювати все ж таки, загально беручи, церковне життя розвивалося в напрямі створення окремої ієрархічної структури для Греко-Католицької Церкви. Рух в цьому напрямі приспішився після відвідин Канади митрополитом Андреєм — 1910 р. з нагоди Евхаристійного Конгресу, що відбувся того року в Монтреалі. На той час тут вже нараховувалось 93 греко-католицьких парафій. Першим єпископом для українських греко-католиків Апостольська Столиця іменувала префекта Духовної Семінарії у Львові о. Никиту Будку з осідком у Вінніпегу. Варто нагадати, що за вийнятком 5-ох — всі інші парафії знаходилися в західніх провінціях. Новоіменований владика відразу зайнявся організаційними справами та наведенням порядку як у внутрі церковного життя його великої провінції, так і у визначенні її правного статусу. Поступово наладжується праця в українських громадських організаціях, допомогових товариствах, шкільництві, просвітницьких осередках, виходить преса, словом, українське життя в Канаді набирає чимраз більше програмного й цілеспрямованого характеру.
Згадуючи заслуги і значення української преси в становленні національної та конфесійної самосвідомости серед наших поселенців, треба віддати належне піонерській «Свободі», яка з перших майже днів від своєї появи (15.09.1893 р.) в США цікавиться долею братів по вірі й крові в Канаді, а від 1896 р. навіть вела постійну рубрику під назвою «Канадійської Русі». Треба зазначити, що першими її редакторами були греко-католицькі священики — оо. Г. Грушка і Констанкевич, згадуваний вже о. Н. Дмитрів, о. С. Макар та о. І. Ардан. Були вони, в засаді, народовецької орієнтації і з цих, власне, позицій вели завзяту боротьбу з відкрито проросійськими часописами «Світ» та «Правда», що виходили в кінці XIX і на початку XX ст., коштом Російської Православної Місії в Америці. Можна сказати, що перша українська газета, яка появилася в Канаді (12.11.1903 р.) під назвою «Канадійський Фармер» була в якійсь мірі похідною від американської «Свободи». Але українська преса за океаном — це окрема велика і дуже цікава тема. Однак, в даному випадку йдеться тільки про те, щоб подати, хоч би в загальних рисах, тло, на якому розглядається розвиток українського церковного життя в Канаді, аж до утворення Канадійської греко-католицької провінції та інсталяції її першого ординарія. Ним, як уже згадувалось, від 1912 по 1929 pp. був єпископ Никита Будка. Але видно, що Боже Провидіння визначило йому іншу місію: стати мучеником за віру, бо вже того року він повертається до Львова, де обіймає посаду генерального вікарія митрополичої капітули. Арештований більшовицько-рускоправославними ліквідаторами УГКЦ 1945 p., загинув смертю мученика в системі ГУЛАГ-у в районі Караганди. (До речі, всякі спроби відшукати місце знаходження його захоронення, що робилися автором цих рядків через наших людей в Караганді, не увінчалися успіхом.) Другим в єпископському ряді від 1929 р. був о. Василь Ладика ЧСВВ, що в 1948 р. одержав сан архиєпископа. Він продовжив працю свого попередника, розширюючи сітку мирянських організацій, преси та парафій, особливо на Сході Канади, що стало конечною потребою перших повоєнних літ, коли то українське населення Канади значно збільшилось за рахунок нової іміграції.
Зважаючи на ці потреби, вся територія Канади була поділена на 3 дієцезії: (зглядно екзархати) Вінніпезьку, Торонтонську (Схід Канади) та Едмонтонську (Захід). Щоб забезпечити нові єпархії (екзархати) єпископами було призначено на неділю 27.05.1948 р. архієрейські свячення двох єпископів — о. Андрея Роборецького та о. Ізидора Борецького. Між іншим, кажуть, що неукраїномовні учасники цього великого дійства навіть дивувалися, що, мовляв, аж двох Борецьких висвячують: Ізидора та Андрея Ро Борецького, думаючи, що «Ро» — то якесь друге ім’я нововисвячуваного владики. Як подає тогочасна преса, хіротонія відбулася в римо-католицькій катедрі св. Михаїла в Торонті, позаяк ні одна існуюча на той час українська церква не могла помістити величезної кількости людей, що прийняли участь в цих свяченнях. Цікаво подається опис процесійного походу з палати архієпископа Торонта кардинала Мак Ґвиґенія до катедри св. Михаїла. Отже, спереду йшла українська дітвора, яку провадили Сестри Служебниці, за ними велике число — 98 греко-католицьких і 60 римо-католицьких — священиків, 8 єпископів і архієпископів латинського обряду, 5 українських владик з Канади і США, за ними ватиканський представник, а замикав процесію кардинал Мак Ґвиґен, що йшов в оточенні священиків та лицарів Колюмба. Єпископи-номінати йшли перед кардиналом. В катедрі зібралися тисячі народу, бо ще такої «паради» тут не було, щоб висвячували 2-ох єпископів та ще й до того східного обряду. Хіротонії довершив архиєпископ Василій Ладика, а співсвятителями були преосв. Ніль Саварин ЧСВВ та в. преосв. Константан Богачевський. Як уже говорилося, в тому часі Канада була поділена на 3 греко-католицькі екхзархати. Преосв. Ніль Саварин став єпископом Едмонтону, Андрей Роборецький — наразі єпископом помічником архиєпископа Василія Ладика у Вінніпегу, аж до утворення нового екзархату в Саскатуні 1951 p., а Владика Ізидор вступає на владчий престіл в Торонті. До того о. Ізидор Борецький, по закінченні Львівської Богословської Академії, продовжив студії в Мюнхені; тут одержав 17.07.1938 р. ієрейські свячення з рук єпископа Діонізія Наряді, а потім виїхав на місійну працю до Канади. По 10 роках дуже плідної душпастирської праці, в основному в західних провінціях, осів на довго, бо аж на півстоліття в метрополії східної Канади — Торонті, цьому, як уважають на Україні (справедливо чи ні) найбільшому і найважнішому осередку діяспорного українства. Тому тут, власне, в цьому місті 14 червня AD 1998 було урочисто відзначено відразу аж 3 ювілейні дати, пов’язані з Особою Владики Ізидора: 60-річчя його ієрейських свячень, 50-річчя єпископської хіротонії і водночас — Золотий ювілей Торонтонської Епархії.
Нині 87-річний Владика-Ювілят є сеньйором всього єпископату УКЦ. Він найдовше в історії нашої Церкви рядив одною з найбільших її єпархій. Заслуги його в розбудові церковного й постійна участь в громадському житті українців Східної Канади є неоцінені. Досить заглянути, от хоч би в перший підсумковий документ здобутків епархії, щоб пересвідчитися скільки було зроблено тут за перших 15 років при дбайливій праці й допомозі Владики Ізидора. Цим переконливим, до речі, прекрасно виданим документом є «Перший шематизм Торонтонської Української Католицької Епархії», Торонто, р.Б. 1963. Подальші роки були не менш щасливими як для самого господаря епархії, так і для його «підданих» — його духовних дітей. Треба сказати, що такі великі ювілеї рідко трапляються.
Тому на урочисту відправу з цієї нагоди, що відбулася на виставочній площі в Торонті зібралося біля 2000 людей. Разом з Владикою-Ювілятом в святій Літургії взяли участь 2 митрополити і 5 єпископів, з якими співслужили 50 священиків. Опісля відбувся великий концерт за участю біля 300 танцюристів, різних хорів, ансамблів та декляматорів українського поетичного слова. Владику Ізидора поздоровили Прем’єр-міністр Канади, Генерал-губернатор, Сенат, Прем’єр провінції Онтаріо, Апостольський Нунцій. Обидва наші митрополити з Канади і Америки, а також митрополит Візантійсько-Католицької митрополії, що в Пітсбургу, українські православні митрополити Америки і Канади, окремо єпископи різних віровизнань, монаші чини і згромадження, громадські, церковні та світські організації та багато приватних осіб. З України надійшли привітання тільки від ординарія Самбірсько-Дрогобицької єпархії та Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ. Але дивним може видатися факт, що серед тих численних привітань не знаходимо таких ні від Конгрегації для Східних Церков, ні інших дикастерій Ватиканської курії (як-не-як, але Ювілят віддав 60 літ служінню Апостольській Столиці), також не видно поздоровлень для найстаршого єпископа УГКЦ ні від Перемишльсько-Варшавської митрополії, ні від Австралійської єпархії, ні нашого західно-європейського екзархату, ні від Києва, куди владика ще в 1988 р. їздив, аби поклонитися місцям, звідки «пішла єсть земля Руська», як казав літописець. Ну й інш. українські єпархії з невідомих причин не поздоровили Владику-Ювілята своїми, бодай куртуазійними, поздоровленнями. Та, що там говорити, коли й наша Патріярша Курія не вшанувала Ювілята якимсь документом, як це в світі прийнято. Бо принагідне слово, сказане під час урочистостей єпископом-помічником Глави УГКЦ не може замінити відповідної до таких оказій форми документу. Можна думати, що було організоване якесь замовчування самого ювілею. Чи ж би це була ювілейна «нагорода» для Владики за його прив’язаність до Світлої Особи Патріярха Йосифа та його патріярших ідей? Інакшого пояснення, наразі, не маємо. Зрештою, це вже стало в наш час «доброю» традицією Церковного Проводу: нічого не роз’яснювати, на ніякі запитання — усні чи письмові — не відповідати і уникати всяких зустрічей з мирянами поза церковними відправами.
І на закінчення, як уже було сказано, Україна, окрім згаданих вище, обійшла мовчанкою цей великий і славний Ювілей як самої Епархії, так і її першого й довголітнього ординарія. А прецінь ця єпархія була основним донором в потребах нашої катакомбної Церкви. Владика-Ювілят був особистим приятелем нашого святця Владики Володимира, якому свідчив всякі услуги і допомогу в часі великої потреби спочатку підпільної, а потім Церкви, що почала легально заявляти про себе. Література, священичний одяг, архієрейські ризи та інш. інсиґнії архипастирської влади йшли з Торонта на Україну різними дорогами і всі вони сходилися на вул. Чкалова, 30/19 у «резиденції» нашого святця, в якій 3-ох чоловік ще якось містилося, але на 4-го вже місця не було. Ще, Богу дякувати, живі й здорові ті «кур’єри», що прямуючи з Торонта до Львова, переходили через Рим, Варшаву, Мюнхен чи Атіни, тут закуповували все необхідне, включно з пахучим архієрейським ладаном, для Владики-нелегала, звідти деякі добиралися аж до Москви, аби зі «століци міра» якось гейби безпечніше до Львова їхати. Це були люди переважно духовного сану, які напевно «со страхом Божим», але з вірою і надією на Божу поміч виконували цю благородну християнську місію і свідчення братньої любови нинішнього Владики-Ювілята тим, які в той грізний час, його помочі потребували. Було б добре, якби ті, що з потреби мусіли виконувати таку кур’єрську службу сказали також своє слово. Це була б може найкраща й нев’януча квітка, вплетена у вінок його Слави. А нині, трохи вже й з запізненням (не по своїй вині) ті, що пам’ятають жертвенність Владики-Ювілята для нашої Церкви і для інших добрих справ, ті, які пригадують його приїзди на Україну, що так високо піднімали наш національний дух, долучаються до тих, що вже віддали шану Владиці й кажуть: за всі його великі й добрі діла для Церкви і Народу нехай буде «ХВАЛА, ЧЕСТЬ і ПОКЛОНЕНІЄ, НИНІ, і ПРИСНО, і ВО ВІКИ ВІКОВ» його великому імені. По 50-ти роках архипастирських трудів, передаючи єпархію в руки свого наступника, Владика-Ювілят, підсумовуючи зроблене, може спокійно повторити за евангелистом Лукою: «Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (17, 10). За Владикою ці самі слова можуть повторювати ті з мирян, що на протязі таких довгих літ були послушними і сумлінними виконавцями задумів і волі першого в єпископському ряду архієрея Торонтонської епархії УКЦ.
Іван Гречко,
Львів
