Це шлях святих усіх віків*

Проповідь Веренфріда ван Страатена на поминальній Службі Божій
за Патріярха Йосифа сліпого в сороковий день смерти
у німецькій церкві св. Михаїла, Мюнхен, 21. 10.1984 р.

Стара легенда оповідає, що апостол Андрій благословив Київські гори і предрік перемогу християнства на Україні. З певністю ми знаємо, що св. Климентій, третій наслідник св. Петра, був засланий імператором Траяном у Крим, де й помер, як мученик, залишаючи нестертий вплив на Церкву в Україні. 500 років пізніше Папа Мартин І, перебуваючи на засланні на українському побережжі, зазнав мученицьку смерть за єдність Церкви.

Мучеництво за єдність християн і надалі залишилося славною ознакою української Церкви. Після східнього розколу вона першою із Східніх Церков відновила унію з Римом і утвердила свою вірність Апостольській Столиці завжди наново ріками крови та горами трупів.

Після Другої світової війни це свідоцтво крови зазнало свого зеніту, коли Сталін і московський патріярх насильно включили пов’язаних із Римом українців до Православної Церкви. Незліченні вірні, сотні священиків і майже усі єпископи загинули в наслідок цього неекуменічного насильства, що досьогодні з боку відповідальних у московському патріярхаті оцінюється як славна сторінка в історії православ’я.

Архиєпископ Йосиф Сліпий пережив цей терор. Але пережив він не через компроміси, тільки через незламну вірність. Навіть коли йому запропонували московський патріярший престіл під умовою, що відречеться від унії з Римом та заперечить примат папи, він залишився вірний і продовжував свою хресну дорогу, що тривала 18 років.

На початок II Ватиканського собору його місце залишилося порожнім, коли в той самий час на Соборі були присутні відпоручники співвідповідального за переслідування московського патріярха Алєксєя. Піднеслася буря протесту, Папа Іван XXIII включився особисто. 9 лютого непохитного Ісповідника випустили на волю. Від того дня з Риму він провадив свою Церкву, що продовжувала своє існування в катакомбах і на еміграції, аж до 7 вересня цього року, коли він, 92-літній, в тіні збудованого ним собору Св. Софії, помер.

Коли тодішній Архиєпископ Львівський Митрополит і останній з українських єпископів, що залишився в живих (10 єпископів було замордовано чи згинуло передчасно у радянських тюрмах!) після несправедливого, нелюдського й до 18 років свавільно продовженого ув’язнення був випущений на волю й висланий в екзиль до Риму, він мене зараз же прийняв. Відтоді я 21 років залишився його поклонником, його помічником, його співборцем і його приятелем.

Він був князем Церкви із залізним характером. У його тоді знищеному й ослабленому тілі скривався незламний дух. Він був геніяльним теологом, уродженим науковцем і з-поміж усіх уніятів може найзавзятіший і найздібніший захисник чистого візантійського обряду. Тим він був мостом до православ’я і предестинований на керівника усіх з Римом поєднаних Церков. Але з усього серця він був також душпастирем, що у незліченних таборах Радянського Союзу залишив благородні сліди свого священичого діяння. Щоразу, коли його вплив ставав помітним, його перенесено до іншого карного табору. Так він став і поза кордонами католицької Західньої України в цілому Радянському Союзі світлим символом не лише для розсіяних католиків, але також й для правдивої Православної Церкви, що її представляють не прелати московського патріярхату, але яка живе в катакомбах і в концентраційних таборах Сибіру. І саме тому, що існує не лише свята Церква, але і несвята, слухняна радянській владі, церква, він вкінці став іще недобровільною перепоною для екуменічного зближення до офіційної церкви Москви. Бо ніколи Рим не зможе викупити миру з російськими православними коштом зради п’яти мільйонів мучеників та ісповідників української Католицької Церкви.

Упродовж останніх 21 років свого життя у екзилі він працював як велетень. Грядучі генерації правильно оцінять, що він у кожній ділянці своєї Церкви на еміграції доконав. І я можу особисто посвідчити, як він мене й мною основане діло любови «Церква в потребі — допомога східнім священикам» все знову й знову благав, на нас натискав і нас закликав принести усяку лише можливу допомогу його переслідуваній, скривавленій і до смерти мученій Церкві в краю. Він жив і помер для своєї Церкви, на Сході і на Заході.

Для збереження цієї Церкви — і лише заради того! — він на прохання Українського Єпископського Синоду й очікуючи юридичного визнання папою, в 1975 році прийняв титул Патріярха. Як вірний син Церкви, який більше й довше ніж хтонебудь у цьому столітті терпів за єдність з Апостольською Столицею, — він неодноразово в письмах і розмовах, а нарешті із найбільшим натиском у своєму духовному Завіщанні старався видобути формальне визнання. Неодноразово він доводив церковним дипломатам, які боялися реакції атеїстів, що у Східній Церкві ні папи, ні навіть Вселенські Собори не встановляли патріярхатів окремих Помісних Церков. Невтомно він вказував на те, що завершення тих Церков Патріяршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді. Багато цього не зрозуміли. Навіть умираючому мученикові відмовлено у цьому проханні, хоч не йшлося про його особисту славу, але про питання буття його Церкви.

Однак те, що він у своєму духовному Завіщанні пише про цю головну проблему — нехай залишиться Вам назавжди незабутнім:

«Патріярхат, видіння вашої віруючої душі стався для вас живою дійсністю! Таким він для нас залишиться в майбутньому! Бо,ще трохи, і Патріярх за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й уосіблення Патріярхату в його особі.

Та в вашій свідомості і вашому видінні остається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем.

Тому заповітую вам. Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького и усієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я! Але наш Патріярхат ми вже маємо.»

Коли ми сьогодні виголошуємо наш «фіят» до відходу нашого улюбленого Патріярха, хочемо вірити, що цінне зернятко української пшениці, яке впало сорок днів тому у римську землю, не залишиться одним самим для себе, але принесе великі плоди. Бо «душа цього Праведника є у Божих руках, Бог його випробував і визнав Собі гідним.»

Бог його випробував. Його проваджено хресним шляхом, яким досі ледве хто з кардиналів мусів ступати. Він ішов цим шляхом у прикладній вірності, без ненависти до своїх переслідувачів, але також без уступків там, де компроміс або втеча могли б йому      улегшити життя. Він вірно слідкував за Господом. Бо, де був Христос, там мав бути і Його слуга.

Невимовно він терпів, коли у Радянському Союзі, як в’язень Христа, мав давати свідчення Христові, так як це Господь пророкував своїм учням-послідовникам: «І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї и Самарії аж до краю землі» (Ді. 1,8). Але на придорожних дороговказах його шляху видніли інші написи: не Єрусалим або Юдея, але Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія і так буквально «аж до краю землі». Свідком він мусів бути своїй рідній, мовчазній, на смерть приреченій Церкві, свідком, що знеможений, фізично и психічно знесилений якому стало ясно, що його шлях «аж до краю землі» був смертним вироком(Порівняй Завіщання). «Хіба що неумним він здавався мертвим».

Важко він терпів, коли задля мирної коекзистенції його світлу постать систематично затьмарено присмерком обману й наклепу, так що закид Христа: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе», міг би мати свою вимову й для сьогоднішньої Церкви. «Тим то він погубив своє життя у цьому світі, але спас його для вічности».

Ще більше він терпів під тим Хрестом, що, може, був найважчим у його житті, коли його звільнено та не привернено волі його рідній Церкві. Це сталося проти його категоричної й у ізоляторі Київської тюрми писемно зафіксованої волі. Не було йому дозволено разом із своєю Церквою далі нести важкий Хрест (порівняй Завіщання). «Бог його випробував і визнав Собі гідним».

Жахливо він терпів в Римі — ще більше, ніж у Сибірі, як він мені говорив,— коли довідався, в якому розпачі були його священики, переслідувані в Україні, з приводу православного синоду, який відбувся 1971 року в Москві. Там тріумфальна ануляція 354-літньої Унії між Римом і уніатською українською Церквою була без протесту прийнята до відома ватиканським делегатом. «Як золото в плавильній печі, так випробував його Господь, як досконалу жертву спалення він його прийняв».

Його гірка доля нагадує нам, що усі зусилля на порятунок загроженої Церкви залишилися безуспішними, коли б не допливав до них потік ласки невідомих молільників та мовчазне хрестонесення невиявлених святців. Від них черпає Церква свою живучість. Так дивлячись, колись доля Патріярха представиться нам перемогою святого Хреста. Це було б властивою причиною чому Бог допустив до цього.

Що Христос став послушним аж до смерти на хресті — самим розумом не можна схопити. Однак, ми мусимо підкоритися цій мудрості, що розумові видається глупотою.

Ісус Христос і всі мученики, що ділили його долю, вели перед вашому Патріярхові на цьому тернистому шляху, який він вибрав добровільно. Це шлях святих усіх віків. Вони так само позбавлені прав, як власний Син Бога, що прийняв постать раба і став послушним аж до смерти на хресті. Цей хрест послуху є основний закон християнства. Не зважаючи на всі похвальні і конечні стремління, також унутрі Церкви добитися більшої уваги для людських прав ми не сміємо піддаватися ілюзіям і не сміємо забувати, що ми мусимо старатися бути беззахисними учнями Того, хто як безправний помер і не лише своє життя, але також свою смерть хоче продовжити у кожному із нас. Що такий велетень церковної історії, як Йосиф Сліпий, підкорився цьому законові, є ознакою великої святости і прикладом для всіх, що ходять угнуті під часто тяжким і деколи незрозумілим хрестом церковного послуху.

У надії на ці знаки й чуда, що Бог для порятування української Церкви незабаром почерез нього діятиме, ми можемо зважитися вже тепер вимовити: «Корона ауреа супер капут еюс» — «Чоло Його увінчане золотом». Бо ж «блаженні переслідувані за справедливість, бо їх царство небесне. Блаженні ви, коли зненавидять вас і гнатимуть і всяко лихословити вас будуть не по правді задля мене… Рятуйтеся і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі!» (Мат. 5,10-12).

Слухайте тому з глибокою пошаною і з дитячим послухом вашого Патріярха. Він не є мертвий. Його душа в руках Божих, і ніяке терпіння його більше не може торкнутися. Час бо настав, що він із Сином Чоловічим буде прославлений. Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати!» Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову й знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй його Завіщання, плекай твоє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію.

Ваша Літургія! 12 і 13 вересня я її переживав як ніколи перед тим, коли я у Римі брав участь у Парастасі, Літургії і Панахиді за вашого Патріярха. Я чувся, немов у небі під золотою мозаїкою Собору, що його він сам спорудив, немов би то кам’яний гимн Господеві. Ми не були самі. На іконостасі під склепінням і на стінах рясніли ті многі святі, які впродовж цілого його життя були покровителями Патріярха. У червоних ризах з блискучими мітрами, над якими ще несеться подув Божої Величі, обступили митрополити, кардинали, єпископи, архимандрити, священики та монахи тлінні останки крицевого мученика, що мав ласку пережити Сталіна та його безвольного слугу Алєксєя, щоб у Божій силі відбувати наново те, що у службі сатани було знищене.

Біль тисячоголівної громади продирається в похмурому «Алилуя» й зворушливому голосінні дяків, що здушеним сльозами голосом щораз то заспівують «Господи помилуй». Дерево ганьби, що його Увіковічнений так довго ніс для Церкви й народу і при чому переможно він помер, стократно буде вшановуватися, щоразу, коли служителі й народ, перехрестившись тричі, з великим жестом ісповідують свою віру в Триєдиного Бога й перемогу Ісуса Христа. Взноситься ладан над катованим тілом, як пізнє засвідчення пошани для цієї Богом проникненої людини, яка Божу ласку, що зійшла на нього через хрещення й свячення, ціле своє життя виносила і випромінювала.

Іноді прискорюється темпо і ритм, підноситься тональність співу. Вже не благальні прохання, а скрик і виклик Божого милосердя. Це вже не благальна молитва за душу Патріярха, це — душа топтаного і зрадженого народу, яка в розпуці кличе помочі. Воно звучить, як останній заклик до пастирської опіки Покійного Мученика, що вже давно перебуває у Бога. Захищай свій бідний нарід, обдаруй наших священиків святістю і силою, розбуди у наших єпископів готовість берегти й обороняти Твою спадщину, дай дипломатам надприродньої розсудливости і не допусти до цього, щоб вони далі продавали правду і справедливість за облудний зиск; та просвіти Твого слов’янського приятеля,Папу із Польщі, щоб він знайшов шлях, що нас врешті допровадить до миру, справедливосте і свободи…

Після того, як завмирає останнє «Господи помилуй», настає тиша в золотій катедрі. Дай, Боже, щоб тепер, коли могутній голос Патріярха назавжди мовчить, не стало тихо в Єдиній Святій Католицькій і Апостольській Церкві. Дай, Боже, щоб знайшлося досить вірних учнів-послідовників, що завжди будуть повторювати ці науки, що їх він, як колись Мойсей у своєму народі аж до краю обіцяної землі закріплював, аж доки вони стануть нестертими в серцях українського народу.

Тоді Всевишній прискорить той день, якого Його вірний слуга Йосиф Сліпий не мав змоги дочекатися, цей день, коли буде панувати справедливість. Тоді ваш сильний і відважний Патріярх із неба благословитиме вашу Українську Націю, як колись Апостол Андрій із гір Києва благословив ваш рідний край. Бо так говорить Господь: «Я сам віднайду моїх овець і глядітиму за ними… Я вас візьму з-поміж народів і зберу вас з усіх країн та приведу вас знову до вашого рідного краю… Там замешкаєте в краю, що я вам дав, і ви будете моїм народом, а я буду вашим Богом».

о. Веренфрід ван Страатен

* Передруковуємо за «Шляхом перемоги», 4 листопада 1984 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>