Церковне життя на Русі XI ст. та творчість Теодосія Печерського

Один з відомих творів в літературі Київської Руси — «Послання Теодосія Печерського до київського князя Ізяслава Ярославича про віру християнську та латинську».[1] Датується це послання кінцем 60 — початком 70-х років XI ст. Це є полемічний твір проти католицтва «віри латинської» на захист православ’я. У цьому творі висловлені також думки, високий гуманізм яких дістав загальне визнання. Після наказу «не прилучатися» віри латинської Теодосій закликає до добрих справ: «…милостынею милуи ни токмо своея веры, но и чюжия. Аще ли видиши нага или голодна или зимою или бедою ядержима, аще ли ти будудеть жидовин или срацин, или болгарин, или еретик, или латинянин, или от всех поганых — всякого помилуи и от беды избави, яже можеши, и мьзды от бога не лишен будешь».[2]

Вважається, що тут йдеться про уважне ставлення до людей різних вір і народів.[3] У цьому переліку безпосередньо за конфесійною належністю визначені єретики, латиняни і різноманітні язичники — «всі погани». Щодо народів, то перелік їх надто обмежений з огляду на етнічне різномаїття тогочасного суспільства: названі лише єврей («жидовин»), араб («сарацин») і болгарин. Вважаємо, що за цим стоїть не етнічне, а конфесійне визначення.

Першим серед «народів» названий єврей. Як відомо, це етнічне поняття безпосередньо пов’язане з юдаїзмом і є рівнозначним з останнім. Юдаїзм був поширеною релігією на території Східньої Европи, перші єврейські колонії виникли в Північному Причорномор’ї ще з VІ ст. до н. е. Юдаїзм був розповсюджений також на Кавказі. Євреї грали велику ролю в Хазарському каганаті, і юдаїзм був прийнятий там як державна релігія. Нагадаємо, що Хазарія якийсь час тримала під своїм впливом східні райони Руси. В науці є думка, що євреї причетні до заснування Києва, і еліта Київської Руси в якійсь мірі мала і єврейське коріння.[4]

Євреї становили значну частину населення Тмутаракані,[5] а роля Тмутаракані в історії Київської Руси добре відома. М. Грушевський писав: «На полудневім Сході старий Боспор і нова Тмутаракань на його місці були огнищем юдаїзму. Правовірне юдейство і юдейські секти… відси знайшли приступ до різних варварів».[6]

Юдеї становили значний прошарок населення Корсуні. Згідно «Житія» славетний слов’янський просвітитель Кирил саме в Корсуні навчився єврейської мови й письму.[7] Відомо, що в Києві також жили євреї — їх слобода містилась біля північних воріт, а самі ворота мали назву «Жидівські» (Львівські). За літописною звісткою, 1113 року, після смерти Святослава Ізяславича, кияни розграбували двір тисяцького Путяти Вишатича й «пішли на жидів і розграбували їх».[8] Очевидно, юдеї становили в Києві заможну і культурну спільноту. Відомо, що переклад «Юдейської війни» Йосипа Флавія був на Русі зроблений з арамейського оригіналу. Дослідники зазначають, що дискусії з юдеями відбились і на філософській науці: порівняння Старого і Нового Завіту, «Закону» і «Благодаті», єврейської і християнської релігій було головною спрямованістю теології на Русі.[9] Можливо, саме тому юдей і поставлений першим у тексті Теодосія.

Другим серед «народів» Теодосій Печерський називає араба («срацина»). Це етнічне поняття пов’язане з магометанством, яке також було добре знаним у Київській Русі. Магометанство поширю­валось на наші землі з полудневого Кавказу.[10] М. Грушевский називає цей мусульманський арабський культурний чинник новим варіянтом «геленістичної», і ще більше — іранської, перської культури.[11] Арабський Халіфат бореться з хазарами за Північний Кавказ і Поволжя. Після того, як частина болгарських орд подалась з Поволжя на захід, болгари східні приймають іслам як державну релігію (офіційною датою вважається 737 рік). Племена Чорних Булгар відігравали значну ролю у суспільстві Київської Руси, деякі дослідники вважають, що саме вони причетні до заснування Києва.[12] Є відомості, що Володимир Святославич за часи князювання в Новгороді цікавився щонайперше підтриманням добрих торговельних зв’язків з мусульманським купецтвом Волзької Болгарії. Деякі писані джерела повідомляють, що під час новгородського правління Володимира Русь і сам князь прийняли іслам. Одна з цих оповідей збереглась у арабського вченого лікаря ал-Марвазі (XI ст.), другий її варіянт — у письменника з Індії Мухаммеда ал-Ауфі (XIII ст.)[13] Безсумнівно, ця напівлегенда мала якусь реальну підставу.[14] Дослідники зазначають, що в економічному відношенні мусульманські країни перевершували держави Европи, і вже тому міцні торговельні зв’язки Руси з мусульманським світом тривали й за часи феодальної роздрібнености.[15]

Третім серед «народів» Теодосій Печерський називає болгарина. За цим словом звичайно мають на увазі волзьких булгар.[16] Ми не мржемо з цим погодитися. На нашу думку, тут мається на увазі болгарське богомільство, яке виникло за сина Симеона царя Петра (927-969). Це було дуалістичне вчення, яке мало відмінні від офіційної ортодоксії космогонічні, христологічні, есхатологічні концепції. Переслідування з боку влади примушувало богомілів шукати притулку за межами Болгарії, що сприяло поширенню цього вчення у Сербії, Боснії, Франції також на Русі.[17] В Европі це вчення дістало назву «болгарської віри».[18] Основою її була уява про світ як боротьбу доброї і лихої сили, Бога й Сатаніїла.

Відносно цього вважаємо за доцільне звернути увагу на те, що в Софії Київській серед фресок XI ст. вівтаря архистратига Михаїла є композиція «Поверження сатани». (Зазначимо, що розписи Софії — це надзвичайно глибокий культурний пласт, який недостатньо вивчений — зокрема з боку історично-релігійної філософської думки). Щодо фрески «Поверження сатани» В. Н. Лазарев побіжно зауважив, що тут «бьшо бы соблазнительно усматривать отражение богомильськой ереси, но для этого нет достаточно серьезных оснований».[19] Але ми вважаємо, що з огляду на загальну досліджувану нами картину конфесійного життя Київської Руси в контексті з писаними джерелами, включення композиції «Поверження сатани» до системи розписів собору Св. Софії є цілеспрямованим саме у зв’язку з поширенням богомільства, що його називали «болгарською вірою». Зазначимо, що на відміну від юдаїзму та магометанства, які були зосереджені в конкретних відособлених групах населення Руси, богомільство поширювалось саме між нижчими верствами населення. М. Грушевський зазначав, що богомільська дуалістична концепція заховалась в українській народній словесності і яскраво відбилася в його космогонічних легендах про те, як Бог на спілку з сатаною творив світ.[20] Очевидно, богомільство серйозно турбувало православне духовенство, тому Теодосій визначив «болгарську віру» як окрему конфесію, а не єресь, бо «єретик» названий окремо.

Щодо єресей, то на Русі були відомі і аріянство, і несторіянство, і вірменська віра, й інші, які відрізнялись від офіційної ортодоксії. Боротьба з єресями відбилась, зокрема, і в монументальному мистецтві Київської Руси. Згадаємо розписи південної апсиди київської Кирилівської церкви, де подано діяльність двох Олександрійських єпископів — Кирила (кінець ІV — початок V ст) і Атанасія (кінець III — початок ІV ст.), головна заслуга яких — боротьба з несторіянством за встановлення культу Діви Марії.[21] Відносно мозаїк Софії Київської В. Н. Лазарев підкреслював, що зображення «Христа-Ієрея» в центрі над вівтарною аркою також мало особливе значення для спростування вчення єретиків, більшість з яких заперечували духовенство і церковну ієрархію.[22] Подібні приклади можна примножувати.

Таким чином, у зазначеному фрагменті «Послання» (або «Слова») Теодосія Печерського мова йде не про народи як такі, а про конфесії. Це підтверджується і самим текстом: перед переліком сказано: «… милуи не токмо своея веры, но и чужия». Цей текст містить в собі цікаві відомості про картину релігійного життя в Київській Русі середини XI ст. Бачимо, що ця картина досить багатобарвна: крім православних і латинян (католиків) тут визначені юдеї, магометани, богоміли («болгарська віра»), інші єресі і язичництво, живучість якого на Русі добре відома. Очевидно, таке конфесійне розмаїття тривало довгий час. Досить згадати літописну розповідь про вибір віри князем Володимиром, де присутні ті ж самі конфесії: православні, латиняни, юдеї, магометани і язичники — в особі нехрещених русичів на чолі з князем Володимиром.

Все це підтверджує, що наша давня культура була — за словами М.Грушевського — культурою «широкою, яка знала різні віри, різні народи, різну правду і не здатна була дати себе в виключний полон одній якійсь догмі». І далі: «Київська культура… не стала простим відблиском візантійства, а зісталась дуже складним синтезом різнородних течій, доволі самостійно перероблюваних і перебарвлюваних українським життям».[23]

[1] Древняя русская культура. Хрестоматия. Составитель Н. И. Прокофьев. М., 1988, с. 33-34.

[2] Там же, с. 33-34.

[3] Там же, с. 33

[4] Ирма Хайнман. Еврейская диаспора и Русь. Иерусалим, 1983, с. 58, 60-66.

[5] Там же, с. 35.

[6] Михайло Грушевський. Історія української літератури. Т.І,. Київ, 1993, с. 91.

[7] А.Г.Кузьмии. Западные традиции в русском христианстве. Введение христианства на Руси. Глава II, М. 1987, с. 41.

[8] Літопис Руський. Переклад Л. Махновця. Київ, 1990, с. 171.

[9] Ирма Хайнман. Еврейская диаспора… с. 58.

[10] Михайло Грушевський. З історії релігійної думки на Україні. Київ, 1992, с. 30.

[11] Михайло Грушевський. Історія української літератури, с. 92.

[12] Фархад Нурутдинов. Доля і заклик давньої поеми. Хроніка — 2000, Випуск І, Київ, 1992, с. 67-69.

[13] А. П.Новосельцев. Восток в борьбе за религиозное влияние на Руси. Введение христианства на Руси, Глава III, М., 1987, с. 68-69. Омелян Прицак. Походження Руси. Хроніка — 2000, випуск І, Київ, 1992, с. 18.

[14] А.П.Новосельцеві. Указ. раб. с. 69.

[15] Там же, с. 56.

[16] Древняя русская литература, с. 34, сн. І

[17] И. Калиганов. Тысячелетние традиции болгарской литературы. Родник Златоструйный. Памятники болгарской литературы ІХ-ХУІІІ веков. Москва, 1990,. с. 15-16.

[18] Михайло Грушевський. З історії релігійної думки… с. 58.

[19] В. Н. Лазарев. Мозаики Софии Киевской. М., 1960, с. 54.

[20] Михайло Грушевський. З історії релігійної думки… с. 58-59.

[21] І. І. Мовчан, І. Ф. Тоцька. Кирилівська церква в Києві. Київ, 1968, с. 29-30.

[22] В. Н. Лазарев. Мозаики Софии Киевской. с. 31.

[23] Михайло Грушевський. Історія української літератури, с. 97.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>