Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Церковний закон та відродження нашої Церкви

Нижче друкуємо цікаву статтю архимандрита Віктора Поспішіла. Автор статті архімандрит В. Поспішіл с відомий каноніст і до всіх питань і проблем Церкви підходить з правного погляду. Автор заторкує також, крім правних питань, й інші проблеми церковного життя та вишколу священиків. Звичайно, редакція не з усіма твердженнями автора погоджується, але вважає, що буде корисно нашим читачам запізнатись з оригінальними думками до найновіших питань нашої Церкви шановного автора, архимандрита В. Поспішіла. При цьому бажаємо підкреслити, що всі закони і канони є твором людського ума і не все вони є досконалими і справедливими і не тільки можна, але конечно потрібно їх міняти, уточнювати і поправляти. Коли ж ідеться про нашу УКЦеркву чи в загальному про комплекс Східніх Церков, то часто закони для тих Церков установляють чи приймають ті, до яких ці закони не відносяться. У всьому, а зокрема у церковних законах, повинна домінувати справедливість, а знаємо, що деякі з них були і ще й посьогодні залишились, кривдячими для нашої УКЦеркви.

Редакція

Нічого не справило мені такого вдоволення, людині, яка довгі роки студіювала канонічне право Української Католицької Церкви, як бачити, коли останніми часами ця Церква виходить з підпілля. Роками я старався у своїх доповідях і статтях вияснити, що згідно з канонічним правом існування УКЦ поза межами батьківщини не має повного легального підложжя. Тільки в Україні УКЦ може мати повну легальну владу. Наприклад: патріярхи східніх католицьких Церков не мають юрисдикції над своїми єпископами, духовенством і мирянами в Америці; очевидно, вони мають повну владу в межах свого патріярхату. Для УКЦ це не потіха, бо тут треба взяти до уваги ще додаткове ускладнення, що практично Матірна Церква перестала існувати. Не було найменшого сенсу переконувати українців в Америці, що їхня Церква в Україні має повне право до самоуправи. Навіть новий східній кодекс, якого ми всі вкоротці очікуємо, багато не допоможе. На щастя, це вже не таке важне сьогодні, коли Церква в Україні вже існує.

Що це все буде означати на практиці? Можна припускати, що голова УКЦ перенесе свою резиденцію до Львова, на престіл, звідки походить його титул. Навіть якщо б він там перебував тільки доривочно, раз він перебуває на своїй території — то він має право разом з єпископським синодом користуватися своєю владою. Так, наприклад, він може скликати всіх єпископів УКЦ на синод в Україні — і вони зобов’язані тоді туди прибути. Він разом з єпископським синодом має право вибирати, висвячувати і встановляти нових єпископів в Україні.

Ми всі були зворушені, коли бачили по телевізору маси вірних на вулицях Львова та інших міст, і раділи наші серця, коли ми читали про тисячі, які зібралися у відпустових місцях. Хто не співчував з вірними, які, зайнявши церкви, мусіли перебувати там дні і ночі, щоб забезпечити їх для УКЦ.

Ми чули про багатьох єпископів, сотні священиків, монахів і монахинь, котрих Церква в катакомбах зуміла спонукувати до священичого і монашого чину. Ці всі величезні досягнення здивували цілу Вселенську Церкву. Але ми теж не сміємо збувати мовчанкою внутрішніх труднощів, які існують як і в рядах духовенства, так і між мирянами. Перед сучасним відродженням нашої Церкви не було нормального церковного життя, якому єпископи, духовенство і монаші чини разом співпрацювали б та піддавалися авторитетові зверхників. Дотепер вони жили життям індивідуальних самотніх воїнів, які відважно боролися за свою справу. Тепер, коли ця справа увінчалася успіхом, — вони мусять навчитися бути членами великої армії-дружини під проводом зверхників-єпископів. Тільки ми, священики, які перейшли принаймні 5 років студій в семінарії, знаємо, що в додатку до теологічних предметів, ми також там школили­ся в чеснотах, особливо в чесноті послуху та співпраці. Про важливість того, що ми навчилися з підручників та досвіду наших зверхників, — ми скоро переконалися в практиці на парафіях: священики мусять виконувати доручення своїх єпископів. Це потрібно навчити священиків і навіть єпископів в Україні. Але в який спосіб?

Виходить з цього, що в теперішній ситуації найважніший предмет до вивчення — це не теологія, не історія Церкви, не біблійні студії, але церковне право — це норми і правила, що треба і що не треба робити. Будьмо свідомі того, що всі ті, що вчилися колись по семінаріях, народилися ще перед 1928 роком. Це означає, що жодний єпископ чи священик нижче 62-го року життя (за винятком декількох, що вчилися в російських православних семінаріях) не був ані одного дня в семінарії чи іншій богословській інституції для виховання священиків.

Згідно з радянським правом кожна людина мусить бути затруднена на якійсь роботі, аж до емеритури. Відмовитися від праці вважалося хуліганством і каралося законом. Ті люди, які були відомі, як практикуючі християни, — не могли дістати професійної чи бюрової праці — але мусіли виконувати тяжку, фізично виснажуючу працю. Підготовка до висвячення звичайно відбувалася вечорами зі старшими священиками, які старалися пригадати собі дещо зі студій в семінарії з-перед півстоліття.

Підручників майже не було — за винятком малого числа, що не були знищені чи сконфісковані. Особисті чесноти, що ці люди виробили в собі в такій школі переслідування, є подивугідні, але вони не можуть заступити років дбайливої підготовки, яку Католицька Церква вимагає від своїх майбутніх священиків.

Не так скоро відкриються семінарії. Львівська семінарія — сьогодні головна мрія, яку майже неможливо відреставрувати. Катастрофічний державний економічний стан не дозволить на те, щоб в близькому часі збудувати нові будинки на семінарії. Одинокий спосіб, щоб витренувати нових священиків, — це курси-майстерні (воркшопи) з компетентними інструкторами з-поза кордону. Ще важніша потреба — це підручники українською мовою. Перед Другою світовою війною кандидати до духовного стану вміли читати по-латині, по-польському, а багато також по-німецькому. Не було можливо видавати для кількох сотень семінаристів підручників українською мовою, і навіть не було потреби, бо існували кращі книжки в інших мовах. Це було також практиковане в інших країнах. Я, наприклад, почав вчитися єврейської мови з граматики, писаної латиною.

Ситуація сьогодні є цілковито інакша. Мабуть, всі священики закінчили десятирічку, що рівняється закінченню «джуніор коледж». Не включається там науки чужоземних мов, а історію викладається у викривленім комуністичнім світлі. Вони не можуть користуватися книжками, писаними латиною чи польською мовою, а тільки українською чи російською — мовами, в яких нічого не існує. Існує пекуча потреба якнайскорше перекладати книжки на українську мову для священиків, монахів і монахинь, як теж для мирян, які зацікавлені в цих питаннях і які зможуть вчити релігію других. Деякі з таких книжок, як наприклад, про новий церковний закон, треба написати тепер. Це нелегке діло, бо їх треба пристосувати до специфічних потреб.

Питання патріярхату в УКЦ тепер може бути легко розв’язане. УКЦ знов стане найчисленнішою Східньою Церквою у світі. Всі труднощі у визнанні Патріярхату повинні зникнути та особливо тепер в українській державі, яка або буде незалежною, або буде мати повну автономію в радянській федерації. Можна припускати, що ніхто в Україні не буде протиставитися такій пропозиції, тимбільше, що це не спрямоване проти жодної іншої Церкви.

Навіть без визнання Патріярхату УКЦ як Архиєпископат — буде мати всі патріярші права. Канон 152 в Східнім Кодексі каже: «Що говорить загальний закон про патріярхальні церкви і патріярхів, відноситься теж до Верховних архиєпископських церков і Верховних архиєпископів, хіба що суть справи вказує інакше або закон специфічно забороняє». Так наприклад: вибирається патріярха, відразу його інтронізується, аж тоді повідомляється папу про його вибір; вибір єпископа на верховного архиєпископа має бути затвердженим папою і тоді встановляється його у владі. Це була теж легальна вимога у Київській Церкві, де митрополит мусів мати потвердження Патріярха Константинополя.

Голова УКЦ разом з єпископським синодом може установляти нові єпархії в Україні; вибирати єпископів з-поміж священиків, імена яких були представлені папі для можливого виключення деяких з них. Патріярх — Верховний архиєпископ може скликати що п’ять років Патріярхальний Собор, в якому можуть брати участь всі єпископи, деякі священики, монахи і монахині та представники мирян УКЦ. Мета таких соборів є допомагати патріярхові та єпископському синодові у надзвичайно важливих справах. Хоч голосування на таких соборах матиме дорадчу силу, але це вказуватиме на вияв доброї волі до всіх вірних Церкви та матиме великий моральний авторитет.

Тоді, коли патріярх чи верховний архиєпископ із синодом має повну автономію на території УКЦ, він не має права робити адміністративні рішення, такі, як наприклад, заснування нових єпархій для українців-католиків поза межами батьківщини. Повну юрисдикцію над католиками східніх обрядів поза межами їхніх історичних кордонів має папа. Єпископи для єпархій в діяспорі будуть назначені папою з-поміж трьох кандидатів, представлених йому патріярхом чи верховним архиєпископом і єпископським синодом.

Бачимо яскраво з вищесказаного, що УКЦ вступає в нову фазу існування. Вона може тепер існувати законно в Україні, і не повинно бути перешкод у її структурі та розвитку в наступних декадах. Це є, звичайно, жалюгідна ситуація, що наша Церква мусить знову починати з руїн так багато досягнень у минулому, таких, як формування нових, найкраще вишколених священиків у цілій Східній Церкві, католиків і некатоликів. Українська Церква має у своєму минулому житті й стражданя, і знову воскресіння з найбільш жорстокого пересліду­вання, яке буде продовжуватись дальше. Український народ бачить свою перевагу, будучи пов’язаним з Апостольською Церквою Риму і надією, що вся Католицька Церква буде допомагати у його новому вільному існуванні-бутті.

Переклад з англійської на українську мову
Наталії Соневицької

Поділитися: