Закінчення
Якщо взяти до уваги поступ у денаціоналізації дітей наших «нових» емігрантів у роках 1948 – 1978, тобто за останніх 30 років, то крива лінія, що її мала б представити, бистро спадає вниз, менш-більш, до середини шістдесятих років, тримається на низькому рівні менш-більш до середини сімдесятих років, а останньо підноситься дещо вгору. Шукати тут причини треба в тому, що останньо молоді подружжя, які самі вживають між собою англійської мови, до своїх дітей говорять по українськи, а для їх українського виховання вживають часто бабусь дітей. Крім цього, на українізацію всієї молоді, дуже вплинув рух нескорених в Україні і їх оборона на Заході.
На денаціоналізацію дітей «нових» емігрантів у ЗСА склалося чимало різних чинників. Коли ці емігранти почали прибувати до ЗСА, тут неподільно володіла теорія «перетоплюючого котла», в якому повинні були перетопитись усі іміґранти, щоб стати «повнокровними» американцями. Зокрема новоприбулі чи тут народжені діти повинні були забути етнічну приналежність батьків, зовсім не інтересуватися нею й стати мовно й культурно «американцями». Для скоропостижної переміни «етніків» в чистокровних англо-сасів служила, перш-за-все, ультра-патріотична американська школа, але крім неї вживались терористичні методи з боку американського суспільства, навіть вчорашніх іміґрантів, а навіть доволі часто неетичні, щоб цього «етніка» врешті «зламати». Цей характер мало постійне нагадування «етнікові» про вищість усього «американського» і про нікчемність його європейського походження, що дуже часто мало форму різних болючих прізвиськ і жартів. Стероризовані всім цим «етніки», тікали від своєї церкви й національної групи й ховались під зміненими прізвищами й іменами. Перед тут народженими дітьми, батьки дуже часто приховували своє (і їх) етнічне походження.
Очевидно, оце шовіністичне безглуздя мусіло закінчитися і воно закінчилося, особливо коли самі американські соціологи довели повну нікчемність цієї теорії і її шкідливі наслідки так для ЗСА, як і для самих «етніків». Тепер обов’язує в ЗСА інша теорія: теорія багатокультурности населення ЗСА й плекання двомовности (білінґвальности). Це ще не значить що вже зовсім проломано опір приклонників «перетоплюючого котла», але тепер уже, згідно з державними законами, для вивчення «етнічної» спадщини й мови існують значні можливості. З цих можливостей зовсім мало користає українська етнічна група в ЗСА. Ось недавно проголошено цілу низку урядових допомог (около 3 мільйони долярів) на вивчення етнічних спадщин і мов, але в списку установ, що з них користають, немає українських відборців.
Виглядає, що ми зовсім незацікавлені в тому, щоб вивчати українську спадщину й мову.
На жаль, серед установ, що далі тримаються теорії «перетоплюючого котла», поважне місце займає Американська Католицька Церква. Вона завжди виявляла велику нетерпимість до іншонаціональних католиків і навіть такі численні католицькі групи як італійська чи польська багато натерпілися від місцевих латинських ієрархів. Їхні дивачні непорозуміння з Владикою Сотером Ортинським, чи перед ним ще з нашими священиками-піонерами, перейдуть хіба до історії особливої нетолеранції американського католицизму і шовіністичної іґноранції його проводу. Тепер в Американській Католицькій Церкві нібито існують «етнічні парафії», але, по сутті, це виглядає, як просте шахрайство. Ось у Філядельфії існує велика польська «етнічна» парафія. Ще в 1950 році, в ній проповіді на всіх Богослуженнях, за вийнятком одного, були польські, а вірні співали на них польські релігійні пісні. Тепер в цій «етнічній» парафії, всі Богослуження й проповіді, за вийнятком двох, є в англійській мові. У польській мові Богослуження й проповіді відбуваються в шостій і сьомій годині ранку. Хочете бути «етніком», будь ласка, але встаньте рано. Для тих, що довше хочуть спати, все вже подається в англійській мові.
На щастя наша Церква в ЗСА не підлягає вже латинським ієрархам, як це було за Владики Сотера Ортинського, але, на жаль, шкільній адміністрації Американської Католицької Церкви підлягають далі українські католицькі школи. Ця підлеглість власне зробила з наших шкіл головне знаряддя американізації, чи пак, по сутті, англізації наших дітей. Треба з жалем сказати, що багато вчительок українських католицьких шкіл були занадто ревними виконавцями доручень своїх латинських «супервайзерів» й денаціоналізували дітей «нових» емігрантів усіма засобами, не виключаючи й неетичних, як, наприклад, уживання фізичних кар за українську мову, або бунтування дітей проти їхніх батьків за те, що вони противилися скоропостижній денаціоналізації своїх дітей у цих «українських» школах. А власне ніхто інший, тільки ці батьки, були дуже раді,що вони застали в ЗСА цілу систему «українських шкіл», коли перед ними стояло найважливіше завдання, створити собі й родині еґзистенцію в новій країні поселення. Батьки з довір’ям віддавали своїх дітей цим школам, щоб тільки скоро переконатися, як вони завелись у своїх надіях. Але, дуже часто, коли прийшло це переконання, було вже запізно. Щобільше, велика частина батьків прийшла до переконання, що так треба і що так доцільно. Адже ж тут «Америка» і тут усе має бути «американське», а про Україну треба забути. Батьки в це повірили, бо ж про це їм ніхто інший не сказав, але таки вчительки наших, рідних українських католицьких шкіл.
І тоді ми були свідками багатьох парадоксів. Покійний Митрополит Константин Богачевський писав до «Америки» про любов Церкви, українського народу, про знання обрядів нашої Церкви, про значення молитов, про вивчення української мови, видав український катехизм, але в українських католицьких школах навчання української мови трактували як нікому непотрібний «міхалок», що перешкоджає виконанню шкільної програми, молитов учили по англійськи, обряду вчили латинського, а катехизм в українській мові ще може досі лежить в якійсь пивниці нерозпроданий. А в школах учительки забороняли молитись за Шевченка, бо він «православний», Франка — бо він «атеїст», але хотіли, щоб учні молилися за Сталіна. Цим разом натрапили на спротив своїх учнів, які з плачем побігли додому. Звичайно, вчительки не вигадали самі цих молитов за Сталіна, це вигадали їхні латинські «супервайзори».
Стан українських католицьких шкіл викликав занепокоєння серед української громади, яка тоді ще не була зовсім байдужа до справ нашого шкільництва. Зорганізувався гурт людей, який почав видавати журнал: «Де є наші діти»?, що його вийшло 7 чисел. Рівночасно почалися віча й наради громадянства та переговори про зміну системи навчання в українських католицьких школах. «Бунтівники» не бажали нічого надзвичайного, а тільки навчання молитов, обряду та релігії в українській мові та поставлення навчання української мови на відповідний рівень. Решта мала залишитися по-старому. Але проти «бунтівників» таки став муром весь наш шкільний естаблішмент разом навіть з новоприбулими священиками. Одинокий, що пішов на руку «бунтівникам» і перевів зміни у своїй парафіяльній школі був майбутній Філядельфійський Митрополит, Кир Йосиф Шмондюк.
IІІ
Денаціоналізація охопила більшу частину дітей «нових» іміґрантів, але ми не робимо майже нічого, або дуже мало, щоб денаціоналізацію припинити, а існуючий сумний стан направити. На мою думку, одне й друге цілком можливе для здійснення, потрібно тільки цілеспрямованої й впертої праці в тому напрямі. Потрібно розумної виховної праці, щоб переконати загал українських батьків у нашій країні, що денаціоналізація не є конечною, що вона нікому не є потрібною, а навіть є шкідливою. Вона різниться від природньої асиміляції до тутешньої природи, клімату, умов і способу життя, яка зовсім не вимагає, щоб рвати тисячелітню нитку, що лучить нас з рідною мовою й культурою. Нова теорія «багатокультурности», що, наприклад, у сусідній Канаді стала вже загальнообов’язковою державною політикою, допомагає цю лучність з мовою й культурною спадщиною зберегти. Про те, що денаціоналізація в нашій країні не є конечною, у що, до речі, під впливом завзятої пропаґанди потреби «перетоплюючого котла» вірить більшість українських батьків, переконують нас ці численні народжені в ЗСА українські діти, що повністю зберегли свою українську національність й мову й вважають себе «українцями, що живуть в Америці»… Така ідентифікація стає щораз частішою в різних етнічних групах, тим більше, коли виявилося, що американізація, фактично, не дала «етнікові» ніяких життьових переваг, що саме американське середовище відхрещується від новоспеченого «англо-саса» і не приймає його в свій гурт, що за повну рівноправність в американському суспільстві найкраще боротися в рядах суцільних етнічних груп, на зразок боротьби за рівноправність чорного населення ЗСА. І така ідентифікація виходить часто поза межі найсміливіших надій. Кубинські іміґранти, які перед 20 роками поселилися в Маямі Біч на Флориді потрапили це місто змінити до тієї міри, що його годі пізнати. Тепер у Маямі Біч всюди еспанські написи, еспанські крамниці, еспанські школи, на кожному кроці лунає еспанська мова, громада кубинців живе своїм повноцінним національним і культурним життям. Це сталося тому, що кубанська громада від самого початку була свідома того, що вона денаціоналізуватися не буде, але буде вперто боротися за свої національні права. І вона, в цій боротьбі, перемогла. Такі осяги могла здобути в ЗСА кожна суцільно поселена, на певній території, етнічна група. Але, ми, українці від самого початку попереджували себе, щоб, Боже борони, не творити в містах Америки українських ґетто. Це було своєрідне безглуздя, бо жити в духовому ґетто можна також поза межами ґетто територіяльного.
Американські соціологи, що відкинули теорію перетоплення етніків, твердили, що «американізація» осягнена методами «перетоплювання» була тільки зовнішня, що вона культурно етніка не збагачувала, а навпаки дуже збіднювала, що вона творила не повноцінних громадян ЗСА, але мотлох без роду й імені, здатний виконувати тільки найчорнішу роботу, без найменшої змоги здобути ті життьові осяги, що відкриті є для всіх американських громадян. Вони доказували, що діти так «перетоплених» американців не багато відбігли від своїх батьків, бо вдома не було цього культурного середовища, яке, головно, стимулює амбіції і підганяє до здобування успіхів. І ці соціологи вказували на повне безглуздя штучного відбирання етнікам рідної мови, бо тим позбавлено Америку мільйонів мовників різних європейських мов, які могли особливо придатися Америці тоді, коли ЗСА висунулася на передове місце в усьому світі.
Це є важні арґументи і ці арґументи можуть особливо пригодитися тоді, коли ще не зовсім замовкли «павловські дзвоники» пропаґанди ентузіястів перетоплювання етніків у щирих англо-сасів. Колись російський фізіолог Павлов уживав цих дзвоників над вухами собак, коли вони отримували їжу, а потім дзвонив їм, коли їжі не було і дивився чи слинять вони. І побачив, що вони слинили, хоч їжі не було, бо попередніми дзвониками під час їжі, собак зумовлено (кондиціоновано) не відрізнювати дійсности від фікцій. На цьому вченні Павлова побудована вся пропаганда й терористична система СССР. Але, вченням Павлова користуються теж ентузіясти «перетоплювання» і дзвонять своїми дзвониками легкі до сприйняття вигадки, а слухачі їх «слинять» немов ці павловські собаки. «Нашим дітям не треба знати українську мову; вони американці», кажуть впевнено деякі батьки. «Наші діти не розуміють української мови, їм треба служити Богослуження англійською мовою», — кажуть інші. «Нашим дітям не треба вчитися української мови, бо вони не будуть мати доброго акценту в англійській мові», авторитетно стверджують ще інші, і такі «дзвоники» дзвонять на широкому просторі від одного океану до другого, і чинять замішання, бо багато українців сприймає ці вигадки як істину і ми є свідками цілої низки парадоксів, коли, напр., в одній парафії «нові» іміґранти проти завзятого спротиву «старих», яких діти справді не знають української мови, накидають англійську мову Богослуження, коли в пароха з’являється пара абсольвентів української католицької школи і вимагає від нього, щоб цілий обряд шлюбу відслужено в англійській мові, бо вони української «не розуміють» (їхнє прохання відкинено з технічних причин: не було в парафії перекладу обряду шлюбу на англійську мову), або коли мати забирає з Мистецької Студії свою, до речі, талановиту дочку, бо навчання в Студії українською мовою псує їй акцент в англійській мові (над своїм акцентом ця розумна мати якось не подумала!) і т.і. Такі й їм подібні події вже від років є щоденними явищами в наших громадах, але вони сприймаються в нас з повною байдужістю, як конечне зло, від якого ніякого порятунку бути не може.
Порятунок цей існує. Він у нашій Церкві, в добре зорганізованому українському шкільництві, в наших організаціях молоді. Перед нашою Церквою на чужині стоїть велитенське завдання: Вона може вже в недалекому майбутньому мусітиме допомогти відродитися нашій Церкві на рідних землях. Для цього вона мусить бути такою, якою була за Слуги Божого Митрополита Андрея і такою, якою хоче бачити її наш Патріярх, Блаженніший Отець Йосиф.
Коли усвідомимо собі, яким чудесним було звільнення нашого Патріярха, Блаженнішого Отця Йосифа з важкої неволі в таборах московсько-більшовицького Ґулаґу, Його приїзд до столиці св. Петра, Його кипуча й животворна праця для добра очолюваної ним Церкви, то ми переконуємося, що це не був звичайний припадок, але дія Божого Провидіння. Ми мусимо здати собі справу, що перед Блаженнішим Йосифом і перед нашою Церквою Боже Провидіння поставило важливі завдання до виконання. Три намісники Христа відійшли в кращі світи, а Всевишній тримає нашого Патріярха при житті, бо тільки Патріярх ці завдання має виконати.
Немає найменшого сумніву, що наша Церква, на рідних землях, відродиться, бо Церква, — це твір Божий і «врата адові не подолають її». Під сучасну пору наша Церква живе в катакомбах, але до ювілею тисячеліття Християнства в Україні наша Церква відродиться і заживе в славі. Віримо в це щиро і прохаймо Всевишнього в наших молитвах, щоб так сталося!
Відродження нашої Церкви на Рідних Землях, — це велика ідея, Божа ідея. Які марні всі латинізаційні й денаціоналізаційні зусилля в світлі цієї ідеї. Подбаймо всі в нашій Церкві: ієрархи, священики, миряни, щоб підготовити нашу Церкву повністю до виконання цього світлого завдання.
Для виконання цього завдання — відродження нашої Церкви на Рідних Землях потрібно буде відданих священиків, потрібно буде світських апостолів. Виховаймо їх поки час. Нам не треба латинізації й денаціоналізації; повноцінна людина знає своє коріння, свою національну й культурну спадщину. Виховуючи свідомих українців, ми виховуватимемо й повноцінних громадян американської держави. Створімо добрі українські школи.
Насамперед треба нам добрих цілоденних шкіл. Ми мусимо позбутися латинської й, взагалі, чужої опіки над ними. Створімо власну адміністрацію для цих шкіл. У самих школах навчаймо молитов, обряду, релігії, української мови й літератури, історії й географії українською мовою. Експерименти з двомовними школами, початковими й середніми, в Канаді дали дуже добрі результати. З провінції Альберти вони поширюються по всій Канаді.
Для поглиблення навчання українознавства утримуймо далі школи українознавства. Вони повинні бути приміщені в наших цілоденних школах. Самі школи треба комасувати; не утримувати в містах нашого поселення кількох малих шкіл, але об’єднуймо їх під одним дахом. Ці школи мусять стати атракційними для нашої молоді і для цього треба змінити програми цих шкіл. Їх не можна трактувати як доповняючі школи, в якій навчають «предметів», що їх не навчають в цілоденних школах. Навчання скоріше треба вести за «проектами», що їх можуть вибирати самі учні. Головне завдання школи: перфектне знання української мови в слові й письмі учнів, що його осягається комбінацією наймодерніших метод, повною активністю молоді при пасивності учителя, відповідними лябораторійними методами, навчанням співу тощо. Така атракційна школа має бути чимось посереднім між театром і самодіяльною олімпіядою, в якій молодь призвичаюється до самостійних виступів, змагається за кращі осяги в знанні українознавства, здобуває самостійні успіхи в рецитації (мистецькому читанні), деклямації, співі й комбінації цих засобів. Предметні курси, в яких домінує учитель, що «викладає», «питає», «перевіряє», «дає двійки» в школах українознавства спричиняють заник заінтересування учнів до українознавчого навчання.
У цьому представленні завдань школи українознавства, я може повторяю думки Покійного Філядельфійського Митрополита, Кир Йосифа Шмондюка. Він дуже інтересувався українськими школами й відвідував не тільки українські цілоденні школи, але й школи українознавства. У цих останніх, Покійний Митрополит відвідував лекції, розмовляв з дітьми, заохочуючи їх до пильного навчання й вказуючи на значення українознавства, ділився з учителями своїми плянами поширення українського шкільництва. Він розповідав учителям про свій плян зорганізування у Філядельфії середньої школи, яка була б білінґвальною, бо частина шкільних предметів у ній навчали б українською мовою. І в цій школі мала б приміщення теж об’єднана школа українознавства, ведена модерними методами найкращими можливо вчителями. Покійний Митрополит вірив у здійснення своїх плянів і вірив, що філядельфійська середня школа стане прикладом для інших. Про пляни Покійного Митрополита, в своєму спогаді, дуже гарно розповів п. Тодорів, директор філядельфійської «Нашої школи».
