Дозвольте почати нашу розмову з нарису 1950-их років, часу мого дозрівання у США. Зроблю це для кращого розуміння наміченої теми.
Я ходила до жіночого римо-католицького коледжу. Попри обраний факультет, програма зобов’язувала студентів до вивчення Старого і Нового Завітів, історії Церкви (розуміється, з латинської перспективи, без жодної згадки Церков східних традицій) та апологетики. Не з’єдинені з Римським Престолом Церкви вважалися схизматичними через відмову підпорядкуватися практикам «вищої та якіснішої» традиції Латинської Церкви. Наслідки цих явищ були і є численними по обидва боки поділу Христової Церкви. Новозбудований греко-католицький храм Непорочного Зачаття в Детройті був без іконостаса. Попри відправи за змістом і формою візантійського богослов’я, мій досвід, здобутий в середній школі нашої Церкви в єпархії Стемфорда1, ясного бачення їх не давав… У нас фаворитизували латинське богослов’я і практики, як-от адорація Найсвятіших Тайн, хресна дорога, коронація Матері Божої, святих Заходу тощо. Дійсно, мене не раз дивувало, як це можливо, щоби за тисячоліття розвитку християнства святих у нас було за кількістю ледве стільки, що можна порахувати на пальцях однієї руки?
Парохи церкви Непорочного Зачаття були добрі душпастирі. Отець Йосиф Шмондюк, вихованець сиротинця, був ласкавою людиною. Перехід на григоріанський календар у нас також пройшов без проблем завдяки приготуванню парафії отцем-доктором Степаном Кнапом, але так не завжди було в інших парафіях. Іконостас у нашому храмі в Детройті був поставлений за єромонаха Інокентія Лотоцького, ЧСВВ2. Була опозиція до наявності іконостаса, оправдана потребою «відкритого престолу», але таки дійшло до злагоди, і храм вміло розписав іконописець Михайло Дмитренко.
Тепер, тримаючи в пам’яті наведену сильветку з часів перед Екуменічним Собором минулого століття, який приніс реформи, загляньмо в основи нашої традиції, що через Царгород сягає апостольських часів.
Хоча немає різниці віри між Сходом і Заходом, чітко з’ясованої Нікейським Собором у «Вірую в єдиного Бога…», що промовляємо і на месі, і на Божественній літургії святого Івана Золотоустого, між ними існують відмінності в іншому: у підході до передання віри і в досвідах подальшого розвитку Церкви. Латинська Церква латиномовних літургій віддала перевагу академічній теології та набоженствам. Церкви, що вийшли з візантійської традиції, з’єднали і вщепили богослов’я у богослужіння мовами народів – церковної пастви. Засадничо участь вірних в богослужіннях Латинської Церкви опосередковували приватні молитви (вервиця, новени тощо); дзвіночки позначали найважливіші моменти – час освячення Евхаристії та Причастя. Посередник у виді приватних молитов сприяв розвитку набожності, відокремленої від богослужінь меси, що привело до мінімалізму «церковного обов’язку». Водночас літургії Сходу, здійснювані мовами народу, наприклад Київської Церкви, виконували подвійне завдання. Возносячи хвалу Господові, вчили того, що стало руслом інкультурації: надихати побутові звичаї богословською думкою. Почнімо з прикладу вшанування Марії, Матері втіленого Бога.
Повністю статтю читайте у паперовому або електронному варіанті.
