Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
греко-католицький храм Непорочного Зачаття в Детройті

Церква – людина і Божий люд. Повернення до коренів духовної спадщини

Дозвольте почати нашу розмову з нарису 1950-их років, часу мого дозрівання у США. Зроблю це для кращого розуміння наміченої теми.

Я ходила до жіночого римо-католицького коледжу. Попри обраний факультет, програма зобов’язувала студентів до вивчення Старого і Нового Завітів, історії Церкви (розуміється, з латинської перспективи, без жодної згадки Церков східних традицій) та апологетики. Не з’єдинені з Римським Престолом Церкви вважалися схизматичними через відмову підпорядкуватися практикам «вищої та якіснішої» традиції Латинської Церкви. Наслідки цих явищ були і є численними по обидва боки поділу Христової Церкви. Новозбудований греко-католицький храм Непорочного Зачаття в Детройті був без іконостаса. Попри відправи за змістом і формою візантійського богослов’я, мій досвід, здобутий в середній школі нашої Церкви в єпархії Стемфорда1, ясного бачення їх не давав… У нас фаворитизували латинське богослов’я і практики, як-от адорація Найсвятіших Тайн, хресна дорога, коронація Матері Божої, святих Заходу тощо. Дійсно, мене не раз дивувало, як це можливо, щоби за тисячоліття розвитку християнства святих у нас було за кількістю ледве стільки, що можна порахувати на пальцях однієї руки?

Парохи церкви Непорочного Зачаття були добрі душпастирі. Отець Йосиф Шмондюк, вихованець сиротинця, був ласкавою людиною. Перехід на григоріанський календар у нас також пройшов без проблем завдяки приготуванню парафії отцем-доктором Степаном Кнапом, але так не завжди було в інших парафіях. Іконостас у нашому храмі в Детройті був поставлений за єромонаха Інокентія Лотоцького, ЧСВВ2. Була опозиція до наявності іконостаса, оправдана потребою «відкритого престолу», але таки дійшло до злагоди, і храм вміло розписав іконописець Михайло Дмитренко.

Тепер, тримаючи в пам’яті наведену сильветку з часів перед Екуменічним Собором минулого століття, який приніс реформи, загляньмо в основи нашої традиції, що через Царгород сягає апостольських часів.

Хоча немає різниці віри між Сходом і Заходом, чітко з’ясованої Нікейським Собором у «Вірую в єдиного Бога…», що промовляємо і на месі, і на Божественній літургії святого Івана Золотоустого, між ними існують відмінності в іншому: у підході до передання віри і в досвідах подальшого розвитку Церкви. Латинська Церква латиномовних літургій віддала перевагу академічній теології та набоженствам. Церкви, що вийшли з візантійської традиції, з’єднали і вщепили богослов’я у богослужіння мовами народів – церковної пастви. Засадничо участь вірних в богослужіннях Латинської Церкви опосередковували приватні молитви (вервиця, новени тощо); дзвіночки позначали найважливіші моменти час освячення Евхаристії та Причастя. Посередник у виді приватних молитов сприяв розвитку набожності, відокремленої від богослужінь меси, що привело до мінімалізму «церковного обов’язку». Водночас літургії Сходу, здійснювані мовами народу, наприклад Київської Церкви, виконували подвійне завдання. Возносячи хвалу Господові, вчили того, що стало руслом інкультурації: надихати побутові звичаї богословською думкою. Почнімо з прикладу вшанування Марії, Матері втіленого Бога.

Марія каже Богові «так»

Коли звернемо увагу на місце Богородиці в календарі свят і у відправах нашої Церкви, то одразу бачимо, що її присутність є значною. Немає богослужіння без згадки Богородиці і відповідних змін кондаків та ірмосів до літургічного циклу, що підкреслює її важливість для нашої літургійної традиції. Так, подія Благовіщення висвітлює відношення Творця до людини і людини до Бога. Господь через посланця пропонує і питає людину в особі Марії, шануючи Ним дарований розум і Ним даровану свобідну волю. Марія – вихованка святині і свідома Непоясне́нного, Невимовного і Вічного Бога – була стурбована вимірами цього звернення. Після задуми вона з довірою вирішує пристати на пропозицію. Саме тут починається її процес обожнення, задуманого Творцем ще при створенні людини.

Отже, в моменті Благовіщення людина підноситься в особі Марії, і тут у зачатті Сина Божого Господь входить у кенозис – применшення до людських потреб, залишаючись істинним Богом. Ні, Богородиця не є богинею, але вона обожнена через розсудливе прийняття покликання стати Богородицею Спасителя. Не випадково в літургійному році Благовіщення займає важливе місце з огляду на відображене в ньому відношення Бога до людини і з огляду на засвідчене тут бажане Господом відношення людини до Бога. Це основне значення Благовіщення «вплітає» Богородицю в усі літургії, і це свято є неперехідним, незалежно від його збігу з іншими, приміром Великою п’ятницею.

Коли символи не поверхові

Візантійська традиція сприяла духовній інкультурації, яку Київська Церква ефективно здійснювала для втілення віри. Літургійний рік нашої Церкви ангажує вірних практиками впродовж календарного року в єдності з літургією та Божими Таїнствами. Суть цих практик вагома тим, що їх символізм не стає поверховим. Вони суттєво пов’язані з богослов’ям на основах об’явлення Святого Письма і святоотцівського вчення. Сама Євхаристія являється в хлібі життя – паски – Великодня, що є центральним у посвячені великодніх снідів3. Триярусний калач у знак Троїчного Бога стається задіяним у народженні Христа і дару нової манни – євхаристійного хліба, нагадує Божу любов і Його щедроти. Христосування4, яким ділимося у Святвечір і в день Великодня перед споживанням їжі, є позначенням людяності та щедроти, сполучаючи нас із метаноєю – взаємним прощенням свідомих і несвідомих упущень в поведінці супроти своїх рідних і своєї спільноти. Хіба не є знаком взаємного прийняття людини людиною і суттю Вечірні прощення в переддень Великого посту?

Залучення предків поруч із зібраною ріднею до святвечірньої трапези, пошана кожного учасника свята, подяка за минуле і прохання молитвою за майбутнє, багатство рослинних страв, коляда – все це у цілості має далеко глибші сенси, аніж просто споживання їжі, зібрання сім’ї та близьких5. Залишаючи приклади, пов’язані зі Святими Таїнствами (приміром батьківське благословення перед вінчанням нащадків) на інший раз, зупинюся: тут уже достатньо сказано, щоби хоч частково розуміти духовну інкультурацію києво-візантійської спадщини в життя Божого люду.

Тепер хочу зосередити увагу на значенні описаного підходу Церкви. Адже екзистенційне богословське осмислення традиції не завершується тільки розумінням суті свят та їх відзначенням – наслідки цього процесу набагато глибші. Можна сказати, що вони пульсують і більшають, ширячись просторами нашої культури, немов кільця бриж поверхнею води, розбігаючись від духовної серцевини в ширший простір плеса. Тож радість Воскреслого Христа переливається у переображення яйця в писанку, а радість святкувань – у танок гаївок. І хоч зародок традиції гаївок давніший від християнізації Руси-України, вони увійшли в християнську культуру і де-факто вже впродовж віків є саме хвильками святкового настрою: набули нового змісту, тоді як у центрі перебуває християнська суть свята Воскресіння.

На шляху до віднови гідності

Охрещена людина стає одним тілом з Христом і закріплюється в середовищі Божого люду, каже догматична конституція Другого Ватиканського Собору про Церкву «Світло народів – Lumen Gentium». Роздуми про Божий люд знаходимо у книгах Старого Завіту і в Завіті Новому. Збережена православна традиція, яка вбачала необхідність шукати значення «Божого люду/народу» в Святому Письмі та патристиці, знайшла відгук в екуменічних зустрічах.

У своїй цілості Божий люд – це одна, не поділена на класи і князівства, християнська спільнота. Розуміння його природи і призначення є важливим ключем до розуміння автентичних людських взаємин, висловленого Христом у повчанні апостолам: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами. Але хто хоче бути великий, нехай буде вам за слугу» (Мт 20, 25-26). Заснована Христом Церква є Божою, але як така, що перебуває в земному світі та проваджена людьми, вона є рівночасно людською.

Учні, обрані Христом, є прикладом змагань до поєднання божественної та людської природи Церкви своїм служінням, прикладом того, як треба проповідувати і провадити без самовивищення6. Для втілення Христа в практику життя місцевих спільнот – свого оточення Христові учні зосередилися на християнізації людини, а тим же способом – народів. І робили це не через накидання чужих звичаїв, а шляхом плекання розуміння Ісусового вчення. Таким чином Церква зростала.

Збільшення Церкви як у географічних масштабах, так і в демографічному відношенні ставило перед нею додаткові вимоги. Світська модель правління стала придатною і корисною на певному етапі та в певних умовах, але вона ж зумовила шкідливі наслідки, коли урядовці почали оминати заповіт Христа, записаний євангелистом Матеєм. Велика Схизма ХІ століття7 і Тридентський Собор8 ХVI століття є прикладами цих процесів, причому внутрішня централізація Латинської Церкви тоді позначилися в уніях з Римським Престолом шляхом підпорядкування, а не рівноправного союзу.

Уже в нашу добу екстремні соціально-політичні рухи та події, що призвели до Другої світової війни з поважними наслідками в суспільстві, ставили на порядок денний вимогу реформи і осучаснення Церкви. Прагнучи оживити світ християнським духом, Папа Іван ХХІІІ бачив, що жорстке застосування постанов Тридентського Собору перешкоджає духовному розвитку. Розвинене розуміння Церкви цим Папою виходило далеко за обшири Церкви Риму. Отож закономірно, що він відійшов від моделі підпорядкування Церков Сходу Римові, і скликаний ним Другий Ватиканський Собор став ключовим для усвідомлення, закріплення та плекання гідності й повноти Східних Церков. Став шляхом до екуменізму.

Серед документів Собору, присвячених цим питанням, особливе значення має декрет про Східні Католицькі Церкви «Orientalium ecclesiarum»9, спрямований на делатинізацію з вимогою (що перевищує бажання) «вжити заходів для повернення до традицій своїх предків». Декрет про екуменізм «Відновлення єдності – Unitatis Redintegratio»10 нав’язує стремління до єдності та разом із післясоборовою енциклікою «Щоб усі були одно – Ut unum sint» Івана Павла ІІ робить екуменічні зобов’язання згаданого Собору незворотними.

У часі цього Другого Ватиканського Собору Українська Греко-Католицька Церква вкотре стояла на перехресті та не була готова до післясоборового богослов’я й еклезіології. Кропіткі старання Патріарха Йосифа Сліпого започаткували повернення до богословської та духовної спадщини Київської Церкви, але еклезіологія Другого Ватиканського Собору і в нас стрінула опозицію, виник поділ. Духовна формація і студії в латинських семінаріях, підлеглість декастерії для Східних Церков спричинили неготовність більшості єрархії та духовенства йти шляхом повернення до того, чого вони не знали, досвіду чого не мали. Правдоподібно, що «опозиціонери» ХХ століття не читали чільних декретів Собору. Що ж, бездумне прив’язання до старих звичок полегшує вибір…

Прихована другорядність нашої Церкви у вимірах передсоборового богослов’я в
очах тих, що не зрозуміли постанов Собору, звузила її лише до «обряду»11, а одночасне незнання богословських основ звичаїв спричинило їхнє переконання, що рідна традиція – не що інше, як породження аграрної культури і фольклору. Іншими словами, таке розуміння породило позицію, що східна спадщина є актуальною винятково для емігрантів і не має в Америці перспектив, бо поповнення її носіїв відбувається тільки завдяки новим хвилям іммігрантів, а навіть не завдяки нащадкам самих іммігрантів. Як наслідок, коли церковний провід не доносив до вірних належного розуміння вартості власної традиції, то й загал вірних у Америці в наші дні не готовий цю традицію розуміти. Натомість Патріярхальний рух мирян, духовенства і деяких владик єднався з Патріархом Йосифом, і далеко не всюди настало розділення. Зокрема, на здивування багатьох, парафія Святих Володимира і Ольги в Чикаго під проводом отця-митрата Мар’яна Бутринського показала цілість повноти Церкви і доцільність її духовості, богослов’я та звичаїв у середовищі переважаючих конфесій Заходу, секулярної Америки.

Сьогодні і Римо-Католицька Церква має проблеми не дуже-то далекі від наших, бо світ знову змінився і норми минулого вкотре не відповідають потребам нинішнього дня. І от у морі невгамовного розвитку вартісних і невартісних інформацій та дезінформацій, що ширяться засобами електронних мереж, людина наших днів потребує глибшого богословського обґрунтування своєї віри, щоби за прикладом Богородиці розсудливо приймати рішення впродовж усього свого життя. Якщо людина не знаходить цього укорінення в своїй спільноті, вона подається в інші, щоби задовільнити духовні прагнення, яких не дістає в Церкві свого хрещення.

На жаль, і тепер, як виглядає, реформаційний Другий Ватиканський Собор замало знаний, а його постанови далекі від здійснення. Просто використання живої мови у богослужбовому житті без пояснень його богословської думки має лише частковий
вплив і означає насправді те, що рух вказаною Собором дорогою стриманий, а прогрес втілення декрету про Східні Церкви сповільнений.

Справді, пояснення поетично і стисло сформованого змісту літургічних текстів вводить – воцерковлює – в їхні богословські основи. Водночас воно повчає, уможливлює квазілітургічні звичаї. Для духовної формації Божого люду, для плекання середовища покликань до священничого стану і стану богопосвячених осіб конечним є вивчення візантійського богослов’я. І ця потреба актуальна як для Церкви в Україні, так в діаспорі. Успішне виконання цієї програми вирішить місце нашої Церкви поза Україною.

Без применшення, за 30 років незалежної України ми маємо значні здобутки. Вихід Церкви з підпілля, відновлення її структур, зокрема в Києві, відродження УКУ, формація покоління богословів та багато іншого тішить і дає надію. Але разом із тим звичне звернення до послуг латинських семінарій у Північній Америці (і правдоподібно в інших країнах поселень) у справі формації нашого духовенства залишає нас вразливими до великих втрат. І далі існує конфліктне бачення реалій діаспори з етнічної перспективи (причому назва не допомагає12), а також браку чіткого усвідомлення власних богословських основ.

Справді, повернення до богослужінь Утрені, Вечірні, Вечірні Напередосвячених Дарів, подекуди Часів, усунуло латинські набожності. Але водночас сучасне використання запозичених набожних практик з розрахунком привабити більше людей до Церкви породжує поверховість і значно обмежує розвиток нашої Церкви. Бо в гонитві за популярністю пієтизм спирають на емоції і так віддаляють вірних від глибоко вмотивованого літургією молитовного життя.

Стан Церкви на поселеннях за часів Патріарха Йосифа, великі втрати серед нащадків попередніх і сучасної хвилі імміграції є показником цієї траєкторії. Але саме тому Господом бажане відношення змушує нас бажати бути на богослужіннях і бути в спільноті Божого люду. Бо без бажання жоден диктований кимось «обов’язок» робити це не матиме жодного результату.

Абсолютно необхідним для нас є творити власний вагомий осередок духовної формації та освіти в середовищах культур і побуту нашого перебування. Де б ми не були, візаві інкультурації богословського смислу завжди є інкультурація світська, причому треба пам’ятати, що кожна еміграція вростає в культуру місцевої країни. Звісно, мовиться тут не про фольклор, але не варто нехтувати потребами глибокого знання місцевого побуту.

В Північній Америці у справі осередку формації духовенства нам не доводиться починати з нуля, але перед нами і досі стоїть потреба будувати. Вважаю, що наявний Інститут східнохристиянських наук імені Митрополита Андрея Шептицького є середовищем духовної формації та освіти, яке здатне добре працювати в контексті побуту Північної Америки і водночас має близькі відносини з УКУ в Україні. Стан недооцінення його можливостей сприяти формації нашого духовенства підтверджує досі не вповні прийняті напрямні Другого Ватиканського Собору, брак розуміння візії Патріархів Йосифа та Любомира, брак розуміння заклику Блаженнішого Святослава «Разом у майбутнє», які вимагають глибокого знання патристики і візантійського богослов’я, аби не заснути при кермі Ковчега. Що більше, внесок науки і досвіду цього інституту вже представляє Церкву києво-візантійської спадщини в повноті її дарів.

Зі слів богослова Ернста-Крістофа Суттнера, без наукового богословського підґрунтя саме твердження окремішності не має значення13. Відмовки не мають жодного виправдання. Тому нам треба діяти з відвагою святих апостолів і подвижників нашої Церкви. Бо засадничо ми маємо чим ділитися зі світом і чим жити.

Рома M. Гайда, голова-емеритка УПТ у 1989 – 1991 i 2007 – 2013 роках, членкиня Ради дорадників УПТ і редакційної ради часопису «Патріярхат»

  1. Mother of God Academy /дівоча з пансіонатом Академія Покрову Матері Божої, сьогодні не існує. Mи поселилися в східній частині міста Детройта, знаній як Гемтремек (Hamtramck), вдома я бувала лише улітку і на різдвяні свята.
  2. Єромонах Інокентій Лотоцький (парох церкви Непорочного Зачаття в 1962 – 1980 роках, єпарх Чикаго у 1981 – 1993 роках) і отець Йосиф Шмондюк (парох у 1948 – 1956 роках, Філадефійський митрополит у 1977 –1978 роках).
  3. Прийнятий звичай наголошувати посвячення «кошиків» оминає значення символу паски, чим відокремлює нас від духовної символіки і секуляризує. Молитви посвячення не включають кошика, бо засобом достави пасхальних страв до посвячення може бути не лише кошик.
  4. Христосування, також знане як поцілунок миру, здійснюється між священнослужителями Божественної літургії перед Великим входом. Перегляньте тиху молитву.
  5. Отець і богослов Андрій Чировський характеризує Святвечір та звичаї, пов’язані з літургійним життям Церкви нашої традиції, як квазілітургійні.
  6. Візія Патріарха Святослава з нагоди десятиліття інтронізації передбачає зміни з наголосом на служінні. – «Майбутнє УГКЦ. Візія Блаженнішого Святослава» // Синод єпископів УГКЦ (synod.ugcc.ua) 28.ІІІ.2021.
  7. Зростаюче відчуження внаслідок непорозумінь від V століття привело до Великої Схизми 1054 року двох церковних центрів: Риму і Царгорода (Константинополя). Сопричасна модель ранньої Церкви була забута. Наслідком Другого Ватиканського Собору взаємні екскомунікації зняли в 1965 році.
  8. Тридентський Собор 1545 – 1563 років був відповіддю на протестантську Реформацію, реформою практики індульгенцій, підтвердження джерел віри (Святе Письмо і Свята традиція Церкви) та інші. Попри це, ввів суворі дисципліни з негативними наслідками.
  9. «Orientalium ecclesiarum» 1964 року подає ознаки Церкви: єдність, святість, соборність, апостольність, комплетність, універсальність.
  10. «Unitatis Redintegratio» 1964 року зосереджує увагу на єдності розділених спільнот і не наполягає на класичному формулюванні єдності другого тисячоліття.
  11. Загальне бачення нами нашої Церкви розвивалося в контексті обрядів і ритуалу, а як Церкви – в повному значенні цього слова.
  12. Слово в назві нашої Церкви «греко-» у перекладі стає «Greek» – «грецько-». Інститут східнохристиянських наук імені Митрополита Андрея Шептицького подає точніший переклад: Ukrainian Greco Catholic Church. Щодо форми «Ukrainian Catholic Church», прийнятої в Північній Америці, то вона є хибною, бо «Catholic» сприймається в значенні Латинської Церкви, а «Ukrainian» робить наголос на національності, оминаючи богословські основи Церкви.
  13. Зустрічі 1989 року в Римі з богословом о. Ернстом-Крістофом Суттнером за посередництва отця-доктора Івана
    Дацька під час дипломатичної акції Патріярхального товариства щодо повернення прав УГКЦ та її виходу з підпілля в УРСР.
Поділитися:

Популярні статті