Великий піст – час оновлення, в якому Церква йде до «початку» і читає на своїх богослужіннях книгу Буття, згадуючи, якою була сотворена людина, що вона втратила в гріхопадінні та як Бог відновлював світ і своє спілкування з нею.
Один із дарів Божих людині, в якому вона могла зростати, є дар давати усьому живому властиві йому імена. Ім’я в Біблії – не просто набір звуків, воно нерозривно пов’язане з глибинною суттю того, кого називає. Знати чиєсь ім’я означає розуміти, ким є його носій. В гріхопадінні людина не втратила цього дару, але він був глибоко понівечений. Якщо до того людину можна було обдурити, то тепер вона стала здатною дурити сама і дурити саму себе, втративши бачення того, яким є життя. Людина перестала бачити ясно, а тому думала, що й Бог не побачить її, якщо сховатися між дерев саду. Спілкування людини з Богом перетворилося на переховування та приховування, як у випадку з Адамом, або й на пряму брехню сина Адамового Каїна, який «не знав», де вбитий ним брат Авель.
Приховування того, що є насправді, це один із чи не найголовніших інструментів диявола, і причина цього – глибока безглуздість його дій. Повстання проти всемогутнього Бога має стільки ж шансів на остаточний успіх, як спроба Адама сховатися в кущах від того, хто охоплює собою все творіння. Тому єдиний шанс диявола на перемогу в окремій людині – отримати її згоду бути обдуреною, засліпленою і, врешті, згоду цілком прийняти спотворену реальність світу.
Той, хто цієї спотвореної реальності не прийняв ні на йоту, це Ісус із Назарета – людина, яка цілком довірилася Божій силі, не повіривши в силу диявола. Тому одне з імен Ісуса – Істина. В Церкві, яка є Тілом Ісуса Месії, стоїть завдання зростати у досконалості, в розрізненні добра і зла (Євр. 5, 14) та сповідуванні Істини.
Реакція на війну
Розрізнення між добром і злом – справа складна, та у випадку терористичної війни, яку розпочала росія проти України, як видається, немає простішого, аніж побачити, хто творить зло, назвати його ім’я. Засудження російської агресії хоч і не є тотальним, та багато країн одразу задекларували, на чиєму боці перебувають та чим готові жертвувати заради поразки росії, у тому числі розриваючи стосунки з росіянами, які прямо й безпосередньо причетні до зла.
Винятком у цьому процесі стали «традиційні Церкви». За три тижні війни ні Папа Римський Франциск, ні Вселенський Патріарх Вартоломій прямо не назвали Росію агресором, хоч і закликали багатьма способами до миру і потвердили неприпустимість війни. Окрім того, відкрито не дали жодної моральної оцінки діям предстоятеля РПЦ патріарха кіріла, який, не криючись, багатьма способами підтримав війну росії проти України. Натомість Папа Франциск зустрівся онлайн із російським патріархом і висловив упевненість в неможливості існування справедливої війни, а Патріарх Вартоломій назвав лицемірним той факт, що деякі церковні достойники уникають засудження війни в Україні та висловив упевненість, що Церква має пророчо засудити диявольські дії, які руйнують мир.
Навіть українські Церкви, хоч одностайно і назвали росію агресором, жодного разу не засудили російського патріарха прямо, назвавши його ім’я. Найчіткішою наразі є позиція Православної Церкви України, синод якої 21 березня зазначив, що «Російська Православна Церква через своїх керівників фактично підтримала агресію і є одним з її натхненників». Також предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній перестав поминати за богослужінням серед інших предстоятелів ім’я російського патріарха кіріла. Невідомо, що це мало б достеменно означати, адже Блаженніший від початків не проговорив цієї дії та не пояснив її значення.
Узагалі бачимо, що однією з особливостей Церков є те, що вони важко знаходять властиві імена для речей, взагалі уникають імен. Війна лише висвітлила цю проблему, але аж ніяк не породила її. Яскравою ілюстрацією «відставання» українських Церков у називанні речей своїми іменами порівняно зі світськими структурами є стан питання щодо календарної реформи.
Ігнорування реальності
Немає нічого більш наочного, аніж рух планет. Небесні світила сотворені Богом. Людина, вивчаючи їхній рух, приходить до знання про існування закономірностей всесвіту, таких, для прикладу, як сонцестояння.
Календар, який використовують Церкви України, є критично застарілим і розходиться з реальністю вже на 13 днів. Українські Церкви «нехтують» небесними світилами, стверджуючи, що сьоме грудня – це насправді двадцять п’яте січня. Існування цієї ситуації можливе лише тому, що в мисленні Церков є речі, важливіші та нагальніші, аніж реальність. Утім, ігноруючи рух небесних світил, ми можемо «бути спокійні», бо вони не впадуть нам на голову. Натомість бомби вже падають…
Через вогонь бомбардувань у Церкві може пройти тільки те, що має в собі реальність смерті та нового життя Ісуса. Багато що доведеться відбудовувати з руїн. Саме тут криється питання критичної важливості: чи зможуть Церкви в Україні бачити духовну руїну так само чітко, як фізичні руйнування? Зупинимося лише на трьох аспектах, які належать до осердя життя Церкви і не можуть бути «перекладені» на установи світські. Це Євхаристія, молитва і Святе Письмо. Погляньмо, що відбувається з ними у зіткненні з війною.
Євхаристія
Євхаристія – це подяка і дар єдності в Христі. Причастя Тіла і Крові були настільки важливими в Церкві перших віків, що тим вірним, які не могли бути присутні на Євхаристії, причастя приносили додому диякони (див.: Юстин Мученик. Перша Апологія). З часом богослов’я Євхаристії змінилося настільки, що присутність людей, а тим паче їх причастя, стали річчю глибоко другорядною.
Лише у ХХ столітті почалось «євхаристійне відродження», яке мало б повернути властиве Євхаристії значення в життя вірних. Дійшло аж до того, що в Римо-Католицькій та унійних Церквах постав виклик «євхаристійної монокультури», коли Євхаристія, замість того щоб бути вершиною і джерелом християнського життя, перетворюється на єдину його форму. Водночас попри колосальну увагу до Євхаристії пандемія і війна показали, що участь в «одному Хлібі» вірних так і не стала засадничою цінністю «Служби Божої».
В часи розділення пандемією українські Церкви не стали шукати єдності у Євхаристії, закривши храми для вірних. Повернення до давньохристиянської практики принесення причастя в доми вірних та роздавання запасних дарів, якими вірні могли б причаститися навіть за відсутності священника чи диякона, не відбулося. Єдиний пропонований варіант «участі» – перегляд літургії в режимі онлайн. Після завершення активної фази пандемії декілька знайомих мені християнських сімей не повернулися до храму, адже не до кінця зрозуміло: якщо причастя не є важливим у часі пандемії, то чому воно має бути важливим після неї? Пропозиції щодо того, як вірні могли би причащатися в таких критичних обставинах, обговорювали тільки у вузькому колі, вони не мали дієвого наслідку для свідомості Церков.
Відсутність осмислення цього виклику призвела до того, що й під час війни, коли діє комендантська година і заборона виходити зі своїх помешкань може тривати днями, бачимо, що причастя вірних від «одного Хліба» знову не розглядається як цінне діяння Церкви та її турбота про вірних у часи найтяжчих випробувань, які ті можуть пережити в своєму житті.
Деклароване Церквою в останнє століття центральне значення Євхаристії у житті християнина і фактичне нехтування її значенням зараз показує розрив між реальністю і тим, як Церква бажала б себе бачити. Усвідомлення цього розриву могло б стати новим етапом переосмислення значення Євхаристії в житті Церкви.
Молитва
Під час війни є потреба в діях, а тому особливо гостро постає питання, чим є молитва, якою є її дія і, зрештою, як молитися під час війни, чому молитися саме так. Жодна з українських Церков не запропонувала після місяця війни цілісної відповіді на ці питання. Натомість відповідь, на яку мусить зважати принаймні УГКЦ та на яку звернув увагу весь світ, запропонував Рим через постанову Папи Франциска посвятити Серцю Марії Україну та росію.
У цій постанові Україна та росія ввіряються Богородиці задля допомоги її народам жити у цілковитій віддачі себе Богу так, як це зробила Богородиця. В тексті молитви, спільної для росії, України та всіх інших країн, бачимо прохання про покаяння, адже ми «замкнулися в націоналістичних інтересах […] підживлювати агресію, придушуємо життя та накопичуємо зброю, […] втратили людяність, зруйнували мир», тому «Український народ та російський народ, які вшановують Тебе з любов’ю, прибігають до Тебе, […] ми, о Мати Божа і наша, урочисто ввіряємо і присвячуємо Твоєму Непорочному Серцю себе, Церкву і все людство, а особливо Росію та Україну».
У посвяті жертва і нападник не лише поєднані, а й ототожнені, а це означає повну відмову від розрізнення тих, що чинять добро та коять зло. Близьким до цієї молитовної позиції є заклик московського патріарха кіріла молитися за «Святую Русь» Канон молебний до Пресвятої Богородиці.
Він є загальною покаянною молитвою, і тут ми бачимо, що відсутність розрізнення була не тільки прийнята патріархом росії, а й розвинута, бо Україна і росія названі разом «Святою Руссю». Чи притаманний такий спосіб молитви українським Церквам під час війни? Хоч ми наразі й не маємо богословського осмислення того, як молитися в часі війни, але, поглянувши на офіційно затверджені тексти молитов (або принаймні виголошені предстоятелями Церков), бачимо, що навіть найзагальніша молитва «за мир», прийнята в УПЦ МП, закликає благословення Боже лише України, не згадуючи росію. Молитви ж ПЦУ та УГКЦ мають виразну згадку про прохання перемоги для українського війська. Ця спільна риса простежується не лише в молитвах предстоятелів, а й у молитві народу – що православного, що греко-католицького, серед якого під час війни особливо поширеним стало моління псалтирем, хоча до цього й не закликав жоден предстоятель.
У псалмах молільник спілкується з Богом безпосередньо, звіряючи йому найпекучіші питання серця і прославляючи Бога так, ніби Він уже дав відповідь. Однією з центральних за «пекучістю» тем моління псалтирем є панування грішника, від якого праведний просить порятунку і перемоги Божою силою. Ці моління праведного у відповідь на несправедливість настільки сповнені люті, що однією з класичних та обговорюваних у звичний час «проблем», пов’язаних із молитвою псалмами, є їхня жорстокість. Оминути цей факт жорстокості псалмів намагалися багатьма способами, але те, що становило проблему в мирний час, стало її розв’язанням у часі війни. Розпачливий, сповнений гніву крик псалмопівця до Бога став суголосним та природним для українців, що переживають жахіття війни. Гранична правдивість псалмів у розділенні між темрявою і світлом, праведним і неправедним та заклик до Бога втрутитися стали джерелом надії.
Святе Письмо як висновок
Псалми – це не лише «пісенник воюючої Церкви», а й частина Старого Заповіту. Великою мірою цей ефект суголосся та реакції «впізнавання» досвіду псалмів поширюється на весь Старий Завіт. Традиція читати старозавітні писання під час Великого посту органічно збіглася з початком війни. Але навіть якби війна припала на будь-який інший час, звернення до Старого Завіту було б необхідне, адже він сповнений історії воєн, у яких Бог стає на бік пригнобленого і невинного.
Відкритість на Бога, який тут і зараз воює разом з нами, страждає з нами, вмирає з нами і навіть вбиває разом із нами, скандальна. Скандальною для мене особисто і скандальною для тих, що не тлумачили єдність Старого і Нового Завітів з усією серйозністю.
Уважність, відкритість та чуйність до того, що відбувається тепер в Україні, здатна навчити нас читати Святе Письмо інакше. Настільки інакше, що цей досвід може стати «вододілом» між українським та російським богослов’ям, яке було пов’язане багатьма узами. Як ми бачили на прикладі молитви, досвід жертви й агресора відрізняється. Досвід неправедного і тотального зла, пережитий народом в усвідомленні реальності потуги Божої присутності, є прихованим скарбом. Розпізнати і відкрити цінність цього скарбу – справа Церкви в часі війни та після неї.
Едуард Бердник, аспірант літургійних наук, філософсько-богословський факультет УКУ
