Церква, релігія, молодь

(Інтерв’ю редакції журнала «Вітраж» з проф. Василем Маркусем
на кілька актуальних питань української дійсности)

Нижче передруковуємо з деякими скороченнями статтю — інтерв’ю, що його перевела редакція журнала «Вітраж» з проф. Василем Маркусем. Висловлені думки в інтерв’ю настільки цікаві, що варто й нашим читачам познайомитись з ними. Коли ж ідеться про журнал «Вітраж», то це журнал, який виключно редагують молоді студенти і в основному авторами є молоді. Журнал появляється в Лондоні — Англія. В ньому часто можна зустрінути цікаві думки до питань нашого життя по цей і той бік залізної занавіси. Поручаємо цей журнал нашим читачам.

Редакція

Запитання: В нас тепер говориться про екуменізм чи брак його серед нас. Як Ви оцінюєте сучасні наші міжконфесійні відносини?

Відповідь: Прикро ствердити, але таки в нас нема справжнього екуменізму, ні екуменічного духа, ані згідної з ним діяльности. Що ми маємо, це є в більшості добре співіснування між християнськими релігіями, зокрема між Православною і Католицькою Церквами; маємо внутрішній мир, деколи підправлений гарними обопільними жестами, і це все. Екуменізм полягає на чому іншому, а саме спільно шукати шляхів до привернення церковної єдности. Але слід підкреслити, що це не має бути одностороннім «наверненням» чи виявленням чиїхсь помилок (а може й «єресей») та своєї «правовірности», тільки покірне відновлення бажаної самим Христом єдности, визнання обопільних помилок і шукання автентичного і спільного, що єднає всіх у Христі. Зокрема це важливо підкреслити щодо православних і католиків, які уважаються Церквами-посестрами. Не треба починати від інституційної єдности, хто до кого і на яких умовах мав би приєднуватися, лиш слід у собі викликати щире бажання єдности, за нею тужити і за неї молитися. Слід пізнати і визнати у т. зв. нез’єдинених (мабуть з обидвох боків!) братів, а не іновірців, слід доцінити все цінне і добре у них, його вивчити, а якщо є на те підстави, і засвоїти. Це стосується зокрема нас, українців католиків, які повинні багато засвоїти зокрема з літургічної і обрядової спадщини наших православних братів, а радше повинні ми спільно шукати спільних традицій, від яких напевно ми католики в багатьох речах відійшли, та й самі українці православні не у всьому їх зберегли, бо на нашу Церкву від 1685 р. почали діяти інші впливи. Це все треба б вивчити, пізнати, виробити в собі почуття взаємної пошани, подолати різні пересуди, а головно, якщо засадничо це не противиться принципам віри, знаходити спільні форми так Богопочитання, молитовної єдности, як і практичної релігійної співдії. Якщо подумати, що в Україні нам, себто двом нашим головним Церквам, прийдеться не конкурувати за вже християнські душі, але здобувати втрачені під впливом атеїзму мільйони вірних, то тим більше потрібно нам сповнитися духом справжнього екуменізму. Треба до цього від сьогодні готуватися і про це думати, а не про те, чи і хто буде в Києві патріярхом, або що православні мусять визнати Папу, так як ми католики (уніяти) його визнали, бо тільки це може бути передумовою єдности.

Запитання: Ви згадали про християнство в Україні. Які є вигляди на його відродження, і що нам треба б зробити, щоб допомогти нашим землякам користуватися свободою сумління?

Відповідь: Незважаючи на скоро шістдесятирічну практику атеїзації нашого народу на Східній Україні та понад тридцятирічну нагінку на релігію в Західній Україні, режим далеко не осягнув своєї цілі. Релігія серед нашого народу живе, вона якісно серед віруючої частини народу може навіть сильніша, як це було раніше. Завдатки на відродження християнства є, якщо б тільки дійшло хоч до деякої лібералізації. Вимога основних прав і свобід людини є засадничою так і для самого користування ними, як і для того, що вони є передумовою дальшого відвоювання й інших прав, включно з політичними, які порабовано в нашого та інших народів СССР. Ми не можемо тут багато зробити, але щось таки можемо і повинні. Вистачить прочитати кілька звернень віруючих діячів руху опору, як вони очікують і апелюють до нас, щоб ми тут дещо зробили. Гадаю, що ми недостатньо боронимо прав віруючих релігійних об’єднань. Ми чогось боїмося, якщо сконцентруємося на боротьбу за свободу релігії, тоді, буцімто, нехтуємо політичними вимогами звільнення нашого народу та змагання до незалежности. Воно так не є. Кожну ціль можна ставити окремо і на належному місці, залежно від того, які є умови і контекст. СКВУ проголосив був 1976-ий рік роком боротьби за релігійні права. Прикро сказати, що це не знайшло бажаного відгуку навіть серед самих церковних чинників.

Особисто знаю випадки, коли дехто остерігав, щоб не підносити справу леґалізації Української Католицької Церкви, насильно зліквідованої режимом, бо це може призвести до утворення тим режимом підпорядкованої Церкви з наставленими єпископами, що тоді ця Церква буде інфільтрована, і т. д. Турбота виправдана, але це буде вже чергова справа, а покищо важливо, щоб наші люди мали відкриті церкви та хоч мінімальну можливість релігійних практик. «Підпільна Церква» звучить гордо і героїчно, але всі не можуть бути її членами. Вимога відновлення в правах УКЦеркви знайшла б підтримку та вирозуміння також міжнародних чинників і Ватикану, бо вона кожному виглядає природньою і логічною. Поза тим і до того, поки взагалі можна буде «легалізувати» (якщо і коли?) нашу Церкву, нам треба працювати, щоб посередньо ми мали вплив на збереження релігійности в нашому народі. Нам треба з-за кордону поширювати знання релігійних правд живим і писаним словом (напр. через радіомовлення), а морально — скріплювати наших братів у їх вірі. Я б сказав, нам також треба черпати з їх прикладу ісповідництва віри і їх наслідувати.

Запитання: Під кутом потреб України, як, Ви думаєте, могла б еміграція найкраще підготуватися, щоб виконати місію рехристиянізації того «дикого поля»?

Відповідь: Мабуть Вам відомо, що у нас йде полеміка про те, чи там є «дике поле» в розумінні спустошення культури і релігії або ж, що Україна не є вже аж таким «диким полем», бо видала з себе героїчних діячів опору, в тому і релігійного. Я бачу певне зерно і в першому твердженні, себто, що духове спустошення на нашій землі велике і довго прийдеться відновлювати те, що знищено. Але також є велика правда в тому, що на тлі цієї руїни є великі приклади новітніх апостолів, а між ними й тих, що були ще донедавна в партії чи атеїстами (Руденко, Лук’яненко й інші). Мені здається, що нашою головною турботою має бути підготувати людські кадри, конкретно таких священиків і мирян, що вміло зуміють працювати над рехристиянізацією саме в даних умовах. Ці люди мусять знати ідеологічне підложжя совєтського атеїзму, повинні пізнати тактику того руху і системи, озброїтися у найшляхетніші чесноти, працювати серед невіруючих, люблячи їх як людей і поборюючи лиш систему і доктрину.

В нас таких людей ще мало, а між священиками таки це рідкі білі круки. Наші богословські навчальні інституції мусіли б звернути більшу увагу саме на це.

І ще питання, скільки із сьогоднішніх священослужителів — католицьких і православних — готові будуть завтра зголоситися для місійної праці серед нашого народу в Україні. Боюся, що обмаль, але я майже певний, що серед українських і неукраїнських баптистів їх буде більше. Мене це не бентежить, що підуть в Україну євангелики і різні протестантські об’єднання, бо для всіх буде місце у їх чесній праці. Але мене тривожить, що наші головні і традиційні Церкви мало думають про місійну діяльність і мало до цього готуються.

Запитання: Ці Ваші зауваження стосуються і молодих. Що Ви думаєте про участь молоді в релігійному житті, і які зокрема Ваші побажання щодо української католицької молоді?

Відповідь: Мене турбує духовний стан нашої молоді.

І це не так трагічно я беру факт, що тут-там є групи радикальної молоді, які навіть мають відвагу публично заявляти, що вони не є релігійні, і що вони проти впливів наших Церков на суспільне життя, іншими словами, які є антиклерикальними, а дехто з них навіть каже, що вони «марксисти».

Мене більше тривожить велика більшість нашої молоді, яка для релігійних справ є літеплою. Вони не є проти, але вони і не готові включитися до Церкви як миряни. Для них Церква лиш фолькльор, гарна нагода для парадного вінчання і ще для інших врочистостей, чи навіть «корисна суспільна установа». Є велика небезпека бачити в Церкві лиш функційну ролю. Я волів би менше число записаних віруючих, але таких, що їх віра гаряча, готова на чинну дію, таких, що життям і працею дають іншим приклад.

Таку молодь, без сумніву, треба виховати і, мабуть, ми старше покоління поносимо відповідальність, що мало працювали з нашими наступниками. Чогось по лінії такого «вигідного», святочного християнства, пішла більше ґенерація, що зростала у два передостанні десятки років повоєнного періоду. Це сьогодні вже майже середня Генерація. Також і нинішня студентська молодь не грішить великою релігійністю, бо вона живе в час жахливого зісвітчення свого оточення, зокрема неукраїнського. Але цікаво, що водночас у цієї ґенерації зроджується інтерес до справжнього, не поверховного християнства, що їй імпонують глибші, непраґматичні вартості, яких не вдоволяє вигода і модерний консюмеризм.

Поява такої категорії молодих є добрим знаком. Вона має своїх спільників і в неукраїнському молодому середовищі. Це справжні ідеалісти, які шукають за глибшим сенсом життя і своєї участи в ньому, головно у розв’язанні вийнятково важких проблем нашого часу. Вони в більшості самотужки, але навіть якщо під впливом старших авторитетів, то таки у висліді власного рішення, прийшли до висновку, що є вищі цілі в житті, що сенс його це не лише виживання чи екзистенціяльна неспроможність покращати особисту долю і життя своїх співробітників, тільки у шуканні відвічних відповідей у Христовій Благовісті.

Після майже тотальної руїни в деяких країнах щодо священичих покликань спостерігаємо знову виникнення груп і гуртів молодих людей, які хочуть служити ближньому у духовному стані. А дехто вже виразно каже, хоч не заперечує «служби ближньому», що вони бажають служити насамперед Богові. Є такі люди і серед української молоді. їх загрівають харизматичні постаті духовних провідників, такі, як Папа Іван Павло II чи Патріярх Йосиф. Це добере, що наша доба має таких людей, а їх є більше. Я переконаний, що криза покликань, як і духова криза серед молоді переходить у другу фазу, себто ми з неї виходимо.

Запитання: Що Ви пропонували б робити молоді, яка цікавиться релігійними справами і життям нашої Церкви?

Відповідь: Можна б пропонувати різні речі, але є багато, чого ми самі — суспільний і мирянський провід, а головно духовний провід Церкви, повинні зробити. Я б бажав, щоб, наприклад, наша молодь відновила в собі сенс молитви, духовного життя, пізнання Святого Письма. Чи не думаєте, що молоді люди скористали б куди більше з такого внутрішнього духовного життя і лектури, як із практикування йоґи чи читання книжок на окультні теми?! Молодь повинна працювати в малих гуртках, студійних, принагідних, може навіть неформальних. Організації, наприклад, «Обнови» чи якісь інші — добрі, але це не засадниче. Провід з боку старших, в тому і священиків, мусить бути уважний, радше дорадчого характеру. Молоді не можна нічого накидати, їй можна суґерувати, піддавати думку, інспірувати ідеї, пляни, але лишім реалізувати їх самій молоді. Я певний, що молодь не відкине допомогу старших, навіть буде вдячна за неї, але вона не зносить авторитарно накинених розв’язок чи шабльонних метод. До сучасної молоді треба також мати велике вирозуміння і терпеливість. Провідники старшої Генерації цього не мають, мовляв, як я був молодим, ми інакше робили…

Гадаю, що правильною є настанова і тактика активніших з-поміж молоді і тих, хто заанґажований у суспільне чи й релігійне життя. Вони не відкидають своїх ровесників і товаришів, що не поділяють їхніх поглядів чи ставляться індиферентно, а навіть згірдливо до такої діяльности. Вони радше мають терпеливість, а найважніше, зберігають з ними товариський контакт, а навіть ведуть діялог. Це треба продовжувати.

Я б хотів бачити більше молодих і віруючих людей серед теперішніх студентів, щоб були видними в церковному житті, так у парафіях, як і в організованій громаді, наприклад, мирянських патріярхальних товариствах. Я бажав би, щоб вони мали відвагу виступити із своїми пропозиціями чи розв’язками не одного питання, бо необов’язково розв’язки батьків є правильні. Так, як ми вже чуємо голос молоді в таких справах, як освіта, українознавство, оборона політв’язнів, ставлення до України, потрібно, щоб чувся голос молоді і в релігійних справах, чи така або інакша постановка правильна; не лише чи вона доцільна, але чи вона відповідає християнським основам. Коротко, бажано, щоб був почутим тепер у 1980-их роках виразніше голос молодих, які самі є віруючими або ціла психічна структура яких є близькою до християнського активізму.

Запитання: Чи Ви думаєте у зв’язку з цим, що молодь, релігійна і така, що бажає щось зробити, мала б зайняти більш наступальну позицію на різні негативні прояви в нашому житті?

Відповідь: Молодь в більшості є більш динамічною, як її попередники — сучасна середня і старша ґенерація. Наступальности і динаміки ніяк не бажав би я відбирати від молоді. Але остерігаю її від мілітантности, бо вона має в собі зародки ексклюзивізму; мілітантність виключає толерантність, не терпить діялогу. Зрештою, сучасній Генерації, за вийнятком деяких крайніх шарлятанів, це не грозить. Отож, християнсько наставленій українській молоді не дораджую оголошувати війну деяким маргінальним групам українських «ліваків». їх радше треба зрозуміти раніше, як їх ідеологічно поборювати, а потім озброїтися в не гірше, як вони мають, знання їхніх доктрин, у вчення Церкви і християнських мислителів щодо тих проблем, які вони відстоюють і їх проголошують. Радше бажав би я, щоб з ними був ведений діялог і з тими, які на це згідні (бо між ними є так само екстремісти!), його продовжувати. Скорше чи пізніше, життя чи й сила інтелектуального та морального аргументу може зробити своє і на тому відтинку, якщо буде збережена людська і товариська взаємність.

Але я сказав уже, що справжня небезпека не звідси виходить, а виходить вона з рядів і ментальности тієї нібито назовні релігійної молоді, яка, на жаль, лише конвенційно є християнською чи релігійною. Тут треба більше попрацювати нам, вказуючи на справжню і непофальшовану природу релігії і християнського заанґажування, як також і на те, що релігія і Церква не можуть бути лиш на неділю, для якоїсь суспільної чи національної декорації. А іноді і для декорації їй не лишається місця. Недавно в одному із західньоевропейських міст влаштувала організація молоді, що має свій клич «Бог і Україна», якусь зустріч і свято. Все відбулося — і дефіляда, і патріотичні промови, і забава, а Божу неділю присвячено автобусній подорожі, хоч можна було таки подбати про Літургію. Це є поважні небезпеки, які не є загальними, але симптоматичними щодо ментальности деяких провідників молоді, які проте афішують своє християнство.

Запитання: Чи Ви мали б ще щось сказати нашим читачам?

Відповідь: Фактично, і цього багато, що я сказав. За Вашим журналом слідкую і він мені подобався, зокрема тим, що це є продукт думаючої молоді і що це ініціятива самої молоді. Гадаю, що деякі з моїх думок знайдуть бажаний відгомін саме у середовищі Ваших читачів.

(«Вітраж», Лондон, ч. 12, жовтень 1980)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>