За справжню причину роздору між церквами Риму і Константинополя годі уважати догматичні розходження. Розкол був радше вислідом довговікового постепенного відчуження у всіх відтинках життя, яке в час схрещень політичних інтересів прибрало форму антагонізму. Особливості обох церков (найчастіше обрядові й юридичні, а врешті й відмінні теологічні підходи) ставали гострою зброєю в руках запалених антагоністів політичної і церковно-політичної ривалізації.
Тому що одна з цих двох помісних церков, римська, це перво-престольна очолена вселенським архиєреєм, тож боротьбу між двома помісними церквами легко було прийняти за непослух підлеглого зверхникові, як схизму. Коли ще до цього додати різницю теологічних прийомів, назвати віросповідною різницею, то церковно-політична боротьба сходила на безкомпромісову догматичну в площину з п’ятном єресі.
Насправді, не єресі були причиною церковного розколу та вікового відчуження між Римом і Візантією. Зовсім противно: вікове, постепенне відчуження привело до розколу з обвинуваченням у схизмі та єресі.
Вікове відчуження двох частин римської імперії
Західна і східна частини римської імперії завжди жили відмінним культурним і політичним життям, особливо, як ґермани заволоділи західно-римською імперією 476 року. Правда, після пів століття імператор Юстиніян (527 — 565) відвоював Італію для східно-римської імперії, але вдержав тільки сорок років. На дальших два століття (568 – 774) більшість Італії попало під володіння Германських льонґобардів. При Візантії залишилися лиш Сицилія, Калябрія, Апулія і пасмо середущої Італії від Риму до Равенни, яке стало в половині IX століття «Петровою спадщиною», себто папською державою. За цих три століття Рим досить відчужився своїм життям від старої римської традиції. Ментально увійшов радше в круг нових західно-європейських народів — варварів у візантійськім розумінні.
Тимчасом візантійці («ромеї») уважали себе продовжувачами римської імперії, хоч територіяльно дуже обкроєної. Магометанські араби в 622 р. захопили всі семітські землі й берегом Африки дійшли аж до Еспанії в 712 р. Тоді ж на переломі VI і VII стол. слов’янські маси перекотилися через Карпати та захопили майже весь Балканський півострів Ілірик. Під безспірним візантійським володінням залишилися крім Малої Азії лиш побережжя Греції та частини південної Італії.
Ясно, що так ослаблена східно-римська імперія не могла вже забезпечити Рим перед варварами. Тому римські архиєреї звернулися за допомогою проти льонґобардів до могучих християнських франків 739, 741, 754 роках, що в запіллі льонґобардів володіли немов імператори теренами теперішньої Франції й Німеччини, разом з Голяндією і Бельгією.
Такий політичний союз, що завершився коронацією франконського короля Карла Великого 800 року на західно-римського імператора, в очах візантійців рівнявся відступництву від ідеї імперії і церкви. Візантійці розуміли римську імперію і вселенську церкву як одне й те саме ідеальне суспільство лиш під двома аспектами: світським і духовним. Потенціяльно всі люди повинні належати прямо чи посередньо до римської імперії та церкви під гармонійним імператорсько-архиєрейським володінням. Надання імператорського титулу комусь з-поза імперії противорічило світоглядові «ромеїв».
Відчуження через іконоборство
До політичних причин відчуження між старим Римом і новим Константинополем долучилася в тім самім VIII і IX стол. затяжна боротьба іконоборців (726 — 787 і потім знов 815 — 843) проти почитання ікон, а навіть проти самого малювання Христа і святих.
Почитання ікон, як репрезентації Бога і святих, почалося не пізніше VI стол., а особливо поширилося в VII стол., тоді коли новоповстале магометанство (622 р.) захопило всі семітські землі візантійської імперії в VII стол. Магометани, подібно як жиди чи взагалі всі семіти, не признають репрезентації Бога малюнком чи різьбою. Внутрі візантійської імперії опозиція до ікон почалася на сході від 726 року за імператорів ізаврійської (сирійської) династії. Емоційні семіти, з притаманним собі реалізмом, завжди схильні бачити в іконах не репрезентацію Бога й святих, але радше матеріяльні дерев’яні об’єкти, яким мистецько й містично наклонені візантійці покланяються немов ідолам — у розумінню семітів. Ото ж різниця ментальности витворила відмінне богопочитання — обряди, а нетолерантність довела до жорстокої боротьби з численними надуживаннями.
Семітське застереження до ікон було взагалі незрозуміле латинському світові, який у своїх обрядах дійшов навіть до почитання різьбленних статуй (чого в свій час не розуміли візантійці). Вимога східніх імператорів, щоб римські архиєреї ще схвалювали іконоборство, дуже відчужила старий Рим від нового за 117-літній період іконоборства, особливо від часу іконоборського синоду 754 року. Треба однак признати, що той синод осудив надужиття поодиноких іконоборців, зокрема виступи проти титулу й культу Богородиці та плюндрування церков під претекстом усування ікон. Так іконоборство по суті було радше літургічно-обрядовою боротьбою, а не єрессю, бо відносилося до обрядових різниць, а не до справ віри.
ІІ-ий Нікейський собор 787 року (7-ий вселенський собор), привернув почитання ікон. Це велика заслуга Теодора Студита (826) і патріярха Тараса. Однак Собор не узгляднив домагання Папи привернути папські посілості в південній Італії та папську церковну зверхність над південною Італією та на Балканськім півострові. У часі іконоборської нагінки імператори забрали ті посілості для імперії, а церковну зверхність передали візантійським патріярхам; як санкції проти папів за неуступчивість супроти іконоборців, але й за зближення папів до франків. З цієї причини, як рівнож під впливом франків, які не брали участи в ІІ-ім Нікейськім соборі й тому мали застереження до Собору, папа довго здержувався з потвердженням цього вселенського собору, хоч вели ним папські посли.
Так церковна справа іконоборства тісно перепліталася з політичною справою поширювання впливів. Особливо надання титулу західно-римської імперії франкам 800 року сильно порізнило Візантію з Римом. Однак з уваги на болгарську загрозу імператор Михайло І (811 — 813) визнав Карлові Великому титул «імператора», але не римського.
Оправдання за військову поразку з болгарами 811 року та за наступні лихоліття старалися скинути візантійці, а особливо військо, на відновлене почитання ікон. Так то в роках 815 — 843 повстала нова хвиля іконоборства, в якому як завжди найбільш ревними були вояки. Закінчилася ця друга хвиля іконоборства собором у храмі Святої Софії 11 березня 843 p., який постановив щороку святкувати в першу неділю посту «свято православ’я». Так як іконоборство було радше літургічною диспутою, так і «православ’я» відноситься властиво до літургічної ділянки, а не догматичної («православ’я» не означає «правовір’я», ані не є це синоніми). Хоч у неділю православ’я повторялися анатеми давніх єресей. Це й довело до розуміння іконоборства як єресі, а вислову «православ’я» надало догматичної краски.
Відчуження через спір Фотія з Ігнатієм
Вже за чотири роки у 847 р. по закінченні іконоборства почалася на дворі візантійського імператора внутрішня боротьба, яка поставила проти себе двох претендентів на патріярший престіл: Ігнатія і Фотія, а ще більше сторонників одного й другого. Обі сторони старалися прихилити до себе римського архиєрея як найвищого арбітра спору та свого зверхника. В розгарі внутрішньої боротьби невдоволена сторона, Фотій, гостро виступив проти папи Миколи І, коли той не прихилився до Фотія.
На гостроту виступу Фотія вплинули дві справи й то політичні:
Безпосереднє звернення папи до східніх ієрархів, що Фотій незаконний патріярх з юридичних, а не догматичних причин. Такий перехресний наступ папи міг довести до зменшення чи виелімінування авторитету патріярха; подібно як у західній Европі виелімінувано всяку надєпископську владу й авторитет, коли папи безпосередньо зв’язувалися з єпископами, як ці спорили з своїми митрополитами чи архиєпископами.
Намагання папи усунути візантійських місіонарів і візантійські впливи з Болгарії, у недалекім сусідстві Константинополя. Болгарія це частинно колишня Тракія, до якої належав і сам Константинополь. Отже спірний терен поширювання місійних а за цим і політичних впливів безпосередньо заторкав Візантію.
У своїм виступі — протидії Фотій намагаючись опрокинути Рим як найвищий, але собі неприхильний авторитет, а латинян взагалі як недобрих місіонарів для Болгарії, висунув багато закидів проти римських латинян, що вдерлися до Болгарії. Як людина світського походження, нерозважно вмішав один закид догматичного підложжя, а саме, що латиняни самовільно додали до символу віри вислів «і Сина» відносно походження Святого Духа. Хоч сам закид проти додатку ще не означає закиду, що Святий Дух не походить від Сина, однак легко звести такий спір на безкомпромісову догматичну площину. У слід за цим синод скликаний до Константинополя 867 р. «екскомунікував» папу Миколу І, неприхильного Фотієві.
Хоч конфлікт цей полагоджено скоро в користь Риму, однак факт «екскомуніки» папи помісною церквою ставив під сумнів зверхність — примат Риму. Зроблено прецеденс для довготривалого розколу в XI столітті.
Розвиток подій фотієвого спору
Одне сторонництво на візантійськім імператорськім дворі (мати Теодора, що володіла в імені малолітнього Михайла III, і міністер Теоктист) висунули 847 року на опорожнений патріярший престіл Ігнатія з цісарського роду. Ігнатій був у незгоді з митр. Григорієм Асбестас і його потім, разом з однодумцями митрополита, усунув. Ці звернулися з апеляцією до Риму, закидаючи Ігнатієві незаконний вибір на патріярха.
Ще поки Рим вирішив справу, міністер Барда вчинив заговір у Константинополі 856 p., вбив Теоктиста, Теодору заслав у монастир, а імператором поставив її сина Михайла III. Коли проти Барди виступив Ігнатій, патріярха заслали на остров, де він рад-не-рад зрікся патріярхату. Його місце зайняла дуже вчена, але до того часу світська людина, канцлер, Фотій. Його визнали єпископи аж тоді, коли Фотій зобов’язався під анатемою ніколи не опрокидувати законности Ігнатія. Йшлося про це, що якщо вибір Ігнатія уважати за незаконний, тоді всі його номінації єпископів були б неважні. Власне цього й хотів Фотій, щоб уснути своїх противників. Тому не вдоволився він уступленням Ігнатія, але довів до синодального рішення про незаконність Ігнатія і цим самим до усунення його сторонників — єпископів.
Щойно тоді звернувся Фотій та імператор до папи Миколи І, повідомляючи про зміну на патріяршім престолі. Папа невдоволений перерішенням у Константинополі справи, у якій апельовано до Риму, вислав туди двох делегатів провірити справу, а потім щойно папа мав остаточно розсудити.
По довгих перипетіях папські делегати, два єпископи, переступаючи свої повновласті, очолили 861 р. синод, на якому потверджено незаконність Ігнатія. Папа Микола І, довідавшись від противної сторони про надужиття повновластей делегатів, їх осудив, а Фотія за нелегальне поступовання казав усунути 863 p., як рівнож усіх ним номінованих владик. Очевидно, імператор не перевів цього в діло, помимо папських настоювань у листах. У листі до імператора з 865 року висловлено принцип, що нижчий не може усунути вищого: Константинопольський синод не міг осудити свого зверхника Ігнатія; патріярха не можна усунути без згоди Римського архиєрея. Інший папський лист до «Східних престолів» з 866 р. це той, на якого Фотій відповів також до «Східних престолів» цілою серією закидів проти латинян. Так внутрішня боротьба за Конст. престіл перекинулася на боротьбу між церквами Риму і Константинополя. Загострилася вона цим, що саме тоді виник спір за місійні слов’янські терени, зокрема за Болгарію, між Римом і Константинополем.
Тоді в IX стол. у західних Карпатах існувала Велико-Моравська держава з центром у теперішній Моравії і Словаччині. Князь Ростислав (846-869) бажаючи звільнитися від німецьких політичних і церковних впливів, звернувся до Візантії за місіонарями. Вислано туди 863 року братів Кирила і Методія, які започаткували слов’янські богослуження і обряд. Хоч німецькі місіонарі гостро виступали, однак римські архиєреї обороняли законність слов’янського обряду.
Над долішнім Дунаєм була друга велика держава Болгарія. 864 року Візантія побила болгарів, а болгарський володар Борис прийняв християнство як умову миру. Однак він вимагав при цьому помісної патріярхальної Церкви для Болгарії. Коли не одержав цього від Візантії, звернувся з цим до Риму 866 року. Папа Микола І надав єпископа для Болгарії, а в майбутності обіцяв архиєпископа. Вислав також послів-місіонарів і з цього почалася нагінка на візантійських місіонарів у Болгарії.
Вмішування латинян на терени безспірної візантійської зверхности колишньої Тракії спричинило гострий виступ Фотія проти латинників, що «вдерлися мов дик у Божий виноградник» і навчають болгарів злого: постити в суботу, дозволяють набіл у пості, не шанують жонатих священиків, не признають миропомазання від священиків і додали «і Сина» до символу віри. Так болгарська політична справа спонукала зачепити догматичну справу.
За цим прийшло на синоді в Константинополі літом 867 року до «усунення» папи Микола І який помер 13 листопада 867 p., немов у відплату за папське усування Фотія. До свого рішення Фотій намагався прихилити короля Італії Людвика II так, як папа імператора, за ціну признання йому титулу «імператор».
Та в цім часі у новім Римі стався новий переворот під проводом Василя Македонського, бідного походження. 866 року вбито Барду, а у вересні 867 р. імператора Михайла III. Василь І усунув Фотія, відкликав послів, що везли до Італії рішення Фотієвого синоду, а іншими послами передав усю справу до рішення папи Адріяна II. На патріярший престіл вернувся знов Ігнатій. Під проводом папських делегатів відбувся від жовтня 869 до лютого 870 року IV Константинопольський Собор (8-ий вселенський), на якім згідно з інструкціями Риму осуджено Фотія, спалено його письма і рішення анти-папського синоду 867 року та усунено всіх його учасників. Інші Фотієві єпископи мусіли підписати заяву свого підпорядковання.
На останню сесію собору прибула болгарська делегація в своїй справі. Візантійці твердили, що болгари живуть у Тракії, себто в їх сфері; а папські делегати згідно з папським листом забороняли їм туди висилати місіонарів. Ігнатій не обіцяв нічого, а по відході папських послів таки висвятив десять єпископів для Болгарії. Папа Адріян II (867-872) потвердив собор, але Ігнатієві грозив за інтервенцію в Болгарії. Подібно його наступник Іван VIII (872-882) грозив навіть екскомунікою Ігнатієві, якщо до 30 днів не забере місіонарів з Болгарії. Так то видно, що для обох сторін найбільш болючою була політична справа і це не залежало від особи патріярха чи папи.
877 року помер Ігнатій і тоді на патріярший престіл знов покликано Фотія. Навіть папа годився признати Фотія, якщо цей зробить покаяння перед синодом і відкличе візантійців з Болгарії. Новий синод 879 року, з участю папських делегатів, признаючи Римську зверхність, став однак тереном не покаяння а прослави Фотія немов би його невинного регабілітовано. Справу Болгарії Фотій відніс до імператора. Папа Іван VIII, бажаючи миру, потвердив синод, хоч докоряв за непокаянність Фотія.
По смерти імператора Василя І 886 року, його син Лев VI зараз прогнав Фотія, свого колишнього учителя з дитинства, наказав йому зректися патріярхату та заслав його у монастир. Патріярхом зробив імператор свого брата Стефана. У своїх останніх роках життя на засланні Фотій написав «Мистаґоґію Святого Духа» з своїми розумовими аргументами (без відсилок до науки Отців Церкви) про походження Святого Духа лише від Отця. Так лишив він для нащадків твір догматичної незгоди, хоч за свого життя вів радше політичну боротьбу. Проти римського архиєрея виступив і то лиш на короткий час, тоді, коли той сприяв його противникам, або протиставився візантійській експанзії, Всілякі аргументи, у цьому і з догматичним підложжям, були для Фотія лиш засобами політичної боротьби. Пізніше самі візантійські історики в XI до XIII стол. закидали Фотієві, що спершу обвинувачував латинян за додаток «і Сина», а потім погодився з ними без жодних застережень.
Все ж таки анти-папський синод 867 року, хоч ще цього самого року відкликаний, став поганим прецеденсом для довготривалого розколу в XI стол.
Погіршення відносин у час «залізного віку»
Незгода між сторонниками Фотія та Ігнатія тривала ще довго по смерти обох суперників аж до кінця IX стол. Тож разом увесь спір Фотія з Ігнатієм спричинив цілого пів століття заколоту, ворожнечі та упадку авторитету.
Зараз на початку X стол. розгорілася в Константинополі нова внутрішня боротьба, що тривала двадцять років, довкруги ще менш суттєвої проблеми. Йшлося про важність четвертого подружжя імператора Льва VI, по третім бездітнім повдовінню. Патріярх Микола І Мистик (901-907 і вдруге 912-925) заперечував важність на підставі заборони цього ж імператора навіть утретє вінчатися. Натомість його противник патр. Евтимій II (907-912) признавав четверте вінчання (і законність сина з цього подружжя), так само як інші східні патріярхи та Римський архиєрей.
Так то два століття, числячи від початку іконоборства, Візантійською Церквою потрясали внутрішні боротьби. Скільки згіршення, упадку моралі й авторитету це спричинило, годі й говорити.
Правда, весь цей час признавано римського архиєрея за найвищий авторитет і арбітра в цих візантійських спорах. Вийнятки були короткотривалі, і то подумані як санкції, щоб прихилити Римський престіл на свою сторону. Таким був Фотієвий анти-папський синод 867 року (відкликаний цього ж самого року) і рішення патріярха Миколи І з 912 року не згадувати імени папи в богослуженнях, доки цей не осудить четвертого подружжя імператора (та вже 920 року цей самий патріярх просив Рим про порозуміння).
Поза цими випадками маємо історичні документи про постійне вдержування зв’язків між Церквами Візантії і Риму та про поминання імени папи в богослуженнях Візантії (щонайменше аж до 1009 року). Правда, продовж X стол. відносини ставали щораз холодніші. До вікового відчуження долучався загальний релігійний упадок; у Римі може ще гірший, як у Константинополі і політичні зміни Риму, які щораз більше обурювали Візантію.
Зворот Римських архиєреїв до франків, крім огірчення Візантії, ще й узалежнив папів від династії Каролінґів, з якої далеко не всі так дбали про Церкву, як Карло Великий (+814). Уже за Льотарія І Рим став підлеглий імператорові (його Римська конституція з 824 p.), а при цім став ще предметом спорів між Римськими родами, коли слабли впливи Каролінґів.
Від часу посмертного осудження папи Формозія (896 р. — так зв. «синод при трупі») почався «залізний вік» папства, яке стало практично феодалом римської військової шляхти. Пересічно що три роки міняли тоді папів.
У Римі ривалізували головно два роди: Кресцентії, які орієнтувалися ще на давню традицію римських імператорів, хай і живучих у Константинополі, і Тускулянів, що були більш прихильні до франків. Та хоч німецький володар з Саксонської династії — Оттон І (936-973) не мав у свій час прихильників у Римі, він таки вимусив, зайнявши Італію, що папа Іван XII коронував його 962 року на «Римського імператора німецького народу». Того ж року видано «Оттонський привілей» (на взір конституції Льотарія І), згідно з яким папа перед своєю інвеститурою повинен присягати імператорові.
Ясно, що таке «поневолення Риму» обурювало «ромеїв» у Константинополі, тим більше, що в Римі називано тоді Конст. імператорів лише «імператорами греків». Відносини ще круто погіршилися від 1012 року, коли перемогла в Римі родина Тускулянів, прихильних німцям. Під німецьким впливом вибрано (від 1012 до 1044) двох братів і братанича на папів: Венедикт VIII, Іван XIX і Венедикт IX. Хоч імператори тих часів старалися піднести моральне й релігійне життя в Римі, однак самовільно усуваючи папів, чи назначуючи потім своїх німців (п’ятьох від 1046 до 1058), узалежнювали Церкву від своєї політики.
Справді папи того часу помагали імператорам заволодіти спірними теренами південної Італії (зокрема князівствами Капуї і Беневенту — в околицях Неаполю), які візантійці старалися з Калябрії задержати в своїй залежності. Німецькі імператори робили воєнні походи, а Римські архиєреї заводили там латинські звичаї, витіснюючи візантійський обряд і політичні впливи.
Схрещення політики в південній Італії, це мабуть найважніша причина, що в Константинополі тоді (від приходу до влади про-німецьких папів і перемоги Тускулянів у Римі 1012 року) не згадувано на богослуженнях імени римських архиєреїв, хоч навіть самі візантійські владики в тім же XI стол. не знали коли, як і чому це оминання почалося. Та ясно, що папу співпрацівника римського імператора німецького народу, що постійно воював у південній Італії проти Візантії, годі було торжественно споминати. Довго-вікове щораз більше відчуження і політичне огірчення призвичаїло дві помісні Церкви жити відрубним життям, хоч і без формального розриву.
Київська Церква в часах церковного відчуження
Саме на ті часи глибокого церковного відчуження між Римом і Візантією припадає християнізація слов’янських народів, зокрема Київської Руси.
Перші впливи християнства на старинне населення українських земель почалося у сірій давнині перших віків. Походило воно з грецьких колоній над Чорним морем, що існували там ще на кілька століть перед Христом.
