Церква в комірному

Це не перебільшення, але фактичний стан нашої Церкви в Польщі. Хоча на терені теперішньої Польщі залишилося ще, помимо воєнних знищень, окого 125 наших церков — то ні в одній з них українці-католики не мають права відправляти своїх Богослужб.

Комуністичний уряд Польщі зліквідував найстарше на наших землях єпископство, сконфіскував все церковне майно, позакривав всі наші церкви. Коли ж оцілілі від заглади священики почали організувати на руїнах наше релігійне життя, то мусіли «йти в комірне» до поляків, винаймати за оплату їх костели на наші Богослуження.

Після так званої відлиги 1956 року ситуація настільки поправилась, що опіку над нашими священиками та вірними УКЦ перебрав примас Польщі, кардинал Ст. Вишинський — отже наша Церква із «неіснуючої», перейшла на статут «напівлегальної».

Для прикладу зупинимось над долею нашої Церкви в Перемишлі, осідку найстаршого на українських землях нашого єпископства — нашої твердині на західньому пограниччі.

Закінчення війни між аліянтами а Німеччиною у 1945 році не принесли спокою на нашому пограниччі. Тут боєві дії в повному того слова значенні тривали до 1948-49. Матеріяльне знищення було величезне. Багато сіл із своїми церквами зникли з лиця землі. Переможці та нові окупанти вогнем і мечем винищували залишки українства. Переселенча акція під час якої, вимордовано більшість священства і свідоміших вірних, була вислідом тих років.

Після арештування та виселення обох наших владик у Перемишлі, а за ними й більшості крилошан, в Перемишлі залишилося двох наших священиків: при церкві Отців Василіян: один монах, і о. кан. Степан Яворський при церкві на Болоні (передмістя). Решта, кого не вбито, карались у польських тюрмах.

У 1949 році повертає з в’язниці до своєї родини в Перемишлі о. Сильвестер Крупа, бувший парох Журавиці під Перемишлем. Йому дозволили оо. Камедули відправляти свої приватні Богослуження у їхній каплиці на Засянні при закритих дверях. Так було довгий час. В тому часі церкву оо. Василіян перемінено на архів, а о. Яворський виїхав до своєї родини. Щойно на Різдво і Йордан 1957 року о. Крупа, ніким неіменований парох Перемишля, добився дозволу відправити Богослуження для наших людей у маленькій церковці на Болоні. Нарід масово зійшовся на ці відправи. Після того Міська Рада Народова заборонила відбувати публичні Богослуження.

Незважаючи на цю заборону о. Крупа відправляв для наших людей де лише міг знайти приміщення. Після дбайливих старань вдалося йому добитись дозволу на великодні відправи. І від того часу кожної неділі й свята відбувались наші Богослуження в церковці на Болоні. А у будні дні правились наші Богослуження в каплиці о. о. Камедулів, при закритих дверях. В тому то часі серед вірних виринула думка про віднову церковного хору. Першим організатором та диригентом був сам о. парох, бувший диригент богословського хору в Перемишлі. Згодом, коли праця о. Крупи поширилась на цілу околицю Надсяння, він не мав змоги заниматись хором, тому передав його музично обдарованій людині, Володимирові Пайташеві, великому ентузіястові співу.

Літом 1958 року М.P.Н. перебрала нашу церковцю на Болоні враз із приналежними забудуваннями на приміщення для старців. В церковці влаштовано магазин. Й наша церква мусіла таки йти в комірне до поляків — просити дозволу на відправи своїх Богослужень по польських костелах. Зимою 1958 року знайдено стале приміщення у так зв. ґарнізоновому костелі Серця Ісусового. Настоятель того костела о. Атаман прихильно поставився до наших потреб та дозволив вживати приміщень захристії для проб хору, чи для нарад вірних. Та вже в листопаді 1960 о. С. Крупа відходить на вічний спочинок. До травня 1961, до Перемишля приїжджали принагідно різні наші отці.

При кінці травня приїхав на стало о. Іван Балик ЧСВВ. У 1966 парафію перебрав о. В. Гриник, що вийшов з тюрми а згодом Примас Польщі кард. Вишинський назначив його генеральним вікарієм.

Коли у 1969 р. став настоятелем костела Серця Ісусового о. Прухняк, наш обряд і наші Богослужби зазнали постійних шикан, обмежень. Не зі сторони безбожного уряду, але таки від «братів католиків».

Заборонено відбувати проби хору у захристії. На наші Богослуження призначено дуже невідповідний час — 6:30 рано, то знов 12:45 в полуднє. На Богослуження призначалось 30 або 45 хвилин, хоча часто багато людей приступає до св. Сповіді та св. Причастія, — а це вимагає більше ніж передбачено часу. Сестра, коли ще не закінчилось Богослуження гасила світла, а органіст починав вправляти на органах. В будні дні взагалі не дозволялось відправляти, навіть при бічному престолі. Перше св. Причастя для дітей треба відбувати не тоді, коли було заповіджено, але в іншому часі, який в останній хвилині визначив польський священик. Навіть на таку оказію не дозволено запалити всі світла ні прикрасити костела цвітами. А в день «Божого Тіла» не дозволено відбути обхід довкола костела ні навіть сипати дітям цвіти. Одним словом справді — як у комірному.

Всі інтервенції в місцевого «біскупа» кінчалися нічим. Парохом є о. Прухняк, і костелом завідує він. А треба пам’ятати, що все це діється в осередку де нині живе около 3000 наших людей в самому місті і стільки ж в околиці. При наявності в Перемишлі трьох наших храмів: катедри яку перебрали Отці Кармеліти, церкви на Засянні отців Василіян, яку замінено на приміщення для міських архівів, і церковці на Болоні, яку замінено у 1958 на харчевий магазин для дому старців. Є ще одна церковця на Вовчому, в цілковитій руїні, якої влада не дозволила нашим людям власними засобами відремонтувати.

Мимоволі насувається питання, чому наші не старалися добитись дозолу відправляти свої Богослуження у перебраній кармелітами катедрі? Пощо йти до польського костела, коли катедра стоїть без вжитку, крім власних потреб монахів? Ось деякі факти. Ще як в Перемишлі жив і правив єп. Коциловський, польські монахи зі Львова, знаючи, що будуть скоро виселені, почали робити заходи на підставі своїх давніх претенсій, перебрати під свій заряд катедру з прилеглими будівлями Польський уряд таку згоду дав, і скоро, коли вивезли єпископа і його помічника та виарешували більшість крилошан до Перемишля переїхали Отці Кармеліти й перебрали під свій заряд опорожнену катедру і забудування капітули, Архіви та пребогатий музей перебрала Управа Міста, а все устаткування катедри, богослужебні та метрикальні книги, ризи й образи «побожні монахи» частинно переробили для власного вжитку, а частинно перепродали збирачам старовини у Варшаві. Поволі теж почали розбирати іконостас, щоби затерти сліди нашого обряду.

Перші старання про відправи в нашій катедрі робив пок. о. Крупа. Отці Кармеліти засланялись тим, що вони тут не господарі а лише тимчасові адміністратори, а згоду треба одержати від уряду. З прибуттям до Перемишля о. мітрата В. Гриника старання поновлено не лише у справі катедри, але і інших зацілілих ще церков у Польщі, а теж про привернення єпископства, та зрівняння нашого обряду з іншими обрядами в Польщі, які мають повні права. У всіх тих справах уряд відсилав до церковних чинників, а ті в свою чергу до уряду, який зліквідував єпископство та сконфіскував церкви. Й коли зі сторони уряду помічалося радше незаінтересуванння у цій справі, то серед церковних кругів відчувалось ворожість, злу волю а часто теж фальшиві нотки.

У справі катедри уряд відсилав делегацію до місцевого єпископа, а він знов до Отців Кармелітів. Останні повідомили свого Генерала у Римі (1970). У 1971 в літі Генерал Кармелітів приїхав на візитацію до Польщі і відвідав Перемишль. До нього зразу удався на авдієнцію о. мітрат Гриник, з’ясовуючи прикру ситуацію, прохаючи, щоби можна було відправляти Богослуження в катедрі на спілку з Отцями Кармелітами. Генерал заслонився, як всі інші світською владою, та узалежнив все від згоди воєвідського уряду в Ряшеві.

Зразу до Ряшева виїхала делегація вірних, керівник відділу віроісповідань відповів дослівно так: «Допущення Вас до того чи іншого костела не належить до нашої компетенції. Дозвіл може Вам дати єп. Токарчик й хай не спихає відповідальности на нас. Коли відбувались Ваші Богослуження в церкві на Болоні, то нас ніхто не питав про дозвіл. Коли Вас допущено до костела Серця Ісусового, то нас знова ніхто не питав про дозвіл. Ми нікому не забороняємо відправляти Богослужень і за Вами ми не посилали ні міліції ні війська». На цьому закінчився перший етап спроби вивести нашу Церкву у Польщі з позиції «церкви у комірному».

Дещо іншим шляхом ішли намагання з’єднати собі прихильність польських церковних чинників. Це були екуменічні Богослуження, при допомозі яких шукано шляхів для порозуміння й зрозуміння серед більш поміркованих католиків. У тих стараннях немалу ролю відограв наш церковний хор з Перемишля, «Горі Серця». Сміливо можна ствердити, що наші Богослуження при співучасти доброго хору мостили шлях до сердець і почувань широких кругів віруючих у Польщі. Запізнавалися вони не лише з нашим обрядом, але теж із нашими релігійними проблемами. Наш хор почали запрошувати до співучасти у т. зв. щорічних «Сакросонґах» тобто концертах релігійної музики. При тому цікаво буде відмітити, що коли на початках й хористи й наші священики часто зустрічали ворожість серед поляків, а нераз і саботаж їх виступів, то з бігом все це відійшло у забуття. З хвилиною вибору кадр. Войтили папою, помічається повний зворот до кращого. Чи крім гарних жестів і приємних слів дочекаємось і покращання релігійної ситуації для нашої Церкви в Польщі трудно наразі передбачити.

Стаття написана на підставі фактів відмічених в листах і розповідях очевидців, яких імена відомі авторові.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>