Церква в Україні і наша відповідальність*

Доля Української Греко-Католицької Церкви в Україні останніми часами стає нам щораз більше відомою і близькою. Це завдячуємо рухові релігійного опору та заходам ідейної групи духовних та світських оборонців прав нашої Церкви і прав віруючих взагалі. Цей гурт людей заснував у вересні 1982 р. Ініціятивну Групу захисту прав віруючих в Україні на чолі з Йосифом Терелею і о. Григорієм Будзінським як секретарем групи. У висліді цього, ми усвідомлюємо собі не лише переслідування та мучеництво нашої Церкви, але і її живучість та настанову перетривати лихоліття серед надзвичайне важких умов.

Дев’ять чисел «Хроніки Української Католицької Церкви» та відоме нам досі одне число «Українського Католицького Вісника», які пробилися за останні три роки на Захід із «дому неволі», відкривають перед нами картину гоніння Церкви, подібну хіба до віків першого християнства в Римській Імперії. Але з тих документів виходить також наяву, як наш нарід зберігає святу віру предків, як він протиставиться з одного боку накидуваному російському православ’ю, а з другого — підтримуваному партією і державою радянському атеїзмові.

Нас підносить на дусі документ, названий Меморандумом Ініціятивної Групи з 1982 p., е якому підписані домагаються вільного існування і привернення прав для Української Католицької Церкви. Меморандум домагається відкритого і правом Гарантованого існування Церкви із відновленням її канонічно-правної структури в єпархіях і парафіях, відкриття церков і каплиць, манастирів, відновлення наукових і освітніх установ, що існували до 1945 p., можливости висилати студентів богословія на студії за кордон та об’єктивного зберігання принципу про відокремлення Церкви і держави. Може декому ці вимоги звучать нереально, але вони виправдані у світлі тих принципів, що їх намагаються встановити міжнародні чинники у міжлюдських взаєминах і що їх гіпокритично нераз підносить радянський режим та його речники за кордоном.

Може, крилаті слова Меморандуму — «Усупереч заявам і прогнозам деяких партійців — ми живемо, розростаємося і торжествуємо» — декому звучать надто оптимістично і невиразно. Справді бо, наша Церква існує, її вірні не лише інтимно чи скрито визнають Христа чи засекречено моляться й тихо придержуються Божого закону в приватному житті, але вони намагаються цю свою віру поширювати, де треба, відкрито встають, щоб їх бачили і пізнали. Коротко, вони публічно свідчать про Христа. Дійсно у своїй ревності і відданості Богові, нашому Творцеві, у своєму щоденному житті вони «торжествують», хоч щодня зазнають утисків, переслідування, хоч часто їм грозить арештування, їх судять, висилають в концтабори і психушки. У цьому сенсі мученицька Церква є справді «торжествуючою», бо вона перемагає чорні сили сатани, і «ворота ада» її не подолали. Морально-духово перемога і торжество Української Католицької Церкви полягає ще в тому, що сорок років гоніння й переслідування» безбожниками скінчилися їх невдачею.

Попередні дії нищення нашої Церкви російсько-царським режимом та його знаряддям — Російською Православною Церквою — не Повторилися щодо своїх наслідків у другій половині 20-го століття. Після затяжного опору та великих жертв, акти ліквідації нашої Церкви царатом на території поширення його влади, початі за Катерини II в 1795 р. і продовжувані за Миколи І, головним актом з 1839 р. про ліквідацію унії на білоруських та північно-українських землях і скасування унії в Холмській епархії 1875 р.— з часом прийнялися і стали фактом життя. Про справді повне посвяти ісповідництво і катакомбне існування Церкви кілька десятків років після її ліквідації довідуємося навіть із сумлінних православних джерел, наприклад, із творів письменника українського роду, Володимира Короленка (див., «Унія в творах В. Короленка» авторства М. Мухина). Та все таки, перед силою і підступом, з часом опір віруючих уніятів послаб і згодом припинився. Хоч мали ми мучеників на Холмщині й Підляшші, але після кількох десятків років «упорствуючі» уніяти не могли встоятися і перейшли на римо-католицький обряд, затративши і свою національність, або, зберігаючи обряд, були приневолені прийняти православ’я.

Але не так сталося з нашою Церквою в Західній Україні після львівського псевдо-синоду в 1946 р. Вороги Церкви й українського народу тут прорахувалися. Минуло 40 років від тієї ганебної події в Галичині та понад 35 років від т.зв. «возз’єднання» на Закарпатті та Пряшівщині, а Українська Греко-Католицька Церква там існує. Варто пригадати при цій нагоді слова на похороні таємного єпископа Мукачівської епархії Миколи Муранія, сказані в 1979 р. також вже покійним тепер єпископом Олександром Хірою: «Греко-Католицька Церква на цій землі була, вона тут є і буде». На Пряшівській землі в Чехо-Словаччині вона була відновлена, і три четвертини її колишніх вірних та священиків, насильно переведених на православ’я, використовуючи відлигу т.зв. празької весни в 1968 p., відновили свою Церкву і повернулися до єдности з Апостольським Престолом, як східня гілка Католицької Церкви.

На Закарпатті, як відомо, підпільна Греко-Католицька Церква духовно міцна і зберегла свій високий моральний авторитет через своє терпіння і стійкість у противагу до вислужницької Церкви. В Галичині існує ціла церковна структура, хоч невизнана, але подекуди і у марґінесових виявах навіть іноді толерована місцевими чинниками, з власною ієрархією, священством, монашеством та спільнотою вірних, що живуть своїм глибоким релігійним життям у своїх парафіяльних і душпастирських осередках.

Але й поза традиційними українсько-католицькими територіями, тобто в східній і центральній Україні, розсіяні католики східнього обряду ісповідують свою віру малими групами, включно з деякими великими містами України (Київ, Одеса, Дніпропетровське) чи в таких областях, як Крим та інші. Навіть поза Україною, головно в Середній Азії, на місцях заслання наших людей в Сибіру та за полярним колом, у радянських концтаборах українці-католики зберігають свою віру, а незареєстровані священики намагаються давати їм духовну обслугу. Але, що найважливіше, велике число примусово «навернених» на православ’я, тобто тих, які в Західній Україні ходять до формально православних церков, а навіть, що служать у них, уважають себе не лише в душі («ін пекторе»), але й відкрито,— католиками. Це і є найбільше значуще явище в релігійній ситуації на наших рідних землях. Це ж ті віруючі боронять існуючі церкви проти їх закриття владою, це вони зберігають ще справжню релігійність у відкритих і офіційно православних церквах чи виповнюють кандидатами допущене число семінаристів у кількох наявних духовних школах, це вони надають українського характеру Православній Церкві на Україні.

Можна запитати, як це сталося тепер, на відміну від попередніх актів ліквідації унії та їх наслідків? Хоч коротко вирахуємо кілька причин і можливих пояснень.

  1. Українська Католицька Церква у Західній Україні під час головного наступу на неї була морально здоровою, добре зорганізованою спільнотою, користувалася високим авторитетом в народі, мала добрий провід, що не зрадив, а був готовим на мучеництво і свідчення Христа. Вона була краще приготована на грядучу пробу. Ця Церква стояла твердо при народі та прийняла його національні прагнення за свої.
  2. Тотальний наступ Кремля на релігію в Східній Европі після 1945 р. заломався в цілому, в деяких випадках поніс повну поразку, як наприклад, у випадку наших церковних спільнот у Чехо-Словаччині й Польщі, де Кремль був змушений піти на уступки. Це, очевидно, має, вплив і на нашу Церкву на батьківщині.
  3. Факт, що поза совєтською контролею лишилася частина нашої Церкви, себто у вільному світі, має неабиякий вплив на наших братів в Україні, їм про це відомо, це їх сповняє надією, а навіть, не перебільшуючи наших можливостей і ролі, слід сказати, що наша постава і дія — від ієрархії починаючи і на громадських чинниках кінчаючи, — дає їм стимул витривати і сподіватися кращого завтра.
  4. В цілому, доля нашої Церкви в СРСР не була замовчаною на Заході, хоч подекуди могли бути такі тенденції і люди, але так не сталося. Як би не було, але про релігійну ситуацію в СРСР і радянському блоці говорилося і говориться, про те пишеться чи й підноситься у зустрічах із радянськими представниками, про що в якійсь мірі наші земляки знають.
  5. Важливо також, що проблему свободи нашої Церкви та її відкритого існування ставиться у загальному пляні панівних тепер засад толеранції, захисту меншостей, мирного співжиття, вільного обміну людьми й ідеями, а головно в дусі людських прав і свободи взагалі. Це підносить наші змагання на рівень універсальних прагнень до миру і справедливости.

Хоч наша акція на еміграції в обороні нашої Церкви і релігійної свободи не є такою, що з неї ми могли б бути цілком вдоволеними, і хоч зовсім певно, що ми могли б зробити більше, проте скажемо відкрито, що українська спільнота у вільному світі поважно перешкодила і перешкоджає ворогам Христа, щоб вони святкували свою перемогу в Україні.

Однак, вплив і дія є не лише односторонніми — звідси туди. Терпляча Церква має величезний впливі на наше релігійне життя та ситуацію. Вона нам дуже багато дала за цих сорок років свого мученицького шляху. Допомагає нам вона молитвою і свідченням перед Богом, про що не потрібно сумніватися, а в це треба лише вірити і мати глибше відчуття духовости, щоб переконатися про дію молитви і жертви мучеників, з чого ми користаємо. Але знову є і більше намацальні, людські творчі впливи Церкви-Матері в катакомбах на свої дочерні Церкви в діяспорі. Варто про них коротко згадати:

  1. Ми черпаємо постійну моральну силу із гіркого факту, що наша Церква закута. Пам’ятаючи про це, ми стаємо активнішими членами нашої церковної спільноти, ми усвідомлюємо собі свою місію їй допомогти; ми маємо більше почуття єдности і спільносте, а саме, що ми «одне в Христі тіло». Одність організму відчувається найбільше тоді, коли окремі члени його болять.
  2. Саме, щоб зберегти себе духовно сильними, з’єднаними з материком, щоб ще ця частина могла колись допомогти нашій Церкві в Україні відновитися та закріпитися, на Заході зросли до нас більші симпатії і прихильність до нашої Церкви і народу. Ідеться насамперед про провід Вселенської Церкви і пап — від Пія XII до Івана-Павла II, які (хоч може не у всьому змогли здійснити наші прагнення, проте, в принципі щиро боронили і боронять існування нашої Церкви, як також дбали за її розбудову. Доказом цього є структуральна розбудова нашої Церкви в діяспорі із двох екзархатів до двох (зглядно трьох) митрополій, п’ятнадцятьох єпархій і трьох екзархатів. До того, наша Церква в екзилі удостоїлася двох кардинальських відзначень, чого їй важко було здобути навіть на рідних землях і що має своє значення у західньому світі. Мусимо в покорі сказати, що все це ми завдячуємо Матері-Церкві, в імені якої нагороджено Церкву-Дочку.
  3. Від Церкви з України ми одержали Провідника-Мойсея, Божим чудом нам присланого Ісповідника віри, Блаженнішого Йосифа, що йому було дано тут у вільному світі здійснювати провід нашою Церквою на протязі 22 років. Це справді нерозгадана воля Божого Провидіння, чому і як це сталося, та ще для багатьох з нас це був незрозумілий знак з неба. Роля Патріярха Йосифа у збереженні й закріпленні нашої Церкви в діяспорі, у ствердженні її єдности з Церквою-Матір’ю ще далеко недооцінені сучасниками. Тільки майбутній історик зуміє належно вияснити цю подію.
  4. Звідти, від нашої Церкви у випробування і муках, через її речника Ісповідника віри, Блаженнішого Йосифа, прийшла також до нас ідея Патріярхального оформлення нашої Церкви, як самоуправної східньої Церкви українського народу у Вселенській Церкві. Хоч ця ідея і програма, в силу об’єктивних причин, не є вповні легально визнана, проте, де-факто ця концепція реалізується, а головно, вона захопила тисячі наших братів у вірі по обидва боки бар’єру і саме ця ідея східнього католицького патріярхату, як найвідповіднішої форми-структури нашого церковного життя буде інспірувати й майбутні покоління у дальшому нашому духовному житті-бутті. Вона бо є запорукою нашої єдности і перетривання понад кордони і державні лояльності. Ідея патріярхату також для нас дарунок від терплячої Церкви і в ній криється так само зміст справжнього українського екуменізму.
  5. І, врешті, завдяки невгнутості нашої Церкви, її ієрархії, завдяки таким постатям, як Слуга Божий Андрей, світлої пам’яти Патріярх Йосиф, світлої пам’яти Владика Василь Величковський, завдяки мучеництву усіх наших запроторених владик і тисяч священиків, монахів і монахинь та мирян — українська проблема взагалі набула розголосу в світі, українське питання стало актуальним, воно підносилося і підноситься на різних форумах, назагал, великою мірою завдяки Українській Католицькій Церкві і її мучеництву Україна за останні десятки років підносилася до міжнародньої проблеми.

Як бачимо, існує пов’язання і взаємодія нашої церковної спільноти на еміграції і Церкви в Україні, є обопільне доповнювання себе Церкви-Матері й Церков-Дочок у діяспорі, а це є найістотнішим явищем нашої нинішньої дійсности.

* Слово, виголошене на першому епархіяльному З’їзді
Епархії Св. Отця Миколая в Чікаґо, 27 вересня 1986 р.