Церкви і церковні громади в Україні на порозі 21 століття: сьогодення і перспектива

В першій мірі нам треба термінологічно визначитися:

Церква — це громада людей, хрещених в ім’я Отця, Сина і Святого Духа, покликаних Богом, зібраних під керівництвом єпископів, які отримали апостольське передання і є визнані такими іншими Церквами. Вони відкриті до інших і прямують до єдности, яку їм Христос заповів. Членом Церкви можна стати при народженні, входячи до Церкви свого батька. Можна стати членом Церкви через навернення.

Другий термін: Церковна громада — це громада людей, хрещених в ім’я Отця, Сина і Святого Духа, що перебуває під керівництвом єпископів, яких апостольське передання відсутнє або невияснене до кінця і не визнане таким іншими Церквами.

І третій термін: Релігійна громада — це нехристиянські громади, приналежні до великих світових релігій як мусульманство, юдаїзм, буддизм, це також члени сект, які часом можуть і привласнити собі титул «Церкви», або члени гноз, тобто спільнот, об’єднаних якимось «знанням».

За наведеною уточнюючою термінологією в Україні існують такі Церкви:

  1. Українська Православна Церква (Московський Патріярхат)
  2. Українська Греко-католицька Церква
  3. Римо-Католицька Церква

Церковні громади:

  1. Українська Православна Церква (Київський Патріярхат)
  2. Українська Автокефальна Православна Церква

Релігійні громади:

Всі інші.

Подавши загальний, не детальний розподіл церковних і релігійних громад в Україні, постараємося висвітлити деякі сторінки і аспекти релігійної проблематики і державної політики відносно них.

Правдиві Церкви вселенські, а тому вільні

Щоб Церкви були правдиві, вони повинні бути вселенськими. Це означає, що вони визнані іншими Церквами, а також що є відкриті для спілкування з іншими, не замикаються в собі.

Коли Церква є правдива, то вона і вільна. Вільна Церква — це не означає незалежна. Немає такого поняття як незалежна Церква у богословському розумінні — бо Церкви всі залежні одна від одної і від Христа. Церква у деякому сенсі може називатися «незалежною» чи «національною», і то лише у розумінні, що вона — для кращого вияснення вічних правд та задля спасіння душ — провадить серед народу, де вона знаходиться, національно-культурну, просвітницьку роботу. Виховуючи морально чистих людей, підносячи їхній культурний рівень, впливаючи на соціяльне життя, проповідуючи вічне незмінне Боже слово, Церква плекає любов до батьківщини, відновлює і будує здорові структури нації. Церква, яка «кидає в обличчя можновладцям гірку правду, розтинає нариви і гоїть рани, а не співвідносить кожний свій крок з настроями урядовців», не може не бути вселенською, щоб сповнити саме цей свій обов’язок.

Коли отже Церква є вільна?

На таке питання не просто відповісти, але ми це зробимо загальними рисами для кращого розуміння суті Церкви. Можна бути вільними у стосунку з Богом і людьми, і це дуже переплетені дійсності. Церква є вільна: 1. Коли має власний, визнаний іншими Церквами, юридичний статус. 2. Коли служить Богу, провадячи до Нього свій нарід незалежно і попри будь-які політичні зміни. 3. Коли не стає інструментом в руках будь-кого і коли не вживається до жодної іншої мети, окрім євангельської. 4. Коли вона відкрита до інших християнських Церков.

Коли і як Церкви можуть послужити народові?

Нераз чується звернення до Церков і інших релігійних громад як до фактору консолідації народу. Намір може бути добрий, але виявляє повне нерозуміння дійсности так званих «українських» Церков — не кажучи вже про релігійні громади — зі сторони тих політиків і людей, які підносять такі кличі. Для того, щоб ставити якісь завдання перед Церквами, треба ще, щоб вони в дійсності стали Церквами.

Для цього в нашому суспільстві потрібно, щоб церковне життя не взорувалося на політиці і не було предметом політичних пристрастей, щоб Церкви православні і католицькі знайшлися в Україні у єдиних власних структурах, щоб жодна Церква не брала участи у міжцерковних конфліктах на будь-яких рівнях, щоб настав кінець деструктивному впливу релігійних інституцій на суспільство — щоб не мали місця формалізм, казенщина, невідповідність священнослужителів своєму високому покликанню, висока конфліктність між Церквами та нецивілізовані методи її розв’язання.

Одне католицьке керівництво

Українська Католицька Церква має бути завершена власним Патріярхатом, який би був центральним керівним органом будь-якого католицького церковного прояву в Україні — візантійського, латинського чи вірменського. Треба взяти за основу приклад польського закону від 17 травня 1989 p., зробивши уніфікацію всіх католицьких Церков під одним керівництвом, яке буде мати все під контролею і буде вирішувати про все, що католицьке в нашій країні, включно з майном. Таким же прикладом до наслідування з очевидними відповідними змінами є папський указ «Тотус туус Полоніє Популюс» від 25 березня 1992 р. Такий закон можна хоч зараз вносити на розгляд парляменту, а потім потрібно, щоб український уряд допоміг УГКЦ отримати свій Патріярхат від Риму. Це складна справа, яка вимагає багато зусиль і від самої УГКЦ. Потрібно, щоб її семінарії були на належному рівні, щоб священики розуміли своє високе виключне покликання до служіння своєму народові, щоб всі єпископи, священики розуміли, що напад на Православну Церкву — це напад на самого себе, оскільки Христова Церква є одна: католицька і православна за наукою і словами самих Римських Пап. Треба, щоб Папський Нунцій не міг «безцеремонно» втручатися у внутрішні справи УГКЦ. Щоб жодний католицький єпископ, який не підпорядковується Патріярхові, не мав права носити такого поважного титулу. Держава повинна вимагати присяги льояльности українській державі і народові і досконале знання української мови від будь-якого нововисвяченого єпископа. Не може, наприклад, існувати латинської католицької катедри, як це у Львові, де нема української мови у літургічних відправах і яка для всіх є виразним символом польськости, а не християнства для поляків і інших. Таким самим символом мадяризації є Греко-католицька Церква на Закарпатті.

Одне православне керівництво

Визнання Української Православної Церкви може бути можливим у такому випадку, якщо всі три православні відламки знайдуть спільну мову і разом звернуться до Царгороду, підтримані в цьому урядом та іншими Церквами України. Треба не дурити себе і знати, що не буде в нас правдивої православної Церкви без визнання Царгородського Вселенського Патріярха чи Московського Патріярха.

Покищо єдиною канонічною є Українська Православна Церква Московського Патріярхату. Хоч ця Церква канонічна, вона ще, на нашу думку, не довела своєї вірности українському народові. Для прикладу запитаємо, чи може українець вільно почуватися — «як вдома» — в Почаївській лаврі? Чи навпаки, це манастир є для нього символ російської культури? Церква ця співпрацювала з комуністичною владою і не може, публічно не покаявшись, далі бути невинним представником Господа нашого Ісуса Христа в умах усіх людей. Ця Церква повинна публічно вибачитися перед Українською Греко-католицькою Церквою за те, що вона була причетною до її знищення. Ця Церква повинна стати Церквою, постановивши служити Христу, а не стаючи інструментом людських, хай і найжорстокіших, рук і політик. Кожний єпископ та архимандрит повинен присягнути на льояльність Україні і бездоганно знати українську мову.

Українська Автокефальна Православна Церква — невизнана ніким Церква — є за нашою схемою — лише церковною громадою. Ми це не говоримо з презирством, але щоб дивитись на дійсність реально і щоб могти шукати розв’язку проблеми. В противагу УПЦ, УАПЦ має більш моральний і Божий дух. Однак, це не є спеціяльним складником церковности. А прикметою, яка дійсно конечно потрібна, щоб називатися і бути Церквою, — є Божий поклик, який передається через покликання, свячення і юрисдикцію. Напевно ця юрисдикція чи поклик прийде, але це, на нашу думку, вимагає ще багато зусиль з боку цієї громади. Потрібно насамперед своєю святістю довести народові, що дійсно йдеться про Божу установу, тобто про вселенську організацію, відкриту для Божої дії серед українського народу, незважаючи на ніякі політичні чи соціяльні зміни. Потрібно відійти від міжконфесійної боротьби і принципово не займати храми, які будувалися іншими і належали іншим конфесіям і де вірні цієї конфесії не мають храму і його домагаються. Бо багато кориснішим є будувати, ніж на добрі свого брата собі прокляття прикликати. Можна на людський розум собі сперечатися, скільки хочемо, але всі ці церковні громади і Церкви колись стануть перед Богом, а там нормою суду не буде радянське законодавство й хабарі, котрих собі Україна успадкувала. Потрібно бути чесним перед собою і перед іншими. Потрібно не лише показуватися символом єдности і згуртування всіх православних України, але й фактично це робити, отримавши відповідні результати.

Українська Православна Церква — київський Патріярхат — це, як виходить, хитрий хід пана Денисенка. Для колишніх митрополитів Філарета і Антонія вистачає того, що їхня церковна громада подобається деяким політикам. Найбільша допомога приходить від знаряддя старого і нового втручання держави в релігійні справи — Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. Ця установа покликана охороняти закон і бути безсторонньою, натомість вона далі виконує сумнівні ідеологічні функції. Цей «Патріярхат» не має нічого церковного у собі і є явним хамелеоном на взірець своїх провідників Філарета і Антонія.

Треба цілком чітко усвідомити, що Церква не твориться, а її приймається, як дар від Отця, Сина і Святого Духа. З цього потрібно виходити, щоб прийти до розв’язки величезних проблем українського православ’я.

Церква єдина — православна і католицька

Церква є єдина, свята, апостольська — так вірять і говорять священні канони, так є і інакше не може бути в євангельському розумінні, незалежно від політичної ситуації. Церква не є повністю Церквою без одної з двох складових частин — православної чи католицької. Не осягнувши такої практики і ясности в думках і ділах, Церкви не є Церквами. Вони стають пародією Церкви. Вони наносять моральну шкоду особам, оскільки обманюють народ і не мають права на існування як такі.

Коли йде так звана міжконфесійна боротьба, там, де вона існує, вона творить християн-перевертнів. Священики, які проповідують чи допускають напади проти когось, не виконують Христового мандату, який воював не проти людей, а проти зла. Навпаки, вони проповідують проти самих себе і нищать себе, свою спільноту, свій народ.

Візьмемо приклад: в одному селі існує храм. Він був побудований і належав до греко-католиків. Нині він зайнятий православними. Вони не тільки не віддають храм, а навіть не дозволяють на почергове богослуження. Існує кілька варіянтів пошуку розв’язки…

  • Постійне шельмування православних, побудова каплиці напроти храму і голосні моління, які властиво є формою протесту. Існує ненависть.
  • Постійні переговори з православними. Бачачи неуспіх і безчинність правоохоронних органів — побудова каплиці, а згодом храму на іншому гарному об’єкті села. Існує любов.
  • Православні знають, що цей храм побудований цілим селом, в греко-католицькій вірі, побачивши, що греко-католики не мають храму і настирливо свого домагаються, віддають їм майно. Самі поволі будують новий храм на Божу славу і на потіху цілого села. Існує любов.

Позитивною і християнською поведінкою є дві останні розв’язки. Вони будують храм з каміння і храм душ.

Може існувати дві праведні поведінки — суспільна і християнська. Суспільна піддається законам, які дотримуються стовідсотково громадянами, а в разі невиконання владами застосовується сила. Ця поведінка наразі не функціонує через невиробленість Держави. Християнська — хоч знає, що права, але піддається в ім’я любови до Бога і з любов’ю до того, хто кривду чинить. За людськими, тим більше «радянськими», мірками вони програли, за Божими — виграли.

У багатьох випадках виразно негативну ролю відіграє Держава, бо вона ігнорант у тих питаннях, а ще й з інших на це причин. Потрібна регабілітація Церкви, потрібно віддати все майно. Може в тому й послужити мадярський варіянт: будь-яке майно Церкви має бути віддане Церкві на протязі десяти років від моменту, коли Церква його попросить і коли вона в спромозі перетворити його на потребу культу чи суспільства.

Вчора чи нині, бажати самому будувати нову Церкву для консолідації українського суспільства є великим абсурдом. Це те, що хотіли зробити з УПЦ — КП. Християнські Церкви поки що не опанували серця українців, бо не подали ще достовірного і тривалого прикладу відречення, святости — за кулісами і на сцені — об’єднання в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. В українців зовсім інші матеріяльні потреби і пориви — мати. Бути — не важне. Мати — це крадіж, лінивство, пияцтво, екстрасенси, безліч сект.

Необхідні конкретні заходи

На кінець повторимо необхідні, на нашу думку, кроки зі сторони Церкви і зі сторони держави для духовного відродження цієї частини українського народу, яка є під впливом Церков. Це цілком делікатні речі, які можна робити лише у взаємопошані і слуханні іншої сторони, ніколи навпаки і односторонньо.

Зі сторони держави:

  1. Регабілітувати Українську Греко-католицьку і Українську Автокефальну Православну Церкви, знищені Українською Радянською Соціялістичною Республікою.
  2. Віддати все відібране від церковних організацій майно на протязі десяти років від подання заяви, незважаючи на ніякі інші причини, якщо церковна організація хоче ці будинки уживати на соціяльну чи виховну ціль.
  3. Вимагати присяги льояльности українській державі і народові та бездоганне знання української мови від кожного єпископа.
  4. Підписати з Константинополем і Римом конкордати, на підставі яких визнається, що існує один католицький і один православний патріярх, які провадять всім католицьким і православним життям в Україні.
  5. Не визнавати ніякого єпископа, ані ніякої парафії католицької чи православної, без узгодження з патріярхами. Інакше не дозволяти на ці назви.
  6. Суворо виконувати і достосовувати хоч і недосконалі закони про користування храмами.

Зі сторони Церков:

  1. Настирливо прямувати до єдности. Мати один провід.
  2. Знати, що остаточний закон — це не людське око, а Божий справедливий суд.
  3. Здати собі справу, що Церква не твориться, а приймається від Трійці.
  4. Проповідувати любов, аж до відречення себе самого або зрезигнувати від того, щоб бути Церквою і обманювати свій народ.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>