Ми зробили надмірний акцент на понятті держави і рідко звертаємося до поняття нації, громадського інституту. Це паралізує громадянське суспільство. У нас що не вибори, то змагання не партій, а груп прихильників того чи того лідера, які ситуативно складаються, а потім завмирають і зникають. Держава не повинна керувати нами, вона може тільки створювати сприятливі умови. Держава тим краща, що менше ми її помічаємо. Вона повинна бути жорсткою, коли змушує нас платити податки, виконувати загальнообов’язкові правила, переходити вулицю в належному місці тощо. Президент Зеленський є для нас не усвідомленим ще дарунком долі, бо профанує фетиш президентської посади, фетиш, що його ми винесли з імперського, а не тільки комуністичного минулого. Роками, обираючи президента, ми уявляли його чудотворцем, який змінить геть усе в Україні. І от з’являється така особистість, яка не вміє правильно говорити, яка не має зеленого поняття про те, як керувати державою, і це вводить нас у розпач. Мовляв, що це таке, як так може бути?! А може, це послання, меседж для нас, щоб ми задумалися: а ким є президент для нас? Це ж наш найманий службовець, з якого ми повинні питати, вимагати, якого ми повинні картати за кожен його неправильний жест… Держава повинна бути нашим спільним знаряддям, а для цього нам потрібно усвідомити себе як націю, українську націю зі своїми традиціями, яка існувала задовго до будь-якої держави, яка творила свою державу і 30 червня 1941 року, і 22 січня 1918 року, і задовго до того – в часи гетьманські та княжі.
Повністю інтерв’ю можна прочитати у паперовій версії журналу.
