Твір про Гавриїла Костельника

Наша вся увага тепер сконцентрована на подіях в Україні, а зокрема над проблемами життя і діяльности нашої Католицької Церкви, яка в грудні минулого року одержала «статус» легальности, тобто стала «релігійною общиною», зрівняною перед радянським правом і державою з іншими віровизнаннями. Це «зрівняння», чи як часто кажемо «легалізація», відбулося так, що, властиво, досі не знаємо, які ті наші права, як ми «злегалізовані», яка наша ідентичність (церковна) в порівнянні до минулого, і то так ще недавнього, якими нам бути у відношенні до нашого майна, церков і манастирів, які забрала нам держава і частинно віддала Російській Православній Церкві. Коли це пишу, минуло рівно півроку, і на ці питання ніхто нам не дав ясної відповіді. Треба нам, згідно з радянським законодавством, реєстру­ватись. Це єдине щось конкретне, і це робиться. А у зв’язку з іншими питаннями залишилась якась саламаха, чи по-військовому «нерозбериха». Горбачов спритно, щоб втікти від неприємного питання, віддав усю справу нашої Церкви чи принаймні справу передачі нам наших храмів-церков в руки московського патріярха. На мою думку, це хитрий акт, і дивно, що ватиканські дипломати це так легкодушно прийняли. Можливо,що якось воно вийде нам на добро, але покищо є дуже неясна ситуація і такими «неясностями» таких поважних справ, такі поважні люди ніде не розв’язують. Та найбільш пекучим питанням, яке є в корені всього зла, — це славний «собор» 8-10 березня 1946 року у Львові, на якому відбулося «возз’єднання з Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі» нашої Української Католицької Церкви, коли «стихійним піднесенням рук Собор однодушно прийняв ці історичні рішення…». Цього «собору» чомусь досі ніхто не хоче визнати неважним, необов’язуючим, недійсним. За таким визнанням недійсности того «собору» стоять сильні факти і аргументи, навіть славнозвісне «іпсофакто» латинське. Визнається історичне право для нашої Церкви на існування, але «собор» 1946 року «де-факто» стоїть. Абсурд? Парадокс? Покищо чекаємо на якусь відповідь і то з Риму, і з Москви…

Творцем того «собору» був о. Гавриїл Костельник, він був організатором, принаймні «видимим» (бо діяли куди сильніше невидимі сили Сталіна зі своїми славними методами), він створив так звану тоді «ініціятивну групу» для переведення того «возсоєдиненія», він випрацював усі письма, промови, заклики, аргументації і на кінець був і предсідником того «собору». У своїй промові до представників совєтської влади він так говорив: «Досить! Ми ситі Римом, ми ситі унією з Римом. Берестейська унія — то сатанинське діло єзуїтів. Вони її придумали на знищення Руси… У нашім краю немає родини, яка б не оплакувала жертв націоналізму. Ми кажемо націоналізмові — досить крови! Ми кажемо унії — досить ганьби». А до московського патріярха Алексія «собор» рукою Костельника писав: «Піддаємось під Ваш батьківський покров і опіку, знаючи, як дуже потрібна для нас поміч Вашої Святости, і вірячи, що Ваша Святість станете для нас щирим батьком, бо все нас з’єднує — і віра, і історія, і душа, а ніщо нас не роз’єднує. Амінь».

Хто був Костельник? Яким він був до тієї злощасної дати львівського «собору» з березня 1946 року? Чому він це зробив? Зробив він це щиро з переконання чи під якимсь гнітом, страхом, шантажем? Яка оцінка його особи тепер в нашій Церкві, народі? Ось питання, на які треба б дати відповіді. Ці питання історичні і вимагають історичної відповіді, тобто такої, яку дає історія як наука. Досі такої відповіді ніхто не давав і не дав. Досі ніхто не збирав навіть документів,ані не писав якоїсь хроніки про те все, що сталося. В Україні було не до того. В додатку, скільки там пропало вже і пропаде ще документів, що могли б кинути правдиве світло на постать цього священика з такою трагічною долею і при тому з незаперечними заслугами для нашої Церкви і народу до 1945 року. Чому він це зробив, тобто чому виконав таку зраду? Тут і там дехто дає відповіді, які зводяться до двох: зробив це з переконання і свої думки про хибність берестейської унії починають в нього назрівати вже в двадцятих роках; інші твердять, що зробив це фіктивно, щоб рятувати те, що можна і треба було рятувати, що зробив це для зовнішности, щоб рятувати себе і свою родину, своїх дітей, яких дуже любив, а яких доля була б незавидна, якби пробував був стати героєм, ісповідником. Чи не поступив подібно фельдмаршал Роммель, що прийняв отруту, післану Гітлером, щоб рятувати жінку і сина, яких також дуже любив? Але, і то в російській історії, був приклад відомого напівавантюрника попа Аввакума, що пішов враз із жінкою і дітьми на тяжке заслання і терпів разом справді великі муки, але не покаявся. Що ж, приклади є прикладами, а людина залишається особою зі своїми силами і слабкостями. Питання залишаються без відповіді, принаймні без певної відповіді. Чи дасть хтось на ці питання відповіді, годі сказати. Покищо ніхто до цього не береться. А варто.

Таку першу відповідь частинно, а радше перше доволі широке насвітлення особи Костельника дав вперше професор історії Белградського університету Юліян Тамаш, земляк Костельника, в своїм творі в русинській мові «Гавриїл Костельник між доктриною і природою», виданім у Новім, Саді в Югославії в 1986 році. На жаль, твір невідомий серед нас, хоч це справді добра студія, як і автор свій твір назвав, має 322 сторінки. Зробив проф. Тамаш цю працю солідно, з пошаною до Костельника, зокрема тому, що своїй бачванській землі дав Костельник чимало духовного корму, хоч покинув її і вибрав Галичину за свою батьківщину і Львів видався йому «на шредку света» (в центрі світу), а коли б був вернувся до свого рідного краю «осталби лєм на шредку Бачкей» (остав би я тільки в центрі Бачки).

То і була велика помилка Костельника покидати свій нарід і свій Керестур, серед яких в Югославії чи в Загребі він напевно був би більше зробив для культури русинів і світової філософської думки і не скінчив би так ганебно серед українців. Тамаш при кінці свого твору пише: «Костельникова літературна і філософська творчість свідчить, що тяжко бути пророком у власнім селі, але ще важче у світі, коли тебе ніхто не відчуває як свого». 20 вересня 1948 року Костельник згинув від кулі тих, яким хотів в якийсь спосіб — щирий чи фіктивний — послужити, на шкоду нашій Церкві…

Але вертаймося до твору проф. Тамаша. Автор вважає Костельника за свого, за русина, юґослов’янського і світового, бо «хто шицкіх — тот и нічий» — «хто всіх — той нічий». Чи хто з галичан напише коли студію про Костельника в таких розмірах? Думаю, що так, і варто не відкладати. Для української філософії, церковної публіцистики і в якійсь мірі в літературі дав Костельник чимало в тих важких роках між двома війнами, коли ми хотіли доганяти страчене. Його зрада нашої Церкви та її Унії в найважчі хвилини її ісповідництва остане історичним злочином і, можливо, історія по довшім часі і довших солідних студіях щось з того простить. (У «світському» нашому житті, наприклад, у літературі такому письменникові як М. Хвильовий — правдиве прізвище Фітільов — прощають…). Можна в не одному не годитися з Тамашем, читаючи його студію, але він поступив дуже гуманно у відношенні до свого земляка. Коли ж дивитися тепер на те все, що сталося з «твором» Костельника, то значить з його «возсоєдиненієм» з Москвою, а головно на поставу різних ватиканських «екуменістів» (Віллебрандс, Дюпре, Лонґ), на «юрисдикцію» російського патріярхату на українських землях, приходить думка, чи вони всі не схвалюють кроку Костельника, що в той спосіб створив новий «поміст» до нового екуменізму, який, зокрема, проповідує єпископ Дюпре, доказу­ючи, що зразок Берестейської Унії сьогодні ніяк не підхожий, бо базований був на політичних мотивах і тому подібне. Якби жив Костельник, чи не сказав би: а я Вам говорив…

Католицькі науковці пишуть тепер обширні критичні студії про Лютера, лишаючи сентиментальність чи урази (а колись і ненависть) на боці. Можливо, і Костельник матиме якусь лагіднішу оцінку, і проф. Тамаш дав до цього основу у своїм творі. Про проф. Тамаша якийсь рецензент іншого його твору сказав, що Тамаш своїм серцем обернений до Сходу, а освітою до Заходу. У цім вислові Тамаш не побачив себе, а Костельника. Цей вислів Тамашеві подобався, і він написав свою студію, стосуючи цей вислів до особи і творчости Костельника… Тамаш також уважає себе в якійсь мірі продовженням Костельника у своїм мисленні і тому «так страсно жадал же тоту кніжку мушим напісац».

Твір не писаний тільки на основі малих джерел. В Югославії збереглося чимало писань, листів і творів Костельника, які використав Тамаш, а яких немає деінде чи годі їх дістати. Не здивуюся, коли Тамаш зорганізує в Югославії чи радше в Бачці архів Костельника, який для науки буде корисний. (Помагали матеріялами в праці Тамаша і деякі українські і русинські священики в Югославії, що мають і знають дещо про Костельника). Варто б, щоб сучасники злощасного 1946 року в Галичині, які ще живуть, залишили по собі теж об’єктивні хроніки про ті сумні часи і події і про участь в них Костельника.

Досі не маємо нічого для історичної документації, окрім совєтських джерел і писань, які є дуже однобічні, тенденційні і «волюнтаристичні», а то й брехливі. Історик часто при скупій документації стає безрадним. Тамаш дав добрий початок.

Твір має шість розділів і кілька додатків-прилог. Автор вміє піднайти методу для такої студії, і вона в цім випадку є дуже успішна, головно, коли йдеться про таку різноманітну тематику творів Костельника, що «жил и умер защипени медзи церковним, идеологийним і культурним Востоком и Заходом» (ст. 9). У Тамаша Костельник є: письменник, поет, філософ, лінгвіст і ідеолог.

В першім розділі маємо доволі вичерпний життєпис Костельника. Костельник, довідуємося, має ще друге прізвище — Гомзов, і автор подає його без коментарів. Костельник цього прізвища ніколи не вживав. Міг автор подати, що у списках людей Керестуру з року 1770 роду Костельників чи Гомзових ще не було. Родина Макай (родина прабабусі Костельника) вже була. У списку тих, що мали хати в Керестурі в 1788 році, вже є Янко Костельник. З цифер плачених податків бачиться, що пращур Костельника належав до бідних родин, але потім став в селі визначним.

Родина Костельників мала шестеро дітей, з яких тільки Гавриїл іде в школи. Початкову школу (тоді називали, як і в Галичині, «нормалка») закінчує в Керестурі і є дуже добрим учнем у математиці і рецитації. Перші кляси гімназії кінчає у Вінковцях, а інші кляси в Загребі. В 1906 році записується на богословський факультет в Загребі, щоб готовитись до священства. Є здібним студентом, і тодішній префект семінарії Діонізій Наряди посилає його до Львова, де він житиме і працюватиме до смерти. В Загребі пише Костельник перші свої поезії під впливом студії клясичної літератури і захоплюється поезією. Першу свою збірку поезій пише по-русинськи: «З мойого валала» («З мого села») і в 1904 році друкує її в Жовкві (сьогодні Нестерів) в друкарні оо. Василіян. Це його дебют в літературу русинів. В.Гнатюк дав про цю поему своє признання. По-хорватськи пише до 1912 року, поки не вивчив української мови, а потім також і по-русинськи. Пізніше деякі свої філософічні твори писатиме по-латині і по-німецькому. Каже Тамаш, що у свій час тішилися Костельником хорвати й українці, але за свого мали його тільки русини.

Богословію у Львові закінчує в 1911 році, і крижевацький єпископ Дрогобецький хоче його забрати до Югославії, але Костельник хоче студіювати ще філософію у Фрайбурзі, а рекомендацію на те може дати митрополит Андрей Шептицький. Так сталося, і Костельник залишається при Митрополиті проти волі свого єпископа. В 1913 році робить докторат з філософії у Фрайбурзі (Швайцарія). У Львові одружується в 1913 році, стає священиком і відтоді Львова не покидає. Його жінка — Елеонора Зарицька, дочка гімназійного професора в Перемишлі. З нею матиме п’ятеро дітей.

Автор ділить життя і творчість Костельника на такі періоди: перший від 1913 до 1920 p.— період шукання, адаптації і спроби власних сил пером. Другий від 1920 до 1930 — період творчости, полеміки, дозрівання. Третій від 1930 до 1946 — період екзилю в науці і «радикализованя шицких процивословносцох Костельникового положеня» (ст. 15). Четвертий від 1946 до 1948, що його автор називає періодом «воскресованя у православю, зогинаня глави пред идеологийним востоком процив хторого войовал цали свой вик и — шмерци, якей не могол вимкнуц нїяк, бо през живот як кед би нароком себе лєм нєприятельох творел» (ст. 15).

В другім періоді він є професором філософії у духовній семінарії у Львові, є редактором священичого журналу «Нива», відвідує в 1925 році Італію і Рим і тоді починаються його сумніви про примат папи і вартість Унії, воює з латинізацією і та його криза є причиною його виходу з редакції «Ниви» та усунення з професури Духовної Академії. Редактором «Ниви» був найдовше — дев’ять років, воював проти латинізації, писав гострі репліки на різні польські напади. Відоме з тих часів його речення (цитую за Тамашем), що наша Церква «Восток и Востоком муши остац, бо ту наша история, наше мено (ім’я), наша мисия — наша будучносц» (ст. 17). Тому, що піддержує його Митрополит Андрей, називали Костельника «сіра еміненція» і ходять тоді злобні слухи, що «вони двоме маю намиру пошвидко одорвец ще од Рима и основац автокефалну украинску униятску церкву» (ст. 17). Такі слухи творили тоді і згодом всякі ненависники реформ, які проводив дуже розважно і помалу Митрополит. Такі нісенітниці на наших очах творили і проти покійного патріярха Йосифа! Чому дехто з нас є такий «необрізаний серцем»! Жалуємось тепер, що беатифікація Митрополита поступає так помалу. Відповідь: через ось такі наші «сплетні», які стають перешкодами і на які треба відповідати і виясняти. А комусь було дуже легко це сказати: вистачало навіть пару секунд чи хвилин, якщо йшлось про написання такого наклепу. Чи бачимо злочинні наслідки на перший погляд нераз невинних закидів в ім’я європеїзації, поступу чи якого там іншого земського прагматизму. По усуненні Костельника з професури і відходу з «Ниви» Митрополит Андрей номінує його в 1934 році проповідником в соборі св. Юра. Його артикул про епіклезу був одною з причин його усунення з професури. Сьогодні за такі думки (що їх і деякі священики тепер мають!) нічого не сказали б, але тоді ще була велика чуйність на «єресі» в нашій Літургії і богословії. Зокрема незлюбили Костельника поляки за його гострі репліки в «Ниві».

(Далі буде)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>