У квітні минає третій рік від початку російсько-української війни. Майже тисяча і сто днів… Ця війна вже влилася в русло нашого життя, стала чимось майже звичним і майже органічним, хоча, звісно, не для всіх.
Війна більше, ніж будь-яка інша подія, впливає на життя сотень тисяч людей у різних площинах, в тому числі й духовній. Наш журнал впродовж цих трьох років практично не повертався до цієї болючої теми, але спонтанно відчув цю потребу – глянути на події на сході, на їх відгомін у душах людей. Говоримо про це з екзархом Донецьким владикою Степаном Меньоком.
– Владико, у вашому екзархаті є території, які зараз непідконтрольні Україні, а є такі, де війна іде повним ходом щохвилини, місця запустіння, «сіра зона», а в решті Донецько- го екзархату життя, в тому числі й церковне, триває, громади зростають, будують нові храми, працюють волонтери, люди святкують Різдво і Воскресіння. Все, як у тому вірші Олександра Олеся «З журбою радість обнялась…». За ці три роки війни постало багато викликів перед нашим народом, перед Церквою. На вашу думку, які нові головні завдання поставила війна перед УГКЦ? Можливо, спонукала думати про певні речі глибше, комплексніше, на перспективу?
– На цих територіях потрібна потужна євангелізація. Щодо патріотизму, то цього потрібно вчити. А це завдання найперше християнських сімей і українських родин. До цього повинні бути залучені освітні системи починаючи від нижчих і закінчуючи вищими навчальним закладами. Люди тут не розуміють, що таке Батьківщина, що таке Україна, їм лиш би поїсти-попити-відпочити. Ми, тобто Церква, даємо більше інформації про особу Христа. Коли проводять катехизаційні науки для дітей чи дорослих або якісь культурні заходи, ми повинні наголошувати на патріотизмі, але все-таки Христос повинен бути на першому 8 місці! Держава через освітні програми повинна дбати про патріотичне виховання громадян, які за національністю є українцями, і громадян України, які не є українцями, але повинні шанувати закони України.,.
Нам би побільше священиків сюди, на схід України. Якби тут було поширене вчення Христа, то ми сьогодні не мали б такої ситуації. З протестантами ми що маємо спільного? Вчення Христа. Це нас об’єднує. Звичайно, є розходження догматичного плану, але важливішим є те, що нас об’єднує. Церква відіграє дуже важливу роль у виховному процесі взагалі цілого людства.
Мене одного разу запитали, чи можна навчитися робити добро. Я щось відповів, але потім почав роздумувати: якщо я не пізнаю правди, то чи зможу я пізнати, що таке добро? А що таке правда? У кожного своя правда. А що таке добро? Кожен по-своєму його розуміє. Отже, повинна бути спільна платформа для таких понять, як правда і добро. І ми мусимо визнати, що правда і добро – як близнюки, як брати. Без пізнання правди, ми можемо робити добро, так як роблять матеріалісти. Але таке добро є тільки причиною нагороди в дочасному житті. Для вічності воно не є цінним матеріалом. Дуже важливо про це знати.
Констатуємо такий факт: без віри в Бога ми не зможемо пізнати правду, а без пізнання правди поняття добра завжди буде якесь спотворене.
Найвищою Правдою для нас є наш Сотворитель – Господь Бог. Ми віримо, що Він існує, що з любові нас сотворив, піклується нами, і то навіть в такі хвилини, коли ми терпимо фізично. Хоче для нас Добра, і то вічного. З любові дав нам Сина Свого, щоб він іще більше відкрив любляче лице Отця. А Святий Дух просвічує кожного, хто просить у Нього. Отже, Правда і найвище Добро це Бог! Він як найвища Правда і Добро може відкривати нам тайни та суті речей видимого освіту, і тим самим ми тоді ще більше прославляємо Його. Якби ми пізнавали більше Бога, то ситуація не була б такою трагічною.
– Відколи в Україні почалася війна, видимими стали такі маркери, за якими можна зробити висновок, що частині духовенства і вірних складно втримати правильну єрархію своїх національних і духовних цінностей. Що з цим робити, адже це світогляд людей, і змінити його нелегко?
– Усіх зачепила війна. Якщо ми стежимо за новинами і чуємо, читаємо або бачимо, що кожен день практично двоє-троє людей загинуло, а декілька поранено, то, звичайно, це не відомості про те, що загинули якісь живі створіння – це гинуть люди! Такі речі зачіпають кожного, незалежно від того, чи це священик, чи ні. Кожен із нас розуміє, що якщо ми не станемо в обороні своєї держави, то люди гинутимуть іще довго. Це зачіпає священиків за живе. В такий час просто з більшою силою постають питання: чому так є? Що треба робити, аби змінити ситуацію? Може, варто робити якісь рішучіші кроки?
Всі ми люди, тому й будуть розбіжності в міркуванні відносно теперішньої ситуації. Серед представників влади одні за рішучіші кроки, за наступ, щоб вигнати ворога, а є й помірковані, котрі не хочуть великих жертв, ідуть на домовленості, тримаються за ті основні пункти: виведення військ, відновлення контролю над кордоном, вибори. Це нормальна річ. Але якщо воно не йде ніяк, якщо якийсь формат у Мінську вони випрацюють, а тут, у зоні АТО, ніхто нікого не слухає?.. Щодня стріляють. Ми бачимо, що діється в Авдіївці. Тож не дивно, що багато людей, навіть духовних, вболівають за те, що така ситуація буде тягнутися роками, і це трагедія для багатьох сімей.
– Як «любити ворога», тобто росіян, в тих умовах, у яких ми опинилися? Чи можна узагальнювати і брати всіх їх під один ранжир?
– Будь-яка війна породжує негативне ставлення до окупанта. Так зажди було, є і буде. Як була німецько-радянська війна, то всіх німців без винятку називали фашистами. Ненависть скерована на загарбника. Невинна жертва породжує бажання помсти, і тоді виникає ненависть. Якщо матері привезуть її мертву дитину з війни, то, звичайно, вона відчуватиме ненависть. Треба мати дуже високий духовний рівень, щоби розуміти, що вони є засліплені, а щоб ворогів любити треба досягти високого рівня духовності. За ворогів треба молитися. Та любов проявиться в нас через молитву. А ненависть буде, бо є жертви-жертви-жертви… Нам треба усвідомити потребу молитви!
Ми забуваємо, що кожний народ завжди є кимось ведений. Керівна верхівка віддає накази і через засоби масової інформації може легко зомбувати людей. От читаю газету, яка подає результати опитування про ставлення до мусульман. І в людей ставлення переважно негативне через так звану Ісламську державу. Якщо якась вітка ісламу починає діяти радикально, то відразу кидає тінь на весь іслам, хоча коли говориш із нормальними мусульманами, то розумієш, що ці радикали не мають ніякого відношення до ісламу. На Близькому Сході раніше мирно жили християни і мусульмани, а потім ці радикали почали нищити і храми, і стародавні пам’ятки культури, і показово страчувати християн. Природно, що це викликає ненависть. Так завжди було і так буде, воно не зміниться. Мала група людей буде розуміти, що причина війни в кількох особах вищого держаного рівня, а більшість людей ненавидітиме всіх. Для таких кожен німець – фашист, навіть якщо війна же давно закінчилася.
Нерідко читаємо чи чуємо про те, що наша найбільша поразка буде тоді, коли ми їх, росіян, цілковито зненавидимо, бо це буде прийняття позиції, протилежної до християн- ської.
– Хочеться, щоб українці не плекали такої ненависті…
– Цього важко досягти. Що б ти не казав людям – гіркота в серці залишається. У деяких східних народів є таке поняття, як кровна родинна помста: одного вбили, за нього помстилися вбивством іншого, а потім за того іншого знову когось убили – і так триває роками. І коли пізніше навіть припиниться ворожнеча, то в пам’яті залишиться та давня неприязнь і з часом вона може знову відродитися.
Ми з поляками вже три рази мали акти примирення на рівнях державному і церковному, але й далі існують окремі групи людей, які стоять на своєму і влаштовують проти нас маніфестації, забороняють українським громадам в Польщі провадити якісь культурні заходи. Завжди, постійно будуть такі люди крайніх поглядів.
От нещодавно вбили цього колишнього депутата Держдуми Росії Вороненкова. Його застрелив кілер, а кілера теж відразу вбили. Їхні душі вже стали перед Богом. Там вже не потрібно доводити, на чиєму боці правда. Правда стане перед ними двома у виразному світлі. «За що ти мене застрелив?» запитає Вороненков. – «Бо мені сказали так зробити, мені заплатили» і так далі. Усвідомлення вже буде, але пізно, нічого назад не повернеш…
– Впродовж служіння на сході у вас змінилося розуміння патріотизму?
– Моя постава яка була, такою залишається: я люблю Україну. А от щодо людей, то, за моїми спостереженнями, ситуація змінюється. На сході в часі війни більше людей на- вертаються до Бога. З ними часом є, як з тими малими дітьми: щоби щось усвідомити, мусять бути покарані, мусять чимось жертвувати і щойно тоді задумуються: може, я неправильно жив дотепер? Так було з ізраїльським народом: відступали від Бога починалася колонізація чи рабство, наверталися до Бога – отримували свободу. Те саме з кожним народом: відступаємо від Божих заповідей – маємо Божу кару, як кажуть у народі, хоч Бог не карає, то ми самі себе караємо, а навертаємося – то маємо Боже благословення.
Розмовляла Ліда Мідик
