Тисячоліття християнства в Русі-Україні є спільним для всіх українців

Вже не багато залишилось часу, коли ввесь український нарід буде відмічати 1000-ліття християнства на Русі-Україні. Нас ділить від цієї історичної дати не повних чотири роки. Знаємо, що в Україні український нарід не буде мати можливости відзначати цієї світлої дати так, як би цього вимагала непроминальна історична подія. В такій дійсності великий обов’язок спадає на нас, українців у діяспорі. Ми при цьому повинні пам’ятати, що хрещення Руси-України, яке сталось тисячу років тому, належить всім українцям, бо відтоді ми стали всі християнами. Під цим оглядом не повинно бути інших поглядів чи поділу, мовляв, це наше свято — православних. Можна сказати у загальному, що серед усіх українців, як православних, так і католиків, є щире бажання цю історичну дату 1000-річчя християнства відмітити гідно, достойно, величаво й непроминально соборно.

З приводу цих святкувань належить не тільки зробити підсумки тисячоріччя християнства, але також накреслити далекойдучу перспективу на чергове тисячоріччя. Якщо приглянутись ближче, що в цьому напрямі запляновано і що робиться, то не можна дуже захоплюватись.

Правда, в останньому часі постало багато більших і менших комітетів, але за ними не видно ось такого, що може дати певний напрям на чергове тисячоліття. Це в більшості пляни на той самий день, про який вже післязавтра все забудеться. Але серед цих плянів і проектів в останньому часі був надрукований в українській пресі Гарвардський проект, який має фактичне спрямування на чергове тисячоріччя і звучить імпонуючо. Шкода, що цей проект пролежав майже цілий рік у підпіллі. Втрачено багато дорогого часу. За цей час можна було провести деяку підготовчу працю. Не збираюсь тут аналізувати цей проект, бо це не є ціллю даної статті, але згадую його дуже марґінесово, хоч сам проект вимагає особливої уваги. Ідея проекту є ясно спрямована, має конкретне завдання, а саме привернути нашій Українській Церкві її самобутній статус та донести своїм і чужим дійсну правду про тисячоріччя християнства Руси-України.

Слід підкреслити, що заплянований проект є під наші сили, але це мусять бути спільні сили, себто він вимагає від нас, усіх українців без винятку, всесторонньої моральної й матеріяльної піддержки. Навіть, коли б не вдалось на сто відсотків його здійснити, а тільки на п’ятдесят чи навіть на 25, то це буде велике досягнення.

Але повернімось до нашої головної теми статті. Дивно й незрозуміло, що замість об’єднано приготовлятись до цього непроминального відзначення 1000-річчя християнства на Україні, висунено в дію прикметник «православний» і «католик». Треба було сподіватись і надіятись, що нагода відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України буде доброю нагодою забути моменти, які нас ділять, забути прикметники, але наголошувати найбільше суттєве в цьому, наш християнізм — наше християнство. Ми повинні в першу чергу наголошувати і підкреслювати, що св. Володимир прийняв Христову віру без жодних прикметників, бо ж тоді ще не було православних і католиків, але були християни. Тому смішно звучить, коли деякі православні, і то в першу чергу владики, твердять, що св. Володимир прийняв православну віру. Звичайно, хто знає загальну історію, не згадуючи церковної, то знає, що таке твердження не має жодних підстав.

Щоб не бути голословним, то дозволю собі зацитувати за журналом «Православний українець», що появляється у Детройті, Міч., статтю за липень-серпень 1983 p., яка належить сьогодні вже покійному Митрополитові Іларіонові, під назвою: «Князь Володимир прийняв православіє, а не католицтво». Стаття не належала до тих, що її варто було передруковувати. Вона нічого не дасть, а тільки уводить читача у блуд.

Знаємо, що до 1054 р. Христова Церква була одна. Власне в 1054 році Христова Церква розкололась на Західню й Східню. Отже, як св. Володимир міг прийняти «православвіє», якого ще тоді не було? Автор статті, Владика Іларіон, щоб підсилити своє твердження, наводить цитату з «Початкового літопису (стор. 76): «І крещену Володимиру в Корсуні, предаша єму Віру Християнськую, рекуще сице (так): Да не прельстять тебе ніциї от єретик, но віруй, сице глаголя». До цієї цитати Митрополит Іларіон додає свої пояснення: «Це дуже важлива згадка — явний натяк на латинян, на цих «німців», яких уже тут названо єретиками, й попереджено остерігатися їх».

Та ж виразно видко, що у наведеній цитаті з Літопису немає найменшого натяку на латинян. Де їх бачив Владика Іларіон, то один Бог його знає.

Так, є згадка про «єретика», то ж це нічого дивного, бо такі були перед розколом Церкви і після нього. Так пишеться історичні факти, а пізніше вже не треба нічого до цього додавати, бо так писав авторитетний автор. Біда в тому, що наголошується несуттєві питання, замість підкреслювати Христову віру. Виглядає, що прикметники є вирішальними, а не суть Христа і його вчення.

Належить підкреслити і наголосити один головний і засадничий факт, що наша Церква і тим самим український нарід в цілому не був творцем ні «православ’я», ні «католицтва». Дивно, що дехто став таким палким оборонцем несуттєвих прикметників.

Варто над цим добре призадуматись, як ці питання розвивались в історичній перспективі. Про що ж ішлося при розколі Христової Церкви? Чи малось на увазі Христове вчення, чи особисті амбіції? Якщо ми ближче запізнаємось з цими фактами, то дійсна картина буде іншою, як дехто з православних представляє.

Клопіт в тому, що ми леґенди приймаємо за правду, а леґенда є тільки легендою, і так належить її трактувати. У нас, наприклад, витворилась леґенда про те, як св. Володимир посилав своїх делегатів чи посланців, щоб вони довідалися, яка саме віра найкраща, і вирішили прийняти віру з Візантії. Варто над цим добре подумати, наскільки ця леґенда є правдива. Знаємо, що св. Володимир хрестився не у Візантії, але в Корсуні. Поруч з тим виринає питання, а які священики приїхали з Володимиром до Києва, щоб провести акт офіційного хрещення? Хто були ті священики — греки, які не знали «варварської» мови своїх сусідів на північ від Візантії? Мусіли бути священики, які знали мову, якою в той час розмовляв український народ. Власне ці питання розглядали наші історики С. Томашівський, М. Чубатий, о. А. Великий, і вони висунули думку, що цими священиками були болгари, які розмовляли зрозумілою для українського народу староболгарською мовою. Ми дуже часто покликаємось на Візантію і візантизм. На жаль, у візантійських джерелах наші історики не знайшли такої важливої дати, як хрещення Руси-України. Це говорить проте, що мабуть ця Візантія, себто греки, не були причетними до нашого охрещення, коли вони навіть не занотували такої помітної події. До речі, греки не були нашими прихильниками ні в минулому, ні в сучасному. Знаємо, як вони продали Москві Патріярхат за московські соболі. Що сталося після цього з нашою Церквою? В наслідок цього константинопільський Патріярх Діонісій ІV в 1686 р. відступив Київську Митрополію московському патріярхові. До цього факту була довга передісторія.

Слід також підкреслити й наголосити, що унію з Римом підписали київські владики. До речі, Галицька, Перемишльська і Волинська Митрополії не підписали унії з Римом, але приступили до унії сто років пізніше. Поруч з цим постає багато питань. В першу чергу варто поставити питання, чи з хвилиною прийняття унії Української Церкви з Римом вона перехрещувала себе, чи залишалась такою, як була перед унією? Унія не була початком якоїсь нової віри чи тому подібного. Українські владики того часу вважали, що Українська Церква повинна бути пов’язана з одним з тоді існуючих двох церковних центрів,а третій московський виразно зарисовувався. Отже, ні більше, ні менше, була дальша континуація Володимирської Христової Церкви. Київські владики мали більше нюху і відчуття, як дехто з пізніших, включно з деякими сучасними владиками, що для нас несе московський Патріярхат. Це побачили західньо-українські владики через сто років і приєднались до унії з Римом.

Якщо б політична ситуація була б склалась інакше, то напевно київські владики були б залишились досьогодні при унії з Римом, бо московський Патріярхат не давав для нашої Української Церкви жодних надій чи шансів на помісність Української Церкви. Москва вогнем і мечем навертала і примусила українських владик повернутись до православ’я. Очевидно, українські території, що були під російською окупацією, повернулись на православ’я, а території, які були під австро-угорською окупацією, таки залишились у злуці з Римом. На жаль, навертання нашої Церкви — владик, священиків і вірних на православ’я російськими державними чинниками проводилось дуже жорстоко, але це окрема тема, з якою ми повинні бути познайомлені. Російське православ’я ні в минулому, ні в сучасному не виявляло християнської любови, але на протязі всієї своєї історії виконувало імперську політику і було на услугах колись царя, а сьогодні — Кремля.

Незаперечним залишається факт, що російське православ’я зліквідувало Українську Православну Церкву, а згодом, у 1946 році, Українську Католицьку Церкву. Сучасна московська православ­на Церква також готується святкувати 1000-річчя хрещення Росії тоді, коли Росії чи Московії в той час, коли св. Володимир прийняв християнство, ще не було на мапі Европи. Це їм зовсім не перешкоджає привласнити собі всю історію Київської Руси. Чи в цьому напрямку щось робиться з боку Української Православної Церкви?

Хтось може сказати, що нам про це невідомо. Ось у неділі: 17 і 24 червня 1984 року повторено з минулого року репортаж телебачення під назвою «Церква в Росії», автором якого є презбітеріянський пастор Брус Ріґдон, той самий, що цього року провадив групу в 226 осіб у Радянський Союз і проголосив, що в Радянському Союзі є свобода релігії. На жаль, у репортажі, який був висвітлюваний на телевізії СіБіеС й еНБіСі, не було згадки про Українську Православну Церкву, такої немає, а існує тільки Російська Православна Церква. На жаль, в цій справі не було з нашої сторони відповідної реакції, не було її минулого року, і не видно її цього року. Маю на увазі православні й католицькі церковні кола.

Дивно, що не раз можна прочитати у православних органах ворожість до Риму. Властиво трудно схопити, в чому суть цієї ворожости і властиво чому та за що? Очевидно, маємо історичні пов’язання з римо-католицькою Польщею, але чи це Рим? Навіть унія, яка сталась ніби за польською підмовою, ні поляки, ні польська Церква не були з неї задоволені, бо ж унія не була такою, якою поляки бажали собі її бачити. Наша Церква тільки визнала Рим, як вселенський католицький центр, але обрядово залишилась такою, якою була й перед тим.

На протязі довгих, довгих років відбулись деякі зміни — з одної сторони ці зміни були під тиском, а часом під впливом різних трюків з польської сторони, а з другої – вони ставались під натиском московського православ’я. Отже, щоб втікти і відрізнитись від російського православ’я, наша Церква подекуди латинізувалась. Все ж таки Рим, чи точніше Апостольська Столиця, не вбивала наших людей, не окупувала наших земель, не привласнювала собі історії Київської Руси, не арештовувала наших владик, священиків й вірних і насильно не навертала на католицтва, не забирала наших церковних світочів до Риму, не заперечувала існування нашої Церкви. Такий перелік можна б продовжити, але це вповні вистачає, щоб вказати, що вороже чи неприхильне ставлення до Риму не має підстав.

Дехто може сказати: а ось існує Українське Патріярхальне Товариство, як також і сам журнал «Патріярхат», які ведуть активну акцію проти Риму. Власне, тут є маленьке непорозуміння. Ні Українське Патріярхальне Товариство, ні журнал «Патріярхат» не були, не є і не будуть проти Апостольської Столиці. Це що згадані Товариство і журнал «Патріярхат» є проти деяких потягнень Ватикану, як також змагаються, щоб Апостольська Столиця привернула нашій Церкві її права, які вона мала перед тим, коли приступала до унії, а поруч з тим, щоб наша Церква, яка є одною з найбільших Східніх Католицьких Церков, була піднесена до гідности патріярхату. Ні Українське Патріярхальне Товариство, ні журнал «Патріярхат» ні разу не закликав відриватись від Риму, бо це був би нонсенс. Ми маємо право змагатись за наші права, якщо ми цього не будемо робити, то ніхто нам сам добровільно їх не поверне. Власне, це декому трудно зрозуміти.

Тому, що ми атакуємо Ватикан, домагаємось своїх прав, які за нами потвердив Вселенський Собор Ватиканський II, то це береться, що ми є проти Риму і змагаємо до відірвання. Не за це через повних 18 років карався Блаженніший Патріярх Йосиф, щоб тут зривати з Римом. До речі, Блаженніший Йосиф мав таку пропозицію — йому казали, що його чекає, коли зречеться Риму й Апостольської Столиці, але була тверда відповідь — ні!

Можна зрозуміти, чому Москва і московське православ’я є проти Ватикану, проти Святішого Отця, проти римо-католицтва чи в загальному проти католицтва, бо це стоїть їм на перешкоді у їх імперських політичних плянах. Але зовсім нам незрозуміло, чому до цього воза включились свідомо чи несвідомо і ведуть атаку проти Риму деякі наші брати-православні? Треба відмітити, що причиною наших труднощів крім Риму, в першу чергу є ми самі.

Дивлячись відкритими очима на нашу ситуацію і маючи перед собою відзначення 1000-річчя християнства в Україні, ми повинні до нього спільно підготовлятись без огляду на наші конфесійні різниці. Ми вийшли з того самого кореня щодо християнства Київської Русі. Це повинно стати для нас у наших плянах відзначення 1000-річчя незмінним імперативом.

Микола Галів