У 20-річчя Божої справи

Двадцять років тому, докладніше 9 лютого 1963 p., сталося у нас чудо, що його живими свідками ми всі були. Це Той, якого вже двократно судили на смерть. А судили ті, для яких поза спеціялізацією у злочинах не існує хоч би крапелька чогось людського і від вироку яких не було досі ніякого помилування чи відкликання присуду смерти, повернувся живим до нас, несучи на собі стигмати тієї брутальної 18-літньої каторги.

Як тоді, перед 20 роками, так і сьогодні не могло і не може бути сумніву у тому, що наш чудесний Поворотець прийшов до нас живим тільки для того, щоб донести до нашої свідомости особливе Боже доручення, що його він сам назвав від самого початку «Справою Божою».

Надзвичайну Божу Руку у людських справах, те воістину Боже чудо короткозорі люди звикли споконвіку розглядати по-своєму. Це твердження могло б звучати якось дуже загірно, глухо й блідо, якби це мало мати місце десь у чужій нам спільноті. Але на превелике наше горе та ще й у додаток до усієї нашої трагедії нікому іншому, але нам самим доводиться нести на собі невитравний штамп цього ствердження. Не було б, мабуть, нічого дивного, коли б та чи інша інтерпретація вийшла від сірих, безвідповідальних і безіменних мас. Власне, трагедія наша в тому, що ті, які носять в ім’я Боже гідності й владу, їм Богом дану, отже ті, які повинні були проінтерпретувати цей непомильний знак з неба по-Божому, проінтерпретували його по примітивно-людському. Вони прийняли його за суто людську скороминучу сенсацію, за вислід хитромудрої дипломатії Риму і за щасливий збіг обставин, що за нього єдиний кредит треба приписати Римові…, до того ж ще з цілим рядом своїх власних індивідуальних комплексів.

Проте, у перших хвилинах, ім’я Блаженнішого нашого поворотця було раптом на устах цілого світу, своїх і чужих, навіть серед упереджених і злонамірених. Очевидно, у перших місяцях повороту Блаженнішого не могло бути інакше. Ті, що називали себе «своїми», спочатку горнулися до нього, але навіть і сліпий міг би побачити, що якби те гроно наших ієрархів серед Вселенської Церкви тут, у Вічному Місті зібраної, мало б яку-небудь увагу на себе звернути, то тільки через і завдяки тому Велетневі і святому Мужеві, що з волі Божої з’явився в Римі. Це, отже, самозрозуміле, ще в тих перших місяцях ті «свої» величали й визначали Блаженнішого безсумнівним первоієрархом нашої розп’ятої Церкви, Ісповідником і Мучеником за Христову Церкву, а взагалі кажучи, живим символом життя нашої Церкви. Істотне тільки питання: на як довго? Відповідь: аж до того моменту, коли наш Блаженніший подав до загального відома на найбільше міродайній плятформі саме цю Божу справу.

Найближча нагода, що трапилася Блаженнішому ясно проректи світові й Церкві свою Божу справу, це була найближча сесія Другого Ватиканського Собору. 11 жовтня 1963 р. нарешті настала ця історична хвиля. Перед повністю зібраним Собором усієї Христової Церкви, а саме перед 2,100 отцями Собору, перед представниками всіх християнських Церков, монаших згромаджень і навіть перед присутніми обсерваторами гібридних конфесій, виступив вперше наш Ісповідник зі своїм історичним словом. Ще ніколи в історії вселенських соборів зібрані отці Церкви не очікували з таким палким бажанням, нетерпінням і з таким зосередженням на одну серед цілого світлого збору особу, як це було на цій сесії Другого Ватиканського Собору. Після вступних формальностей секретар Собору покликує до слова нашого Блаженнішого. Погляди всіх зосереджені на нашому Ісповіднику. І вуха, всіх жадібні на кожне його словечко:

«Хай буде благословенний Бог у Пресвятій Трійці разом із Всеблаженною і Пренепорочною Дівою Марією і всіми Святими за ласку і за чудодійну змогу, дану мені взяти участь у цьому величному Священному Соборі»,— почав Блаженніший. Увесь священний збір, мабуть, думав, що цей голова Української Католицької Церкви ось-ось буде говорити про свою каторгу і своє особисте мучеництво. Але ні слова про це не почув цей Священний Собор. Блаженніший натомість нав’язував до світлого тисячолітнього, хоч і тернистого, шляху історії Української Церкви:

«Достойні Отці Собору! Виступаючи перед Вами у всій моїй скромності, мушу признатися, що це мій перший виступ. Однак, не як зовсім нової людини. Бо мене поручають мої світлі попередники, що брали участь у перших Вселенських Соборах, і слідами яких, я вірю, ступаю. З наших українських земель, із Київської Руси-України, вже в першому Нікейському Соборі брали участь єпископ ґотів Теофіл і Кадмей, єпископ Босфорського Царства Південної України, що в його царстві не тільки грецькі поселенці були християнами, але також численні скити, наші предки…».

Після скрупулентного переліку учасників Вселенських Соборів, які представляли Українську Церкву і різну добу цієї ж Церкви, Блаженніший вказує на присутність на цьому Другому Ватиканському Соборі сьогоднішньої Української Церкви, що її репрезентують двадцять присутніх тут Владик, а скільки ж ще неприсутніх (бо закатованих)… Далі Блаженніший повертається до біжучих справ, що їх зібрався цей Собор розв’язувати. Піддає багато своїх суґестій і особистих внесків. З аналізи їх недвозначно виходить, що всі ці пропозиції правлять за інтродукцію до найважливішого і якнайясніше висловленого внеску, який дослівно звучав так:

«Для заманіфестування цього благонадійного впливу, я в імені всієї нашої Церкви гаряче прошу, щоб цей Священний Собор звалив піднести наш головний Києво-Галицький Митрополичий Престол до патріярхальної гідности і нарешті завершив великі намагання вселенських архиєреїв Урбана VІІІ, Григорія ХVІ, Пія IX і Лева XIII за створення цього патріярхату. Це причиниться у великій мірі до зміцнення Католицької Церкви на Сході, не тільки серед католиків, але також серед православних. Такою прихильністю Собор з’єднає собі велику пошану і дуже щиру вдячність у східніх вірних і причиниться до великого поступу в закріпленні католицької віри на Сході».

Буря схвальних оплесків зірвалася раптом у базиліці св. Петра, де проводив свої сесії собор. Власне, ці бурхливі оплески були наперекір виразному соборовому правильнику, що не дозволяв ніяких оплесків під час сесій собору, байдуже, до якої б особи ці оплески не відносились. І друге дивне диво тоді відбулося. Ці оплески продовжувалися 10 хвилин. І не допомогли нічого всі заходи президії собору спинити їх. Коли ж, нарешті, затихли ці оплески, то хіба тому, що ввесь цей священний збір старався дотиснутись до особи Блаженнішого, щоб побачити його зблизька, заговорити до нього або просто доторкнутися до нього, щоб тільки поцілувати його мученичу руку.

Захоплення й одушевлення виступом нашого Патріярха не обмежилось до замкненого кола отців собору. Ще того самого дня італійська телевізія широко коментувала виступ нашого Ісповідника віри, називаючи його вже тоді Патріярхом Української Католицької Церкви.

Не буде ніякою новиною, що Москва, яка схопилась з перфідною калькуляцією запрошення на собор (бо це ж для неї була і вимріяна нагода мати і там свої нечестиві очі й лукаві вуха та пропаґандивний язик шпигувати, розкладати, триюдити і вкорінюватися у саме нутро Христової Церкви), — перша була заалярмована цим виступом нашого Патріярха. Могло б бути тільки дивним, як московські обсерватори збагнули промову Блаженнішого, коли ця промова була виголошена в латинській мові. Але це не була жодна трудність для Москви. Адже ж на соборі були випробувані й патентовані приятелі Москви, цілий штаб її п’ятої колони у лоні самої Церкви, й ті постачали цих обсерваторів всіма потрібними їм інформаціями. Ці обсерватори були наочними свідками цієї самої історичної овації. Московська машина справно працювала.

Вже цього самого дня Кремль доручив своїм обсерваторам, Боровому і Котлярову, усіми засобами паралізувати зародок Києво-Галицького Патріярхату. Негайно пішли о протестування до керівних органів цього небожого «діялогу» з нечестивими. Про те, однак, що твориться за кулісами, український загал не мав найменшого поняття і, мабуть, повного образу про це не матиме ніколи. Та й чи могло в такому історичному моменті прийти комунебудь з наших на думку, що з українською страдницькою Церквою коїться щось несамовито потворне? Наш український католицький загал був сповнений надзвичайним ентузіязмом. Він увесь горів тим захопленням, що його Церква вже нарешті перестала бути мовчазною, зацькованою і всіми принижуваною. Навіть ті, що, йдучи за духом часу, відсторонювали себе досі від Церкви, усвідомили, що з приходом Блаженнішого Церква буде таки неабиякою потугою. І ті спонтанно усією душею пригорнулись до неї. Ось так вся українська спільнота об’єдналася в одній ідеї навколо свого українського Мойсея.

В тому часі совєтські уповноважені робили своє юдине і диявольське діло. Римська Курія і Східня Конгрегація попали в паніку. Провалом і катастрофою грозили «діялоги» з Москвою. Доконче щось треба робити у цій ситуації. У той прегіркий для Ватикану час зовсім несподівано знайшлася розв’язка. Знайшлися такі, які дали свої послуги для рятування «статус кво». Очевидно, не так зразу стало це відоме. Наша преса завзято мовчала чи прикривала таємні задуми. Тільки деякі фрагменти цих подій продіставалися із чужих джерел. На всякий випадок українське мирянство дуже скоро зрозуміло вагомість хвилі й почало організовуватись.

У червні 1964 р. проф. М.Чубатий помістив в «Америці» у трьох числах (5, 6 і 7 червня) довшу статю п. н. «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства». У цих статтях проф. Чубатий стверджував, що поставлений внесок викликав дуже велике зацікавлення між усіми українцями як у діяспорі, так і на рідних землях. Переповівши історію патріярхальної ідеї і змагань за неї на протязі віків, професор закінчує:

«Сьогодні, коли український народ змагається з комуністичною Москвою за збереження своєї тисячолітньої християнської і національної індивідуальности проти московської атеїстичної деморалізації, проти русифікації, проти відбирання Україні її 1000-літнього минулого, проти накидання українському народові московського православ’я і проти церковного володіння московського Патріярха, український народ має нагоду дістати власний Київський Патріярхат і покласти свою церковну і духову межу на північнім кордоні України. Український Патріярхат мав би стати власністю усіх українських християн… Нині, тобто тільки цей теперішній час, дає українському народові можливість здобути цей осяг, власне, коли моральний авторитет українського християнства завдяки мучеництву й витривалості Української Католицької Церкви стоїть так високо, як ніколи в історії. Ми прямо не в силі того повністю зрозуміти, що особа нашого Митрополита Йосифа Сліпого, Ісповідника, стоїть на самому вершку католицької ієрархії. Мучеництво всього нашого єпископату, соток духовних і тисячі вірних Христових світять полум’ям серед нинішнього зматеріалізованого світу. Створення київського патріярхату давніше було мрією, важкою до осягнення. Нині кредит нашої Церкви такий великий, що ця справа зовсім можлива до здійснення, коли тільки буде підтримка українців поза батьківщиною». У дальшому проф. Чубатий стверджує, що під сучасну пору наші брати на рідних землях нічим не можуть допомогти у цій справі. Але тут ми нашим голосом можемо багато заважити на прихильнім вирішенні цієї справи у найближчих місяцях. Зі серця прихильний нам апостольський Престіл повинен почути, що створення Київського Патріярхату тепер є домаганням коло двох мільйонів християн-українців і русинів по всьому світі. Прохання наших організацій повинні бути уложені розумно і тактовно. Листи до Апостольського Престолу слід писати найкраще в одній із чужих мов».

Живі контакти з проф. Чубатим (бо ж наше, піднесене до сьомого неба, громадянство вичікувало тільки якогось сигналу і, власне, від такого, з першої руки поінформованого, речника) тільки завершили цей ентузіязм, щоб щось суттєве й вікопомне у цій справі зробити.

Наприклад, ред. В. Качмар один із перших мав особисту зустріч з проф. Чубатим. Це було в липні 1964 р. На його питання, що практично українська громадськість повинна б зробити, щоб справа києво-галицького патріярхату стала дійсністю, проф. Чубатий заявив: «Єдність наших владик уже, на жаль, не існує. Заіснував вилам…».

У дальшому ході розмови виявилось, що три владики, між якими вів перед митр. Сенишин, зробили цей вилам. Професор радив створити комітет із передового громадянства, що займався б збиранням і висилкою петицій до Риму. Такий комітет був створений у серпні 1964 р. в Нью-Йорку. Він же видав відозву до всіх українських організацій у світовій діяспорі з підписами 42-ох найчільніших наших діячів, переважно з академічним стажем. До вересня 1964 р. були вислані десятки тисяч цих відозв до різних місцевостей у США разом із супровідним листом до папи Павла VІ. У зверненні прошено, щоб на місці зорганізовані комітети й мужі довір’я збирали підписи, що їх треба обов’язково долучити до петиції, адресованої до папи.

У міжчасі «Свобода», «Америка», «Шлях» і «Народна воля» помістили заяву митр. Сенишина, єп. Шмондюка і єп. Ґабра про те, що «ми нікому не давали дозволу збирати підписи в церковних справах…». На цій заяві, однак, не скінчилося. Перед своїм від’їздом на дальші сесії собору митр. Сенишин зібрав конференцію чи соборчик, на якому прилюдно засудив збирання таких підписів «у справах патріярхату».

У тому ж самому часі «Вісті з Риму» повідомляли: «Загально відома є річ, що кожна людина має право писати до Святішого Отця і прохати щонебудь. На внесення таких прохань не треба дозволу від нікого — без огляду на те, чи прохання є у справі особистій, чи загально-суспільній…»

У висліді цього спростування два американські владики (єп. Ґабро і єп. Шмондюк) відкликали свої попередні заяви. У рішучій антипатріярхальній поставі залишився в Америці сам митр. Сенишин. Але ж кампанія, організована цим же митрополитом, набирала вже неймовірних вимірів. Треба дивуватись зрівноваженості й перш за все християнській поставі Комітету за створення Києво-Галицького Патріярхату.

Не зважаючи на розшалілі виступи свого митрополита, Комітет вислав листа до митрополита Амвросія 18 липня 1965 р. з проханням прийняти його представників на вислухання і обговорення взаємин між вірними й митрополитом. У відповідь Комітет дістав митрополичу заяву, що в ній митрополит засуджує працю Комітету, як руїнницьку, а акцію збирання підписів називає самозванчою. А все ж таки ця несамовита і визиваюча постава митрополита не спаралізувала дії мирян. Уже 4 жовтня 1964 р. відбулося в Нью-Йорку ширше інформаційне зібрання, що на ньому з доповіддю виступив проф. М. Чубатий.

Після зборів відбулося засідання Комітету, який вже тепер укомплектувався. Почесним головою його став проф. Михайло Тершаковець, д-р Б. Шебунчак — головою, В. Качмар — секретарем. У склад Комітету ввійшли: д-р Я. Миндюк — скарбник, а Контрольну Комісію очолив д-р Р. Осінчук.

У 1964 р. були вислані 30,000 петицій до Папи Павла VІ і два окремі листи від імени Комітету. У 1965 р. надійшло до папської канцелярії ще 40,000 нових індивідуальних петицій. У той же самий час організувались окружні комітети, а на з’їзді представників окружних комітетів в Нью-Йорку 19 червня 1965 р. з’їхалось уже 39 репрезентантів цих комітетів і 21 мужів довір’я. З цієї нагоди вислухано доповіді проф. М. Чубатого про необхідність нашого патріярхату. У рямцях цього з’їзду до існуючої вже Управи ще додано новообрану статутову комісію у складі: д-р Дзерович, д-р І. Козак, д-р В. Пушкар, д-р Ю. Старосольський і д-р Б. Лончина. Рік пізніше, 19 червня 1966 p., на з’їзді делегатів від окружних відділів комітету схвалено статут товариства і вибрано Краєву Управу, що її очолив Василь Пасічняк. Кілька місяців після цього виникла потреба організації широкого маштабу, яка б не обмежувалася США чи самим американським континентом. Ось так прийшло до життя і посиленої дії Світове Товариство за Патріярхальний Устрій Помісної УКЦеркви під керівництвом невтомного д-ра В. Пушкаря із участю мґра Дарії Кузик і проф. П. Зеленого. Вони провели Гераклову піонерську діяльність і простелили шлях до сучасного У ПСО — Українського Патріярхального Світового Об’єднання.

Очевидно, це скромний нарис 20-літнього існування мирянського (Патріярхального) руху, руху, що його зумовила крикуща до неба хвиля і той історичний момент, що трапляється надзвичайно рідко у всякому випадку, за цілу 1000-літню історію нашої Церкви у таких власне перспективах перший і може вже останній раз.

Залишаємо майбутнім історикам останнє слово в цій справі. Мусимо, однак, дати вираз нашій непохитній вірі, що тоді поголовно вся наша ієрархія не те що не доросла до висоти цього виняткового історичного моменту, але й практично повертала всі свої несамовиті зусилля на валення цього ж неповторного моменту і, головним чином, на запеклу боротьбу з нашим Блаженнішим мужем Божого Провидіння. Тоді ми, миряни нашої стократ розтерзаної Церкви (хоч і говориться у церковній номенклятурі — «стадо») зрозуміли усіми фібрами нашої душі справжню вагу цього моменту й об’єднані стали на захист Божої справи.

Перед істориком лежатимуть гори документів. З одного боку всі наші публікації, книги, журнали й різноманітні видання, як «Мирянин», «За Патріярхат», «За рідну Церкву», «Церковний вісник», «Патріярхат» (щоб тільки обмежитися до найбільше поширених). З другого боку — василіянське «Світло», «Голос Христа-Чоловіколюбця», «Голос Спасителя» (видання редемптористів), «Церковні вісті» екзарха Августина Горняка, ЧСВВ, церковні публікації єп. Андрія Сапеляка, незліченна макулятура й підпільні рептильки на порнографічній мові усім відомого автора…, не згадуючи вже про українську пресу в Америці (конкретно: «Шлях», «Америка»), що її контролюють наші, здавалось би, ієрархи. У цьому нарисі ми свідомо згадали імена видатних діячів Патріярхального руху (самозрозуміло, далеко не всіх, а тільки тих, що їх вимагав текст) з метою облегшити цьому ж історикові оцінку діяльности цих же діячів. Особлива, однак, ціль була уневажнити брехливий наклеп наших побожних владик, що Патріярхальний рух веде «вулиця», «шумовиння», «кар’єровичі», «викидки суспільности», «розбивачі Церкви» і «націоналістичні СС-мани»… Нехай, отже, заговорять документи з двох сторін! Поза тим «власть імущі» в нашій Церкві доставили упродовж цих 20 років багато незліченних самоінкримінуючих свідчень, яких уже ні час, ні жодні катаклізми, ні навіть кінець світу не спроможні зробити неіснуючими.

20 років полум’яного священного змагу за Божу Справу за нами. Того змагу, що цього вже ніхто не викреслить з нашої історії. І зовсім певна річ: Патріярхального руху й патріярхальної ідеї вже не можна спинити, тим більше не можна погребати їх. Був час, коли наші антипатріярхальні владики потішали себе думкою, що «патріярхальники» трохи покричать, подемонструють, а далі втомляться, розсваряться і… затихнуть, як би їх ніколи не було.

Сталося, однак, протилежне і, Богу дякувати, наперекір їхнім марним сподіванням. Власне, з роками ми загартувались і змужніли. Бувши зразу зацькованими і необізнаними у церковних справах, ми завдали собі неабиякого труду глибоко вивчити ці справи і перестудіювати релігійне табу. Ми озброїлись у потрібне нам знання, а особливо утвердились в істині, що ми потрібні як нашій Церкві, так і нашому насущному життю.

Свіжий номер

3 (467) 2018 2018-3-162-218