У 50-ліття свята «Українська Молодь Христові»

На тлі блакитного неба свіжої, запашної весни нашої рідної землі, в чудові травневі дні 6-7 травня 1933 р. старовинне княже місто короля Данила та його сина Льва немов радісно здригнулося від небувалої події, бо саме в тих днях прибули до нього з відвідинами тисячі представників української молоді з цілої галицької землі, щоб саме тут, в древній столиці галицької України, дати доказ вірности Христові у 1900-ліття Його смерти і Воскресення.

Ось в чому історична велич незабутнього своєю вагою свята: «Українська Молодь Христові», що відбулося 50 років тому саме в святкові дні свята св. Юрія, що став символом боротьби проти всіх ворогів Христа.

Минають роки, десятиліття і століття, але ніколи не забуваються події, що їх записує історія народу. Вони, мов цілюща вода, як дорогоцінна пам’ятка, передаються з роду в рід і є джерелом життя і сили народу. Хто їх старається викреслити, викреслює сам себе.

Згадуючи це свято сьогодні, повернімося нашими думками і спогадами 50 років тому, у город Льва, у ці світлі дні 6-7 травня 1933 р .

В Україні переводилося безпощадне нищення самобутности українського народу, нищення і руйнуваня церков, культурних пам’яток, заборона визнавати Христа, нищення мистецьких і культурних надбань українського народу, масові арешти, тортури, заслання, а коли це не помагало, було створено штучний голод, річницю якого саме відзначуємо, голод, що проковтнув мільйони людей нашого роду.

На це нечуване звірство 20-го століття т. зв. культурний світ здебільшого мовчав.

Що ж діялося на наших землях під польською займанщиною? Польща також не перебирала в засобах. Насильне перетягування наших людей на римокатолицький обряд, переслідування розвитку українського церковного, культурного та економічного життя, ліквідація українських шкіл, арешти, знущання, накладання несправедливих кар на невинне українське населення, а врешті пацифікація з паленням і нищенням церков, з биттям і тортурами безборонного населення, зокрема навіть священиків, і все це діялося в державі, що називала себе католицькою.

Не легшою була доля наших людей під румунською, а подекуди і під чеською займанщиною з відкритими русифікаційними тенденціями.

Ось в таких обставинах на наших землях пройшла річниця 1900-ліття смерти і Христового Воскресіння, яку проголосила Апостольська Столиця, закликаючи християнський світ до святочного відзначення.

Таким чином, створилася для галицької вітки нашої Церкви нагода заявити свою вірність перед Христом і перед світом, заявити, що український нарід вірно стоїть під знам’ям Христа, та що він готовий під тим знам’ям боронити своє життя і своє право на існування. Так і творилася ідея свята «Українська Молодь Христові» під проводом князя нашої Церкви, Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. І хоча це свято в основному мало виключно релігійний характер, то одночасно воно було всенародньою маніфестацією і протестом на всі насильства й наруги займанців, якої барви вони не були б.

Беручи до уваги всі згадані обставини, буде зрозумілим, що важко приходилося одержувати дозвіл на свято. Це вимагало великих зусиль, не говорячи вже про всі труднощі й перепони у підготовці свята зі сторони місцевих адміністративних чинників. Та це окрема тема. Про це лише згадую, щоб ми краще зрозуміли, у яких важких обставинах доводилося реалізувати свято «Українська Молодь Христові», свято, що створило нову сторінку багатої і цікавої, хоча часами і трагічної історії Галицької України.

В «Новій Зорі» — українському католицькому тижневику з тих часів напередодні свята знаходимо редакційну статтю «Слово до молоді» — ось деякі уривки з неї:

«… Українська Молоде! Вітає Тебе стара столиця українських монархів, вітає вас улюблений город короля Данила і сина його Льва, котрі вибрали найкраще місце на святиню св. Юрія…

…Тому, коли ви прибудете на святе місце, де стоїть найвища святиня Галицької Землі, землі батьків ваших, згадайте властиву ціль, задля якої ви прибули до міста Льва… Згадайте з пошаною святу Церкву вашу і батьків ваших… І далі: … Молодий хлопче! Пам’ятай, що ти належиш до українського народу, що панував колись над цілою східньою Европою. Ти є спадкоємцем обов’язків і прав його! До виконання великих обов’язків свойого народу мусиш совісно приготовитися, мусиш бути чистий і здоровий душею і тілом. Мусиш бути характерний, бо жде тебе довга боротьба!..»

Вимовні ці слова, і дивуватися лише треба, що пройшли вони якось крізь пальці польської цензури.

Ось з таким наставленням і думками вирушала українська молодь нераз із далеких закутин галицької землі, йдучи до Львова в деяких випадках пішки понадь 100 км., як це подає наша преса тих днів, даючи тим доказ своєї глибокої віри й посвяти.

Вже в п’ятницю 5 травня почали прибувати до Львова перші групи паломників. Прибували по-різному — деякі спеціяльними чи звичайними поїздами, дехто підводами, а дехто, як сказано, пішки. Того ж самого дня почали працювати інформативні станиці на всіх залізничних зупинках Львова, а також санітарні і нічлігові відділи. Їхнім завданням було реєструвати прибуваючі групи, число учасників даної групи, приміщувати їх на нічліг чи давати в разі потреби першу поміч. Це важке завдання виконувано взірцево і з посвятою. Перша більша група прибула з Рогатина в числі 500 осіб. З прапорами пройшли вони з головного двірця до собору св. Юра, де на площі перед собором роїлося вже від прочан з інших місцевостей. Наплив молоді до Львова продовжувався безперервно, набираючи на силі головно в суботу 6 травня. Того ж дня лише від полудня до вечора інформативні станиці зареєстрували понад 25,000 паломників, не говорячи вже про тих, які не мали змоги чи не встигли зареєструватися в наслідок перевантаження. Тут варто відзначити, що у підльвівських селах, як подає преса, начислено понад 4,000 підвод з прочанами з дальших галицьких околиць. Сам Львів — прибрав в тих днях інший вигляд — живіший і святочніший, на вулицях лунала жива українська мова.

Того ж дня, в суботу 6 травня, в день свята св. Юрія, о год. 5-тій увечері в соборі св. Юра відбулося святочне відкриття свята. Площа перед собором була виповнена по береги прочанами. Привітальну промову виголосив Преосвященний Іван Бучко, після чого молебнем, що його правили Владика Іван Бучко і Владика Никита Будка при співучасті численних священиків, започатковано свято «Українська Молодь Христові». Після молебня посвячено прапори тих груп, що встигли вже прибути до Львова. Відкриття свята закінчено відспіванням гимну: «О, спомагай нас, Діво Маріє».

В тому самому часі, о год. 5-тій, голосно обізвалися дзвони святоюрського собору у супроводі дзвонів всіх 15-ти церков Львова, які своїм маєстатичним годинним звуком повідомляли всіх про початок святкувань. Також в тому самому часі обізвалися церковні дзвони цілої галицької землі, прилучуючись до радісної вістки, яка вийшла із святоюрської гори.

Почало сутеніти, і в присмерках надходячої ночі раптово собор св. Юра спалахнув тисячами електричних світел та рефлекторів з освітленим на куполі собору хрестом, що заяснів у повній красі над цілим містом, творячи справді імпозантне враження, викликаючи подив усіх — своїх і чужих. Могутній масив собору, що положений на високій горі, в яскравому світлі, серед нічної темряви, справді домінував над цілим містом та був немов дороговказом для тих, що ще прибували до Львова в присмерку ночі. По всіх церквах Львова отці ще до пізньої ночі сповідали прибуваючих зі всіх сторін паломників. Цієї пам’ятної ночі, здається, не багато було таких, що хоча і втомлені, поспішали на спочинок. Зворушливі враження пережитого дня відганяли охоту на сон.

А за той час на площі Сокола Батька цілу ніч ішла гарячкова праця тих, що були відповідальні за підготовку площі, що на ній чергового дня, в неділю 7 травня, мала відбутися головна частина свята. Там закінчувано останні приготування біля чудового, виконаного в народному стилі, престолу, що його проектував мистець Коверко. Інші знову приготовля­ли площу для прийняття учасників свята. Так пройшла ніч.

Вже раннім ранком при чудовій погоді блакитного травневого неба почали напливати на площу Сокола Батька зорганізовані відділи молоді. Передні місця площі зайняли делегації українських установ і товариств, а далі процесії львівських церков, а за ними зорганізовані відділи молоді станіславівської і перемишльської єпархій. Львівська архиєпархія зайняла другу частину площі на цілу ширину. У скорому часі простора площа Сокола Батька виповнилася по береги, не вмістивши всіх учасників, решта яких, як хто встиг, заповнили всі доступні місця навколо площі. Кинувши оком навколо — довкруги всюди роїлись непроглядні маси людей.

О год. 7:30 ранку посвячено стокількадесять деканальних прапорів, а точно о год. 8-ій розпочалася торжественна св. Літургія, що її правили Преосвященний Іван Бучко і Преосвященний Никита Будка при співучасті вищого духовенства всіх трьох єпархій та численно зібраного священства. Чудовий престіл, блискучі у сяйві травневого сонця золоті ризи священиків, море людських голів, сотки прапорів — все це разом творило справді зворушливу і незабутню панораму. Торжественна св. Літургія була передавана гучномовцями, розставленими по площі. Спів владик, священиків і хору питомців Богословської Академії далеко лунали поза межами площі.

Раптово голосний поклик сурми перервав набожний настрій. Це був знак, що прийшла хвилина читання св. Євангелії, і серед маєстатичної тиші полинув в далечінь голос читаного Божого Слова. Сурма ще вдруге звернула увагу стотисячної маси мирян на момент Тайни-Тайн — Містерії св. Евхаристії.

Перед св. Причастям пролуна втретє голос сурми, після чого Преосвященний Іван Бучко виголосив зворушливу проповідь, в часі якої закликав всіх до присяги на вірність Христові — і непроглядна маса піднесених вгору рук та грімкий своєю силою голос стотисячної маси учасників цієї торжественної хвилини повторяли достойно й рішуче слова присяги:

ХРИСТЕ СПАСИТЕЛЮ! У 1900-ЛІТТЯ ТВОЄЇ СМЕРТИ І ВОСКРЕСІННЯ ПРИРІКАЄМО ТОБІ ДОСМЕРТНУ ВІРНІСТЬ. ТАК НАМ, ХРИСТЕ, ДОПОМОЖИ!

Це була незабутня хвилина, яка глибоко врізалася в пам’ять кожному, хто був її учасником.

І далі звучали слова Владики Івана: …«Ювілейне свято, що його святкує сьогодні український народ — небувале в його історії. Це свято Молоді… Ти, дорога, Молоде, надіє наша, зложила у стіп Царя Царів на його услуги всі свої найкращі наміри, свою молодечу охоту і запал. Покажіть, молоді хлопці й дівчата,— продовжував Владика Іван Бучко,— що ви гідні батьків ваших, які впродовж тисячолітньої нашої історії обороняли християнську віру перед навалою поганців. Ніякий нарід у світі не приніс стільки жертв в обороні Христа, що їх приніс наш український народ».

«Та рівночасно,— продовжував Владика Іван,— в імені цілого народу протестуємо перед Богом і перед світом проти тих, що відмовляють Христові належних Йому прав в житті людини та суспільности».

«Возлюблені! — лунали останні слова Владики Івана. — Радіє небо і земля величною хвилиною, тим величавим Богопочитанням. Нехай Бог благословить вас усіх добром і дасть витривалости у тих спасенних намірах. Та не забувайте, що вірність Христові маєте додержувати у всіх його заповідях, а особливо до святої Церкви, до свойого обряду і свойого народу. Нехай кожний з вас буде готовий виконати якнайвірніше свої обов’язки щодо свойого народу, нехай буде готовий принести для слави і величі свого народу хочби й найбільшу жертву!»

Почалося св. Причастя — понад 20 священиків причащали вірних більше години і, як подає преса, св. Тайни прийняло понад 12,000 вірних. Для тих, що не поспіли причаститися, правилася опісля окрема св. Літургія, даючи змогу решті прийняти св. Тайни. А в міжчасі при головній брамі площі Сокола Батька, за поміччю упорядників, почав формуватися величавий похід, перша кольона якого вирушила о год. 11:45 перед полуднем.

У поході взяло участь, як подавала преса, понад 60,000 зорганізованої молоді, не згадуючи других 60,000, що йому приглядалися. Можна сміло ствердити, що такого величавого і могутнього походу город Льва у своїй довгій історії не пам’ятає. Це був похід, що перевищив усі сподівання, своїх і чужих. Це була тверда й рішуча відповідь займанцям і світові – хто є справжнім господарем галицької землі. Він доказав також, якою великою силою є об’єднана воля народу.

Хоч, яка багата і чудова українська мова — слова забліді, щоб ними можна було хоч приблизно передати враження і переживання тих, що брали участь в поході, а також і тих, що йому приглядалися на довгому шляху від площі Сокола Батька до собору св. Юра.

Похід розпочала процесія із собору св. Юра, за якою йшли обидва Владики, а далі хор питомців Богословської Академії, за яким трьох юнаків несли прапор ділового комітету Свята. Далі слідували делегації українських центральних установ, а далі… сотні зорганізованих відділів молоді з цілої галицької землі. Маршували вони чвірками чи вісімками в кольоритних народніх строях, з прапорами в руках та з піснею на устах. Стрункі лави молоді йшли гордо та радісно вулицями княжої столиці.

Похід прямував вул. Стрийською, в долину вул. Кадецькою до вул. Коперника повз чудово удекоровану церкву Богословської Академії — св. Духа, де вітав похід разом з питомцями і професорським збором наш Блаженніший Патріярх Йосиф — тодішній ректор Богословської Академії, а далі вулицею Словацького, Сикстутською повз зеленню прибрану Малу Семінарію до вул. Уєйської, а з неї на площу св. Юра, де на підвищенні Митрополит Андрей Шептицький в оточенні владик і священиків, благословляючи, приймав дефіляду маршуючих відділів. Похід тривав безперервно майже 4 години і закінчився многолітствієм в честь Митрополита Андрея та відспіванням гимну «О, спомагай нас, Діво Маріє». Так добігав до кінця незабутній святочний і величавий день цілої галицької землі, який золотими буквами буде записаний в її історію.

Остаточне закінчення свята відбулося в Львівському оперному театрі Святочною Академією, в якій брали участь: 1. Хор питомців Богословської Академії під диригентурою знаного нам всім о. Жолкевича з Торонто — тоді студента богословія. 2. Хор Малої Семінарії під дириґентурою маєстра Дмитра Котка. 3. Хор учительського Семінара СС Василіянок. 4. Хор «Львівський Боян» та виступи маєстра Ґеника-Березовського і 9-літнього Ярослава Сапруна з фортеп’яновим сольом, який викликав загальний подив.

Ось це дуже загальний опис свята УМХ, яке знайшло широкий відгук по цілій Галичині, бо 14 травня по всіх містах і селах відзначувано льокальні свята УМХ. Правда, в багатьох випадках відбувались ці святкування з перешкодами і заборонами з боку місцевої польської влади. Знову ж 20 травня українська шкільна молодь Галичини окремо відзначала це свято УМХ, бо шкільна кураторія католицької держави, не зважаючи на офіційний державний дозвіл, заборонила нашій шкільній молоді державних шкіл брати зорганізовану участь у святі УМХ.

Слід ще додати, що у зв’язку з головним святом УМХ, як також і з льокальними святами, на руки Митроп. Андрея Шептицького та Преосвященного Івана Бучка, що був душею свята, наспіли сотні телеграм та привітів із всіх закутків галицької землі, як також із цілого світу, де жили українці: з Карпатської України, від наших братів з Югославії, з Америки та Канади та з ряду європейських країн, включно із телеграмою від репрезентації православних українців, що надало святові справді всенароднього характеру.

Якщо сьогодні згадуємо про свято УМХ з перспективи 50-ти років, а до цього в наших часах, в часах рішучого двобою між добром і злом, мусимо і ми поставити перед собою ясну відповідь, по якій стороні ми себе визначуємо та куди прямуємо, бо це двобій під гаслом «З Богом чи проти Нього». Тому не дурім себе, що того двобою вдасться нам особисто чи громадно виминути, а хто так думає, робить найбільшу помилку у свойому житті. Це люди, що втратили віру, а хто втратив віру, втратив і розум, і важко від таких очікувати гідної постави в обороні власного «я» та в обороні своєї Церкви і народу.

Для тих, що вибрали правильний шлях — це шлях, не вистелений рожами, він тернистий — це шлях довгого змагання під знам’ям розп’ятого Христа, бо лише крізь терпіння приходить перемога — воскресіння.

Стоїмо напередодні 1000-ліття християнства на Україні, а тим самим стоїмо перед великою пробою. Чи зуміємо, як наша молодь 50 років тому, станути об’єднано під знам’ям Христа в обороні Христової і нашої правди? Чи зуміємо доказати нашу вірність Христові й нашу власну об’єднану силу — найближчі роки покажуть. До тої великої хвилини нам треба приготовлялися і кріпити нашу віру. Її мусимо відродити в наших серцях, у нашій думці й дії, якщо бажаємо відбити наступи проти знищення української духовости і тут, і там. Пам’ятаймо, що сильна віра узалежнюється від нашого тривкого контакту з Христом. Вона немов той панцир, що боронить нас перед злом наших днів.

Пам’ятаймо також, що чергові покоління, які прийдуть після нас, будуть нас оцінювати не тільки за правилом, що ми їм проповідували, але також на основі того, що ми зробили.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>