У чому трагедія, М. Дальний?

В журналі «Нові дні» за січень 1986 р. надруковано коротку замітку під назвою Кардинал М. Любачівський закликає Ватикан визнати Патріярхат УКЦ» за підписом М. Дального. Щоб не переповідати думок короткої замітки М. Дального, передруковуємо її повністю без жодних змін.

Згідно з повідомленням Ватиканського Пресового Бюра, кардинал Мирослав Любачівський звернувся 25-го листопада до Синоду єпископів католицької Церкви з заявою про дальше жорстоке переслідування Української Католицької Церкви совєтською владою і з побажанням надати цій Церкві статус патріярхату, що відповідає східнім традиціям і духовним потребам її вірних.

Як повідомляє «Свобода» з 3-го грудня 1985 р. кардинал Любачівський висловив на соборі думку, що «Східню Католицьку Церкву багато православних вважає за аномалію, а тим самим існує перешкода на шляху до екуменізму і повороту інших до Універсальної Церкви. Це непорозуміння можна б оминути тоді, коли б привернено усі права Східній Католицькій Церкві»…

Було о трагічно, якщо це точний вислів первоієрарха УКЦ і якщо такі погляди має значне число українців католиків. Це правда, що багато православних вважають унію за аномалію й перешкоду на шляху до справжнього екуменізму, але саме тому встановлення католицького патріярхату Київського «і всієї Руси» (з претенсіями, в нинішніх умовах, очевидно, на ввесь «руський» Схід, до Владивостоку включно) не усунуло б цієї «аномалії» і перешкоди, а навпаки — незмірно посилило б і загострило б задавнений історичний конфлікт. Тим більше, що справжній екуменізм — це не «поворот інших до Універсальної Церкви», як це суґерують деякі впливові католицькі кола, а радше спільне шукання шляхів і рецептів до єдиної універсальної Церкви, яку ще треба створити на основі науки Христа й свідомости передових релігійних людей кінця 20-го сторіччя, в процесі чесних домовлень, які задовольняли б усіх партнерів і вірних.

Все це добре розуміє Ватикан, розуміють і «інші», тож пора, щоб і УКЦ поставила справу свого патріярхату на твердший і реальніший ґрунт.»

З повищого випливає цікава річ, що М. Дальний не завдав собі труду, щоб запізнатись з повною промовою Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, яку він виголосив на форумі Надзвичайного папського синоду, що відбувся наприкінці минулого року, у 20-річчя закінчення Вселенського Собору Ватиканського II, але на основі одного речення, яке прочитав на сторінках «Свободи», і навіть він сам не є певний, чи дослівно так було сказано, зробив свої умовні висновки. Чи такий підхід і практика мають належати до журналістичних трюків, чи це є засада у журналістиці? Але цим феноменом не буду тут займатись, бо це нам забрало б багато часу, хоч дуже сумніваюсь у правильності такого підходу.

М. Дальний пише: «Було б трагічно, якщо це точний вислів первоієрарха УКЦ і якщо такі погляди мас значне число українців-католиків» (підкреслення наше — М. Галів). Чи у «Свободі», звідки М. Дальний взяв свою цитату, був наведений точний вислів Патріярха Мирослава-Івана, не ручаюсь, бо цього не провірював, але суть змісту схоплена правильно. Властиво, трудно відгадати чи відчитати, в чому полягає «трагічність» цього чи подібного вислову в справі українського патріярхату. Можна прийти до переконання, що М. Дальний вперше щось такого почув і це його здивувало. Тому дивно, що М. Дальний, як актуальний журналіст і редактор, не знає чи, може, не бажає знати, що українці-католики вже понад 20 років змагаються за права нашої Помісної УКЦеркви. Спершу домагались її піднесення до гідности патріярхату, а від 1975 року, коли було встановлено, що Києво-Галицький Патріярхат та всієї Руси-України існує, то наша Церква на чолі з світлої пам’яти Патріярхом Йосифом, а тепер Патріярхом Мирославом-Іваном домагається визнання цього Апостольською Столицею. В такому дусі був виступ на Надзвичайному Синоді в Римі Патріярха Мирослава-Івана і Владики Стефана Сулика. Отже, це не було нічого нового, це вже всім відома справа. Так, що М. Дальний своїм коментарем уривається у відкриті двері.

Властиво, в чому є зло і трагічність, що Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван і миряни Української Католицької Церкви домагаються визнання Апостольською Столицею патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси-України?

Кому від цього діється будь-яка кривда? Хто від цього потерпів чи потерпить морально чи матеріяльно? Визнанням українського патріярхату не заперечуємо ні Української Православної Церкви, ні жодної іншої Церкви. Ми тільки домагаємось наших прав, які нам історично, морально і правно належать. У чому тут М. Дальний бачить трагічність?

Правдоподібно М. Дальний хотів спитати, чого українці-католики пхаються до Києва і всієї Руси-України, бо, мовляв, це не ваша територія. Такий зроблено натяк. Цікавий підхід. Але якщо ми визнаємо християнські засади, демократичні права і свободу, а в тому й свободу релігії, то чому не може мати Українська Католицька Церква патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси-України? Але коли говориться, пишеться і голоситься про «московський Патріярхат і всієї Руси», то немає ні трагічности, ні не говориться про претенсії, виглядає, що це є в порядку!

При цьому пригадаймо собі деякі історичні факти. Якщо не помиляюсь, то унію з Римом підготовляли, формували і підписували у першу чергу київські владики, а галицькі владики приступили до унії щойно через сто років. Варто і треба застановитись, чому, властиво, київські владики підписали унію з Римом? Незаперечним фактом є, що київські владики добре знали, що собою представляв у той час християнський центр у Константинополі, до речі, який не був прихильний до Української Церкви. Також вони були добре поінформовані, що формується новий християнський центр — Третій Рим — у Москві. Від цього останнього християнського центру наші київські владики пробували втекти, бо дуже добре знали, до чого змагає московське православ’я. Фактично перед Берестейською унією у 1589 р. Борис Годунов створив московський Патріярхат, а через 97 років константинопільський Патріярх Діонісій відпустив Київську Митрополію московському патріярхові за «120 соболів і двісті червоних». Про це все не говориться. Як діяв і сьогодні діє московський Патріярхат, також ми не дуже добре знаємо, а необхідно й потрібно ближче з цим запізнатись.

Було б добре, якщо б М. Дальний запізнався ближче також з працею І. С. Мухина під назвою «За віру батьків» (Уніяти в художніх творах В. Г. Короленка), з якої можна хоч частково запізнатись, як православна Москва навертала тодішніх «уніятів» на праввослав’я. Якщо б ми всі трохи більше вглибились у ці питання і пізнали справжню правду, такою, якою вона була, а не такою, як нам бажається бачити, то в нас не виходили б всякі непродумані й шкідливі курйози. Тоді напевно М. Дального не турбувало б питання Києво-Галицького патріярхату і всієї Руси-України і тоді б він не писав, що, мовляв, визнання такого патріярхату, та й ще з претенсіями на… «незмірно посилило б і загострило б задавнений історичний конфлікт». А ось існує московський Патріярхат всієї Русі й для деяких православних українців і М. Дального це їх зовсім не турбує і не є «трагедією»? Варто було б приглянутись ближче до того «задавненого історичного конфлікту», який згадує М. Дальний і дати йому (конфліктові) правдиву оцінку.

Якщо з приводу українського патріярхату нашої Помісної Церкви хвилюється і бунтується на різних форумах і всякими їй можливими заходами Москва, то це зовсім зрозуміло, бо ж вона старається, щоб Українська Церква не піднеслась, щоб вона не існувала і ніколи не виявляла претенсій до тисячорічної християнської спадщини, але чому це хвилює М. Дального, то справді трудно собі пояснити? Хіба ж ми не діти однієї матері? Хіба ж між нашими Церквами справді є такі великі різниці? Найголовніша різниця полягає тільки в тому, що Українська Католицька Церква визнає за голову вселенської Христової Церкви Папу Римського, а Українська Православна Церква — ні! В наслідок поділу нашої Української Церкви, на протязі віків ми відчужились, але це можна б з часом усунути. На тлі цього поділу постав якийсь непроходимий бар’єр. Серед деякої частини православних українців, без обгрунтування, витворилось неприхильне, щоб не сказати вороже, наставлення до Риму. Властиво, невідомо, з яких причин? Ми дуже часто становище римо-католицької Церкви у Польщі ототожнювали з Римом, що не відповідало дійсності. Ми не пробували і не пробуємо йти до глибини цього питання, щоб пізнати правду, щоб запізнатись з дійсними фактами. При цьому конче потрібно підкреслити, що Рим нам не забрав ні одного клаптика землі, не убив і не замордував нам ні одної людини, не претендував і не претендує на нашу історично-християнську спадщину. Отже, в чому для православних українців є такий поганий і страшний Рим?

Коли ми, з другої сторони, приглянемось у тій самій площині на православний світ, то побачимо значно гіршу картину. Добре знаємо, що Константинополь не був нашим прихильником. Не можемо забути, як константинопольський патріярх продав Київську Митрополію московському патріярхові. Що саме зробила для нашої Української Православної й Української Католицької Церков — біло-російська, а тепер червоно-російська православна Церква? Що сталося з нашою історично-християнською спадщиною? Про це навіть не приходиться писати.

М. Дальний також згадує про справжній екуменізм! Чи справді Українська Православна Церква є готова до екуменізму? Хочу тільки тут нагадати голосний у свій час факт, а саме, як Блаженніший Митрополит Української Православної Церкви Владика Мстислав взяв участь, як спостерігач, без жодних зобов’язань у другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II у Римі в 1963 р. Пригадаймо, яку було зроблено бучу проти Блаженнішого Владики Мстислава! Деякі голоси у пресі з приводу цього було прямо соромно читати. Отже, про який можна говорити екуменізм, якщо ми дотепер не знайшли спільної мови між самими собою, себто між Українськими Православними Церквами. Що ж тоді говорити про українців-католиків, а про римо-католиків і Рим немає чого й згадувати. Така є незаперечна дійсність.

Водночас тут аж напрошується питання, а що, властиво, Українська Церква втратила на тому, що увійшла в унію з Римом, і що б вона була виграла, не приступивши до унії з Римом? Варто з перспективи часу відповісти на це питання. Це окрема тема, якої тут не буду розглядати, яку тільки висунув для застанови. В тому цілому комплексі ми повинні робити якнайменший наголос на католицизм і православ’я, а більше на українське християнство, яке повинно бути для нас спільним і домінуючим. Пробуймо в такій площині розв’язувати наші відмінності, що напевно вийде на користь Української Церкви, і не буде більше нами розігравати Москва.

Одне з певністю можу запевнити М. Дального, що Рим не був, не є і, мабуть, не буде українським ворогом. Не треба шукати наших ворогів там, де їх немає. Чи М. Дальний цього не знає? Варто б ці питання також прояснити на сторінках Вами редагованого цінного журнала «Нові дні», бо незнання цих питань є нашою найбільшою трагедією. М. Дальний, шукайте не теоретичного, але практично дійсного твердого грунту. Не робіть «відкрить» на основі відірваних фраз, висловів чи назв, бо це хитке, необгрунтоване і тим самим далеке від дійсности, а це справді найбільше трагічне.

На закінчення бажаю запевнити Вас, М. Дальний, що ні в цілій промові Патріярха Мирослава-Івана, яку він виголосив на Надзвичайному синоді, ні в його висловах немає нічого трагічного, а, навпаки, виразна перспектива кращого завтра.

М. Галів

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt