Оце означення України не було тільки висловом буйної уяви давніх кобзарів. Аж до кінця Козаччини Україна була справді останньою християнською землею-границею і заборолом проти земель «поганських-бусурманських». Була «миром хрещеним», зрештою, вже від часів хрещення Володимира Святого, була князівством, відданим під покров Пречистої від часів Мудрого князя Ярослава. Та ба, ще від куди давніших тисячоліть, відколи на доброму чорноземі визрівали основи хліборобського світогляду: поняття чесної праці, пошани до людини-трудівника, цінування етичних вартостей. Оці всі елементи, що опісля злилися так природньо і без труднощів із християнством.
А в часи, коли сліпі перебенді оспівували оцей «мир хрещений», — Україна була не лише сама доглибинно-християнська. Із своїми світлими академіями: Києво-Могилянською, Острозькою, Львівською — була джерелом богословської мудрости й благочестя для всього християнського Сходу, духовною кормителькою його народів — включно з московським.
Навіщо згадуємо ці правди, відомі кожному? Щоб повніше усвідомити собі різницю між тим, що «було колись в Україні» та сьогоднішньою дійсністю.
Наша Українська Греко-католицька Церква воскресла із катакомб. Збулося — майже чудесно й несподівано — віщування Великого Митрополита Андрея, хоч збулося ще далеко не згідно з Його пророчою візією.
Регабілітація нашої Церкви, дарма що у власній державі — далеко ще не сповнена. А хитрий ворог зумів по-мистецьки заграти на козацьких сентиментах добродушного народу. Того народу, що від чотирьох, якщо й не від семи десятиліть чув про релігію хіба з негативного боку.
І ось наслідки: описують українські земляки з Молдови свої щиронамірні змагання за відродження свого національного життя: культурного, освітнього, громадського взагалі. І закінчують: «А релігії не торкаємося, бо це самі сварки»…
Або знов: величезним зусиллям нашої громади редагований український часопис у заполярному Мурманську містить серію дописів про Церкви: про російську православну, про людську вигадку із чужини — «рунвіру»… Для інформації, мовляв… Всякому ж сьогодні воля…
Вже й не говорити про трагічні відносини між нашими Православними Церквами, які напувають доброго українця-католика тільки щирим співчуттям до наших рідних братів…
А ось розглядаємо виборчі плятформи кандидатів — оцих таки справді «наших». Можемо без вагань підписатися під їх самостійницькими, економічними, екологічними, культурно-освітніми постулятами. Тільки ж ні слова там — про релігію! Добре таки постаралися сили супротивника!
Але вакууму не буває — у духовному житті, як і в природі. Після збанкрутованої «релігії ненависти» (як передбачливо назвав був комунізми Іван Франко) — буйно процвітає всяке зілля. То моральна розперезаність, яку ще й хочуть вважати висловом свободи, то віра у всякі ворожби та гороскопи (чимало таких «звільнених» часописів бере їх зовсім поважно!). А зрештою — кордони відкриті на схід і на захід — воля інвазії усяким псевдорелігіям, аж до самогубного «білого братства» включно. Та це, звичайно, вже крайні випадки…
Та ось читаємо репортаж у канадському часописі «Торонто Стар»: «Посеред Києва стоїть жінка. На її брошці мерехтить викладене із штучних самоцвітів великими буквами слово «Ісус». Вона — християнська євангелистка. Одна із групи тридцяти місіонерів. У них знаки: то золоті хрести, то риби; хто в шапці каліфорнійської бейзбольної дружини «Енджелз» («Янголи»), хто переграє на переносному радіоапараті духовні пісні. А в усіх – біблії, море біблій.
Це члени Господніх пробоєвих відділів, прийшли, щоб відвоювати котрісь із мільйонів українських душ, які пропали впродовж десятиліть темної ночі комуністичного атеїзму.
Ось 27-річний Том Гокс, муляр із Сієтл в Америці, член «Кемпус Крусейд фор Крайст» (Студентський хрестовий похід за Христа), каже: «Ми прийшли сюди, щоб поділитись нашим знанням про християнську етику й мораль».
«Інші християнські групи, включно з власними українськими сильними православними та римо-католицькими(!) громадами, переживають подібне відродження».
«А на апостолів із атрибутами заморської цивілізації глядить, — пишуть далі, — собор Святої Софії, улюблене прибіжище туристів».
Ми навмисне подали цю некоротку цитату із чужоземної преси. До неї хіба ще треба додати питання: «А якою ж то мовою євангелізують Україну апостоли із Сієтл, з Лос-Анджелесу? Що ж, у місцевих відносинах визнаються, як бачимо…
Та не турбуймося: україномовні євангельські баптисти вже чваняться своєю духовною семінарією в Тернополі та розбудовою дальших. Ідуть з небувалим розмахом і проповідують, що українці, православні та католики жужмом — досі не знали Бога… Про матеріяльне вивінування цих місій — їм не турбуватись. Дадуть — як не самі заморські «їх» українці, то чужинні співчувачі «недорозвиненій країні»…
І ось постає перед нами на всю величину питання: «А де ж — ми!? Та ж візією нашого Великого Митрополита було не лише релігійне відновлення всієї України. Згідна і рівноправна злука наших Церков, але ж і поширення нашої віри по всіх просторах колишньої Росії, чи то пак донедавна Совєтського Союзу: про охоплення греко-католицизмом білорусів, росіян — бо ж навіщось назначував він між екзархами білоруса о. Німанцевича чи росіянина Владику Федорова.
Так, це було колись… Сьогодні ж щойно заблизнюються важкі рани на тілі нашої Церкви-страдниці. Задихається Вона між неприязністю римських властей та недоброзичливістю місцевої, «своєї» вже бюрократії у зручно накинених руйнівних міжконфесійних спорах, а зрештою і в недостачі просто навіть числа пастирів. Не то що високовченої верстви богословів — духовних провідників, а навіть і для обслуги існуючих парафій… кому ж тут турбуватися хрестоносним походом — відвойовувати втрачені душі? А вони ж ждуть, свідомо чи й ні… І якщо не ми самі, то інші охочі до цього діла — знайдуться, як ми бачили.
У темряві особливо ясно проблискують і найменші вогники: ось дружина колишнього репресованого із підльвівського містечка натрапила у Херсоні на українську греко-католицьку громаду, примусових переселенців з Галичини. Вдруге — повезла зі собою вже священика і сестер-катехиток. Забезпечила духовною літературою, яку сама мала… Розстаралася фінансову піддержку від однієї нашої канадської парафії. І ось сьогодні у Херсоні вже зводиться будинок нашої церкви, є свій парох, одного молодця вислали на студії богословія до Львова. І все це старанням однієї скромної старшої знедоленої людини…
Таких прикладів можна б, зрештою, напевно навести куди більше. Роблять старання у цьому напрямі і наші парафії, і Українська Молодь Христові. Появляються такі необхідні для модерного апостолування періодичні видання, як ось «Вірую» чи «Діти Марії». Немалу ролю виконує і наш «Патріярхат» — сьогодні вже дуже поширений.
І, зрозуміло, постає пов’язане питання: а діяспора взагалі?
Свій неоцінимий вклад вносять Товариства Свята Софія — із США і Канади, інтенсивно діють самі церковні вищі з’єднання — як ось проводи єпархій Торонто чи Стемфорду. А, наприклад, Епархіяльна Управа ЛУКЖ Східньої Канади заопікувалася українською католицькою громадою у Вінниці. Допомогли влаштувати капличку у перевозному трейлері, справили церковну утвар… На саму катехизацію щотижня сходиться туди поверх двох сотень дітей. Воістину — «велике жниво»…
Треба подивляти жертвенність та ініціятивний підхід щедрих заморських братів — але скільки ж подібних заходів ще треба, щоб забезпечити такі потребуючі наші громади по всій Україні, по всіх місцях колишнього заслання, як ось у Нижнєвартовську на Сибірі? А там і всюди — вони ждуть. А що вже говорити про поширення Церкви між тими, що вже й ждати забули?
Відповідь знову схиляється у сторону діяспори. «У них матеріяльні засоби, запас підготованих людей»… Так воно виглядає із віконця рідної землі — але ми, в діяспорі, бачимо це дещо інакше. Як матеріяльні, так і людські ресурси «починають вичерпуватися»… Тобто — таке багато хто говорить, а зла вістка поширюється і стає «загальною опінією» куди скорше, ніж добра…
Та чи ж справді так? Чи ж надармо працювали півстоліття наші українські школи, молодечі організації (чимало їх членів, випускників їде в Україну та виконує всяку добру роботу — тільки це ще дуже мало!)? Чи не вчили духовні отці, що «ти — сторож свого брата»?!
А про матеріяльне: чи мало лежить у заморських банках капіталів, призначених лиш на те, щоб власник-українець «почувався забезпеченим» (а опісля це майно хай бере хто хоче, хоч би й уряд!). Чи мало і грошей, і зусиль іде лиш на те, щоб зажити нашим землякам і одновірцям комфортово і вдоволено, «так, як сусід живе»?! І чи мало наших людей гордиться опікунством над беззахисною дитиною у якійсь екзотичній країні? Ба, що більше, чи й наші патріотичні товариства не фундують українськими грішми — всяких місцевих добродійних акцій? Лиш би розглянутись кругом…
Не можна виступати проти добродійности, але хто так же запопадливо заопікується українською церквою в нашому рідному селі? Хто виведе українську сироту на священика чи черницю? Невже чужі? Ми ж про них уже згадували…
І якщо діяспора «вичерпалася» із того, що їй збувало — чи не сягнути б до того, що вже є справжньою жертвою — самовідреченям? В якому ж відношенні стоїть хоч би яка велика відмова від того, що й навіть потрібне — до жертви свободи, безконечних років терпінь, а то й життя? А тих життів пішло немало за цю ж саму візію нашого Мойсея. Що ж тут рівняти, від чого шукати виправдань?
Просимо лиш наших владик та управи церковних організацій, щоб подали ініціятиву й провід у цій справі, наладнали зв’язки, вказали на конкретні потреби… Бо не просвіщати ж «миру хрещеного» від тисячоліття — апостолам чужинцям у бейзбольних шапках…
Авторка складає оцим подяку Вш. Панові Степанові Мединському за звернення уваги на вищенаводжену статтю в «Торонто Стар».
