У п’яту річницю смерти бл. п. проф. д-ра Богдана Лончини

П’ять років ділять нас сьогодні від сумних хвилин, коли відпроваджали ми на вічний спочинок Мужа праведного перед Богом і людьми, незабутнього професора д-ра Богдана Лончину. Багато мав Покійний приятелів та однодумців, як у нашому Детройті, де провів на невсипущій праці 26 років свого життя, так і по всьому широкому світі. Багато було тих, хто щиро шанував та належно цінив його. І всім нам стало тоді відчутним, що його вже нема між нами.

І ось проминуло п’ять років, і з цієї перспективи можна ще краще, ще докладніше побачити людину в її повноті, пізнати ще краще всі шляхи її життєвих змагань.

Коли ми зійшлися тут сьогодні, щоб вшанувати пам’ять професора Богдана Лончини, то саме й на часі буде ще раз кинути погляд на його життєпис. Цей життєпис творить сьогодні вже не лише незмінну й закінчену цілість, а й набирає нового значення в обличчі подій, яких п’ять років тому неможливо було передбачити.

Богдан Лончина був нащадком священичого роду. Тієї української духовної шляхти, яка, хоч і не гербова, переносила з роду в рід, у затишку сільських приходств, непроминальні вартості національного духа. Переносила через темні віки ворожих займанщин, аж поки дала йому силу нового відродження чергою знаменитих сподвижників, починаючи від о. Маркіяна Шашкевича.

Батько Богдана, отець Василь, парох церкви св. Миколая у Львові, був арештований ще навіть напередодні зловісного львівського лжесобору. Видно, властьімущі знали зразу, що до відступників його не прилучити. Отець Василь помер на примусових роботах на Донбасі, і світла тінь батька-мученика осінила все життя вірного сина.

Життєпис кожної людини має чимало аспектів. Та з котрого аспекту ми не поглянули б на нашого покійного Богдана, — завжди побачимо його, як людину цілісну, яка пройшла свій життєвий шлях із правильною цілеспрямованістю.

Прослідити хоч би його професійну, наукову діяльність. Студії романістики, розпочаті у Львові, поширював він студійними поїздками у Францію та Італію, увінчав докторатом у Відні. І постійною працею поглиблював своє знання та творчі спроможності аж до унікальних літературних опрацювань та перекладів творів світової літератури: еспанської, французької й італійської. А при тому, де лиш була нагода, служив він як своїм знанням, так і дбайливо формованим справді широким європейським світоглядом своїй українській спільноті. Ділився набутим знанням чи то з богословами у семінарії в німецькому Гіршберґу, чи у Вільному Українському Університеті й Українському Технічно-Господарському Інституті, чи в Українському Католицькому Університеті в Римі.

Заокеанські чужинці визнавали високий рівень його кваліфікацій. Хоч «діпіст» не мав великої пошани в очах чужого наукового «естаблішменту», та все ж Покійний здобув титул «звичайного» — повного професора на Стюбенвільському Університеті, головуючи рівночасно департаментові чужинних мов при ньому. Замітне, що це високе становище він покинув добровільно , переселився до Детройту та став викладати у місцевому Католицькому Університеті, щоб дати доростаючим своїм дітям українське середовище.

І тут із найвищою повагою переходимо до нового аспекту життя професора Богдана Лончини — особистого, родинного. Ця ж сфера чи не найкраще відображує духову й етичну орієнтацію людини. Ідеал християнської родини — домашньої церкви, за словами апостола Павла, здається, воплотився повністю у сім’ї покійного. П’ятеро дітей — усі з закінченою високою освітою, в тому два священичі покликання; семеро внуків… Це не лиш німі цифри. Це приклад складу живого й животворного середовища християнських і національних традицій та чеснот. Аж до таких подробиць, що коли вас поздоровила ввічливо і з пошаною молода людина — то це певно був хтось із молодих Лончинів. У цій великій гармонійній родинності не можна не відмітити і впливу шановної дружини, пані Орисі, внучки відомого письменника Андрія Чайковського, що на його творах виховувалися і досьогодні виховуються покоління українців. Пані Орися зуміла получити обов’язки матері роду не лиш із професійною педагогічною працею, але і з оживленою громадською діяльністю, насьогодні вже на пості голови Окружної Ради Союзу Українок Америки. Бо це ж не фраза: такі повністю дібрані подружжя заключуються на висотах — і не людська воля ними відає…

Дуже, дуже багато можна говорити про громадську діяльність проф. Богдана Лончини — і завжди залишиться ця тема невичерпана. І тут теж неважко спостерігати основну напрямну, яка веде постійно вгору. Від львівської студентської «Обнови», через головування у віденській «Січі», через виразно харитативно-допомогову працю в Українському Допомоговому Комітеті чи подібну діяльність при Стемфордській Епархії в CШA. Був усюди, де треба було рук до праці, великого ума і несамолюбного серця. В «Рідній Школі» та Музичному Інституті, в осередку Наукового Товариства ім. Шевченка чи в Культурно-Громадському Клюбі, при редагуванні «Детройтських новин» і всюди, всюди.

Його ідея, ще з наймолодших років, ідея нового типу активного українського християнського інтелігента, виявлялася як у стараннях відновити після війни академічну «Обнову», так і в участі в «Християнському Русі» та врешті у змаганні за найвищу ідею і найважливіший наказ нашого часу — за Києво-Галицький Патріярхат Помісної Української Католицької Церкви. Був головою Краєвого Патріярхального Товариства в США, а у 1982 році очолив Світове Об’єднання — УПСО. Був редактором католицького журналу «Дзвони» та душею високошкільних курсів в Українському Католицькому Університеті.

Та не в сухому переліку праці покійного лежить справа. Хоч і сам цей перелік вже вказує, як доцільно вміла ця людина використовувати кожну хвилину життя. В кожне діло вкладав належну частину свого високого інтелекту, організаційних здібностей, органічного патріотизму та ідейного полету. При кожній праці його погляди, слова та діла творили нерозривну цілість. Всюди помітна була його висока товариська культура, уважливість до кожної людини, правдивий християнський гуманізм. І ця неоцінена духова рівновага, яка так благодатно впливала на все його оточення.

Християнство — основний принцип і рушій його творчого, по самі вінця, життя було основою його глибокого й систематично продуманого світогляду. Згадати хоч би такі його писання, як «Католицька Церква і ми» чи «Камо грядеши». Він доходив до висновку, що майбутнє українського християнства тільки у формуванні переконаного й активного українця християнина. Не лише священика, але власне кожного мирянина. Був переконаний про необхідність братньої злуки наших роз’єднаних Церков та завершення їх Києво-Галицьким Патріярхатом. Він же й був душею наукових симпозіюмів: «Богословія мирян» та «Український екуменізм», що їх скликало УПСО. Безперестанно й систематично розпрацьовував ідеологію українського мирянського та Патріярхального руху.

І ось — проминуло вже цілих п’ять осиротілих років від його смерти. До речі — і смерть прийняв він з рук Всевишнього з такою покорою та спокоєм, як приймав життя. За цей час розцвіло багато синьо-жовтих прапорів над вершками Києва та Львова! Саме ж і здійснення заповітної ідеї патріярхату підходить до нас сьогодні — як близька і здійснима можливість. Якою ж радістю палало б серце Праведника Богдана у незабутній день Преображення у відновленому Храмі Святого Юра!

Та не людям розуміти невідомі шляхи Господні… Сіяв наш незабутній доктор Богдан Лончина щире зерно правдивого українського християнства. Сіяв усе життя, виконуючи місію, з якою прийшов на світ. Забуваючи власний труд, власні невигоди, навіть перемагаючи майже до останнього дня смертельну недугу.

Чи досить слів, щоб належно спом’янути його? Ні, стараймося бути добрими женцями його спадщини.

В. К.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web