Знаю твої діла; що ім’я носиш, ніби живий, а мертвий ти.
Одкровення, 3:1
Чим для сталі є ржа, тим для народу є одиниці,
що зраджують його і цураються.
Маленька плямка ржі, як її не усунути, не стерти,
може легко знищити добру машину, інструмент.
Так і одиниці, невірні свому народові, можуть його знищити й запропастити…
Єпископ-Піонер Кир Сотер Ортинський
Яничарство — страшна болячка на тілі народу,
явище ущербленої віками неволі національної психології.
Микола Плахотнюк, лікар, в’язень совєтської психушки
Примарні шукання «страшних несумісностей, збочень і спотворень» в Українській Католицькій Церкві в діяспорі, про які була мова в попередньому числі нашого журналу (див. «Примарні шукання роздвоєних душ») не є висловом особистих переконань автора (Осипа Федорики), ні, тим менше, голосом його совісти. Завдання статті «Затрачені виміри» значно простіше: вона повинна дати «аргументи» проти Української Католицької Церкви в діяспорі таборові, який, за всяку ціну, змагає до якнайшвидшої ліквідації цієї Церкви з різних причин. Особлива вага цих «аргументів» для цього табору та, що вони походять від українця-католика, нібито стривоженого станом цієї Церкви. Бажану «аргументацію» Осип Федорика дав аж у двох статтях. Суть цих «аргументів» висловив один краківський єпископ у XIII столітті одним реченням свого звіту до Апостольської Столиці: «Рутені нон сунт хрістіяні» («Русини не є християнами»). Твердженнями своїх статтей О. Федорика каже те саме.
Заперечуючи віру християнську наших предків, краківський єпископ підготовляв католицьку місійну діяльність в Україні. Чи ця місійна діяльність серед українських «поган» мала бути «вселенською»? Ні, вона мала бути польською, та, як німецькою була місійна діяльність німецьких місіонерів, що працювали на теренах Паннонії і Моравії. Для цих місіонерів найбільшим ворогом було не поганство, але слов’янський обряд св. Кирила й Методія. Не знаючи слов’янської мови, не розуміючи слов’янської душі та не знаючи звичаїв слов’ян, накидаючи їм нові звичаї й незрозумілу мову, вони не могли мати цих успіхів, що їх мали священики слов’янського обряду, св. Кирило й Методій, і тому німецькі місіонери прискаржили св. Братів перед Папою Миколою І (858-867), що вони відправляють Богослужби у варварській мові. Св. Братів викликано до Риму, але вони прибули вже після смерти Папи Миколи І. Наступник Папи Миколи І, Папа Андрій II (867-872) своєю апостольською владою затвердив новий, слов’янський обряд у Вселенській Церкві, вислухавши, насамперед, противників слов’янського обряду, які доказували, що літургійними мовами можуть бути тільки мова єврейська, грецька й латинська, бо тільки цими мовами були написи на Хресті Господнім. «Повість временних літ», наш найдавніший літопис згадує про це такими словами: «Се же слишав папеж римський, похули тих, іже ропшут на книги словенськия, река «Да ся ісполнит книжное слово, яко восхвалят Бога всі язици».
Не маємо змоги, в цьому місці, переповідати долю слов’янського обряду Вселенської Церкви, нищеного й знищеного в Моравії й Польщі тогочасними латинськими об’єдинителями. Історія цього обряду дуже сумна, цікавих пізнати цю історію, що має теж певне відношення до історії Русі-України (напр. наша найстарша єпископська катедра в Перемишлі була слов’янського обряду) відсилаємо до дуже доброї книги о. Ісидора Нагаєвського, «Кирило-Методіївське Християнство в Русі-Україні» (Рим, 1954), де ця історія джерельно є представлена. Історія ця, як теж ціла низка інших прикладів, показує, що вже в заранні середньовіччя, імперіялістичні походи окремих націй прикривано католицькою місійною діяльністю серед таких чи інших «поган». Ця «місійна» діяльність, напр. Ордену Хрестоносців серед прусів і литовців, була по суті звичайним народовбивством. Псевдо-католицька місіонерська діяльність відограла теж пізніше значну ролю в здобуванні заморських колоній європейських потуг. Майже завжди першими в майбутніх колоніях з’являлися «місіонери», а за ними вже солдати майбутніх колоніяльних потуг, що встановляли в колоніях режим колоніальної експлуатації. Місіонери, які часто були людьми глибокої віри й посвяти, не були винні в тому, що секулярні інтереси різних потуг використовували їхню жертву.
З польським тиском на Україну, що густо-часто прикривався католицькою місійною діяльністю, український народ мав діло понад 500 років. Польським католикам не йшлось так про поширення католицизму на Україні, як про поширення польського панування в Україні. Вони переслідували Українську Православну Церкву нібито за «схизму», але в дійсності тому, що вона була українською Церквою, коло якої гуртувалося все українське населення. Унія української Церкви з Римом була для польських католиків цілком небажаним явищем, бо вона обмежувала польське душехватство в Україні. Політичне встрявання Польщі в справу Української Церкви, православної й католицької, тривало до останніх часів. В 1934 році, Польща відокремила від перемиської єпархії т. зв. Апостольську адміністратуру в дев’ятьох лемківських деканатах і за згодою Ватикану віддала її в руки русофілів. З цього приводу нунцій Мармаджі написав листа до митрополита Шептицького, в якому заявив, що створення Апостольської адміністратури — це суто церковний акт, що не має ніякого політичного підложжя. На жаль у цьому випадку, політика Ватикану й польського уряду була цілком ясна. У польському денаціоналізаційному пляні перші місця займали Холмщина з Підляшшям і Лемківщина. На Холмщині, денаціоналізаційний плян мав інший вигляд: так в 1938-1939 році збурено 189 православних церков, між ними муровану церкву в Щебрешині, збудовану ще в 1184 році, а 149 церков перемінено на римо-католицькі костьоли. Із 389 православних церков на Холмщині, православним залишилось тільки 51 церков. Проти цього варварського нищення православних церков запротестував окремим посланням з VIII. 1938 митрополит Андрей Шептицький.
Українська Католицька Церква мала не тільки досвід з польським великодержавним шовінізмом, що прикривався вміло вселенським католицизмом. Мадярські примаси в Естерґомі, прикриваючись своїм католицизмом, протестували проти створення Мукачівського єпископства, двічі проти креування Патріярхату для Руської Католицької Церкви, плянованого навіть самим Ватиканом, захопили Гайдудорозьку греко-католицьку єпархію й повністю мадяризували її, довели до трагічної ситуації в Церкві на Закарпатті, майже поголовно мадяризуючи закарпатське духовенство. Словацькі католицькі шовіністи, також прикриваючись своїм католицизмом, словакізують Пряшівську греко-католицьку дієцезію. В цьому підтримують словацьких шовіністів не тільки комуністичний уряд ЧСР, але й Ватикан, призначаючи на ординарія Пряшівської дієцезії єпископа-словака. Очевидно, все це що роблять польські, мадярські чи словацькі шовіністи в нашій Церкві, на їх думку, не є ніякою політикою, бо «політикою» є тільки оборонні заходи українського духовенства й мирян. У цьому всьому є чимало лицемірства, що його добре характеризує наша приповідка: «Чуже бачиш під лісом, свого не бачиш під носом». Ну, що ж, тепер уже такий світ настав, що бачить добре тільки «під лісом».
Осип Федорака «свого» теж не бачить під носом. Він громить «український секуляризм» в ім’я спасення душ. Питання про те, що окривається за цим «спасенням душ», є дуже цікаве. Постараємося знайти на нього відповідь!
Питання стоїть перед нами гостро: Кому залежить на тому, щоб Помісна Українська Католицька Церква перестала існувати? Хто хоче бути погребником нашої Церкви й чому?
Цього хоче, насамперед, Москва. Під Москвою слід розуміти: (1) Атеїстичний уряд СССР; (2) Московську патріярхію т. званої «Руської православної церкви». Кажуть, що це одне й те ж і я погоджуюсь з тим. Бо крім офіційної «Руської православної церкви» в СССР існує ще «Истинная Православная Церковь», що перебуває в підпіллі. Знавці релігійних проблем у СССР, як, напр., проф. Богдан Боцюрків (він всесвітньо визнаний знавець) твердить, що в СССР є більше визнавців ИПЦ, як визнавців офіційних православних церков, патріаршої та старообрядчеської.
«Істинно-православні», що про них кажуть, що їх є 30 мільйонів душ, твердять, що московський патріярх, — це «антихрист», а священики патріяршої церкви — це «слуги антихриста». «Істинно-православні», в своїй літературі, не схвалюють, а засуджують, як діло антихриста, насильну ліквідацію Української Католицької (в їхній термінології — уніятськой) Церкви.
Отже насильна ліквідація Української Католицької Церкви в Західній Україні, — це спільне підприємство атеїстичного совєтського уряду та патріярха Алєксєя. Питання стоїть, скільки крови й сліз пролито, щоб осягнути цю «екуменічну» ціль? Скільки єпископів, священиків, монахів і монахинь мирян мусіло загинути серед нелюдських терпінь, щоб відкрити шляхи для «возз’єднання» українських греко-католиків з офіційною церквою Москви?
Насильна ліквідація Української Католицької Церкви в Західній Україні, повинна розглядатись як всесвітній скандал. Але, в світі, що толерує злочин їді Аміна Баби, таких «скандалів» не беруть під увагу. Це свідчить про світовий занепад християнської моралі. Цей занепад християнської моралі в світі засвідчують теж представники Ватикану, які мовчать, коли московський патріярх хвалиться своїм кривавим ділом!
Сьогодні представники московської злочинної «церкви» краще почуваються у Ватикані, ніж Ісповідник Віри, Мученик за Українську Католицьку Церкву і її єднання з Апостольською Столицею, Патріярх Отець Йосиф!
Знищивши Українську Католицьку Церкву в Західній Україні, московському атеїстичному урядові та московській Патріярхії мусить дуже залежати на тому, щоб знищити теж Помісну Українську Католицьку Церкву в діяспорі. Своїм існуванням, ця Церква нагадує світові про кривавий злочин насильницької ліквідації Церкви в Західній Україні, а, крім цього, як довго вона існує, так довго, за її допомогою, може статися відродження Помісної Української Католицької Церкви в Західній Україні. З цих причин, ліквідація Помісної Української Католицької Церкви в діяспорі є першочерговим завданням атеїстичного уряду в Москві та московської Патріярхії, якому до диспозиції мусять стояти всі ресурси й засоби потужної совєтської імперії. І вона цих ресурсів і засобів не жаліє на цю справу.
І тому, якщо бачимо стільки анонімних пасквілів і памфлетів проти Помісної Української Католицької Церкви і її Голови, Патріярха Йосифа, що надсилають з різних джерел на різні адреси, то будьмо настільки тверезі, щоб зрозуміти, що всі ці «голоси» не появляються тільки для оборони таких чи інших «переконань», такої чи іншої справи, але в інтересі тих «об’єктивних сил», що діють в світі на знищення нашої Церкви, підриваючи основи її оборонної акції.
Такою «об’єктивною силою» є Москва і її агентури в цілому світі, але, крім неї, є ще друга, не менше грізна, а навіть, в деяких випадках, грізніша сила, бо вона діє між нами самими й підриває основи нашої Церкви з середини. Можна сказати, що Москва діє натиском згори, а ця друга «сила» — з долу. Пригляньмося і цій «силі».
Десь на початку 1960-их років, я натрапив на книжку російського єзуїта, Владіміра Лоського про «Східні християнські церкви». Книгу цю написано французькою мовою, вона мала «імпріматур» церковної влади, а теж англійський переклад, що появився дуже скоро після французького видання. У цій книзі, автор описав усі східні православні Церкви, їх історію і теологію, представив їхній сучасний стан і вигляди на екуменічне об’єднання з Вселенською Католицькою Церквою. Але був теж у цій книзі розділ про «Східні католицькі церкви». Відразу можна було побачити, що ці Церкви не користуються такими симпатіями автора, як Східні православні Церкви. Історія і теологія цих Церков не були представлені автором так об’єктивно, як попередні розділи про православні Церкви. Але, найцікавіші були висновки вченого російського єзуїта. Їх коротко можна з’ясувати так: 3 огляду на неминуче екуменічне об’єднання Східніх і Західніх Церков, треба конечно усунути одну важливу перешкоду для екуменічного об’єднання. Нею є Східні Католицькі Церкви, що їх Східні Православні Церкви уважають «ренегатами». Цю ліквідацію можна безболісно перевести так: Східні католики, що є прив’язані до східнього обряду й східніх традицій, хай повертаються до православ’я, а східні католики, що ставлять вище «католицизм», ніж обряди й мову, хай включаються в Римську Католицьку Церкву. Автор не подав, як все це практично має відбутися, можливо вважаючи, що це не його справа.
Коли я читав книгу о. Владиміра Лоського, мені здавалося, що це тільки абстрактні теревені російського великодержавного шовініста, що прибрав на себе рясу католицького священика. Після закінчення першої світової війни, сотні російських аристократів й офіцерів зробили те саме. Дехто почав навіть говорити про російську «інфільтрацію» Католицької Церкви і дехто бачив у цьому «політичні» цілі. Якоюсь мірою про це могла б свідчити поява журналу в Римі, видаваного трьома мовами (англійською, французькою і німецькою) під наголовком «Свята Росія». Пропаганда ця не залишилась без наслідків.
Книжку єзуїта В. Лоського годі було пов’язувати з такими чи іншими плянами Ватикану, бо вона появилась тоді, коли Східня Конгрегація під проводом кард. Тіссерана зміцнювала адміністративну структуру Української Католицької Церкви в діяспорі, творячи нові єпархії та екзархати. Але вже в квітні 1968 р. устами кард. Максиміліяна де Фюрстенберґа, тодішнього пропрефекта Східньої Конгрегації, до української делегації з Чікаґо під проводом проф. Б. Попеля, Східня Конґреґація зажадала від українців-католиків самоліквідації. Кард. Фюрстенберґ говорив до українців:
«Ідея універсалізму Вселенської Католицької Церкви вимагає від нас відступлення від певних обрядово-традиційних форм та пристосування цих форм до обрядової більшости, серед якої дана меншість проживає. Коли, отже, українці католики живуть в Америці серед римокатолицької більшости, то вони повинні до тої більшости пристосуватися і обрядово з цією більшістю злучитися. Злиття з обрядовою більшістю повинно йти в парі з асиміляцією культурною, мовною і національною на користь більшости, а тому українці в Америці, не повинні противитися асиміляції молоді, а навпаки намагатися цей процес приспішити. Зміна церковного календаря, відправи Служб Божих англійською мовою та навчання катехизму й молитов по-англійськи — це все корисні речі, бо вони наближують нас до вселенського католицького універсалізму, (наше під. Л. Ш.) їх треба прийняти без протестів».
Отже інструкція Східньої Конґреґації, тобто ватиканського уряду, що теоретично повинен допомагати, а не шкодити Східнім Церквам, вимагає від нашої Церкви самоліквідації. Ця самоліквідація повинна відбутися шляхом злиття з більшістю. Москва теж веде політику злиття з більшістю. Отже, маємо політику злиття тут, політику злиття там, але сутність їх однакова, ми є призначені на те, щоб зникнути з лиця землі. Прикро, що потребу цієї ґеноцидальної практики пояснюється інтересами «універсалізму» Вселенської Католицької Церкви. Впродовж довгих сторіч нашої історії, ми вже звикли до факту, що католицизмом чи католицьким універсалізмом різні великодержавні шовіністи прикривали свої ворожі для українського народу цілі. Прикривають їх вони й тепер. Господь Бог не вимагає від нас зовсім тих жертв, трудів, зусиль і трагедій, що їх для нашого «злиття» вимагають різні церковні й світські «об’єктивні сили». І це в нас посилює надію, що український народ не тільки не загине, але при Божій допомозі, витримає всі ці пляни на своє знищення.
Що таке «католицький універсалізм»? Різні автори, у літературі, застерігаються проти помішування двох понять: «універсального католицизму» «католицького універсалізму». Під першим розуміють поширювання католицької віри серед різних народів, а під другим, про який говорив Кард. де Фюрстенберґ, католицький інтернаціоналізм під проводом Апостольської Столиці, в якому повинні зникнути всі обрядові й традиційні різниці. Немає найменшого сумніву, що «католицький універсалізм» унаслідував ідеї й методи секулярного інтернаціоналізму, створеного, головою Людвиґом Фоєрбахом і Карпом Марксом.
Людвих Фоєрбах (1804-1872) створив основи т. зв. Атеїстичного гуманістичного універсалізму. Ставлячи на місце Бога — людину, Фоєрбах проголосив засаду, що «людство» може осягнути свої «вселюдські» цілі тільки тоді, коли воно не буде поділене на «суперечні собі» релігійні і національні групи. Ідеї Фоєрбаха, з одного боку підняли на щит масонські організації, які виступають проти всякого «сектярства» релігійного, національного, регіонального чи іншого, а з другого боку — Карло Маркс, що створив основи т. зв. «пролетарського інтернаціоналізму». Отже, для масонів і марксистів, нації й релігії розцінюються, як велика перешкода для пропагованого ними гуманістичного чи пролетарського інтернаціоналізму. Боротьба їх проти релігії — це окрема тема, але підкреслити треба, що і масонерія, і марксизм поборює всякі традиції, уважаючи їх не тільки «пережитками», але й «забобонами». Приходиться також зазначити, що обі ці течії посідають в ЗДА значні можливості для голошення своїх ідей і, з цього погляду, їхньому впливові протиставитися важко. Напр. слово «масонерія» є, якимсь чином, «табу» в нашій країні і про «масонів» не випадає говорити, щоб не наразитися на закид «забобонности» чи «реакціонерства». Але, рівночасно, в різних містах існують масонські музеї й бібліотеки, в яких кожний може довідатися про історію, програми й дії масонських організацій. З ініціятиви масонерії діють в нашій державі політичні організації, яких метою є створити всесвітню федерацію чи навіть всесвітню державу і для неї «один світовий уряд».
Під впливом американської масонерії оформилася теорія про «мельтінґ лот», казан, в якому мали «перетоплюватися» в нову американську націю, всі слов’янські й романські етнічні групи. Ця теорія застосовувалась широко в ЗСА та в Канаді, головно в шкільництві. Але, тепер, проти неї, є великий спротив, який був причиною, що уряд Канади відкинув її, стаючи твердо на шляху політики багатокультурности населення Канади, уможливлюючи йому шкільне навчання національних мов і культур. І ЗДА йдуть також, щоправда поволі, по цьому шляху.
Політика «претоплювального казана» принесла багато шкоди, не тільки тим, що «перетоплювались» і може навіть «перетопились», але й американській державі. Критикуючи цю політику, американський соціолог, проф. Фішбайн ствердив, що ЗСА могли мати 18 мільйонів білінґвалістів, а їх немає, бо асиміляційна політика перешкоджала вченню другої мови. Шкода були також для «продукту» перетоплювальних казанів, бо людина така, за дотепними словами конґресменки Барбари Мікульської, відомої активістки в боротьбі за багатокультурність, «висить безрадно в повітрі і «баламкає» ногами, шукаючи для себе ґрунту». Інший соціолог, проф. М. Новак, у своїй відомій праці «Ди анмелтб етнікс» (Етніки, що не перетоплюються) доказує бунтарство теорії «перетоплювального казана» не тільки тим, що етніки, фактично не «перетопились», бо прийняли тільки чужу мову, але не чужу культуру, але також тим, що навіть цілком «перетопленого» етніка і далі оточення уважає «форейнером» (чужинцем).
У світлі цих фактів, що їх тільки злегка заторкнено в цій статті, можна подивуватись всім цим чинникам, що в нашій Церкві намагаються англізувати мирян всіми можливими засобами. Колись вони це робили в згоді з існуючою теорією «перетоплювального казана», але тепер погляди на цю справу дещо змінилися. Англізатори в нашій Церкві нагадують нам українське прислів’я. «Вже давно музика перестала грати, але вони ще далі танцюють».
Англізатори діяли в нашій Церкві повною силою пари принаймні від смерти св. лам. єпископа-піонера Кир Сотера Ортинського. Англізатори (на кажемо про них «асимілятори», бо це зовсім інша справа) добилися значних успіхів. Коли з 1907 році тут нараховували 700,000 душ (галичан і закарпатців), тепер їх, в обох митрополитів, є дещо більше ніж 500,000. А де ще є іміграція українців-католиків у міжвоєнних роках (около 30,000 душ) і де післявоєнна іміграція (около 60,000 душ)? І де ще наш природній приріст? Отже ми більше втратили душ, як їх тепер є. Трагічною є цифра 14 членів катедральної парафії св. Миколая в Чікаґо, виявлене одним парафіяльним переписом, що показує нащадків парафіян, які побудували величню катедру св. Миколая в тридцятих роках. А цих парафіян мусіло бути тоді тисячі… Де їхні діти, де їхні нащадки? Кард. де Фюрстенберґ може бути вдоволений тими вислідами, але вони не означають ще, що нащадки спасають свої душі в римокатолицьких костьолах. Може спасають себе в некатолицьких церквах і сектах, а може взагалі не спасають себе ніде. А тут ідеться про тисячі душ! Нищення будь-якої Церкви засобами, що нагадують ославлений американський «басінґ», є нормальною дією і ніколи добро не може бути наслідком зла. Це, насамперед, повинні пам’ятати ті, що служать Господеві Богові.
На питання, хто англізує нашу Церкву, позбавляючи її питоменних рис, відповідаємо, що серед них не бракує священиків, монахинь, мирян, які роблять це зі свого «американського» шовінізму або зі звичайного опортунізму. Дуже часто в потоці денаціоналізації (і це стосується не тільки українців) створюється відоме в соціології явище, яке окреслюють як «селф-гатред», тобто «само-зненависть». Людина, що відходить від своєї нації, ненавидить її. Від цього явища не звільнюються навіть жиди, які майже впродовж двох тисячоліть жили в діяспорі, ставлячи завзятий спротив денаціоналізації. Цю «самозненависть» можна було обсервувати в учительок-монахинь, які зі завзяттям, гідним «кращої справи» кинулись на дітей нових емігрантів, щоб їх чим швидше англізувати. Вони забороняли дітям говорити по-українськи, часто вигадуючи для них оригінальні кари за українську розмову. І вони також осягнули свою ціль. Часто тепер чуємо нарікання про те, що немає нового допливу дітей до українських шкіл. Але теперішні шкільні діти, це діти тих, що навчались по наших школах і терпіли наругу над українською мовою. Такі діти мали всього українського по самі вуха і вони стали байдужими до всього. І вони не бажають, щоб їхні діти мусіли переходити те все, що колись переходили вони, тим більше, що ціль була осягнена: вони таки занглізувались!
Було б помилкою думати, що англізаторами є виключно тут народжені священики й монахині. Ні, серед молодих священиків і монахинь, що тут народились, є чимало правдивих слуг і слугинь Божих, що намагаються з усіх сил, обслужити свою паству якнайкраще, під кожним оглядом. Вони мають труднощі, бо не знають української мови й українських проблем, але вони працюють важко, щоб ці недостатки усунути. І навіть, коли вони не почувають себе українцями чи українками в такому сенсі, як нерідко почуває себе їхня паства, миряни їх шанують і люблять, як колись любили відданих голляндських священиків, що працювали, між нами, в Галичині. Бо правда є така, що українці ніколи, в своїй історії, не намагались з нікого зробити когось, ким він не є, і ніколи нікому не накидували своєї волі, навіть тоді, коли вони були «більшістю» про яку каже Кард. де Фюрстенберґ.
Але є теж інші, які, з різних причин, виконують волю Кард. де Фюрстенберґа, але вони не мусять бути одночасно уродженцями ЗДА. Священик, який найбільше пропагує англізацію молоді в своїх проповідях у Чікаґо, здавав матуру в станиславівській гімназії в 1939 році. Існує більше новоприбулих священиків, що визнають його «ідеї». Але, коли цей священик, у своїй проповіді, каже, що «хочете ви цього, чи ні, але мова цієї Церкви буде англійська», то я дозволю собі сказати, що це є «марксистський погляд», а не християнський. Марксизм узалежнює суспільний розвиток від «об’єктивних сил», які в суспільстві існують. «Об’єктивні сили» існують в нашому суспільстві переконують отця-проповідника, що англізація нашої Церкви в ЗДА є неминуча. Християнин крім «об’єктивних сил», які «об’єктивно» існують виключно з Божої волі, знають ще «духові» сили, які не є функцією матерії і знають суспільний розвиток, що їх марксистською наукою не поясниш. І це все може бути причиною, часу футурологія отця проповідника може стати пшиком!
Наша Церква є в полоні мертвих душ, походження яких є різне, але ціль однакова. Мертві душі бажають, щоб наша Церква перестала існувати, вони підривають її історичні й традиційні коріння. Проти цих очевидних зусиль знищити нас, ми мусимо боронитись усі, єрархія, духовенство, монаші чини, миряни, з усіх сил. Волею Бога постала наша Церква і не може так бути, щоб ми прикладали наших рук для її ліквідації. Найкращою обороною буде, коли ми всі, українські католики, згуртуємось коло нашого Патріярха, Отця Йосифа і коло нашої Помісної Української Католицької Церкви, даючи їм повну моральну й матеріяльну підтримку. Робитимемо це, будемо як і вони речниками св. Церкви нашої в катакомбах нашої Церкви Мучеників, перед цілим світом.
