У пошуках гармонії

Між двома крайностями, захопленням або цілковито негативним осудом, є місце для чогось доброго й для чогось поганого. Дуже позитивним для мене є свідоме відновлення зв’язків з Вселенською Церквою, що було ясною метою владик Київської митрополії тих часів. Зв’язок з помісними Церквами, який був таким живим у нас, і з якого ми не так багато скористали в домонгольській добі, немов би застиг. Наша країна опинилася в стані політичної окупації. Нікому не залежало на тім, щоб ми мали контакти з широким світом і були одною з рівноцінних помісних Церков. Наше католицтво й наше православ’я — я вживаю тут ці терміни не у звичному конфесійному смислі, а в богословському — дуже багато здобули. Коли і сусіди були зацікавлені в тому, щоб ми залишилися замкненими в собі, ми знайшли можливість і спосіб розширити свої обрії.

Поєднання з Латинською Церквою не було для нас, пізніше названих греко-католиками, безболісним. Оскільки науковий і організаційний рівень цієї Церкви був значно вищий від нашого, ми перебрали певні способи мислення, чужі нашій ментальності, наприклад, ми почали ставитися доволі поверхово до літургії. Літургія втратила своє значення як визнання нашої віри, а стала сумою літургічних приписів, зовнішнім обрядом. Через зближення із Заходом ми набрали непитомих нашій духовності форм богослов’я, а це з бігом років стало причиною розходження між нашою богословською і літургічною практикою.

Вітка Христової Церкви в Україні, яку тепер називаємо Православною, не здобула великих духовних успіхів. Прикрі політичні обставини загнали її на довгі роки в залежність від інших помісних Церков. Щойно в нашому столітті вона почала знову жити своїм власним життям.

Немає сумніву, що саме поєднання з Римським Апостольським престолом як видимим осередком вселенської єдности було відважним кроком. Ієрархія Київської Церкви, яка на таке відважилася, діяла, усвідомлюючи потреби своєї Церкви. Годі приписувати їм вину за все те, що сталося пізніше, навіть у найближчі роки після Берестя. Ми, маючи за собою чотиристалітній досвід, можемо, властиво, вже набагато більше сказати на їх захист, ніж це могли зробити самі творці унії. Але те, що нам треба сказати, повинно б стосуватися більше майбутнього, ніж минулого.

Чого ж ми навчилися з минулого, з тих останніх чотирьохсот років нашої церковної історії? Коли в наші дні в якомусь галицькому селі греко-католики й православні обкидують один одного лайкою, прокльонами, болотом чи камінням, можна б впасти у відчай і сказати, що ми нічого не навчилися. Інакшими нам можуть видаватися зустрічі духовенства різних конфесій, де лунають палкі промови про взаємне порозуміння, евентуальну єдність. Але по суті справи великої різниці немає, бо чи тут, чи там не відчувається правдивого, щирого бажання єдности. Майже сім десятиліть тому, в далекому 1925 p., у столиці Бельгії Брюсселі митрополит Андрей Шептицький виголошував заключне слово на Унійному тижні, де зібралася, можна сказати, верхівка західноєвропейських екуменістів, тобто людей, зацікавлених у приверненні єдности між християнами. Там він сказав такі знаменні слова, актуальність яких ні трошки не постраждала з упливом часу, а може навіть навпаки, стала настирливіше дійсною: «Ви звернули увагу, що я не протиставляю католиків і православних… Я тільки хочу сказати, що любов у католиків чи православних діє в напрямі поєднання, а все те, що по обидвох сторонах є ненавистю, браком любови…, діє за роз’єднанням».

Дивлячись з перспективи століть, ми дивуємося, що Берестейська унія, за якою стояла виразна більшість наших владик, а тим самим і більшість єпархій, немов би увігнала якийсь великий клин серед наших вірних. Те, що було задумане на скріплення нашої Церкви, стало немов би причиною її роз’єднання на довгі століття, аж до наших часів. І не видно цьому кінця. Мені здається, що Берестейське порозуміння не було причиною роз’єднання, а стало тільки нагодою, в якій проявилося те, що вже було в серцях людей. У їхніх душах вже була закладена якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні. «Вони хотіли розділюватися, так само, як сьогодні ми, — аналізував митрополит Шептицький церковну ситуацію, — ми не дуже-то прагнемо єдности». Я свідомий того, що це гострі й жорстокі слова, але, можливо, їх треба сказати, щоб можна було врешті розпочати те спасенне діло об’єднання. А серйозно почати його ми мусимо, якщо не хочемо загинути. Героїчна стійкість нашої Церкви супроти переслідувань останнього півсторіччя не може засліпити наших очей на гірку дійсність роз’єднання. Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття — це іграшка. Не можна, одначе, бачити все в таких темних барвах. Були в нас люди, великі й малі, владики і рядові миряни, які прагнули єдности.

Ранні десятиліття XVII ст. та сорокові роки нашого століття — це, може, золотий вік наших спроб і зусиль знайти дорогу від серця до серця. Бо тоді знайшлися ті, що зрозуміли страхіття розділу й почали говорити один з одним про єдність. Русь шукала згоди з Руссю. Тільки в цих двох періодах нашої історії за останніх 400 років були реальні шанси на об’єднання, бо ми самі почали діяти, бо між нашими людьми знайшлися справжні патріоти нашої Церкви і нашого народу, котрі усвідомлювали всю згубність роз’єднання. Чужі люди з браку знання, а частіше з браку доброї волі, стояли на перешкоді нашого внутрішнього порозуміння. Отже, ми не повинні чекати, коли хтось за нас зробить наше діло, а самі мусимо негайно приступити до праці. Пам’ятаючи про Божий заповіт, так виразно розкритий нам нашим Господом і Спасителем Ісусом Христом, «щоб всі були одно, як Ти, Отче, в мені, і я в Тобі» (Ів. 17,21), ми мусимо вирішити, чи продовжувати безглуздя розбрату чи братися енергійно до відбудування єдности.

В якій атмосфері нам працювати? Започаткована Інститутом Історії Церкви серія наукових симпозіюмів задумана як спроба спокійно й неупереджено глянути правді в очі. Коли хочемо єднатися, не можемо лукавити, твердячи, що нічого не сталося, що не було взаємних образ, кривд, насильства. Правду треба казати, але спокійно, предметно, без зайвих емоцій та істерії.

Куди нам іти? Існує справжня небезпека, що ми будемо далі тупцювати на одному місці, нездатні ступити хоч би один крок уперед. Я не маю і не смів би самостійно пропонувати якусь готову формулу. Це мусить бути вислід спільної праці багатьох людей доброї волі. Передумовою для такої розв’язки є — перестати боятися один одного. Ми все ще діємо під впливом страху: друга сторона хоче на піймати, поневолити. Мені здається, що найвищий час позбутися такого упередження з усіх боків. Але це тільки передумова. Нам потрібні дві речі: по-перше, нам треба людей, людей, які зуміють піднестися понад конфесійні різниці, — бо від­мінності у вірі в нас немає, — і які достатньо пройняті усвідомленням жалюгідности становища, в якому опинилася наша Церква через брак єдности. Я назвав владик кінця XVI ст. відважними людьми. Сьогодні треба ще відважніших людей, справжніх пророків, які Божу науку про єдність будуть словом і ділом засвідчувати перед упередженою, а то й неприхильною публікою. Друга річ — нам усім треба призадуматись над тим, якою могла б бути наша Церква, якщо б ми всі об’єдналися. Одним словом, нам треба візії майбутнього. Такої візії в нас зараз ніхто не має. Її не можна в когось замовити. Вона знову ж таки мусить бути плодом праці багатьох людей: свідомих, учених, второпних, а понад усе – правдивих прихильників Бога і своїх ближніх, своєї Церкви.

* Передруковуємо з газети «Нова зоря», Чікаго, 24 листопада 1996 р.