В останніх тижнях Великого Посту нові радісні вістки прийшли до нас з Риму про незвичайне рішення Папи Івана Павла II скликати усіх українських католицьких владик, також і тих з рідних земель, на Синод для полагодження пекучих справ нашої Церкви, головно вибору коадьютора і наслідника Блаженнішого Патріярха Йосифа. Ця вістка влила нові надії в наші серця і всі ми сподівалися, що цьогорічний Великдень буде особливим Великоднем для нашої Помісної Церкви і започаткує уже фактично нову добу синодально-патріяршого правління в нашій Церкві. Синод відбувся і може дещо і сповнилося з того, що ми очікували, але в загальному ми знов були глибоко розчаровані і огірчені.
Причина наших розчарувань
Перш усього цей Синод годі назвати Помісним Синодом нашої Церкви, бо його скликував Папа, він відбувся не в Патріяршому Соборі св. Софії, тільки в Сикстинській каплиці і не Блаженніший Патріярх, тільки Папа був предсідником цього Синоду. Тому і обставини скликання цього Синоду, його перебіг і висліди багато більше підкреслюють римський централізм, ніж нашу помісність. У такому дусі інтерпретує цей Синод чужинецька преса. А вже найбільшим розчаруванням для нас був вибір нашими владиками та затвердження папою філядельфійського митрополита Мирослава Любачівського на помічника і наслідника їх Блаженства Патріярха Йосифа. Митрополит Любачівський — це, без сумніву, людина чесна і побожна, але без практичного досвіду, мало зацікавлена справами помісности і патріярхату, тому і ледве, чи надається на такий важливий пост, яким є уряд Глави нашої Помісної Церкви. І знову насувається питання: чому не вибрано більш відповідного кандидата. Відповідь може бути тільки одна: владики не дописали. Синодальний устрій — це дуже добра річ, але тільки тоді, коли в Синоді засідають свідомі владики, які кермуються інтересами своєї Помісної Церкви. У нас, на жаль, так не є і Владики, які є верхівкою в Церкві, є в нас також і її Ахіллевою п’ятою, тобто її найслабшим місцем. Тому вони і вибрали такого кандидата, який в першій мірі відповідатиме вимогам римської Курії, а не нашому Патріярхові і потребами нашої Церкви. Клопоти з владиками — це ніщо нове, ці проблеми має не тільки тепер Блаженніший Патріярх Йосиф, їх мав також Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький.
Причиною цього невідрадного стану є те що Курія, яка продовж довгих століть управляла нашою Церквою, пильно дбала, щоб кандидати на нових єпископів були людьми римсько-централістичної ментальности та безоглядно лояльні до Ватикану.
Часом Курія робила помилки (такою великою «помилкою» Курії була єпископська і митрополича номінація Слуги Божого Митрополита Андрея). Були і є випадки, коли наші владики переходили духову еволюцію, але в загальному Курія осягала свою мету. Слухаючи інтерв’ю одного нашого владики про останній Синод дуже вразив мене римський спосіб думання цього нашого ієрарха та безнастанне і пересадне «славословіє під адресою Святішого Отця. Якщо скликання нашого Синоду Папою є, як цей владика підкреслював, дійсно таким великим відзначенням нашої Церкви, такою незвичайною подією в історії нашого тисячолітнього християнства, то який глузд має тоді помісність і самоуправління? Чи не краще було б ще більше підчинитися безпосередній владі Папи і Східньої Конґреґації? Примат наслідників св. Ап. Петра є великою благодаттю для Христової Церкви, запорукою її догматично-сакраментальної єдности, треба тільки, щоб ми розуміли його в дусі Христової Євангелії та щоб ми гляділи на Вселенського Архиєрея не як на якусь надлюдську, всемогутню, божественну істоту, яка може робити все, що тільки захоче, тільки як на євангельського доброго Пастиря, який повинен в любові і покорі служити свойому стадові. Така концепція папського примату буде напевно не перешкодою, тільки заохотою до привернення єдности Христової Церкви. Наші владики мають бути східніми не тільки теоретично, але і в практиці і крізь призму східньої духовости повинні глядіти на вселенськість і помісність у Христовій Церкві. На жаль, так воно не є.
В ім’я правди треба підкреслити, що маємо також свідомих, відважних владик, які всеціло піддержують нашого Блаженнішого Патріярха та його ідеї, не зважаючи на тиск Курії і латинської ієрархії. До них належать: австралійський Владика Іван Прашко, Преосв. Ізидор Борецький та Владика Ніль Саварин з Канади та ще деякі. Тут хочу також згадати і недавно спочилого в Бозі, чікаґського Владику Преосв. Ярослава Ґабра, який прихильно відносився до Блаженнішого Патріярха та ідеї помісности і через те наражав себе на різні неприємності зі сторони своїх колишніх «приятелів» і дорадників, Хай цей скромний Владика, уродженець Америки, але зі щирим українським серцем буде прикладом до наслідування для всіх наших владик, також і тих, що походять з українських земель.
Централізм і помісність
Цей Синод, з яким ми так багато надій пов’язували і який так дуже розчарував нас, повинен остаточно переконати нас, що патріярхат і помісність одержується не «згори», від центральної влади, тільки «здолу», в першій мірі від владик при повній піддержці цілого Божого люду, священиків і мирян. Вже сама логіка каже, що ніяка центральна влада сама не децентралізується, її децентралізують низи. Папа — це найвищий представник центральної влади і вже з природи свого уряду діє централістично. Він діє звичайно в порозумінні з Курією, а не проти Курії (як ми цього бажали б). Патріярхати і самоуправні Церкви творилися в першому тисячолітті спонтанно, «знизу», а вселенські собори тільки затверджували наявний стан. о. І. Мончак у своїй статті «Патріярхальний устрій» (Логос, ч. З, 1972) висловлює незвичайно цікаві думки на цю тему. Він пише: «…Якою світлою не була б особа першого українського патріярха, але вже його наслідник може бути слабої волі; а ще зокрема, як на його іменування мали б рішальний вплив неукраїнські круги, якщо існувало б при цім переконання, що патріярша влада це концесія, співучасть у папськім приматі. Такі концесії можна легко обкроїти, або просто патріярх може сам, під впливом різних «порад» чи спонук, зректися в дечому зі своєї влади в користь давшого, тобто Римського Престолу. У висліді такий Патріярхат міг би скоро звестися до чогось ніби почесного титулу, латинського централістичного типу. Натомість зовсім інакше представляється справа, якщо є глибока свідомість, що патріярхат вилонила зі себе помісна Церква; що влада патріярха основується на єпископській, а не на папській владі… На обмеженні повної влади поодиноких єпископів одної Помісної Церкви в користь одного «над-єпископа» постає власне патріярхат чи верховне архиєпископство. У такім розумінні своєї влади патріярх чи верховний архиєпископ, якщо хотів би зректися своїх прероґатив, то природно мав би це зробити в користь власних підлеглих єпископів, а не Римського Престолу, бо не римською владою він рядить».
Так отже від нас самих, а в першій мірі від наших владик залежить самобутність нашої Церкви, її патріярший устрій і помісність.
Відповідальність за майбутнє нашої Церкви
Світова преса починає щораз більше цікавитися нашою Церквою, її мучеництвом на рідних землях та її проблемами тут у вільному світі. Про останній Синод появилися критичні коментарі на сторінках чужомовної преси, мовляв, це є властиво удар по нашій помісності і тріюмф для Ватикану і ватиканської східньої політики. Від дальших дій нашого Синоду залежатиме тепер, чи ті песимістичні прогнози здійсняться, чи ні. За діями наших владик стежитимуть тепер пильно всі: і свої і чужі. Але тут не йде тільки про світову опінію, тут іде про дальшу долю нашої Церкви. Це незвичайно велика відповідальність перед Богом та історією, рідною Церквою і народом. Владики мусять усвідомити, що вони репрезентують тепер не тільки себе, свої особисті погляди і інтереси, але всіх нас, цілу нашу Церкву, а головно нашу Церкву на рідних землях, Церкву мучеників і ісповідників. Здається скоро наші владики зберуться на черговий Синод для вирішення різних важливих питань. Першою такою важливою справою буде вибір нових єпископів для Америки, а також філядельфійського митрополита. Сподіваємося, що владики виберуть найкращих, а не найгірших кандидатів на ті пости. Треба також постаратись, щоб Синод діяв більше самостійно та щоб не мусів кожночасно предкладати папі до затвердження намічених єпископських кандидатів, Важне також, щоб Блаженніший Патріярх не потребував кожний раз прохати дозволу у Святішого Отця на скликання Синоду. Це є пониження нашої Церкви. Хочу ще звернути увагу на одну велику аномалію. Дотеперішній Філядельфійський Митрополит, який став помічником і наслідником Блаженнішого Патріярха одержав тепер офіційний титул Апостольського Адміністратора Філядельфійської Архиєпархії. Як це так помічник і наслідник нашого Первоієрарха повинен бути Патріяршим, або Верховноархиєписькопським Адміністратором, а не Апостольським тобто Папським). Як бачимо, тут є багато неясностей і Синод повинен звернути на них увагу. На слідуючому Синоді буде обговорюватися питання жонатого духовенства. Це, властиво, не повинно, бути ніякою проблемою в нашій Церкві, бо це є наше законне право, потверджене артикулами Берестейської Унії та заґарантоване Вселенськими Архиєреями. Рішення цього питання буде ще одним доказом, як владики розуміють нашу помісність. Буде також обговорюватися проблема молодого покоління, народженого і вихованого поза межами України, яке не розуміє добре української мови ї має труднощі з участю в богослужбах. Думаю, що владики не підуть тут по лінії найменшого опору та не зарекомендують введення чужих мов до літургії. Українська (чи старослов’янська) богослужбова мова є нашим найважнішим об’єднуючим чинником і в’яже нашу Церкву на поселеннях з Церквою на рідних землях. Ті, що не розуміють української мови, можуть користуватись двомовними молитовниками, а найкраще буде, якщо завдадуть собі трохи труду для вивчення мови своїх батьків.
Під час свого 17-літнього перебування в Римі наш Блаженніший Патріярх придбав для нас і нашої Церкви нові Божі храми і різні установи. Це є наша гордість, «Український Рим», клаптик України на чужині. Туди приїзджаємо як господарі до своєї власної хати. Тут панує справжній український церковно-помісний і національний дух. Не дай, Боже, щоб ці надбання попали колись в чужі руки, в руки Східньої Конґреґації.
Зближаємось до врочистих святкувань тисячоліття хрещення Руси-України. Своїми діями і своєю настановою повинен тепер наш Синод перед цілим світом ясно заявити, що Українська Католицька Церква не є ніякою причіпкою до Церкви латинської, але як помісна і автономна одиниця Вселенської Церкви є гідною переємницею світлих традицій київського християнства.
