В останньому числі «Патріярхату» за місяць вересень ми марґінесово, на рубчику, згадали про виступ Владики УАПЦеркви Іоана зі Львова у Бавнд-Бруку, що був надрукований у детройтських «Українських Вістях» за 29 липня 1990 р. Це був справжній спонтанний вислів до болючих слів, які сказав Владика Іоан на бенкеті, а захоплені слухачі його оплескували і додавали: «Славно сказано, добре сказано!». Звичайно, це є болючим, що серед діяспоральних автокефалістів не знайшлося тверезого голосу. Ще трохи дивніше, що редакція «Українських Вістей», яка була вже знайома з Владикою Іоаном з його іншого документу під назвою «Звернення…», не подала жодної своєї помітки. Це було болючим тому, що ми до українців-православних автокефалістів і неавтокефалістів ставимось щиро і з пошаною, на жаль, ми цього не відчуваємо із сторони православних автокефалістів. Серед українців-католиків я ніколи не відчував ненависти чи якоїсь ворожости до Української Православної Церкви, але чомусь є серед багатьох православних неприхильність до українців-католиків.
Звичайно, є дуже болючим, як вас б’є ваш рідний брат по крові й хресті. Кого ж б’є Владика Іоан і ті, що йому підплескували, тих,що за свою рідну Українську Католицьку Церкву сорок три роки переслідували, засилали на Сибір, ув’язнювали, штрафували? Де тоді був автокефальний містоблюститель Владика Іоан? Чому ж Владика Іоан у своїй Житомирській єпархії не створив хоч малого звена автокефалістів, а прийшов «княжити» до Львова?
Дивно чому зі сторони автокефального Владики Іоана дише не християнська любов, але ненависть. Чому Владика Іоан ніби визбувся московської патріярхії, але не визбувся московського арсеналу еквілібристики і наклепів на Українську Католицьку Церкву? Чому за всякими православними, автокефальними і всеукраїнськими прикметниками ставиться в тінь властиву суть Христової Церкви? Пишна владича сутана і маєстатичний клобук — це тільки зовнішні познаки ієрарха, але не вияв глибокого вчення Христової Церкви, що спирається на любові. Нам треба говорити і усвідомити собі, що є справді Христова Церква.
Якщо говоримо про Церкву, що є Божою і людською установою на землі, то в першу чергу маємо на увазі любов, яка є похідною до спасіння. Ні більше, ні менше Церква — це любов, бо ж вона виростала на жертві крови, що була виявом безмежної і неперевершеної любови. Таким чином незаперечним імперативом Христової Церкви була, є і залишається назавжди — любов, що є основою основ і людського життя, якої не можна ні замінити, ні підмінити. В такому аспекті і тільки в такому аспекті належить підходити до питання Христової Церкви. Це зобов’язує не тільки кожного християнина, але також, і в першу чергу, провід, ієрархів Христової Церкви без винятку, хто який має прикметник: католицький, православний, протестантський і т.д. Отже, Церква — це любов, якої ніхто не спроможний перемогти.
Звичайно, вище сказане не є нічого надзвичайного, здається самозрозумілим, але чогось не всі християни і церковні ієрархи цього придержуються. Не раз за ніби християнськими прикметниками заховуються суто політичні, далекі від християнства, цілі і методи. На жаль, таку практику виразно завважується серед західньо-українських автокефалістів. Для ясности слід сказати, хто є західньо-українські автокефалісти, це в подавляючій більшості колишні греко-католики. Хто мав нагоду хоч трохи побувати тепер на Західній Україні, то напевно не заперечить цього факту.
Повернімось в недалеке минуле. Без найменшого сумніву, хто пам’ятає часи до 1946 р. квітня місяця, себто т.зв. «собору возз’єднання», що відбувся у Львові. До того часу українці Західньої України були греко-католики. Для нікого не було і не є сьогодні таємницею, що цей т.зв. «собор», на якому на наказ Сталіна і при допомозі тодішнього московського патріярха Алексія насильно, терором приєднано УКЦеркву до московської православної Церкви. Таким чином було насильно накинене російське православ’я, а Українську Католицьку Церкву було поставлено поза букву закону. Цих фактів ніхто не може заперечити. Актори т.зв. «собору» з 1946 року, себто ініціятивна група, скоро зійшла зі сцени, недобровільно, але насильно — всі три були знищені всемогутнім КДБ.
Проти сталінського насилля в той час протестувала Апостольська Столиця і широка українська еміграція, що в той час перебувала у Західній Европі. Західній світ у той час займався сам собою, зализуючи воєнні рани. Його мало цікавили події, що відбувались на терені Радянського Союзу у «співдруга» перемоги над гітлерівською Німеччиною.
З того часу, коли УКЦеркву поставлено поза букву закону, вона як Церква не перестала існувати — безперебійно діяла у підпіллі. Незаперечним залишається факт, що московська ієрархія все твердила і підкреслювала поза межами Радянського Союзу, що УКЦерква «самоліквідувалась» і є неіснуючою, але в той же самий час цю «неіснуючу» Церкву безперебійно переслідувано, а її вірних, а зокрема священиків карали за виконання релігійної практики.
На протязі 43 років УКЦеркву переслідувано. В її обороні не раз вставлялася Апостольська Столиця, католицький світ і в загальному західній вільний світ. В останні роки виступав в обороні нашої Церкви Папа Іван-Павло II.
Якщо б УКЦерква була не існувала в Україні, то ніхто був би не міг їй допомогти. Присутність вірних УКЦеркви не тільки на рідних землях, але й на вулицях Москви, була наявним запереченням московської патріярхії, яка все і постійно твердила, що такої Церкви немає, вона не існує, вона самоліквідувалась.
На Заході преса писала про постійне переслідування УКЦеркви у Радянському Союзі. Папа Іван-Павло ІІ ставив категоричні вимоги, щоб УКЦеркву легалізувати. Ці проблеми були предметом розмов і в цьому напрямі стались домовлення під час зустрічі Михаїла Горбачова з Папою Іваном-Павлом II у Ватикані, яка відбулась у грудні 1989 р. Слід відмітити, що це був злам монопольного становища на релігійному відтинку постійно протегованої вождями Кремля Російської Православної Церкви. Волею чи неволею це примусило протеґовану Російську Православну Церкву поступатись. Треба було визнати існуючу УКЦеркву.
У наслідок легалізації Української Католицької Церкви утворилась нова ситуація. УКЦерква на протязі 43 років переслідування молитвою і своєю незаперечною присутністю — існуванням домагалась свого законного визнання. Без змагань за легалізацію і визнання УКЦеркви важко собі уявити постання УАПЦеркви у Західній Україні. І так на пожарищі Української Католицької Церкви у Західній Україні, себто на сталінській злочинній спадщині, утворилась Українська Автокефальна Православна Церква, а з режимової Російської Православної Церкви, яку на початку цього року переіменовано — Українська Православна Церква з приналежністю до московського патріярхату. На цьому місці слід підкреслити і наголосити, що коли б УКЦерква у 1946 році не була поставлена поза букву закону, то сьогодні на терені Західньої України не було б релігійних непорозумінь, бо не було б ні УАПЦеркви, ні РПЦеркви чи УПЦеркви. Сьогодні у наслідок насильницьких процесів часів Сталіна ці Церкви є. Для їх постання й існування були різні, прерізні причини і маніпуляції, але про це під сучасну пору не доводиться говорити. З християнського погляду УАПЦерква, як РПЦерква чи тепер УПЦерква, повинні були засудити насильницький акт т.зв. «собору» з 1946 р. На жаль, цього ні одна з названих Церков не зробили.
На жаль, про це промовчується, промовчується про гори трупів і ріки крови, як у свій час на ватиканському форумі говорив св.п. Патріярх Йосиф. Не говориться про моральні вартості Христової Церкви, але говориться про менше суттєві питання, про прикметники. Замість любови шириться ненависть і все те, що тільки противиться Христовій Церкві. Тим, що зросли на насиллі, сьогодні пришивають насилля УКЦеркві. Така є іронія долі.
Слід підкреслити, що ми, католики, щиро раділи вісткою про відродження УАПЦеркви у Львові, яка у двадцяті роки була зліквідована. З повідомлення про народження УАПЦеркви у Львові, що було надруковане на сторінках «Свободи» за 26 серпня 1989 p., виглядало, що був зроблений правильний крок. Добре, що ініціятори народження УАПЦеркви у Львові звернулись за благословенням і протекторатом до Вселенського Патріярха Димитрія І. З хвилиною, коли львівські автокефальники запросили Владику Житомирської єпархії Іоана, до речі, який попав у особистий конфлікт з Патріярхом Піменом, «княжити» у Львові, настанова західньо-українських автокефалістів зразу змінилась. Взяли антикатолицьку настанову. Вже у першому документі під назвою «Звернення [архипастиря Української Автокефальної Апостольської Православної Церкви до всіх християнських синів і дочок українського народу]», що був надрукований на сторінках «Свободи» за 2 листопада 1989 р. В цьому Зверненні…» читаємо:
«І ось сьогодні, через триста три роки, український народ стоїть перед вибором, чи залишитися під керівництвом Російсько-Московської Православної Церкви, чи перейти під керівництво Римської, також не рідної нам Церкви, чи може нарешті усвідомити те, що пора вже самому стати господарем в своїм домі без вказівок і керівництва зі сторони, а направду вільними, направду самостійними».
Здавалось би, у наведеній цитаті немає нічого злого, але слова: «чи перейти під керівництво Римської, також не рідної нам Церкви…». Так звертатись до тих, що 43 роки карались за свою приналежність до Апостольської Столиці, дуже недоречно і нерозумно. Дозволю собі ставити твердження, що коли б справді не 43 роки існування УКЦеркви у підпіллі і не Рим, то мабуть УАПЦерква сьогодні не відроджувалась би. Світлої пам’яти Патріярхові Йосифові не одноразово його гнобителі пропонували відмовитись від приналежности до Риму, то його чекає навіть патріярша мітра. Тверде ні повертало Блаженнішого Митрополита Йосифа Сліпого знову на заслання. Можливо, для Владики Іоана Рим є нерідним, але для українців-католиків Рим є рідним і при допомозі Риму про Українську Католицьку Церкву знає увесь світ. На жаль, після цього «Звернення…» появилось друге «Звернення…», датоване: Львів, 29 грудня 1989 р. Не хочеться вірити, що це писали духовні люди на чолі з Владикою Іоаном. Документ заповнений брехливими фактами з московського арсеналу, які ми вже не раз і не вперше чули. Тому, щоб його не переповідати і не цитувати, нижче наводимо повністю «Звернення…»:
Звернення
Крайовій Раді Руху,
Депутатам Верховної Ради СРСР,
Кандидатам Верховної Ради УРСР
Представники громад Української Автокефальної Православної Церкви Львова та области, духовенство та віруючі звертаються до Крайової Ради Руху з проханням зформулювати своє ставлення до УАПЦ та ситуації в Галичині.
Наше звернення викликане дивною поведінкою католицьких провідників, які, діючи від імени і за дорученням Руху, вийшли поза рамки християнських засад і оперли свою діяльність на ненависті та зневазі до православних українців.
Агресія католиків, спочатку скерована проти Руської Православної Церкви, тепер відверто повернулась на УАПЦ, яка є беззахисною і покищо перебуває поза законом, як і УКЦ.
Щораз виразнішим стає те, що вся кампанія реставрації католицтва (яка часами опирається навіть на насильство) — це вираз групових інтересів людей, що здавна і відверто або скрито зорієнтовані на Польщу.
Звертає увагу дивний збіг в часі цієї кампанії з активізацією тих кіл у Польщі, які виступають за повернення Галичини під владу Польщі (там почало діяти Товариство з такою програмою).
Крім того, закрадається підозра, що цей процес служить інтересам третьої сторони (великодержавного шовінізму) і полягає в зменшенні впливу Галичини на східні області України при умові її розколу на православних і католиків.
Саме такий розкол формують ті «комісари» католицтва, які, видаючи бажане за дійсне, приступили до другого окатоличування Галичини.
Відродження України на основі духовного підпорядкування Ватиканові — це дивна еклектика, видумана і вперто нав’язувана, не мас ніякого історичного і морального обгрунтування, близька до зради української ідеї, яка завжди базувалась на волелюбності православного козацтва, на генії Шевченка, на синьо-жовтому прапорі і тризубі, які нічого спільного з католицтвом не мали і не мають.
Ідеалізація католицтва, побудована на особі митрополита Шептицького, смішна, бо Шептицький — не закономірність, а аномалія католицького світу…
Ватикан і католицтво ніколи не враховували інтересів України, її прагнення до незалежности. Саме Ватикан послав п’ять кардиналів на святкування 1000-ліття Хрещення Руси в Москві. Ватикан підтримує відбудову Малопольщі, яку затіяли львівські католицькі діячі.
Існування польських і пропольських кіл у Галичині є цілком натуральним явищем, натуральним і є їх бажання мати свої церкви (з латинським і грецьким обрядами). Але православні українці теж мають не останнє право на свою Церкву, на православну віру, яка є ідеологією української державности.
Католицькі «комісари» (так їх називаємо через асоціяцію, яку викликають їх особи і методи) перестали бачити різницю в державній Церкві (РПЦ) та незалежній українській православній Церкві. І в цьому — їх лице. Історичний шанс на відродження української держави використано на користь груповим інтересам, на встановлення католицької диктатури і дискримінації православних. Для цього підступно використано дух Шевченка і українську символіку, і авторитет дисидентів, і довір’я та бунтарство галичан.
Організація нападів на українські православні церкви, проголошення православних неукраїнцями, агентами КҐБ, а православних обрядів і церковних актів недійсними — такі дії, скеровані на озлоблення, на те, щоб викликати опір і поживитись кров’ю).
Цим людям не потрібні церкви: завоювавши одну, другу, вони ідуть далі, щоб сіяти ненависть і деморалізувати християн, прикриваючись Рухом та синьо-жовтими прапорами, одночасно дискредитуючи їх в очах світу.
Вважаємо, що продовження штучного процесу реставрації католицтва буде поглиблювати проблему Галичини і діяти на користь ворогів української державности.
Оголошення УАПЦ і УКЦ повинно відбутись на засадах добровільности без шельмування православних і шантажу, без фальсифікації фактів про прихильність католицтву.
Вирішальною для злагодження ситуації може бути лише гідна постава Руху та УГС, побудована на об’єктивізмі та справедливості, на відмежуванні від агресивних кіл католиків, які, сіючи ненависть, закладають її на майбутнє.
Боротьба за права людини та незалежність не повинна ідентифікуватись з боротьбою за панування католицтва.
Просимо, нарешті, висвітлити свою позицію щодо цього всього.
Від Епархіяльної Церковної Ради підписали:
Архиєпископ Іоан
голова прот. В. Ярема
члени прот. В. Політило, Б. Рожак, В. Івченко
Львів, 29 грудня 1989 р.
Вище друкований документ говорить сам за себе. Говорить про християнську культуру, християнські чесноти. В майже кожному реченні пробивається як не клевета, то інсинуація — образа співбрата. Читаючи цей документ, не трудно догадатись, до чого прямують його творці. Не тільки поділити, бо це вже сталось, але щоб цей поділ ще більше поглибити. Ці ж елементи поглиблення поділу потвердив містоблюститель Владика Іоан під час свого побуту у Бавнд-Бруку у своїй промові на бенкеті, уривок якої подаємо нижче за газетою «Українські Вісті» з 29 липня 1990 р.
«Велика ця доба — козацтво. Це козацтво, котре боронило нашу віру, боронило наш народ. А зараз, мої дорогі, є люди в нас, які співають:
Душу, тіло ми положим
За нашу свободу,
І покажем, що ми, браття,
Козацького роду. (Оплески)
А ми кажемо: «А як ви покажете, що ви, браття, козацького роду, коли козацької віри не признаєте? (Сміх, оплески, «Славно сказано, добре сказано!»)
Так, мої дорогі. Наразі в нас є це ділення. Це сумно, але правдиво. Є католики східнього обряду, наші українці, які всіма силами стараються відібрати церкви від конфесії московської і від нас. Говорять, що «ви повинні йти за Збруч». А я кажу: «Я вже був двадцять літ за Збручем, тепер ти піди» (Оплески).
Ми, мої дорогі, переживаєм зараз критичний момент. Нам церкви захвачують, окуповують. Приїжджають автобусами, мають всі знаряддя для інквізиції, розбивають двері, вирізають замки, викидають все, що православне, з церков. Ми дуже якось… в той час переживаємо дуже. Та я вважаю, що це якесь тимчасове явище. Я вірю, що наш український народ зрозуміє, хто ми, чиї ми діти, ким і за що в кайдани закуті. Я думаю, що ми пригадаємо те славне козацтво, за кого воно клало свої буйні голови і своє життя — за віру православну, за народ України.
І тому ми так славно провели той день в честь їх 500-ліття. Я вірю, що коли я приїду додому, ми знайдемо вихід з положення. Ми мусим так зробити, щоб і ми мали де молитися, і вони мали де молитися, католики, хоч і багато вже з них переходить до нашої Української Автокефальної Православної Церкви (Оплески).
Тому то трагедії з цього ми не робимо. Думаємо, що ми домовимося, вважаємо, що ми українці, одна мати нас родила, одне серце, одне тіло і одна кров. Пригадаємо Гонту, пригадаймо інших, які говорили: «Я тебе вродив, я тебе знищу». Це було тільки на тлі національному і релігійному. І тому то я вважаю, що наш народ прийде до тої свідомости, зрозуміє, що католицтво — це канонічна, правдива віра, ми не маємо нічого проти цієї віри, але католицтво — це не є надбання українського народу, а це є здобуток Польщі і Риму. (Оплески).
Це нам накладка була в час нашого поневолення, і ми зараз будемо реставрувати ту історію, доказувати цим людям, котрі ще раз заблудилися між двома деревами, що вони все таки заблуджені, що вони повинні зрозуміти, що віра православна — це фундамент нашої держави, це фундамент українського народу. Я думаю, я вважаю, я вірю, що наш народ це зрозуміє, але ми хочемо і вашої помочі, щоб ви писали про це, щоб це знав народ, громадськість світу, що Ватикан знову пускає ті щупальця на Україну, як це було ще в 1500-х роках, в кінці 1600-х і так далі. Що він знову хоче внести це закабалення, внести цю незгоду між українським народом і то бачимо — високі люди це роблять, бачимо, як внесено цей розлад тут, в Канаді, в Америці, бачимо, як вноситься там. Тому ми повинні бути дуже обережні, що ворог не дрімає, а ми повинні єднатися. І недаром сказав Шевченко:
Любітеся, брати мої,
Україну любіть,
І за неї, безталанну,
Господа моліть.
А в другому місці каже:
Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь:
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає…
А Церква українська — це є наша мати. Ми не можемо її забути. І ми просимо вас підняти голос перед всім світом, що православна віра повинна…».
Українці-католики ніколи не сподівались такої нехристиянської еквілібрістики від містоблюстителя Владики Іоана Боднарчука із села Івано-Пусте, Борщівського району, Тернопільської области. Владика згадує про козацтво і його оборону православ’я. Варто було б згадати, що унію приймали не галицькі, але київські владики, що з ними сталося? Чому православ’я на західніх землях України, боронене козацтвом сто років, після унії перейшло на католицтво? Владика Іоан, який тількищо став митрополитом Української Православної Автокефальної Церкви, бо ж її до 1989 р. на західніх українських землях не було, твердить: «Нам церкви захвачують, окуповують». Владико Іоане, коли, в який час і де ви мали там церкви, що Вам «захвачують»? Владико Іоане, хто ж Вам повірить у наявну клевету, де Ви говорите, що «… католицтво — це не с надбання українського народу, а це є здобуток Польщі і Риму». Українська Католицька Церква проіснувала вже майже 400 років, яка провела незрівняно велику релігійно-національну працю, хочете переконати, що це надбання Польщі і Риму. Якщо ж ідеться про Рим, то не тільки УКЦерква, але в загальному ввесь український нарід може багато завдячувати Римові. Твердити «… що Ватикан знову пускає ті щупальця на Україну…», бо, мовляв, Ватикан знову бажає внести незгоду і розбрат у нашому народі. Владико Іоане, вибачаюсь за мій вислів, але здається мені, що під оглядом розбрату, мабуть, Вас ніхто не перевищить. Найкращим доказом того с вищенадрукований документ «Звернення…» і уривок з Вашої промови. В цих документах бракує основного елементу — християнської культури. Ви за Вашими магічними «найсвятішими» прикметниками згубили основну суть Церкви — любов.
Для ілюстрації варто навести писання із сталінських часів. Ось як писалось у ті часи, цитуємо з книжки під назвою «Діяння собору Греко-католицької Церкви у Львові 8-10 березня 1946», видання Президії Собору, Львів, 1946, на сторінці 112 і 113 читаємо:
«Але треба сказати, що в західніх областях України нормальній, мирній праці стоять на перешкоді релігійні різниці між українським народом, які творять штучний бар’єр у лоні тої ж самої нації. Той факт, що мала частина українського народу залишається ще католицькою, не сприяє духовому возз’єднанню українців, тим паче, що ворожі елементи використовують це для своїх цілей. Було б безглуздим явищем, коли б повному духовому возз’єднанню українського народу стояв на перешкоді католицизм, насильно впроваджений ворогами з метою скорішого ополячення.
Історія України стверджує факт, що український народ за князя Володимира Великого прийняв у 988 р. християнство з Візантії, тобто, що віра наших предків була та сама православна, що й предків великоруського і білоруського народів. Від того часу ввесь український народ був одної віри, православної. Щойно від часу, коли частина українських земель у ХІV столітті дісталася під панування католицької Польщі, почалось переслідування українського народу на релігійному та національному тлі».
Ось ще одна цитата з іншої праці Володимира Добричева під назвою: «У тіні святого Юра», що з’явилась у видавництві «Каменяр», Львів 1970 р. Там на сторінках 77 і 78 читаємо:
«Історія уніятської Церкви — це історія духовного закабалення народніх мас, розправ з інакомислячими, історія гонінь передової науки і культури. Іменем бога уніятські богослови освячували поневолення трудящих, розпалювали в народі національну ворожнечу. З іменем бога на устах уніятські ієрархи та їх прихвостні — українські буржуазні націоналісти, пліч-о-пліч з військами чужоземних загарбників спалювали і руйнували міста та села України, а її землі зрошували народньою кров’ю.
Протягом трьох з половиною століть існування унії український народ не мирився зі своєю долею і ні на один день не припиняв боротьби. У годину визвольних повстань на допомогу йому приходили трудящі Росії, Білорусії, Польщі. Про боротьбу з чужинцями та уніятськими мракобісами в народі складалися думи. Безіменні кобзарі оспівували любов до батьківщини, в’їдливо висміювали Греко-католицьку Церкву, духівництво….
Щоб підірвати вплив передових революційно-демократичних письменників на маси, уніятські мракобіси та українські буржуазні націоналісти всіляко гудили їх та їх творчість. Особливо відзначилися в цьому святоюрський престол і його довгорічний глава митрополит Андрей Шептицький, відомий своїм релігійним фанатизмом і ненавистю до всього прогресивного. У проповідях з амвона, в пастирських посланнях, через церковні газети «Мета», «Нова зоря» тощо він насаджував ідеї клерикалізму, сіяв насіння ворожнечі між братніми народами».
Як бачимо з надрукованих уривків про підхід і трактування УКЦеркви, не є далекі від себе.
Наведені аргументи, стиль і спрямування походять з того ж самого центру. Чи це плян, чи тільки збіг обставин, не будемо твердити. Звичайно, це становище можна б підсилити ще цілою низкою подібних і гірших цитат, але це вистачає, щоб побачити деякі основні моменти, а саме, як мало в цьому християнського духа, християнської культури, а наголошується в першу чергу маловажні і другорядні прикмети. Сильно наголошується прикметники і проводиться до «всесвітнього», «всеукраїнського», але це не відповідає правді. Не тільки що не відповідає правді, але є болюче й образливе для тих, що себе не бажають до того «всеукраїнського» автокефалізму зачисляти. Тому краще до церковних проблем всіх конфесій підходити не з ненавистю, але любов’ю, бо Церква — це любов. Якщо до церковних питань будемо підходити з любов’ю, то на цьому ніхто не втратить, а Христове вчення і Христова Церква буде рости і перемагати сили злого духа.
Микола Галів
