Участь мирян у праці Церкви в Україні

Другий Ватиканський Собор пригадав і відновив перед нами первісний благодатний Божий плян для всього людства, яке вийшло сотворенням з Божих рук як одна сім’я Божих людських істот, в яких дух був злучений з матерією і нова істота на землі — Людина, своєю душею, була образом і подобою Божою. Гріх розбив цей величний плян зразу в началі й першим наслідком того гріха була ненависть-зависть між синами Адама, потім його нащадками, які ставали родами, племенами і народами. Божий плян рятунку-спасення людства полягає в тому, щоб привернути людину знова до себе і з усіх народів створити новий один Божий Люд. Привернення Божого образу і створення одної Божої Сім’ї («Котрі ж його прийняли, тим дало змогу дітьми Божими стати, тим, що вірують в ім’я його», Ів. 1,12) — то ціль спасення, яке має свою чудову історію і великі події, в яких діяв і говорив Бог, а останньо Він сам, ставши людиною, був в історії між нами. Велика ціль: зібрати нас усіх в один нарід, благословенний Богом. Ми — людство —поступали далі так, не добачаючи підступів диявола, щоб тією одністю не жити і її не хотіти. Христове діло — Церква, по століттях почала в історії ділитись під впливом різних наших марних розумових міркувань, політичних ситуацій, навіть психологічних і культурних. В гру увійшли людські почування самолюбства, ненависти і всяких інших нещасть, які навіть розсварили цю велику Божу Громаду і постали поділені між собою Церкви. Але Церква, яка берегла свою одність з первісною Церквою і Боже передання, по століттях почала внутрішньо ділитись юридично, канонічно, як ми казали, або — Церква ставала «інституційною», англіканська Церква створила новий термін — «естаблішмент» і, лишаючи на боці цей сумний опис болісного історичного процесу «поділів» у Церкві й Божому Люді, ми маємо по двох тисячах років замість одного Божого Люду, «роду вибраного, царського священства, народу святого» (1 Пет 2,9-10), цілий ряд поділеного, а то й розсвареного Людства-Церков, немов би Бог і Христос поділився…

Лишаючи на боці цей гіркий поділ Христового Містичного Тіла, чим занимаються екуменісти, зупинюсь на цьому поділі, який, власне, II Ватиканський Собор успішно виправив: різкий поділ на ієрархію, духовенство, монашество і мирянство, які стали в історії щось в роді як би Марксовими суспільними клясами і доходило в Церкві майже до «клясової боротьби», в якій мирянство було немов духовним пролетаріятом. Почав зникати образ Церкви як великої Сім’ї з усіх Народів, «які з вірою дивляться на Христа, як на творця спасення та на зачало одності й мира» («Світло Народів», ч. 9). В йору прийшла оновлена наука про Церкву ІІ-го Ватиканського Собору, яка (Церква) «шириться на всі країни, входить вона в історію людства, хоч рівночасно стоїть понад часом та кордонами народів («С.Н.», ч. 9), а Христос знищив усякі мури, які ми, за словами св. Павла, будували між собою (Еф 2, 14-15), і коли ми ці мури відбудовуємо, руйнуємо спасенне Христове діло для всього людства і його одности.

В тому Божому Люді, Сім’ї Народів, вільних-суверенних зі своїми духовними ідентичностями нема ні грека, ні скита, ні свобідного, ні раба, ні чоловіка, ні жінки, а всі ми е один в Христі, з одною ціллю і післанництвом, хоч з різними даруваннями і служіннями, в тому і служінням один одному. Нема в цій Сім’ї Народів-Церкви таких, що володіють і підданих, нема таких, що є тільки слугами, а інші, яким вони служать, за Христовим словом: «Я не прийшов, щоб мені служили, а послужити і дати життя своє як викуп за багатьох» (Мт 20,28). Христос приніс для своєї Сім’ї Народів-Церкви загальне служіння, включно до умивання ніг, як знак того служіння. Собор творить для цього великого служіння теж новий термін — співпраця, з усіма, для всіх…

Очевидно, в цьому поділі, що постав нашими людськими руками внутрі Церкви, бачиться палець історії, який привів до повороту-віднови справжньої еклезіології (науки про Церкву), яка не має відбігати від слів євангелії. Вона під впливом монархістичних часів середньовіччя, від Августинового образу Церкви як Божої Держави, йшла за знаками часів і Собор Ватиканський II перервав тільки її односторонній, юридично-інституційний (історично оправданий реакцією на «реформацію» Лютера) рух. Наші часи нової соціології, нових соціяльних і демократичних рухів помогли відновити в еклезіології термін «співпраця», «співробітники». Ми збагнули ці терміни, які св. Писання поставило вже на перших своїх сторінках при сотворенні наших прадідів, які стали співробітниками Божими в ділі сотворення, пораючи землю (Бу 1, 28-30). Бог дав на це своє благословення. Термін «співпраця» і «співробітники» у ділі сотворення стали улюбленими термінами у папи Івана-Павла II і поширеними на Новий Завіт, де ми люди стали співробітниками Христовими в ділі спасення, що Христос вчинив покликанням Апостолів і їхніх наслідників. Увесь Божий Люд в різний спосіб став співробітником у ділі спасення у великім післанництві Церкви. Коли миряни були довгі століття пасивними, робітниками, яких ніхто не взяв на працю, як у Христовій притчі, тепер покликано їх до співпраці і Собор каже: «Жодний член живого тіла не є цілковито пасивний» (Декрет про Мирян, ч. 2). На самому початку цього Декрету кажеться: «Без співпраці мирян Церква ледве могла б бути приявна і діяльна» (ДМ, ч. 1) і ще конкретніше: «Член, який не працює по своїй мірі на зріст тіла, слід сказати, не є корисним ні Церкві, ні собі самому» (ДМ, ч. 2). Можна б поставити це питання і з іншого боку: як думати про стан в Церкві, коли якійсь великій групі її членів не дається можливості працювати, щоб Церква була приявна і діяльна в житті, і це було доволі часто в історії Церкви. Справді, Собор виправив історією скривлені засади праці Церкви і праця тая називається апостолятом.

Миряни, згідно з Собором, виконують свій апостолят на площині духовній і дочасній (земській) (МД, ч. 5), у Церкві й у світі (ДМ, ч. 9) і їхня співпраця не мас бути тільки парафіяльна, але теж міжепархіяльна, національна і міжнародна (ДМ, ч. 15). їхній апостолят має бути організований (гуртовий) і одиниць (ДМ, ч. 15), потрібна їхня організована праця у їхніх мирянських товариствах, які вони мають можливість і право творити, ставати їхніми членами (ДМ, ч. 19) за вказівками, проводом чи контролею ієрархії. Папа Іван-Павло II, покликаючись на те місце Декрету, говорить про те право мирян творити свої мирянські організації для праці в Церкві й подає критерії, по чім такі організації-товариства буде пізнати, тобто, як папа каже, про їхню «еклезіяльну автентичність» («Вірні Миряни», ч. 25): «Передусім треба визнати свободу мирян в Церкві у ділі організованості. Така свобода є справжнє і властиве право, яке не походить зі свого рода «згоди» власті, але яке випливає з Хрещення, яке як таїнство кличе вірних брати активну участь у співпричастю і післанництві Церкви» (ВМ, ч. 29). Латинський Кодекс канонічного права теж каже про те право й говорить про свободу мирян творити мирянські товариства, наголошуючи при тому, що такі товариства не можуть присвоювати собі ім’я католицьких товариств без компетентних церковних властей (канон ч. 216). Наш східний Кодекс розрізняє два роди мирянських організацій: засновані компетентною церковною владою, або затверджених окремим декретом церковної власти (і таким є римське Товариство Св. Софія) і приватні об’єднання, «навіть, якщо церковна влада їх схвалює і рекомендує» (кан. Схід К. 753 2) і такими були б інші наші Товариства Св. Софії на поселеннях, які є підчинені цивільним властям С’Черіті Комішен»). Подібний канон як латинський є і в східнім Кодексі кан. 19: «жодне починання не може собі приписувати назви католицького, якщо не одержить згоди компетентної церковної влади». Східний Кодекс є більш категоричний; «Дотримуючись, зрештою, кан. 18, тільки компетентна церковна влада може засновувати об’єднання вірних, які ставлять собі мету проповідувати християнську науку від імени Церкви, або підтримувати прилюдний культ або мають якісь інші цілі, здійснення яких за своєю природою застережене цій же церковній владі». Приватні мирянські об’єднання, за східним Кодексом, не визнаються в Церкві, хіба що їх статути затверджуються компетентною владою, у решті вони керуються тільки партикулярним правом згідно з кан. 577, який знова каже, що до епархіяльного єпископа належить наглядати за всіма об’єднаннями, які діють на його території і, в разі потреби, повідомляти владу, яка об’єднання заснувала або затвердила, і до того ж, якщо діяльність об’єднання завдає великої шкоди церков­ній науці або дисципліні або є згіршенням для вірних, вжити тим часом відповідних заходів» (кан. 577). Можемо бачити з того правне церковне стано­вище наших Товариств Св. Софії. Воно, за виїмком римського, церковно-канонічно, дуже невиразне.

Собор кладе сильний наголос, щоб тая співпраця з мирянами у їхніх Товариствах була ведена під проводом ієрархії, єпископів (ДМ. ч. 23 і 24), що є самозрозуміле і є великим каменем предкновенія в нашій Церкві на поселеннях. У випадку труднощів Собор закликає до тривкого діялогу мирян з ієрархією чи духовенством, що теж у нас по Соборі стало неможливим. В нашій ситуації те питання організованости мирян і їх товариств не було офіційно ніколи порушуване у відношенні до Церкви і її Владик. Нічого не було на ніякім синоді дискутоване ані спрецизоване у відповідних постановах, що могло б входити до цього партикулярного права для майбутніх рішень і поколінь. Чи нарешті це рушимо для України? По Соборі славним став у всіх питаннях і контроверсіях діялог. Ми у мирянських справах і труднощах ніколи його не провадили-творили і це є сумно. А був для цих справ вибраний окремий Владика як референт… (В ім’я правди Синод не вибрав Владики для мирян, але Товариство Мирян попросило Владику бути його духовним опікуном. — Редакція).

Це стільки, щоб побачити слово Церкви в цім питанні, яким журимося. Питання мирян — то велика наука і благословенна богословія, яку, на жаль ми всі занедбали і створили собі дуже багато клопотів і труднощів, перед якими, виглядає, стоїмо німо… А йдеться про одну просту засаду західної чи східної Церкви: в Церкві без єпископа нічого не може діятись, але співпрацю все можна розумно для добра Церкви наладнати. Чому нам цього не зробити, коли другі народи це спокійно поладнали?

Прикладом такого є наша римська Софія: є вона мирянська організація, створена церковною владою, з довір’ям ставиться ця влада до діяльности того Товариства, хоч варто б не одну річ довести до досконалости. є можливість на діялог, співпрацю, а головно все побудоване на довір’ї!!! Так є з «чужинцями», а між нами чомусь, хоч і є можливо, але не починаємо того робити… Серед Божого Люду як у живому організмі потрібна співпраця і взаємна допомога. Це є богословський критерій для потреби мирянських організацій. Це і логічний, зрештою, висновок з того, що Церква є союзом любови, за словами св. Ігнатія на початку 11-го століття і, коли це стосувати, не повинно бути труднощів. Наші Збори* нічого не дадуть, коли ці прості речі не поставимо ясно, щоб наше Товариство не було якоюсь таємною організацією без благословення ієрархії і нашого патріярха, без старої засади — убі епіскопус ібі еклезія…

Мирянський апостолят згідно з Собором є дуже широкий. Цілі мирянських товариств і організацій є звичайно дуже звужені. В нашім випадку йдеться про цілі, про які всі церковні документи говорять дуже делікатно, майже промовчують і називають їх ще делікатніше: «рес темпоралєс» по латині і деколи «фінансові справи» або впрост — гроші чи маєтки, ми його перекладаємо зле галицьким словом «дочасні речі», краще було б «земські справи», хоч то дуже широко… (Дочасний то тимчасовий, щось, що сталося раніше як очікувалось, передча­снім…)

Коли думаємо про такі «земські» цілі Товариства для наших мирян в Україні, можна б вказати на церковні й суспільні ділянки такої праці, в яких миряни мають навіть нершенство і можуть краще таку працю виконати як ми духовні особи. Спробуймо вичислити: виховна ділянка, яка включала б організацію і будову шкіл, які, мабуть, доведеться нам в нашій державі організувати, якщо релігійне виховання в державних школах буде поза шкільними програмами; ділянка освіти, яка включала б організацію різних інститутів, філософії, соціології, соціяльної економії, клясичних мов, священного мистецтва, організацію курсів з різних галузей наук, конференцій чи наукових конгресів; катехиза і катехитичні курси, які є вже в руках мирян (бо священики себе диспензували), організація бібліотек окремих спеціяльностей, організація архівів і музеїв, які зберігали б ще те, що в нашім незнанні у великій кількості ще не пропало; організація видавництва і книгарень великого масштабу, включно до інтернаціональних вимірів і завдань; ініціятива для різних студій як християнська філософія, соціологія, психологія, екологія, біоетика; виховання молоді, молодечі католицькі організації, католицький пласт, літні табори, туризм; опіка над стариками геріятричні інститути, душпастирство в армії, харитативні інститути для сліпих, німих, монстрів. Уряд прийме дуже радо ініціятиву Церкви в тих питаннях і миряни вестимуть працю. Ієрархія, монашество, священики не мають на те сил ані людей, коли врахувати, що терен праці є великий, покликань не вистачає і все піде довший час на фронт проповіді, катехизи, організації парафій і душпастирської праці, яка не набрала ще динамізму і розмаху. Вишколені миряни будуть потрібні постійно. Ми цього на чужині не зробили, хоч бачили, які малочисельні кадри мали. Великої шкоди наробили нам недобрі відносини між мирянством і ієрархією, брак довір’я, давні пересуди про діяльність мирян в Церкві, постійні конфлікти на церковнім полі, релігійна неграмотність мирян (і в тому вина духовних осіб), змішування релігії з політикою, ривалізація з політичними партіями та інші соціяльно-національні немочі. По Соборі наша Церква на відтинку мирян не зробила нічого, остаючись з анемічними перестарілими братствами, які були тільки декораціями в церковних відправах без справжнього апостоляту. Мур поділу закріплювався між духовенством і мирянами і бував деколи майже «берлінським»…

Зразу по війні одиноким єпископом, який хотів на мирянському полі в нас на еміграції щось зробити був владика Іван Бучко, який почав свою дію нестратегічно, бо з ідеї відомої на Заході «Католицької Акції», якої вже сама назва відстрашувала багатьох в нашій зустрічі з православними братами на еміграції. Потім створив він серед непригожих обставин «Християнський Рух» з кращою програмою, намір був добрий, однак слабким у організації і конкретній праці. Не було нової візії, яка найшла б своє здійснення серед молодого покоління. Прийшла ця ідея за пізно, коли наше суспільне, культурне, громадське, політичне життя вже було зорганізоване і опановане різними впливами і людьми. II Ватиканський Собор не лишив наслідків в нашому житті на еміграції в Церкві. Блаженніший мав великі шанси питанню мирян надати нових ідей і сил по Соборі, але на те серед великого фронту, який він відкрив, він не мав часу, сил, людей і ясних ідей. Залишив це самим мирянам, які, на жаль, до питання не були приготовані. В додатку, поділ еміграції на поселеннях у формі островів по різних країнах з різним стилем життя робив це теж неможливим. Могло таким мирянським Товариством стати Товариство Св. Софії, але воно звузило свою діяльність тільки до фінансових справ і для забезпечення набутих посілостей та капіталу Товариства, не могло подбати при таких складних обставинах про організацію справжнього в нас мирянського руху, який міг би стати до співпраці і помочі ієрархії в Україні. Товариство Св. Софії було харитативним, еміграційним, вузько заплянованим Товариством і в додатку від свого народження у різкім конфлікті з ієрархією і тільки частиною нашого мирянства. Воля Церкви в Україні і наша незалежна держава застали нас і мирян неприготованими, поділеними і неорганізованими.

Щоб організувати будьяку діяльність на чужині і в Україні потрібні конечно фінансові засоби. Ціль мирянських організацій є теж дбати про фінансові засоби для Церкви і її апостоляту. Справа делікатна тим, що хто сьогодні має гроші, або джерело тих грошей, той має вплив і голос і може навіть диктувати. На жаль… В Церкві того не повинно бути. Церква по Соборі є Церквою бідних і для бідних. Наша Церква стала бідною, хоч колись мала чималі маєтки. В питаннях грошей це не є мудро, коли тим занимаються духовні особи. (Не диво, що колись в середньовіччі уважалось, що гроші — то винахід диявола і радо відступили увесь «бізнес» жидам, які до того надавались, бо були купецьким народом, а потім похопились і жидів за грошові справи переслідували…). Щоб там не було, питання «роблення грошей», банкові і біржеві трансакції, інвестиції, торгівля вартісними паперами, кредити і всякі здорові та законні маніпуляції грішми, банководство то діло мирян, не духовних. Бо гроші є теж хитка справа (чи як люди кажуть — «слизька»). Найчесніші і найсолідніші банки в світі банкротували, підприємства, що просперували, ниділи і йшли з торбами через різні економічні ситуації чи й чиїсь інтриги чи й злобу, яких так багато у фінансовому світі. А без грошей в сучасному світі нічого не зробиш. Так на жаль є. Христос почав своє велике діло як мандрівний вчитель без ніяких засобів, без ніяких рекомендацій за вийнятком свого великого післанництва об’явленого Його Отцем, на яке Він покликувався стало і на свої вчинки. Люди з милосердя і подиву до Його слів давали апостолам щось «на дорогу» і один з апостолів Юда був своєрідним «касієром» і «адміністратором» тих грошей. І крав з тієї каси, на що терпко звернув увагу євангелист Іван (Ів 12,6).

Миряни мають до грошевих, маєткових справ кваліфікації, вишкіл, досвід, адміністраційний сприт, інтуїцію. Духовні того не мають, їх того в семінаріях не вчать, хоч повинні б на те бодай звернути вагу майбутнім священикам, бо грошеві справи в парафії і в Церкві — то поважна проблема і чому від неї втікати і її перед молодими священиками скривати. То є одна з їхніх відповідальностей і то дуже неприємних. От для прикладу такий факт з України. Духовна особа в газеті «Христос наша сила» ч. 10 за жовтень 1996 пише: «на зборах духовних осіб говориться не про духовні справи, а тільки про гроші. Чи може ми вже такі служителі почали молитися на доляр, а не до Бога? Чи, може, в нас немає духовних проблем у Церкві, які треба вирішувати?» Ця увага якогось о. Володимира дуже нерозумно сформульована і прискіпливо. Хтось мусить фінансовими справами заниматись. Коли нема кому, тоді всякі збори священиків тим журяться, тоді самі духовні тими справами клопочуться, не все радо і вміло. То й доказ на потребу «когось», щоб тими справами занимався, щоб Христос не мусів казати до нас словами, які сказав до Лазарової сестри Марти. А й не легко ті справи імпровізувати, бо справа поважна і мусить бути побудована на соліднім довір’ю.

Тут і конфлікт: Церква чи ієрархія не хотять грошевих справ давати в руки своїх мирян. Не все з недовір’я. Я вже чув і таке: не треба, щоб миряни знали, скільки грошей має Церква, бо не будуть давати «на Церкву»… Чи можливе таке в добрій сім’ї, щоб батько скривав перед своєю жінкою, дітьми свої фінансові клопоти? На Заході так не водиться. Хоч би й у Америці! Грошові справи в Церкві ведуть досвідчені добрі миряни і клопотів нема. Духовні занимаються проповіддю Божого слова. То знак, що ми й тут стоїмо нижче від інших.

В Україні і на поселеннях не буде подостатком духовних осіб для так широкої праці як апостолят. Як розгорнути широку працю на стільки ділянок сьогоднішнього апостоляту і духовних потреб нашого народу? Як здобути для стільки справ потрібні фінанси? Наша державна економія не буде все в бідному стані, ми є багата держава, але нашій Церкві не буде легко постійно забезпечувати себе фінансово так, щоб ми могли розвинути харитативну діяльність наших банків, кооперацію, каси ощадності, різні фундації для фінансових потреб Церкви. Не думаймо ті справи класти виключно на плечі священиків і єпископів! Вчімось про те щось від Заходу, який має в тім великий досвід і не кажім, що нічого нам не треба вчитись від Заходу, бо то буде латинізм… Ми живемо досі з великих допомог Заходу і вчимось не одну річ від них і їхнього досвіду.

Якіж труднощі в цій участі мирян у матеріяльних справах («рес темпоралєс») в Церкві?

Традиційно у нас все показують пальцем на Братства в XVI і XVII століттях. В нашім столітті на проблему т. зв. «трасті» в Америці, хоч обі справи не мають нічого між собою спільного. Миряни бачать на сліпо одну тільки розв’язку: унезалежнитись у маєткових справах від ієрархії. Царгородський патріярх поступив хитро і нерозумно, даючи те унезалежнення Братств від єпископів. В західній чи в східній Церкві єпископ є пастирем усіх своїх вірних і всякі «екземпції» все були шкідливі для єпископа в його праці для добра Церкви. Таки всі з цим годяться. Забувається, що тії Братства наші, без цього свого ярлика цілковито не церковного, були дуже корисні для Церкви своєю харитативною працею, своїми друкарнями, школами, соціяльною опікою над потребуючими і зокрема над збереженням церковної і національної ідентичності і рідного обряду, які були справді сильно загрожені зі сторони поляків і латинського обряду. То була заслуга Братств. Треба і те бачити і старанно оцінити невідрадне наше становище тих часів, що й спричинило, що всі шукали різних способів рятунку Церкви і Народу, що й створило навіть ситуацію, що «Русь воювала з Руссю»…

В нас на еміграції з появою Блаженнішого Йосифа створилось те саме: парадоксальний конфлікт між Товариством Св. Софії і ієрархією і наше Товариство, яке стало спадкоємцем матеріяльних надбань Блаженнішого, увійшло з тим в свою історію і можна б це назвати: взаємне непорозуміння і взаємне нерозуміння ситуації і несподіваних завдань, які можна було розумно і спокійно полагодити. Стан остався без полагодження і досі, і він є перешкодою до створення Товариства в Україні для таких цілей, які бачив для Товариства Блаженніший Йосиф. Конфлікт почався від унезалеження Товариства в Римі і потім створених на поселеннях від наших єпископів, від відмови інтабулювати на них чи на Ватикан посілостей, які набув Блаженніший Йосиф, від будьякого навіть натяку, що це майно львівської Митрополії, яку очолював далі Блаженніший. Політична ситуація була в Европі і в Італії напружена. Усі побоювались приходу в Італії до влади комуністів, інфільтрації тим родом впливу СССР на італійську внутрішню політику і ін. Ішлось, щоб зберегти в можливий тоді спосіб все те від різних небезпек, яких було доволі і щоб всі тії надбання остались українськими. Так появилось мирянське Товариство Св. Софії в Римі. Не лише для самого легального забезпечення майна, але й до всякої можливої діяльности-апостоляту, який Товариство могло було розгорнути. Тії цілі передались потім і на інші Товариства, хоч з іншими легальними ускладненнями. Контроля духовна наших єпископів над апостолятом тих Товариств теоретично осталась, фінансова і матеріяльна неначе автономія осталась по стороні Товариств і контролю над нею мали чинники поставлені тими, що Товариства оснували, чи дали їм легальну основу до існування. Тут остався конфлікт і він поглиблювався, заникав, то знова появлявся і останньо виник гостро з бажанням Товариства мати своє місце у праці Церкви в Україні. Покликаючись на вимоги канонічного права, Блаженніший Мирослав Іван слушно вимагав, щоб Товариство підчинити його авторитетові як Глави Церкви і не потвердив можливости його реєстрації в нашім уряді в Києві. Проблема стала в повній своїй наготі на деннім світлі і показалось, що ми могли її розв’язати в минулому, не зробили цього і боїмось її розв’язувати зі шкодою для так важного питання співпраці мирян в нашій Церкві на фінансовому полі і на багатьох ділянках їхнього апостоляту. Нічого не зроблено, на жаль, щоб це умирити і дати цьому конфліктові врешті кінець і почати спокійну працю. Миряни хотіли бути самостійними у своїх мирянських організаціях, постали спірні проблеми без розв’язки, хоч не бракувало доброї волі до полагодження з обох сторін. Синоди в цій справі нічого не зробили і мирянське питання є найбільш занедбаною проблемою в нашій Церкві, подібно як і на екуменічному полі, в якому теж миряни могли б відіграти велику чи кращу ролю. Це питання повинні були розв’язувати наші Синоди і так воно було б увійшло до нашого партикулярного права. За п’ять років мирянського питання і Т-ва Св. Софії не порушено. Можна це зробити, опрацювавши його в нових обставинах тепер і очі всіх звернені на двох наших Владик номінованих і висвячених Блаженнішим Йосифом, а тепер потверджених папою, які повинні це питання з Владиками на Синоді мирно полагодити з користю для Церкви. Справа чекає, бо чекають на її полагодження маса проблем. В ситуації «холодної війни» Товариства і задумів Блаженнішого Йосифа, очевидно в інших обставинах, не можна лишити без розв’язки. Не можна також лишити Товариства Св. Софії безборонними і на їхніх островах наче б чужими для нашої Церкви і Народу, наче б вони для них не були створені, чи були непотрібні. Не можемо нащадкам лишити цього первородного гріха без спасення або довести до ліквідації майна Товариств на різні цілі. Справа вимагає конечного рішення. Чудо не станеться.

Треба, щоб воно в якійсь легальній формі існувало в Україні без жодної «ставропігії», як це є тепер на чужині, що створило для тих Товариств різні перешкоди для дії в Україні, за виїмком римського, яке хоч і під, неначе латинським правом і патронатом, немов поза кермою нашого єпископату, а діє на користь нашої Церкви в різний спосіб, фінансово включно. Треба діяльність, статути, цілі і структури в новій ситуації так створити, щоб новому поколінню членів забезпечити нормальну співпрацю з ієрархією, яка не може бути ані нашим ворогом, ані суперником, бо є ми одним в Церкві в Христі — грецьке «еіс» — один, «бо всі ви один у Христі Ісусі» (Гал 3.28; наш переклад, на жаль, каже «одно»!…).

В Україні треба нам, і мені видається, таке Товариство мати для мирянського апостоляту і для тих «рес темпоралєс». Духовні особи всього не подолають.

Наше римське Товариство має назву: «Ассочіяціоне Реліджіоза С. Софія пер і каттолічі Україні» і є воно для українців, які мешкають в Італії. Цілі дуже обмежені, джерела фінансів не визначені. Збірки не можуть бути без дозволу церковних властей. А працює воно для діяспори і України. Під опікою римського Вікаріяту досі ніхто з наших Владик її не атакував. Коли в Римі може те Товариство так існувати під опікою римського ієрарха, потверджене італійським урядом і забезпечене легально також Ватиканом, чому цього не може бути в Україні?

В США, Канаді, Англії і Бельгії (аж два Товариства, про яких діяльність в централі так мало знаємо) є підчинені місцевим державним властям і державним законам, теж не мають великих прав і обов’язків супроти України, є «автокефальні». Правильник усіма прийнятий мало стосується і мало його знають. Вимагає він тепер поправок, має бути відомий. Звіти майже не існують для Централі. Живемо між собою відчужені. Чому? Вони мають дбати про своїх братів у своїх країнах і помагати централі. Чи так воно є? Україна з них користей не багато має, бо деякі мають свої клопоти.

Все те у відношенні до України мусить бути для сучасности і майбутности унапрямлене, а головно, коли хочемо поважно вийти з ситуації, потрібно таке центральне Товариство мати не в Римі, а в Україні, яке координувало б працю інших Товариств на поселеннях і працювало б для України в співпраці з ієрархію без конфліктів і ворожнечі, зі Синодом чи патріярхом-главою. Чи доросли ми до цього? Чи лишимо так ситуацію-справу як існує вона досі, а по нашій смерти, хто буде тим журитись? Членство римського Товариства в більшості таке, що живе вже візією вічности, а не «рес темпоралєс». Все пам’ятаймо при тому, що наші Товариства є мирянськими Товариствами як і їхній зразок в Римі. Догадуватись треба б, що наша ієрархія таких Товариств собі не бажає і їх піддержувати не хоче. Це поважна трудність і її треба при помочі діялогу усунути під кутом: яке його відношення до ієрархів, яка їхня має бути над ним контроля. Якийсь нагляд і контроля повинні бути і цього лякатись не потрібно. Декрет бачить потребу співпраці, вичисляє поважні священні цілі такої співпраці. Як погодити «самостійність» існування Товариства Св. Софії зі співпрацею з церковними властями, яка обов’язує усіх вірних, увесь Божий Люд у всіх Церквах? На пункті правд віри, догм, коли ідеться про пасторальну працю, не повинно бути недовір’я, що миряни можуть попасти в єресі (хоч духовні особи були все авторами всяких єресей), бо вони свідомі своєї некомпетентности щось вчити в Церкві без окремого дозволу на те єпископів, (не дозволяється їм проповідувати, згідно зі словами енцикліки Івана-Павла «Передача Катехизи» ч. 48); на пункті фінансовім мирян можна посуджувати у можливості крадежі, але таке посуджування можливе є про усіх (навіть про одного з апостолів). Питання практично не рішено і його супроводить цілий ряд історично і практично стосованих засад, які залежать від обставин, найчастіше політичних (держава касує церковні добра!), або такі розв’язки фінансових проблем Церкви як у сучасній Німеччині, чи Італії (можливе воно і в нас колись?).

Потрібні були б вишколені священики і єпископи для фінансових справ, економічних. Звучить дивно? Але чи то завдання посвячених осіб, чи варто їм на те тратити час? Подібно такими є особи в дипломатичній службі, які мають окремий вишкіл і науку, але на Соборі Отці дивувались, чи потрібно до цього для них єпископських свячень, чи теж не могли б цього робити миряни? Питання залишено. В первісній Церкві для таких практичних справ поставлено дияконів, щоб апостоли мали вільні руки для проповіді Божого слова. Але над усе потрібний діялог між нашими мирянами і нашою ієрархією в справі того великого історичного недовір’я». Питання мирян повинно бути розглянене на Синоді в дусі Вселенського Собору, на основі нашого партикулярного права і потреб апостоляту. То дві конкретні бази. Наосліп не можемо далі йти, ані тоді нам жити як Божий Люд серед конфліктів між собою. Праця стає неможливою.

А покищо в Україні були б потрібні мирянські Товариства для різних цілей, між ними і Товариство Св. Софії при благословенні і контролі чи і проводом ієрархії — для всякого апостоляту, для фінансових справ і інших, які вичислено вище. Досі це останнє питання принесло за останніх п’ять років тільки плітки, всякі підозріння і взаємооскаржування серед нас духовних осіб, в яких руках були фінанси Церкви виключно. Миряни виявляють своє недовір’я тим, що не дають своїх грошевих пожертв. Держава студіює проблему і готує законодавство, і в тій праці наші Церкви ледве чи беруть участь (про нас, для нас і без нас!), а могло б це відбуватись при помочі добрих наших мирян у різних комісіях нашого Парляменту. Відкладати питання не можна в безконечність, бо тим від питання не втечемо. Маючи Товариство мирян для фінансових справ, яке і має на поселеннях поважне майно, засноване воно нашим Первоієрархом і Патріярхом в поважних цілях, треба його достосувати до нових вимог і потреб нашої Церкви і Народу і продовжувати його працю не під легальною опікою чужинців, а рідного церковного і національного права, зі своєю ієрархією, чільними мирянами, нашими засобами для розвитку нашої Церкви і її допомоги у відбудові нашої Держави. Подумаймо, рішім, запропонуймо Синодові єпископів, який напевно поставиться до питання без контроверсій, випрацюймо добру і корисну програму такого Товариства і інших мирянських Товариств, бодай тому, щоб продовжувати діло, яке проіснувало вже 25 років і дало добрі овочі, щоб серед стільки клопотів і труднощів. Воно належить вже до історії і недостойно було б з тієї історії його нашими руками викреслити.

Доповідь була виголошена на Загальних Зборах римського Товариства Св. Софія і Зборах усіх Товариств Св. Софія наших поселень: Америка, Канада, Англія, Бельгія (2 Товариства).