Інтерв’ю з отцем Максимом Кролевським
У січневому інтерв’ю для «Патріярхату» (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/vchytysia-liubovi-vazhko/) митрополит Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір високо оцінив діяльність греко-католицьких священників Полтави – батька Юрія та сина Максима Кролевських. На жаль, того ж місяця полтавську греко-католицьку громаду спіткало лихо: в ніч із 13 на 14 січня в її єдиному храмі спалахнула пожежа. Будівля стала непридатною для богослужінь, частину церковного майна було втрачено. «Патріярхат» узяв інтерв’ю в отця Максима Кролевського, щоб розпитати про наслідки цієї пожежі. Крім того, священник розповів про УГКЦ на Полтавщині та про своє капеланське служіння.
– Отче, коротко розкажіть про історію парафії Святої Трійці УГКЦ в Полтаві.
– У 1998 році в селищі Білики Кобеляцького району була заснована перша парафія нашої Церкви в Полтавській області. В Полтаві тоді проживало чимало греко-католиків, але переважна більшість із них вже досить міцно вкоренилася на православних і римо-католицьких парафіях, де вони доклали багато своєї праці. Ці парафії стали для них рідними. Тому пошуки вірних УГКЦ, які ще не знайшли свою Церкву в Полтаві, були тривалими й непростими. Все ж таки у 2003 році парафія була зареєстрована. Ми мали 10 осіб, необхідних для державної реєстрації, але… це були 10 осіб, необхідних для державної реєстрації і тільки. На літургії були присутні фізично четверо-п’ятеро людей. Три роки отець Юрій доїздив до них із Біликів і лише в 2006-му остаточно переїхав до Полтави. Весь цей час ми служили в храмі римо-католиків. Людей у нас трішки додалося, але небагато. Ми тричі намагалися просити земельну ділянку в міської влади, бо закон гарантував нам це. Але марно: нам не просто відмовляли, нас проводили через кола погоджень, отримання дозволів, виготовлення проєктів тощо. Ми витрачали на все це свій час, кошти, здоров’я, а потім чергова надія на отримання землі вмирала у кабінетах міськради.
Два роки ми молилися в маленькій кімнатці, що належала родині парафіян, відтак п’ять років у приміщенні, яке орендували в міської влади і в яке вклали багато ресурсів. Лише в 2012 році Блаженніший Святослав знайшов нам жертводавця, і ми змогли придбати земельну ділянку на околиці міста. Вже через пів року на ній постала каплиця.
Незважаючи на труднощі, парафія зростала і розвивалася, може, не так кількісно, як якісно. Знаковим було те, що люди додавалися цілими родинами, разом із дітьми, тому праця з дітьми стала важливим елементом. Це і катехизація в недільній школі, і дитячі та молодіжні літні табори, і садочок вихідного дня для найменших. Також багато років волонтери парафії працювали в реабілітаційному центрі для дітей із порушеннями центральної нервової системи. Були відкриті дві відомчі каплиці в межах міста (лікарняна і поліцейська), котрими опікується наша парафія.
Коли кількісно парафія трохи зросла, ми задумалися над тим, щоб об’єднати людей навколо якихось конкретних справ. Так з’явилися чоловіча братерська спільнота «Лицарі Колумба», жіноча «Ліга греко-католицьких жінок», молодіжна «Українська Молодь – Христові», а також «Матері в молитві». Чоловіки займалися благодійними справами, жіноча спільнота влаштовувала благодійні ярмарки, плела шкарпетки, шила білизну для військових тощо.
Парафіяни заснували благодійний фонд «Всесвіт», керівником котрого є парох отець Юрій. Із 2014 року силами фонду надавалася й надається гуманітарна допомога лікарням і госпіталям, а також жителям прифронтових територій.
– Січнева пожежа знищила церковні меблі, частину майна та ікон. Де проводять богослужіння тепер? Чи вдалося вам щось відновити, як, наприклад, вишитий іконостас, про який ви згадували в інтерв’ю Суспільному?
– На жаль, пожежа знищила майже все. Неушкодженими залишилися Святі Тайни, вишита Плащаниця і кілька ікон. Переважна більшість ікон із вишитого іконостаса пошкоджені, вони не згоріли, але втратили природні кольори. Плануємо його відновити для майбутнього нижнього храму, позаяк ці ікони вишиті руками вже покійної тепер парафіянки Катерини Якименко, активної учасниці підпільної Церкви.
– А як пережили парафіяни пожежу в храмі? Наскільки важким випробуванням вона стала для вашої громади?
– Пожежа сталася пізно ввечері. Отець Юрій після восьмої години зачинив храм і поїхав до себе. То якраз перед неділею було, в суботу.
До цього храму ми справді доклали дуже багато зусиль, щоб його гарно оформити, всі богослужбові речі – чаші, ризи та вже згаданий вишитий іконостас… Не дуже солодко було. Я думав, де далі збирати людей. Це ж зима, просто неба не будеш звершувати богослужінь.
Напевно, найбільшим ударом це стало для дружини отця Юрія пані Валентини. Вона справді на парафії як другий сотрудник. Намагається і всі свята організовувати, і дітей, і катехизацію провадити. Але нічого, ми потім усвідомили, що, по-перше, все в Божих руках, а по-друге, можливо, це для нас буде додатковим імпульсом. Ми й так мали будувати новий храм. Однак планували його звести без підвального приміщення. Зараз уже плануємо з підвальним приміщенням, щоб можна було якнайскоріше зайти всередину, а потім зводити стіни основного храму.
Із часом ми зрозуміли: в цьому, що сталося, так само є якесь Боже провидіння. Скажу так, що основним фундаментальним чинником для мене є не стіни і навіть не сам храм. Головними є звичайні люди, які до тебе приходять. Ми можемо втратити якусь будівлю, можемо втратити якісь стіни, але, не допусти Господи, щоб ми втрачали людей, бо це найбільша цінність, яку ми маємо! Знаєте, ті люди збиралися і приходили до храму протягом 20-ти років. Тому вони для нас є великим джерелом натхнення, джерелом любові та джерелом такої перспективи, що перед нами є дуже багато справ, які ми повинні зреалізувати якнайкраще. Принаймні тут, у Полтаві, де перебуваємо.
Серед наших парафіян, напевно, вже поза 20 родин військовослужбовців різних родів військ. Є навіть так, що і тато, і мама в армії, а дітей виховують бабусі. На початку повномасштабної агресії багато наших чоловіків перевезли своїх дружин і дітей чи то в Галичину, чи за кордон. Однак майже всі вони вже повернулися. Можливо, ще одна-дві-три родини живуть у Галичині чи за кордоном. Але вони так само планують повертатися до Полтави, бо насправді дуже й дуже сумують за рідною місцевістю.
– Чи отримала ваша парафія допомогу від когось у будові нового храму?
– Завдяки допомозі небайдужих людей – священників і монахинь, наших парафіян вже вдалося надбати богослужбові ризи, церковні меблі, ікони тощо, а також гроші для початку будівництва нового храму. Зараз богослужіння звершують у будинку священника, де перший поверх повністю слугує для потреб парафії: катехизації, проведення таборів, трапез і надання допомоги людям у потребі.
– Попри всі негаразди, ваша парафія не опускає рук. Навіть після пожежі ви не перестаєте волонтерити, передавати автівки на фронт. Розкажіть, будь ласка, про волонтерський рух усередині вашої громади.
– Ми почали активно волонтерити на межі 2012–2013 років. Але перед нашою парафією у 2014-му постали воєнні виклики. Якщо хтось пригадує часи десятилітньої давності, наш військовий, який ішов на фронтові будні, навіть не мав чим день прохарчуватися. Не мовилося про засоби захисту, як-от шолом чи бронежилет, а про звичайну військову форму чи взуття для того, щоб ефективно виконувати бойові завдання на сході.
Звичайно, наші парафіяни, зокрема чоловіки, почали активно – хто скільки може – долучатися до фронтової реальності, в яку потрапила наша країна. Дійсно, насамперед ми намагалися забезпечити людей із числа наших полтавських парафіян, які взяли до рук зброю та пішли воювати. Але так само в кожного були якісь знайомі поза громадою. Друзі нашої парафії постійно надсилали прохання допомогти в подоланні викликів, які поставали перед справою захисту нашої країни. У 2015 році ми офіційно заснували осередок ордену «Лицарі Колумба». До нього одразу ввійшло 30 чоловіків. Відтак ми ефективніше, вже як організація, могли виконувати завдання, які накреслювали.
Перед початком великої війни волонтерства як такого вже не було. Адже якщо мовилося про якісь кошти, то було дуже й дуже важко щось назбирати. Та ми змогли придбати один пікап, один позашляховик і два дрони Mavic 2 Zoom, які тоді були найефективнішими. Я в той час був капеланом у десантно-штурмових військах. У Полтаві стояла наша оперативно-тактична група. Хлопці з розвідки завдяки засобам, які ми придбали, змогли боронити місто Суми. Хлопці, які тоді залишилися живі, приїжджали до нашої парафії та розказували, що якби не ті автомобілі й два дрони, вони не змогли б протистояти ворогу, який просто йшов ордою. Один позашляховик був тонований, і перші кілька днів широкомасштабної агресії вони їздили у військовій формі попри колони російських військ і надавали нашим військам інформацію, звідки вони заходять. Десь навіть було перехоплення російських військ, що не були в змозі зрозуміти, де перебувають, не усвідомлювали, що до Сум не долізуть, бо всюди отримували адекватну відповідь. Вже потім, за кілька днів, російські військові зрозуміли, що на тій машині пересуваються українські військові, і почали за нашими полювати, обстрілювати їх. Але кілька днів повномасштабної агресії наші справді змогли ефективно протистояти навалі російських окупаційних військ. Тому ми направду щиро раді, що завдяки засобам, на які збирали по копійці, ми змогли також спричинитися до того, що Суми боронилися, що росіяни не змогли до Полтави зайти.
Звісно, після 24 лютого ми, українці, включилися в боротьбу, з хати кожен віддавав усе, що мав, бо бачив, яка ситуація, як окупують нашу Україну. Тому й полегшилася закупівля автівок чи тих же дронів, інших потрібних засобів, зокрема для розвідників, глушників, тепловізорів, якоїсь оптики для ефективної роботи наших армійців. Але вже треба було думати про логістику. Треба було думати, як закуповувати автівки, як їх найскоріше перевозити, бо чоловіків перестали випускати за кордон. Дуже часто ми просили жінок, які можуть переходити кордон, щоб вони перевозили ці автівки в Україну. Відтак ми перебирали машини, робили мінімальний технічний ремонт і віддавали туди, де вони були необхідні. Не скажу, що транспорт на вагу золота, але без доброї автівки воювати ефективно неможливо.
– Розкажіть, будь ласка, про свій досвід роботи капеланом.
– До червня 2014 року я був священнослужителем у Донецьку. Далі треба було виїжджати з міста. Одна особа, яка належала до СБУ і добре до мене ставилася, сказала, що я та ще кілька священників є в чорних розстрільних списках. Не знаю чому, можливо, через те, що ми ходили з тими священниками на Євромайдан у Донецьку. Ми там нічого такого не робили, але починали Майдан із молитви та закінчували молитвою.
Покинувши місто, я звернувся в Департамент військового капеланства, бо усвідомлював, що в такий непростий час маю щось для своєї країни зробити. Якби я не був священником, то долучився б до якихось добровольчих з’єднань. Взяв би до рук зброю і пішов воювати. А оскільки права брати до рук зброї я не мав, то думав, що найбільше міг би допомогти як капелан. Моя капеланська робота цього десятилітнього періоду тривала по-різному. Я був не тільки священнослужителем, часом доводилося бути кухарем, водієм, евакуювати поранених із поля бою. Часом був медиком настільки, наскільки міг. Мусив виконувати будь-які завдання для того, щоби допомогти хлопцям і врятувати людські життя.
Не раз мене хтось запитував: «Скільки військовослужбовців приходить до вас на Святу літургію?» На що я відповідав: «По-різному буває. Якщо ми в Полтаві, то може бути більше, а якщо на позиціях, то не знаю, бо хлопці розкидані. Коли прийшов Ісус Христос у цей світ, Він же ж одразу не служив літургію. Він ходив, спілкувався. Наскільки він міг спричинитися до того, щоби справді дати відповіді на життєво важливі питання, які стояли перед людьми, щоб вони відчули мету і зміст свого життя».
Я намагався робити щось подібне. Звичайно, за цей час когось охрестив, багатьох висповідав. Можливо, когось привів до Бога. Але моє основне завдання полягало в тому, щоб та армійська спільнота, якою я опікувався, справді була родиною, такою, знаєте, сім’єю. Це й згладжування якихось конфліктів, які існують у різних структурах, у різних спільнотах. Це й намагання зробити так, щоб люди могли одне на одного подивитися з християнською любов’ю, вміти зрозуміти одне одного. Від того дуже багато залежить. Якщо якийсь підрозділ справді співпереживає, де хлопці з любов’ю ставляться один до одного, підставляють плече, то такий підрозділ може ефективніше виконувати завдання, які перед ним ставить військове керівництво. Якщо ж там розруха, конфлікти, то, звичайно, люди не зовсім ефективні. В їхніх головах рояться абсолютно інші думки, які заважають виконувати роботу. Власне кажучи, берегти своє життя.
Тому я намагався завжди бути таким собі… сірим кардиналом, людиною, яка справді може допомогти з армійської спільноти зробити бойовий колектив. Бойову спільноту, яка буде побудована на взаємодопомозі, увазі та любові, на християнських цінностях. Наскільки міг, настільки мені це вдавалося. Можливо, не все виходило. Скажу, що дуже багато і сам навчився від військових: стійкості, бадьорості, незламності. Адже я проста людина зі страхами, фобіями і багатьма іншими речами, які заважають орієнтуватися в різних ділянках життя.
Коли ти на парафії, це зовсім інше середовище для священника. Чому? Тому що тут, у принципі, гуртуються люди однієї віри, духовної ментальності, ті, яких, може, виховували на християнських цінностях змалечку. А коли заходиш в армійське середовище, то там дуже часто є люди різних ідеологій, різних віросповідань, різних політичних поглядів. Є й атеїсти, є ті, що розмовляють російською, не лише українською. І ти всіх цих людей маєш зібрати докупи, щоб вони стали справжньою армійською родиною. Це досить непросте завдання.
Мені здається, що покликання до священства – це щось унікальне. Не кожен може бути священником. Бути військовим капеланом – покликання у квадраті. Часом треба пройти через смирення, починаючи від військового керівництва, яке не до кінця розуміє, що ти тут робиш, можливо, навіть думає, що я йому заважаю, оскільки виконую якусь «свою» роботу. Так, робота капелана для багатьох є непомітною. Її, знаєте, можна порівняти з працею хатньої господині: весь час нібито прибирає, варить їсти, а потім знову все з’їдене й порозкидане. Не видно, що жінка цілий день працювала. Так само й тут.
Як капелан ти працюєш із людьми, змінюєш їхню свідомість. Даєш їм певні дороговкази, які справді можуть послужити в житті, навіть у виконанні бойового завдання. Мені не доводилося вступати в конфлікт із військовим керівництвом. Пригадую, як один командир частини сказав: «Ще трішки, і вони вам на голову вилізуть». А насправді я просив про нормальні речі: про внутрішню ротацію з роти, щоби по двоє, по троє чоловіків їхали додому. Одні повертаються – другі їдуть. Бо я бачу, як утома деморалізує, починає внутрішньо зжирати хлопців, від чого ті починають вигоряти. Тож такі речі треба робити, без того ніяк.
Знаєте, так, як бійці відкриваються капелану, здається, не відкриваються ні військовослужбовцям із морально-психологічного забезпечення, ні психологу. Є речі, про які вони до кінця не розповідають навіть своїм жінкам, бо хочуть, щоб ті менше переживали. Ось вони мені це все й виговорюють. Звісно, капелан має їх потішити, обняти, вселити того християнського життєвого оптимізму, щоб рухатися далі.
– Кілька місяців тому «Патріярхат» узяв інтерв’ю в Полтавського митрополита ПЦУ Федора. Він тепло відгукувався про вас і вашого батька – отця Юрія Кролевського. Якими є відносини між УГКЦ та ПЦУ в Полтаві зараз?
– Із владикою Полтавським Федором ми недавно мали спілкування. Знаєте, я побажав би, щоб таких єпископів було більше. Владику Федора я вважаю одним із найкращих, найактивніших православних єпископів в Україні. Справді, наші відносини дуже теплі. Навіть більше, ми з 2014 року маємо спільну державну каплицю, де почергово звершуємо богослужіння. Пригадую, як у нас згорів храм, то він зателефонував до отця Юрія і захотів йому подарувати богослужбові ризи. Отець Юрій почав відмовлятися, але владика все одно прислав свого помічника. Подарував ручний хрест гарної роботи та новесенькі богослужбові ризи. Дай Боже, щоби такі добрі, приятельські стосунки були всюди, у всіх областях між греко-католиками та православними! Це великий приклад для наслідування.
Розмовляв Данило Стаценко
