Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття перша/

Не віднині наша суспільність затривожена сучасним і майбутнім Української Католицької Церкви, зокрема тієї її частини, яка сьогодні оформлена поза Україною та тільки єдина діє вільно зі своєю повною ієрархією. Внутрішні процеси у нашій Церкві на протязі останніх трьох-чотирьох років, як і її сьогоднішня позиція в лоні Вселенської Католицької Церкви матимуть далекосягле історичне значення. Вони на десятки, якщо не на сотки років можуть перерішити долю нашої Церкви, а особливо її частини в діяспорі. Здається, не всі усвідомлюють собі переломовости цих подій. В них, якоюсь мірою рішається і наша національна проблема, принаймні тієї частини українства, яка знайшлася поза материком.

Проблема ієрархічної єдности і автономности УКЦеркви

Другий Ватиканський Собор розв’язав або намітив розв’язку низки наболілих справ у Вселенській Церкві, які вже давно чекали свого розв’язання. Однією з них є децентралізація центрального церковного управління та визнання національного характеру за церквами окремих народів-держав. У висліді, зросла роля національних єпископських конференцій, Літургія і мова були відлатинщені, а центральне керівництво Церкви почало поволі інтернаціоналізуватися.

Із цього розвитку і наша Церква могла скористати – максимально або хоч частково. Але може й програти. Ключі до такої чи іншої розвозки наших проблем знаходяться насамперед в руках нашої ієрархії, священства, а то й світських. Із трьох згаданих можливостей, усі знаки кажуть, що на теперішній стадії розвитку наших справ ми програємо, і то фатально. Але про це згодом.

Загальний напрям до централізації давав нам змогу реставрувати свою колишню церковну самоуправу, втрачену так з вини нашої ієрархії, яка не боронила як слід своєї автономії, як також через запопадливість Ватиканської адміністрації прибирати все під свою контролю. Ми мали змогу звільнитися від всесильної опіки й контролі до деталів у всіх справах з боку людей в Східній Конґреґації, які не грішили знанням наших справ, і незавжди мали наші потреби на оці. На протязі півстоліття установа, яка керувала долею нашої п’ятимільйонної Церкви, не мала у своєму складі замітних українських працівників.

Ми мали шансу осягнути для нашої конференції єпископів статусу Синоду Владик за східнім правом. Ми мали добру нагоду закріпити за досі ще лише загально окреслюваною формою Української Католицької Церкви – канонічно оформлене становище Помісної /національної/ Української Католицької Церкви. І, врешті, не було виключено, що ця будівля могла бути завершена патріяршою структурою в дусі східніх традицій та задушевних прагнень великих синів нашого народу і Церкви.

Так бачили і визначили наші завдання також відповідальні і чільні ієрархи нашої Церкви поза Україною, а насамперед Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий, який водночас є найвищим авторитетом УКЦерки в Україні. Піднесена ним ідея патріярхату та поступова реалізація потрійного пляну: Синод – Помісна Церква – Патріярхат, викликали велике піднесення й загріли усіх українців надією в ріст і майбутнє нашої Церкви.

Проте, тимчасові підсумки цих зусиль і прагнень є неґативні.

Саме існування Конференції Українських Католицьких Єпископів, яка оформилася ще кінцем 1950-тих років, а пізніше назвала себе Синодом Єпископів, сьогодні стоїть під знаком запитання. Очікувана сесія Синоду цієї осени не відбулася. Верховний Архиєпископ як голова Синоду бажав скликати таку сесію ще напередодні Синоду Єпископів Вселенської Церкви, про що свідчить ряд повідомлень і коментарів Українського Пресового Бюра в Римі. Ось що пишуть «Вісті з Риму» /число 2, рік 5-тий/:

«Тому належна підготовка до Синоду в цій першій половині 1967 р. є життєвою проблемою Української Церкви в цілості та кожної її єпархії чи екзархату зокрема. Синод бажає почути збірні думки широких єпископських угрупувань, а не так поодиноких владик, хай і найвизначніших. То ж завданням Синоду українського єпископату є виготовити спільно цю збірну думку, що справді відображувала б життя і потреби всієї української церковної спільноти. Коли б не вдалося з якихсь дрібних причин витворити цієї збірної думки, то поодинокі голоси будуть за слабі на цім великім зборі, їх заглушать проблеми інших спільнот і ми проґавимо останню нагоду виступати цілістю, одною спільною церковною громадою».

Однак частина наших єпископів не бажає собі дії такого Синоду, речника нашої єдности. Вперто кружляють вістки, які вже частково дісталися і на сторінки преси, що кількох висиліянських владик внесли петицію до Східньої Конґреґації проти скликання сесії нашого Синоду. Поки ці вістки не будуть авторитетно спростовані, ми не маємо права їм не довіряти.

Ідея Помісної Української Католицької Церкви, яка була зафіксована у двох пастирських посланнях всього єпископату, зазнає поважного удару. Її підривають ще доки ця ідея встигла набути права громадянства між своїми і чужими таки ті, які підписували спільні пастирські листи. В Америці Митрополит А. Сенишин, при мовчанці або й згоді двох інших владик та при повній пасивності священства й індиферентності громадського проводу, лянсує ідею Американської Католицької Церкви візантійського обряду. З такого титулу офіційна преса наших єпархій реклямує участь Митр. Сенишина в загальному Синоді Єпископів /дивись «Шлях», «Нова зоря», «Америка»/.

Філядельфійський митрополит довго не давав свого підпису під спільні послання всього єпископату. Щойно коли виявилося, що ці послання і так появляться, архиєпископська канцелярія дзвонила до редакцій, щоби додати підпис Митр. Сенишина. Є ще ряд інших доказів, як наші деякі єпископи ідуть на відірвання окремих українських католицьких єпархій від матірнього пня. В той же час вони запопадливо зв’язують себе з римо-католицькою ієрархією в Америці. Треба припускати, що чинять вони це у повній свідомості наявних шовіністичних тенденцій своїх «старших братів» супроти етнічних самобутностей та обрядових різниць інших католицьких народів Америки .

Ідею Помісної Української Католицької Церкви послабив і Ватикан, який призначенням трьох учасників Синоду всієї Церкви від відорваних українських митрополій поставив під знак питання помісний характер нашої Церкви і її Синоду. Це тільки заохочує до дальших дій наших власних удільних князів. Дехто починає захоплюватися цим «досягненням» /три українці на Синоді!/. На ділі, це наша поразка. Українські Митрополити не становили єдиного голосу єдиної Української Католицької Церкви, так як німецькі, французькі чи американські. Вони тільки були речниками своїх митрополій /титулярні учасники/.

Якщо мова про патріярхат, то його на довго погребано в Куріяльних архівах, насамперед, таки нашими власними руками. З людського погляду зрозуміло, що римська адміністрація, головно із Східньої Конґреґації – як кожен бюрократичний апарат – бажає зберегти владу над найбільшою церквою східнього обряду. Незрозумілим є тільки те, що їм допомагають і наші ревнителі, яким завжди було краще під чужою, аніж під рідною владою.

Ще можна б зрозуміти мотиви вищої церковної політики /наприклад, опір православних патріярхів до креування нового українського католицького патріярхату/, якщо ті чинники, які підносять ці арґументи, виявили би до нас більше прихильности інакше. Чому Східня Конґреґація, а останньо і Секретаріят христіянської єдности противляться дійсній, а не титулярній Верховній архиєпископії?! Визнання повних прав і влади за Верховним Архиєпископом над усіми українцями католиками може статись кожночасно і без великих церковно-дипломатичних комплікацій із східнми патріярхами. Видно, що Ватиканська адміністрація не бажає собі цього, а може й жаліє за вчиненим кроком /підтвердження становища Верховного Архиєпископа за Львівським архиєпископом/. Не бажають собі цього і щедрі централізатори з-за океану, впливи яких сьогодні сягають до кожної ватиканської канцелярії.

Замість єдиної Української Католицької Церкви – екзотичні додатки з «амброзійським обрядом» до місцевих церков

Американський римо-католицький єпископат виразно став на шлях власної автономізації у стосунку до Ватикану, а одночасно централізації в стосунку до тих відмінностей, які збереглися на території Америки. Одним з тих «анахронізмів» в очах ідеологів і реалізаторів єдиної потужньої Американської Католицької Церкви є східні обряди, зокрема Українська Католицька митрополія. А другим – етнічні римо-католицькі парафії, які нині смертельно загрожені з боку шовіністичної ієрархії і клиру. Українську Католицьку Церкву в Америці буде важче ліквідувати, як польські чи словацькі парафії, але й це можна буде зручно зробити, головно, якщо українська ієрархія буде податлива.

Останню можна приманити різними принадами, на які така чутлива людська честилюбивість. Мовляв, це вузькість виступати лише від українців; ви можете бути речниками усіх східніх обрядів, якщо приймете плятформу візантизму; ви повинні перейнятися місійними ідеями супроти інших східніх обрядів; намагайтеся це робити чимскорше, бо вам конкурують закарпатські русини… І уявіть собі, є багато таких, які йдуть на ці принади й будують вже собі ідеології довкола цих плянів.

Ясно, що в такому разі треба резиґнувати з українства, менше підкреслювати національний характер нашої Церкви /порівняй «Чікаґська пресова аґенція східніх обрядів»/, прийняти спільну англійську мову, а там і розводнити свої обрядові властивості.

Щo з того всього вийде за одну-дві ґенерації, не важко догадатися. Наше національне ім’я зникне на користь неіснуючого «візантизму» («cui bono»); наша ієрархія поволі перетвориться на суфраґанів місцевих латинських .єпископів, а за деякий час цілком стане зайвою. З нашого самобутнього обряду, розводненого в латинському з англійською мовою, не багато чого лишиться: може буде трохи більше кадила /якщо до того часу латинники самі не підсиплють і собі більше того кадила/, може дещо відмінне церковне облачення, може тут-там ще будуть вживатися здеформовані комерційністю ікони, якщо їх взагалі не усунуть серійно продуковані статуетки. Одним словом буде «амброзійський обряд» в Американській Католицькій Церкві.

/Щоби усунути всяке непорозуміння щодо інтерпретації тут вживаного терміну «амброзійський обряд», годиться нагадати тим, які припадково з цим неознайомлені, що такий обряд існує в римо-католицькій Церкві. Він доволі давній і його пов’язують з ім’ям св. Амброзія, західнього отця Церкви, що жив у 4 столітті і діяв як архиєпископ Міляну. Цей обряд, в оригіналі дуже гарний і своєрідний,а згодом поважно зримщений, вживається ще й нині при спеціяльних нагодах в деяких церквах Міляна. Його також називають «мілянським обрядом»/.

Така перспектива очікує й нас, таке майбутнє готують і нам та нашим дітям і внукам дехто з тих, що їх доля поставила керувати нашою Церквою в Америці. А якщо так станеться в ЗДА, то чи втримається від цієї спокуси і наша канадійська митрополія, екзархати Бразилії, Арґентіни тощо?

У висліді, те, за що боролися наші предки, перші поселенці, священики і вірні, що важкими зусиллями здобув для них Слуга Божий Митрополит Андрей – оформлення власної ієрархії, що сталося за високу ціну (кількракратні переходи наших предків на православ’я в Америці й Канаді), те, що нині є нашою гордістю і надією самозбереження, буде розтринькано і знівечено. В ім’я чого? Приманливого титула первоієрарха Американсько-візантійської католицької Церкви, який то титул може хиба стати вимінною монетою для того, щоб його вжити вперше і мабуть востаннє.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>