Українська християнська родина

(Закінчення)

Родина й Церква

У всьому нашому дотеперішньому розгляді ми підкреслювали залежність людини від волі Божої, необхідність коритися їй, співпрацювати з нею. Але ж видимий образ Царства Божого на землі — це Церква. Вона, попри повноту духовних дарів, є теж організацією, складеною із людей та в немалій мірі побудована, як і інші людські організації, із матеріяльними необхідностями включно. Отже надходить час застановитися, яке відношення Церкви до родини і родини до Церкви.

Хіба для пригадки, треба все ж таки сказати, що Церква запопадливо опікується родиною в кожній фазі її життя. Вона злучує в таїнственний спосіб подружжя, даючи йому законну силу та всякі ласки. Вона приймає кожного нащадка на своє лоно у святій Тайні Хрещення та зміцнює окремими дарами Святого Духа на життєвий змаг. Вона й подає необхідні відомості молодій людині в катехизації. Вона подає в кожній хвилині відроджуючу й скріплюючу ласку Тайн Покаяння й Евхаристії. Вона ж і піддержує хворих та нещасних у найважчі хвилини їх життя. Вона приготовляє на вічну дорогу Оливопомазанням, прощає достойно покійних у похоронних відправах. А що особливо важливе, дозволяє членам родини, які ще залишилися на цьому світі, вдержувати і далі зв’язки «любови, яка сильніша від смерти» — через поминальні Богослужби, сорокоусти чи то зеленносвятні панахиди на могилках. Так забезпечує дальше життя покійних у живій пам’яті рідних, дає змогу помогти тим улюбленим, яких вже не можна осягнути земною уважливістю й піклуванням.

Церква не лише катехизує дітей чи новонавернених, але й поширює християнську свідомість вірних недільними проповідями, виданнями, сьогодні вже у великій мірі теж радієвими чи телевізійними передачами. Вона й дає, поза основними Святими Тайнами, теж і ряд прекрасних, змістовних Богослужб та обрядів, які дають родині благословення Боже та наповнюють змістом її життя. Це хоч би освячення новосілля, щорічні відвідини священика зі свяченою водою після Йордану, освячення для дому й родини лози, пасок, зілля, свічок. Церква і прийняла за свої та освятила навіть і передхристиянські скарби нашого народу: колядки, обряди Святої і Щедрої Вечері, писанки, гагілки, красу народніх вишивок, архітектури, різьби, живопису… Впродовж тисячоліття Церква створила українську християнську культуру, яку треба лиш належно пізнавати та цінити.

Але добро не має меж, отже й не має границь можливостям Церкви впливати ще й дальше та глибше на життя своїх людей. Не має і границь потребам цього впливу на нашу родину, на її духовне життя та ріст.

У всіх, навіть найважчих ситуаціях родинного життя священик, парох повинен бути для вірних прибіжищем, вміти порадити згідно приписів Церкви та особливої ситуації. Хоч би в подружніх непорозуміннях чи інших труднощах, яких і не зчислити. Це й називають у Західній Католицькій Церкві «душпастирюванням у парафіяльній розмовниці». І воно ніяк не зайва вигадка, бо сповідальниця далеко не дає можливостей входити у всі подробиці.

При церкві, в прицерковних організаціях гуртувалися вже від початків вірні-миряни в братствах, сестрицтвах, дружинах окремих віків та станів.

Це дитячі «круціяти», хрестові походи, Марійські й Вівтарні Дружини молоді. Навіть розвагові молодечі так звані «клюби кардинала Ньюмена», такі дуже успішні в Західній Церкві. Клюби старших, самітніх чи інвалідів, бо ті, при своїх обмеженнях мають окреме апостольське покликання. Є в світі, бували і в нас об’єднання католицьких студентів, інтелектуалістів («Обнови») чи то професіоналістів, які вводять християнську етику у практику своєї професії. Рятувала Церква в окремих згромадженнях і молодих дівчат-служниць, і робітників від згубних впливів комунізму.

Все це варто відроджувати, поширювати, плекати.

А як дуже були б потрібні при наших церквах студійні групи для поглиблення знання про нашу віру й Церкву. Коли тільки спробуємо провірити, що знають про свою релігію навіть найпобожніші нераз парафіяни, виявляється необхідність постійно це їх знання справляти та поглиблювати. І все це, в остаточному рахунку, завдання пароха в його парафії.

Легко вичисляти завдання, які можуть стояти перед священиком у парафії. Безумовно, що мусить він бути людиною дуже винятковою і мати особливо багато різнородних талантів та дарів Божих і невпинно їх помножувати. Вже саме знання, хоч би поверховне, своїх парафіян та їх окремих проблем — це предмет окремих студій, численних розмов, обговорень, щоб у суміші людських суперечних поглядів та судів знайти правду, найбільш об’єктивну, найбільш справедливу.

Це один із прикладів вимог до священика, а їм кінця немає.

Він повинен бути і скупчений у своїй побожності, і відкритий для людей, повинен бути безсумнівним авторитетом, але й близьким другом кожного від вченого, політика до найменшої дитини, має бути добрим проповідником, адміністратором, психологом, соціологом, правником, знавцем як християнської, так і національної історичної та культурної спадщини. І в нашій Церкві та за давніми традиціями і прикладами чоловіком та батьком родини. Зрештою, про це останнє сказав молодий і особливо успішний священик о. Андрій Чировський: «Якби я не мав постійної опори та потіхи в моїй дружині й дитяті, я вже давно загинув би під тягарем моїх різнородних обов’язків». І це ж наше право, згідно з Берестейською Унією.

Отже, очевидно, неможливо вимагати від Бога постійних чудес, а від людини-священика — надлюдського. І тут саме починається роля мирян. Вони ж творять 98 відсотків членів Церкви і не повинні б бути лише пасивними споживачами трудів духовенства. Зрозуміло, миряни не мають таких таїнственних дарів та харизм, як священики чи єпископи, і не можуть входити у всі ділянки церковного життя. Але все ж є нескінченні можливості для них виконувати для Церкви те, що світській людині дозволено.

Весь терен адміністративних завдань Церкви, де миряни можуть бути кращими знавцями. І всі мирянські згуртування, що про них ми згадували. Вони — духовна відповідальність духовних дорадників, але за їх організацію і діяльність відповідають члени-миряни.

Зрештою, ці організації діяли вже чи не від початків християнства в нашій землі. Йдеться про те, що діяльність зумовлює з другого боку і право на деяку власну ініціятиву, на рішення. І тут відносини між церковною владою та мирянством так дуже нагадують відносини в подружжі: і обов’язки,а владу можна найдоцільніше поділити в добронаміреному домовленні, без взаємних жалів чи обвинувачень. Для якнайбільшої успішности діла, що однаково дороге всім. А передумова всьому — взаємна пошана та доцінювання вартости і з одної, і з другої сторони.

Ми маємо приклад, сучасний та наявний, у мирянському рухові за збереження українських християнських традицій та власне за традиційне змагання нашої Церкви про завершення її структури Патріярхальним устроєм. Цей рух одушевляв та піддержував Ісповідник Патріярх Йосиф, і цей рух діяв завжди згідно його ідей та напрямних. Переходив періоди, коли доводилося йому й захищати наполегливо цю думку, і стягати на себе обвинувачення й докори. Але ось сьогодні виявляється, що берегли вони ідею і змагання, якому сьогодні прихильний і сам Святіший Отець. І справді, непередбаченим промислом Всевишнього ця ідея стає на наших очах щораз більше здійснимою, реальною.

А вже й годі належно оцінити ролю мирян у тому, що Українська Католицька Церква пережила майже півстоліття у катакомбах, щоб діждати свого світлого Воскресення. Такі постаті, як Йосиф Тереля, Степан Хмара чи Іван Гель матимуть безумовно своє місце в історії нашої Церкви.

Ось сьогодні, після сорока чотирьох років наполегливого й насильного відвертання молоді від Бога й релігії, на вулиці Львова виходять десятки тисяч молодих людей, щоб засвідчити свою вірність Христові. Це в дуже великій мірі висліди дії в родинах. Там, при закритих вікнах, проказувалися молитви спільно, всіми членами, там і звершувалися хрестини, вінчання, навіть Богослужби. Там переховувалися гонені священики і вчилися потайні богослови. Не зважаючи на всі небезпеки переслідувань. Там, немов у Вифлеємській стаєнці, підготовлялося у найтемнішу ніч відродження нашої Церкви. На наших корінних землях українська християнська родина здала блискуче іспит перед Богом і людьми. І викликає діяспору до наслідування.

Закінчення

Ми пройшли чи справді тільки заторкнули цілий ряд проблем і питань життя нашої християнської родини. З цього розгляду ми в першу чергу переконалися, що питання ці незвичайно широкі й сягають на ціле, поправді, життя людини, Церкви, народу. І що майже несила відповісти на них усіх, бо скільки є християн, стільки буває способів приложення ласки Божої та правильних доріг відзиву людини на цю ласку.

Не можна поминути ще й такого: велика була правда Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, коли вона проголосила була минуле десятиліття Декадою Української Родини під гаслом «Родина — світло світу!».

Господь дозволив нам дожити до непередбачених, радісних подій у житті Церкви й народу. І дозволяє сподіватися ще кращого. Але ж це ще краще таки в наших руках. У спаяності й духовій силі кожної нашої родини, підставової одиниці Церкви й народу, кожної «домашньої Церкви», як називає її апостол Павло.

Там, де серед «згоди в сімействі» спільно моляться словом і ділом всі, «хто є в тому домі», — там Господь їх благословляє та вислухає їх молитов за нашу Церкву й нарід. Тільки б кожна наша родина зрозуміла це!

(Кінець)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>