Українська Католицька помісна Церква

І

/Монтаж думок і поглядів на юрисдикцію Верховного Архиєпископа,
 і на справу завершення структури
Української Католицької Церкви патріярхальною системою/

 В цьому монтажі ми публікуємо думки та погляди на справу Патріярхату УКЦеркви різних людей, своїх та чужих, в цій цілі, щоб поінформувати українське громадянство про все ще існуючі різниці поглядів на цю важливу справу. Не диво, що зустрічаємо тут не лише мужні та авторитетні погляди науковців, але також спекулятивні міркування «робітників пера».

Ми одержали до публікації в перекладі з англійської мови інтерв’ю проф. М. Чубатого зі священиком оо. Єзуїтів, професором Джорджом Мальонеєм, що є керівником Науково-дослідного Інституту при Центрі Івана XXIII на Фордгомському, Католицькому Університеті в Нью-Йорку. 

проф. Дж. Мальоней є ірляндського походження. Прийнявши східній обряд, він вивчив східньо-слов’янські мови, українську і російську та пильно студіює християнство Східньої Європи. Він простудіював недавно видану «Історію Християнства на Руси-Україні» проф. Миколи Чубатого, та заінтерисувався не лише Українсько-Католицькою Церквою, але також автором книги. Це допровадило до інтерв’ю, що його друкуємо в українському перекладі у формі відповідей на питання, що їх ставив проф. Микола Чубатий. 

Які зміни були введені в Церкві Декретом про Східні Католицькі Церкви?

Перша зміна торкається ментальности. Отці Собору звернули увагу Вселенської Церкви, включно з римською курією та всіма конґреґаціями, що Східні Церкви є рівні зі Західніми під кожним оглядом та, що жодна з них не є вищою від інших з огляду на обряд, а всі вони втішаються тими самими правами та мають ті самі обов’язки, навіть відносно проповідування Євангелія у цілому світі, під керівництвом Римського Первоархиєрея /стаття 3 Декрету про Східні Католицькі Церкви, проголошеного Папою Павлом VІ, 21 листопада 1964/. Висновок, що його в цьому Декреті зафіксували Отці Собору, унагляднює потребу збереження та розвитку кожної поодинокої Церкви /4-та стаття Декрету/. Отже для того, щоб Східні Церкви могли дальше продовжувати своє існування, цей документ обговорює гарантію їхніх старинних прав та привілеїв. Ці Східні Церкви «вповні втішаються правом та мають обов’язок рядити самі собою. Кожна має це робити згідно зі своїми власними індивідуальними способами…» Беручи до уваги різні надужиття та відхилення від традицій, Отці Собору взивають тих, що впали жертвою такого відхилення, повернутись до прадідннх традицій /6-та стаття Декрету/.

Якщо йдеться про конкретні заходи, то стаття 7-ма Декрету про Східні Церкви впроваджує таку найбільшу зміну:

«Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, він по приписам права остається приєднаний до ієрархії патріярхату.»

В дальшій статті Декрету Отці Собору підкреслюють потребу відбудови стародавніх прав та привілеїв:

«…права й привілеї були привернені по думці старинних традицій кожної Церкви й по думці рішень Вселенських Соборів, А ці права і привілеї є саме ті, що мали силу в час єдности Сходу й Заходу, хоч і треба їх дещо пристосувати до нинішних обставин.

Патріярхи разом із своїми Синодами становлять вищу інстанцію для всякого роду справ патріярхату, включно з правом створення нових єпархій та іменування єпископів свого обряду в межах патріярхальної території…» /9 стаття Декрету/. А в прямому відношенні до українців, що одинокі мають Верховного Архиєпископа, Отці Собору заявили ось-що: «Те що б сказано про Патріярхів, є теж важне, по приписам права, і про Верховних Архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь поодинокої Церкви або обряду» /10 стаття Декрету/.

В документі виданім Папою Павлом VІ раніше, 23 грудня 1963, написано ясно, що «що до справи чи Українського Митрополита Львова треба вважати Верховним Архиєпископом згідно з Апостольським Листом виданим 2 червня 1958, який зачинається словами «Клєрі Санктітаті» то Конґреґація для Східніх Церков вирішила, що має бути видана позитивна відповідь».

На мою думку, не повинно бути сумніву, що Український Верховний Архиєпископ має таку саму юрисдикцію, яку він мавби, коли б він був патріярхом над українськими єпархіями та екзархатами поза Україною, а саме: Вінніпеґ та Філядельфія, дві церковні провінції і над іншими єпархіями в США та над чотирома в Канаді разом з 6-ома апостольськими екзархіями: в Німеччині, Великій Британії, Франції, Бразилії, Арґентині та Австралії. Теж слід звернути увагу на баламутну та нешляхотну поведінку деяких в Римі – що стосуються практичного визнання гідности та Влади Верховного Архиєпископа Українців. Коли Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий був призначений кардиналом-священиком без першенства перед другими кардиналами-священиками, то це було повним незрозумінням чим є верховний архиєпископ у східніх традиціях. Декрет про Східні Церкви відновляє ці привілеї й тому згідно з 10-ою статтею Декрету – його ієрархічне місце є безпосередньо після повних Східніх Патріярхів, а не деінде.

І тому, щоб діяти в дусі Декрету, на мою думку, Верховний Архиєпископ повинен поступати згідно з Декретом, іґноруючи Конґреґацію для Східніх Церков. Як католицький патріярх, він враз зі Синодом Владик, має право управильнити вживання мов у священних літургічних діях, а також має право, за повідомленням Апостольського Престолу, потверджувати переклади текстів на народню мову /23 стаття Декрету/.

Коли і в який спосіб Декрет має бути введений в практичне життя Східних Католицьких Церков та хто має це започаткувати?

У відповідь на це питання треба підкреслити, що тут входить в гру ціла історія церковної дипломатії та терпеливість. Треба то натискати то звільняти натиск, аж поки постепенно, зберігаючи тверду постанову, а не революцією, не осягнете прав, і то не лише на папері, але також в дійсності. В цьому випадку взором можуть послужити Мелхіти. Вони вибрали нового патріярха згідно зі стародавною процедурою і тоді повідомили Рим. Така практика згідно з Декретом, була в силі в часі перед схизмою. Також патріярх Максімаз IV вибирав та висвячував із во їх власних єпископів на підставі правосильности того самого Декрету. Виглядає, що у відношенні до Українсько-Католицької Церкви тим великим ініціятором має бути Верховний Архиепископ. Для тої цілі, я думаю, треба скликати Український Синод на поземі православних та мелхітських Синодів, на котрім він проводив би з владою Патріярха.

Яке відношення існує зараз поміж Конґреґацією та Східніми Католицькими Церквами?

Мені видається, що Конґреґація для Східніх Церков має значіння тільки для тих католицьких обрядів, які не мають патріярхального устрою. Тому конкретно, Мелхітам, Халдейцям, Маронітам, Коптам, Вірменам, Сирійцям та Українцям не потрібно вдержувати жадного стосунку залежности, чи про щонебудь Конґреґацію просити.

Чи збереження Конґреґації для Східніх Церков не противиться духові Декрету про Східні Церкви?

На це питання я відповів повище. Очевидно, що ті Східні Церкви, що не мають патріяршого устрою, будуть залежні від Конґреґації. Але в Конґреґації повинно бути більше знавців Східніх та Західніх обрядів, що виконували б там офіційні функції як адміністратори Конґреґації.

Яких наслідків для екуменічного руху серед православних треба сподіватись з теперішнього застою й занедбання постанов Декрету про Східні Церкви?

Я думаю, що наслідки будуть великі і певно неґативні. Православні Церкви чимало нарікають на приявність Східніх Католицьких Церков в католицькій спільноті. Вони рівночасно глядять одним оком на те трактування, що ним Рим наділяє східних братів. Вони не захоплюються великою централізацією, де все залежить від Риму, а при тому наглядно спостерігають, як жорстоко порушують принцип колєґіяльности, що є основою науки про Церкву. Той принцип, при інституції єпископів встановлений самим Христом, дозволяє на те, щоби помісна одиниця мала владу виконувати все, що підходить під її юрисдикцію і це право не сміє бути узурповане якоюсь вищою владою Тільки для більшої одностайности процедури. І саме тут, на мою думку, є найбільша перешкода в об’єднанні.

На мою думку, Рим повинен якнайскоріше змінити та придержуватись того, що згідно зі статтями Декрету є правом всіх Східних Церков, які мають патріярший устрій, включно з Верховним Архиєпископом. Тоді кожний Православний мирянин чи духовний матиме змогу переконатись, як ще ніколи перед тим, що Римський Архиєрей є видимим знаком Єдности, та що колєґіяльність є наявним доказом в існуванні свободи серед тої єдности віри, навчання та церковно-релігійного життя. Це запевнить не лише велику різноманітність в літургічних практиках але також в дійсному адмініструванні в Східних Церквах та в застосуванні канонічного права, що питоме цим східним Церквам. Це є те, що підкреслює Декрет. Це вимога повороту до старинних звичаїв та прав Східніх Церков.

Опонентові чужинця, о. д-ра Д. Мальонея став нечужинець о. Петро Голинський з Мюнхену. Отець Голинський опублікував дві статті в тижневику «Християнський Голос» в Мюнхені, в яких обороняв становище Східньої Конґреґації, обмежував владу Верховного Архиєпископа тільки до Львівської Митрополії, згл. Радянського Союзу, і стверджував відрубність деяких наших екзархій, тобто приналежність їх до Апостольського Престола, а не до Верховного Архиєпископа. Він стверджував неможливість введення в життя нашої Церкви постанов Другого Ватиканського Собору через те, що канони, які зв’язують нашу Церкву із Східньою Конґреґацією ще не скасовані. Статті о. Голинського є такі, як Східній Конґреґації треба і в тому він свою ролю виконав ревно. Вони є завеликі, щоби їх вмістити в «Монтаж думок», і до них ми зможемо повернутись основніше в наступних зошитах нашого журналу, як буде потреба. Тепер ми вибираємо лише деякі опозиційні до думок о. Мальонея твердження о. Голинського, щоби поширити нашим читачам діяпазон міркувань. 

«К. 326 параграф 2 постановляє, що архиєпископ /верховний/ може важно виконувати свою владу тільки на території власного архиєпископства, оскільки з самої природи справи, або з правних постанов не випливає щось інше. З постанов дальших канонів випливає, що не можуть існувати митрополити, єпархіяльні єпископи та екзархи, вилучені з-під юрисдикції патріарха чи верховного архиєпископа і підпорядковані безпосередньо Апостольському Престолові. Ця залежність іде очевидно тільки через Конґреґацію для Східніх Церков…

Нав’язуючи до сказаного вище, шукаємо відповіді на питання: чи наш Верховний Архиєпископ має юрисдикцію над українськими католицькими ієрархами і вірними?…

З того, що ми навели вище, випливає, що ні, бо всі наші митрополити, єпископи та апостольські екзархи підпорядковані досі Апостольському Престолові.

Думаю, що наші ієрархи на заході не можуть самовільно зривати зв’язок залежности від Східньої Конґреґації і в усіх справах звертатися безпосередньо до Верховного Архиєпископа, – як про це гадає о. Мальоней, бо для такого вичувається потреба окремого правного акту, яким Апостольська столиця поширила б юрисдикцію Верховного Архиєпископа на митрополії і апостольські екзархії у вільному світі; а за тим Східня Конґреґація мала б передати йому всі справи нашої Церкви»…

/Християнський Голос, 14. липня 1968 р./ 

«…Аналогічний новіший приклад це створення Апостольської Екзархії для українців у Арґентині. Апостольський Екзарх, Кир Андрій Сапеляк є також за постановою Соборового Декрету про Східні Церкви Католицькі /точ. 7, уст. III/ «по приписам права» приєднаний до ієрархії Української Католицької Церкви візантійського обряду і з обов’язку приймає участь у конференціях наших Владик під проводом Верховного Архиєпископа, – але як що йдеться про юрисдикцію, – то він є підчинений безпосередньо Апостольській Столиці, тобто Конґреґації для Східніх Церков»…

/Християнський Голос, 25 серпня 1968 р./ 

Для піддержки своїх арґументів о. Голинський покликався на факт існування Арґентинського Екзархату. На його нещастя Екзарх Арґентинського Екзархату Преосв. Кир Андій Сапеляк розуміє свою ролю інакше, і в інтерв’ю з др. Б. Галайчуком він спростував погляди о. Голинського. Нижче передруковуємо це інтерв’ю за місячником «Український Самостійник» ч. 133 /вересень 1968/, що було там поміщене під заголовком «Влада Верховного Архиєпископа».

Верховний Архиєпископ відвідує тепер дочерні церкви. Чи він відвідує їх тільки, як достойний, почесний гість, ісповідник віри, а чи також, як їх зверхник?

Щоб відповісти на це питання, треба найперше з’ясувати поняття матірної та дочерної церкви. До II Ватиканського собору поняття церкви було стисло юридичним, і ця юридичність висловлювалася зокрема в принципі територіяльности, який, як Вам відомо, є притаманний римському праву та римській правничій думці. Латинська церква вважалася єдиним зверхником для католиків усіх обрядів. На соборі юридичний аспект відсунувся на дальший плян, супроти стисло богословського аспекту, що мало далекойдучий вплив на становище Східніх церков. З того погляду знаменною є 9 стаття соборового декрету про Східні церкви: «Згідно з найдавнішою традицією Церкви, особлива почесть належиться патріярхам Східніх церков, тому що кожний з них стоїть на чолі свого патріяхату, як батько і голова». Тобто юридична, римсько-правна, категорія територіяльної концепції уступає тут перед чисто богословською категорією батьківства-синівства, притаманною первісному християнству і збереженою дотепер на Сході. Це підхід, прийнятий на соборі, важливий зокрема для обрядових груп, що живуть у діяспорі: коли син покидає батьківський дім, як заробітковий еміґрант, а чи як політичний втікач, він не перестає бути сином свого батька, не зважаючи на територіяльне віддалення.

Можна зустрінутися з опінією, що ці соборові постанови мають тільки загальниковий характер. Декрет, мовляв, закликає до зберігання багатої духової спадщини Східніх церков, звертає увагу на традиційні права патріярхів,тощо, проте, якщо йдеться про конкретні рішення то завжди покликається на правні постанови, тобто на обов’язуюче канонічне право, яке не змінилося після собору.

Ще не змінилося. Треба виправити непорозуміння щодо відсилачів декрету до обов’язуючого права. В канонічному праві, як у кожному іншому, є неможливим розходження між загальними принципами і конкретними, зобов’язуючими нормами. Зобов’язує загальний правний принцип «давніший закон уступає перед пізнішим.» В нашому випадку пізніше право – це соборовий декрет, а давніше право – це канонічний кодекс. Відомо, що цей кодекс тепер переробляють, нагинають його до постанов собору. Конкретно: при покликуваннях на приписи права йдеться про майбутній канонічний кодекс, згідний з принципами соборових декретів.

Чи українські католицькі митрополії, єпископства та екзархати в західньому світі можна вважати дочерними церквами?

Без сумніву, що так. Вистачає пригадати, як вони, відкіля дістали свою ієрархію, духовенство, чернечі чини. Ніхто інший, а митрополит Андрей Шептицький зорганізував наші дочерні церкви в Новому світі і злучив їх нерозривно з матірною українською церквою. Він мав повну свідомість, що є духовним зверхником усіх наших еміґрантів, що має обов’язок, як їхня церковна влада, дбати про духовне життя і про організацію душпастирської опіки для них.

Так, це вияснює походження ієрархії нашого обряду в країнах Нового світу і її початкове підпорядкування. Але чи це підпорядкування зберігається далі? Чи взагалі є допущеною якась зверхність матірної церкви над дочерними, що існують в далеко віддалених країнах, на інших континентах?

ІІ Ватиканський собор признає виразно тісне пов’язання між матірною і дочерними церквами. У 23 статті Конституції про церкву говориться: «Древні помісні церкви, неначе матері віри, породили других, неначе дочок, з якими пов’язані аж до наших часів пізнішою зв’яззю Любови в таїнственному житті та у взаємному пошануванні прав і обов’язків». Те саме, ще виразніше, стверджує 7 стаття декрету про Східні церкви: «Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, по приписам права він залишиться приєднаний до ієрархії патріархату».

Але Українська католицька церква не творить патріярхату!

10 стаття декрету про Східні церкви постановляє: «Те що сказано про патріярхів, по приписам права, стосується також і Верховних архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь окремої церкви або обряду».

Чи залежність від Верховного Архиєпископа не противиться правам Римського Архиєрея, який для всіх Східніх Церков послуговується Східною конґреґацією?

Також і тут треба віднестися до постанов останнього собору. Перед собором папа послуговувався в багатьох справах Римською курією, але собор передав чимало цих компетенцій в Латинській церкві єпископським конференціям, а в Східніх церквах патріярхам та їхнім синодам. Для прикладу наведемо 9 статтю декрету про Східні церкви: «Патріярхи разом із своїми синодами становлять вищу інстанцію для всіляких справ патріярхату, включно з правом творення нових єпархій та іменування нових єпископів свого обряду в межах патріярхальної території, із застереженням невід’ємного права Римського Архиєрея інтервеніювати в окремих випадках». Йдеться тут конкретно про обмеження іменувань єпископів поза територією патріярхату чи верховного єпископства. Справа в тому, щоб патріярхи в тій самій латинській території не діяли відокремлено, без координації з папою. Такий є змисл цього обмеження.

Чи екзархати можна вважати також дочерними церквами?

Очевидно. Екзархат це ніщо інше, як єпархія, яка не має ще остаточного оформлення. Тому її ординарій виконує владу від імені Римського Архиєрея. Проте екзархат належить до помісної церкви на рівні з митрополіями та єпархіями.

Чи приналежність наших ординаріїв до Єпископських конференцій в країнах нашого поселення не послабляє пов’язання з матірною, помісною церквою?

Зовсім ні. Ця приналежність є подиктована конечністю адміністративного та пасторального характеру. Але не існує справжня канонічна субординація, отже немає порушення канонічного пов’язання між матірною церквою і помісною.

Глибину міркувань на тему Українського Патріярхату доповняє нам тижневик «Нова Зоря» ч.36 із Чікаґо, редакційним коментарем п.н. «Патріярх» Думки отців редакторів, які вони у припливі християнської щирости вилляли на папір, подаємо нижче, у перекладі з англійської на українську мову.

«…Чи матиме Український Католицький Патріярх юрисдикцію поза межами території Львівської Митрополії, і спеціяльно чи матиме він юрисдикцію над американськими єпископами українського обряду? Чи матиме він юрисдикцію над рутенцями /Закарпатцями, ред./ католиками?

Відповідь уже була подана до відома в Римі, в листопаді 1966. Кардинал Сліпий силою наданої II Ватиканським /Собором, ред./ патріяршої влади верховним архиєпископам має юрисдикцію над українськими католицькими єпископами в Америці, але не над рутенцями. /Теоретично так, але уділення юрисдикції згідно з нормами права ще не розв’язане/.

Чи ми потребуємо патріярха? «За» і «проти» є вже вичерпні. Головні арґументи американських українських католиків проти патріярхату є такі, що він був би перешкодою в екуменічних відношеннях з православними, послабив би Ватикансько-радянські відношення, здушив би рух пристосованця нашої української церкви до американського терену /асиміляції, ред,/, і посилив би шовінізм, який в українців заступає патріотизм.

З другого боку Український Католицький Патріярхат був би символом духових зв’язків, які об’єднали б українців у всьому світі, спеціяльно тих, що терплять за віру і обряд в Радянській Україні.» 

Вичерпну відповідь «Новій Зорі» дав на сторінках «Мирянина» з листопада-грудня 1968 ч. 11-12 /21-22/ Володимир Добрик у статті п.з.: «Патріярхат і Нова Зоря». Автор опрокинув усі міркування «Нової Зорі», що були звернені проти потреби патріярхату в Українській Католицькій Церкві. І добре зложилось, що статтю опубліковано саме в «Мирянині», що є добре обізнаний з еквілібристикою «Нової Зорі». Вистарчить для підтвердження цеї християнської газети зацитувати твердження її редакторів про це, що прив’язання українців до віри батьків, до чистоти обряду та глибокої духовости нашої Церкви – це шовінізм та націоналізм. У відповідь «Новій Зорі» п. В. Добрик висловлює такі думки:

«МИ АЖ НІЯК НЕ ВВАЖАЄМО СВОГО ПРИВ’ЯЗАННЯ ДО ВІРИ БАТЬКІВ, ДО ЧИСТОТИ ОБРЯДУ, ДО ГЛИБОКОЇ ДУХОВОСТИ НАШОЇ ЦЕРКВИ ЗА ШОВІНІЗМ ЧИ НАЦІОНАЛІЗМІ /Підкреслення автора/ Ми є і залишаємося льояльними громадянами цієї для багатьох прибраної, а для наших дітей природної країни, яка стала нашою, і в розбудову якої ми вносимо свій труд. Ми вдячні за багато благ американської демократії і приймаємо за свої немало ідеалів американського суспільства. Але нехай ніхто не накидає нам єдиний англо-саксонський чи католицько-ірляндський штамп як виключно американські вартості, ідеали і форми життя та організації.

Америка сильна своїм плюралізмом, респектом до індивідуальних властивостей і до самобутности груп. На цьому вона збудована, і це запорука її дальшого благословенного розвитку й добробуту».

До висловлених у цьому монтажі думок на тему помісности Української Католицької Церкви слід додати ще становище Його Еміненції Кардинала Вільгельма Фюрстенберґа, сучасного пропрефекта Священної Конґреґації Східніх Церков. Весною цього року делеґація Комітету Оборони Традицій і Мови Української Католицької Церкви в складі двох осіб, проф. Попеля й інж. Трусевича, була у Римі і мала нагоду говорити з Кардиналом Фюрстенберґом. Бажаючи піддержати на дусі наших чікаґівців Кардинал Фюрстенберґ деклярував їм свою концепцію майбутнього розвитку нашої Церкви й цілої діяспори складену у чотирьох пунктах. Два із них відносились до прикрої ситуації в Чікаґо і їх лише посередньо можна б віднести до проблем цілости нашого церковного життя, а другі два пункти, спрямовані у центральні проблеми самобутности української національної субстанції і до основ нашої церковно-релігійної організації, подаємо нижче у першій особі множини, на підставі запису на магнітофонну стрічку звідомлення учасника делегації проф.. Б. Попеля.

1. Він, /Кард. Фюрстенберґ, ред./, об’їжджав весь Близький Схід і давав поручення, щоби зберегти універзальність і однообразність Католицької Церкви усі християнські католицькі групи, які святкують релігійні свята по іншому як Григоріянський календар, примінювалися до більшости, яка святкує за Григоріянським календарем. Отже наша меншина в Америці зовсім слушно повинна приміситися до Римо-католицького обряду, бо ми є тут між римо-католиками меншиною, і маємо святкувати згідно з Григоріянським календарем.

2. Щоби ми не протестували проти асиміляції і інтеґрації нашої молоді під національним і релігійним оглядом в тих суспільствах, де вона знаходиться. 

Наведені в монтажі думки, одні з яких можуть концепційно задоволити наших читачів, а другі ні, створюють практичні умови для дальшого розвитку життєвих справ нашої Церкви. Думки ці вірні, якщо йдеться про причини й спосіб думання їх авторів, і про головні цілі яким вони служать. Думки ці компетентні, бо автори професійно чи станово кваліфіковані до справ, про які говорять. Не знаємо котрі із цих думок претендують на вирішальність, але знаємо, що серед схрещування напрямків усіх цих думок відбуватиметься Синод Українських Єпископів у Римі. Наші читачі і загал вірних повинні усвідомити собі дійсну природу справ, з якими їхні Ієрархи матимуть діло на Синоді.