Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Українська Католицька Церква і Православні Церкви

Українська Католицька Церква завжди старалася плекати братерські стосунки з різними православними Церквами. Тому що вона сама постраждала в останніх десятиріччях, то й солідаризувалася з тими православними Церквами, які переживали подібні терпіння. Хоч бували світліші й темніші моменти в її історії, ідея єдности Церков, а саме повна вірність вселенській католицькій Церкві й справжньому православ’ю, стояли їй повсякчасно перед очима. Це ті дві легені Церкви, східня і західня, про які так часто говорить Папа Іван-Павло ІІ. Вистачить поглянути на дві світлі постаті нашого сторіччя, Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького і св.п. Кардинала Йосифа Сліпого, яких усе життя було скероване в тому напрямі, щоб знайти порозуміння і поєднання між Церквами.

Відколи, одначе, Українська Католицька Церква вийшла з підпілля, передусім упродовж останнього року, створилися нові обставини. Нашим завданням, отже, є розв’язати питання співжиття з Російською Православною Церквою, недавно створеною Українською Православною Церквою і відродженою Українською Автокефальною Православною Церквою.

Російська Православна Церква

Українська Католицька Церква пережила важке переслідування, в якому в більшій чи меншій мірі активно співдіяла Російська Православна Церква. Отже, трудно вимагати раптової зміни настанови чи позбуття пересудів з боку духовенства і вірних нашої Церкви супроти тієї Церкви. Тут найкращим лікарем може бути лише молитва і час. Одначе, з нашого боку настанова є щира, і ми є готові почати мирне співжиття, якщо така сама щирість буде і з їхньої сторони, а головно, якщо ця Церква буде готова нас визнати як помісну Церкву-Сестру.

Існують, одначе, поважні проблеми, які не можна не взяти до уваги. Відколи настав час відносної релігійної свободи в Україні, Російська Православна Церква фактично з дня на день тратить багато позицій, які вона здобувала впродовж останніх чотирьох десятиріч, головно в Західній Україні. Це тому, що ця Церква в минулому стисло співпрацювала із сталінським і дальшими режимами, не була Церквою народу, а радше держави чи, точніше, органів безпеки, і тим самим бодай серед населення Західньої України вона не втішається вірогідністю і належним Церкві моральним авторитетом.

Хоч такий є загальний вигляд цієї Церкви, не можна, одначе, заперечити факту, що в неї є люди праведні, які шукають поправлення цього стану. Ці люди готові признати основні права Українській Католицькій Церкві. Але дотепер це радше одиниці або винятки, а не загальна настанова Церкви як такої. Ще по сьогоднішній день у загальному Російська Православна Церква уважає існування Української Католицької Церкви за неминуче лихо, а вірних цієї Церкви — за зрадників православ’я.

Можливо, що це почуття не конечно пояснювати злобою, бо впродовж сторіч таки виховувалися цілі покоління тієї Церкви. Вони глядять на наше існування, як на загрозу для їхнього буття у Західній Україні, і цей страх вони прикривають агресивністю. Унаслідок того, хоч післясоборовий екуменічний діялог триває вже понад 25 років, конкретні кроки зближення мало видимі.

Ця Церква, яка співучаснювала з настановою сталінського і дальших режимів, в якийсь спосіб повинна б знайти в собі силу й чесність визнати помилки чи провини минулого. А тієї сили вона ще наразі не знайшла. І остаточно розходиться тут про матеріяльну екзистенцію великої частини духовенства Російської Православної Церкви, яке знаходиться раптом перед загрозою втрати парафій і посад.

Хоч сьогодні в Радянському Союзі стараються представити стан, наче б усі Церкви й релігійні громади втішалися рівними правами, все ж дійсність така, що Російська Православна Церква є упривілейованою Церквою і втішається чималими впливами в уряді, як рівнож у різних закордонних колах. І коли настало це, що вони вважають як загрозу Української Католицької Церкви, поширюється велику антикатолицьку пропаганду й агітацію, підо впливом якої падуть не лише засоби комунікацій, а й чимало високих церковних достойників, не говорячи вже і про загал вірян. Тут саме наш жаль до тієї Церкви, що вона послуговується неправдою і обманом. Для прикладу подам майже щоденний закид так званого насильства, наче б то українські католики лише відбирають храми, відганяють російських православних священиків і знущаються над їхнім духовенством і вірними.

Ми бажаємо тут ще раз підкреслити, що будь-які акти насильства ми завжди осуджували і закликали та дальше закликаємо наших вірних до збереження спокою і мирного співжиття. Ще по сьогоднішній день нас оскаржується, що відібрано насильно Преображенську церкву у Львові. А такого насилля не було. Священик пом’янув Папу під час Божественної Літургії, і віряни пішли за ним! Дотеперішній парох, який, за свідченням Московського Патріярхату, за це постраждав серцевим ударом, тепер раптом став львівським єпископом Української Православної Церкви. А вірні лише хотять мати свої храми, і члени Ватиканської делегації Чотиристоронньої комісії чи й сам Апостольський Нунцій мали змогу побачити, як виповнена ця церква нашими вірними. Наші вірні прямо доведені до відчаю, коли всякі мирні розмови, а то й рішення міської чи обласної влади нехтується і тільки провокується вірних. Тактику Російської Православної Церкви характеризують наші вірні такими словами: «Бий греко-католиків і кричи, що нас б’ють!». Навіть органи державної влади в ніякому випадку не признали фактів насильства. Якщо Російська Православна Церква задумує надалі продовжувати політику наклепів, то вона повинна ці факти подати до розглянення міжнародній комісії.

Отож, щоб дійти до якоїсь позитивної розв’язки, ми очікуємо зміни настанови Російської Православної Церкви на позитивне і дійсно щире відношення тієї Церкви до Української Католицької Церкви як до Церкви-Сестри. Щойно при такій щирості настанов і при пошані основних прав усіх релігійних спільнот можна говорити про справжній екуменічний діялог.

Дальша трудність витворилася після відвідин Президента Михаїла Горбачова у Святішого Отця, мовляв, уряд публічно визнає Українську Католицьку Церкву, коли між Церквами дійде до порозуміння. Ми готові до такого порозуміння дійти, одначе Російська Православна Церква поводиться так, неначе від її згоди залежить наше визнання, і надуживає тим зволікаючою тактикою. Це є незгідне з радянською конституцією, щоб існування якоїсь Церкви залежало б від волі чи згоди якоїсь другої Церкви чи релігійної громади. Фактом є, що уряд СССР нашу Церкву зліквідував, і цей же сам уряд повинен цю Церкву тепер визнати. Тому дуже прохаємо, Святіший Отче, поставити кінець цій аномалії і домагатися від уряду повного правного визнання Української Католицької Церкви як юридичної особи.

Уже ж на основі цього ми бажаємо заявити наступне:

  1. Не дивлячись на прикре минуле відношення між нашими двома Церквами, коли стільки разів нас скривджено, ми в дусі прощення і примирення є готові почати нове співжиття з нею.
  2. Конечною передумовою для співжиття і співдіяння з цією Церквою є визнання нашої Церкви з їхньої сторони як рівнорядної Церкви-Сестри.
  3. Хоч Російська Православна Церква формально не організувала Львівський псевдособор у 1946 році, одначе вона в цьому ж ділі дуже сприяла і багато скористала. Вона повинна признати, що це зборище з церковного боку є неканонічне і недійсне, і з тією хвилиною починається новий етап наших співвідношень.
  4. Раз невизнаний Львівський псевдособор, ця Церква повинна нам повернути собор святого Юра у Львові і прийняти до відома, що Львівський Верховний Архиєпископ і Галицький Митрополит повертається до свого престолу і всі інші церковні добра.

6 листопада 1987 року Блаженніший Мирослав-Іван простягнув руку примирення до Московської Патріярхії, а Синод Української Католицької Ієрархії письмом з 1 жовтня 1989 р. звернувся з примирливим листом до покійного Патріярха Пімена. Ані на один, ані на другий жест по сьогоднішній день немає відповіді. Було б побажаним, щоб Рада для сприяння єдности Церков, яка плекає такі близькі зв’язки з Російською Православною Церквою, вжила своїх засобів, щоб конструктивний діялог між нашою і російською Церквами розпочався на основі вище сказаних пунктів. Є стільки поважних загроз для людства з боку атеїзму та соціялістичного гуманізму, що Церкви повинні вжити всіх засобів боротьби проти них, а не поборювати себе взаємно. Остаточно наші різниці не є богословського характеру, радше спричинюють їх людська неміч, ненависть і непорозуміння. Можна б почати діялог між Церквами пошуками за розв’язками пекучих проблем, які загрожують сьогодні людству, а при співпраці ростиме взаємне пізнання й порозуміння, а при порозумінні може щойно вирости любов.

Сподіваємося, що з вибором нового Патріярха Російської Православної Церкви можна буде дійти до позитивної розв’язки цих проблем.

Українська Православна Церква

Усе, що вище сказане, відноситься і до Української Православної Церкви, яка зродилася 1989 року, щоб створити образ більш автономного церковного життя і національного обличчя цієї Церкви. Одначе фактично, хоч ім’я змінилося, то люди є ті самі і в основному ця Церква нічого не робить без Московського Патріярхату.

Українська Автокефальна Православна Церква

Коли Російська (чи Українська) Православна Церква на території Західньої України з дня на день тратить грунт під ногами, то в той сам час чималі позиції здобуває відроджена у Львові 19 серпня 1989 року Українська Автокефальна Православна Церква. Упродовж 10 місяців своєї відновленої діяльности ця Церква має вже сімох архиєреїв і, за їхнім твердженням, понад 300 священиків. Щобільше, 6 червня 1990 р. у Києві ця Церква проголосила свій Патріярхат в особі Владики Мстислава Скрипника, а Галицьким Митрополитом з осідком у Львові обрано Архиєпископа Іоана Боднарчука, який до жовтня 1989 р. служив ще у Російській Православній Церкві.

Хоч фактично жодна православна Церква не визнає Українську Автокефальну Православну Церкву, все ж таки вони існують і серед населення Західньої України мають певні успіхи. Вони покликуються на козацькі традиції, залюбки повторяють, що греко-католицизм скоріше чи пізніше приводить до латинізації, а український нарід до польонізації. Певне число бувших російських православних священиків, які головно через свої канонічні перепони не могли бути прийнятими до Греко-католицької Церкви, перейшли до УАПЦ, а простолюддя, а навіть і інтелігенція, яка не визнається у богословських і канонічних нюансах, в якійсь мірі йде за цією Церквою. Коли на традиційно православних українських землях центральної і східньої України ця Церква ще ставить перші кроки, то в Західній Україні, яка була колись наскрізь католицькою, ця Церква здобула певні успіхи. Коли ще перед роком єдиною альтернативою до Російської Православної Церкви була Українська Православна Церква, то сьогодні стає нею також і Українська Автокефальна Православна Церква.

Нашим проханням, Святіший отче, є, щоб і у ватиканських колах ставилися до явища Української Автокефальної Православної Церкви нарівні з іншими православними Церквами, бо ця Церква існує і факту цього заперечити не можна.

В екуменічному діялозі не може існувати лише настанова великих центрів (Рим, Москва, Царгород чи Кантерберрі), бо головно на християнському Сході є цілий ряд автокефальних Церков, які поставали у різний спосіб і які існують, і їх існування слід прийняти до відома і вести з ними екуменічний діялог.

Властиво перші, що такий діялог повинні почати, мали б бути ми, члени Української Католицької Церкви, і це є нашим щирим бажанням. Трудність полягає, одначе, в тому, що в рядах сьогоднішньої Української Автокефальної Православної Церкви ледве можна знайти людину, головно серед ієрархії і священства, яка дивиться на цілість української Церкви з точки погляду богословської і церковної, а не лише національної. Одначе, в дусі Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, що його продовжував покійний Кардинал Йосиф Сліпий, а первістки якого сягають часів православного Митрополита Петра Могили і католицького Митрополита Йосифа Веньямина Рутського, осмілюємо навести питання, чи тепер не настав час довести до поєднання Руси з Руссю в одному Києво-Галицькому Патріярхаті, де було б збережене християнство св. Володимира Великого, яке було б в повній злуці з вселенською Церквою і з християнським Сходом, яке було б в той сам час і католицьке і православне і які втішалися спільністю-коммуніо з Римським Архиєреєм і своєю самобутністю в лоні східніх помісних Церков. Це є бажання всього українського народу. Про цю справедливу справу, як Ви самі заявили, боровся покійний Блаженніший Йосиф Сліпий. Цього ми, Ваша Святосте, так дуже очікуємо.

Поділитися: