Українська проща до Помпеїв 1999 року

В нашому християнському словнику маємо аж два слова про одну дуже духовну практику, яку подибуємо в трьох великих релігіях — християнстві, юдействі і музулманстві. і яка полягає у молитовній мандрівці до святих місць, часами далеко віддалених, до місць, в яких Бог в якийсь видимий спосіб, знаками чи через окремих людей діяв. Ці два слова в нашій мові для тієї побожної практики то паломництво і проща. В нашій літературі так багато згадок про паломництва і прощі. Мали ми відомого паломника ігумена Данила, якого проща до св. Землі в XIII ст. описана ним враз з деякими важнішими місцями Палестини, увійшла в світову літературу. А останньо Ліна Костенко описала гарно і по-мистецьки прощу у своїй поемі про Марусю Чурай!

Проща — то давний спосіб молитви за мандрівкою кудись до якогось святого місця для одержання прощення гріхів. Таку прощу до Києва з Полтави відбула в поемі Ліни Костенко Маруся Чурай. Молитва враз з великим трудом, покаянними зусиллями подорожі пішком. в пості і невигодах, як знак каяття за гріхи і одержання прощення тих гріхів по відбутті такої прощі. То молитовна, покаянна мандрівка як вислів каяття і просьби прощення провин перед Богом, просьба привернення в душу миру духовного щастя, часами і просьба в покаянні про одержання якогось втраченого добра у милосердного Бога. То незвичайно великий духовний подвиг і труд. Власне, про цей труд у паломництві ідеться, бо він є доказом, що душа перед Богом готова на все, щоб тільки виявити і висловити тим актом подорожі з всіма перешкодами, трудами, а навіть небезпеками (як у старих часах це було), свою готовість дати Богові все на знак свого підчинення і служіння за одержану благодать. Прослава Бога, покаяння, подяка і просьба — то всі складові частини акту прощі-паломництва. Тому так люблені були в нашому народі прощі. їх відбували старші люди з великою повагою і підготовкою і вибирались на прощу з великим торжеством. В родині чи й в громаді. Практика прощ належить в нашому народі до його християнської духовности, річ часто призабута, коли говориться про нашу духовість. В модерних часах давня практика прощ-паломництв втратила багато покаянних прикмет. Наприклад — іти пішки в далеке святе місце. Сьогодні сміялись би, коли б хто йшов до св. Землі пішки з Греції чи Малої Азії. Паломничаємо літаками і автами…

Цікава річ, що наші люди середнього віку, які вже вродились і виховались за більшовицьких безбожницьких часів на західних землях України знають про паломництва, пробують їх практикувати вже в модерний спосіб і з ентузіязмом приймають плян відбути прощу до якогось святого місця. Не потраплю щось сказати про цю справу і традицію на центральних чи східних наших землях. Мабуть ворогові вдалось цю славну і святу традицію паломництв витерти з пам’яті людей… Хоч пошана до ікони осталась!..

Відомо вже всім, що до Італії, користаючи з туристичного характеру цієї країни, прибули тисячі нашого жіноцтва, щоб найти тут якусь працю. В більшості випадків це дуже упокоряюча справа, бо Італія не належить до просперуючих і багатих країн Европи, живуть вони з індустрії і туризму. Тому відкривають свої кордони для всяких туристів, які приносять тут валюту, якою вже спритні італійці потраплять творити свій добробут. Наше жіноцтво (мужчинам тут таки важко дістати працю) найшло спосіб, щоб своїми руками заробити тут щось, чого в Україні їм неможливо осягнути. Найчастіше стають до домашньої служби в дещо багатших людей, опікуючись старими людьми, дітьми, чи роблячи різну домашню роботу як служниці, чи прямо кажучи — наймички… їх тут вже тисячі. Багато з них не мають помешкання і живуть як бурлаки, багато мають дуже малу платню і їх використовують через їхнє нелегальне становище і вони відповідають з дивним оптимізмом: «В Україні і того не зароблю…».

Та проблема, власне, в тому, що поганий стан економії в Україні змушує таке велике число людей, а головно жінок кидати рідну землю і провадити бурлаче життя за будь-яку плату. То сумне і часами трагічне явище. Чому ж, ставимо собі питання ми всі, чому ж воно так, що ми діти багатої і великої землі, на якій є все потрібне до життя, ідемо в найми до тих, що куди бідніші від нас, не такі працьовиті, не такі готові на жертву для своїх родин. Причин того явища цілковито зубожілої нашої державної економії дуже багато. На одну з них вказує генерал Григоренко у своїх спогадах образом, на який йому вказував його стрий: вони жили на Херсонщині недалеко порту і за царських часів все побережжя до їхньої пристані було завалене підводами, які привозили пшеницю, яку зразу засипали на експорт в кораблі. Важко було дочекатись своєї черги. І вдома оставалось зерна доволі, щоб проживити всю сім’ю. В найважчі часи війни їли білий пшеничний хліб і про це говорили наші австрійські полонені, що вже при війську при кінці шістнадцятого року їли хліб з трачинням. В тім самім Григоренковім порті за більшовицьких часів не було ні підводи! Хліба не вивозили і в країні був голод. То образ більшовицької господарки початків двадцятих років. Частинно врятував ситуацію хитрий ленінський НЕП, бо комунізмом щось збудувати не вдалось. А навіть прославлену всіми велику індустрію вдалось створити на людських кістках і Ґулаґах. Такий стан економії ми і успадкували з його основами марксової теорії про власність і з його жахливими наслідками, серед яких поява нових поганих прикмет людини, що викинула зі свого життя Бога, викинула всякі шляхетні і творчі громадські чесноти. Система, що виховала хама — людина без чести: лінюха, шахрая, злодія, п’яницю, брехуна, крутія, самолюба, нечесного, невірного, ненависника — цілий, по медичному кажучи, синдром лихих прикмет. З такими держави не збудуєш, з такими чесного суспільства не виховаєш. Даси йому волю, він перемінить її у сваволю, даси йому чесні норми життя, він зробить з них анархію, покажеш йому шляхетно виховані характери, він зробить з цього підлий і нікчемний нігілізм і докаже при тому, цитуючи Достоєвського з уст одного з його героїв: коли Бога нема, можеш робити, що тобі подобається! Засада, в якої атмосфері опинилась наша Україна.

Причин нашого лиха і вбожества — духовного і матеріяльного — дуже багато. Та найважніша причина — в нас самих. Більшовизм виховував нову совєтську людину і виховав монстра-дивогляда, 3 таким типом чи з такою людиною не створиш суспільства, що житиме справедливістю, правдою, миром, любов’ю, бажанням добра, з пошаною людської гідности і свідомістю своєї відповідальності перед Богом. Завдання перевиховання і відродження є незвичайно велике і потребуватиме багато часу. Попри усі людські зусилля в цій праці потрібна Божа поміч. Христос сказав: «Без мене нічого не можете чинити» (Ів 15,5). Ми віруючі знаємо силу молитви перед Богом згідно теж з Христовим поученням: «Просіть і дасться Вам» (Мат 7,7) і теж: «Зроблю все, чого б ви не просили в моє ім’я» (Ів 14,14). В додатку маємо ще одну могутню силу і вплив перед Богом — то Марія Богородиця — Мати Ісусова. Ісус вчинив перше своє чудо на весіллі в Кані на її материн) просьбу. Скільки про те співає наша Літургія і навіть, немов аргументує в одній пісні» «Багато бо може материне моління до благосердя Владики» (На шостому часі). Наша Україна засіяна відпустовими місцями, на яких безліч історичних доказів великої помочі Марії для нас у часах лихоліть та історичних катастроф. В останній війні піднеслась в нас високо віра в Покров-опіку Марії над нашим Народом. Тому і в ці наші гіркі часи треба нам звернутись до тієї, що багато разів рятувала нас над Дніпром і Дністром від усякого лиха. Так і виникла ідея прощі до Помпеїв біля Неаполю у стіп вулькану Везувій.

В Неаполю, Помпеях, Салерно та інших містечках тієї італійської області, дуже скоро, бо майже за не цілий рік несподівано появилась велике число наших жінок. То не багата область, то типове портове місто зі своїм легкодушним населенням і при тому з гарним природним довкіллям неапольського заливу. Назбиралось тих жінок біля двох тисяч. Де вони живуть, скільки їх, що роблять, якою працею занимаються — ніхто не знає. Живуть нелегально, з урядовою бюрократією не мають нічого спільного, що утруднює їхній статус і мають урядову назву «екстракомунітарі» — особи поза суспільством. В Італії це можливе. Люди ці здані на власну «самопоміч», часто на власну хитрість і проворність. Життя їх не легке, часто і нужденне, але вони скоро до цього привикли і вживають єдиної потіхи для самих себе і для других у коротких словах: В Україні гірше, або — в Україні і того не зароблю… Це все тільки в цих коротких словах і дуже короткому описі. Так виникла ідея зорганізувати прощу до Помпеїв і зробити заклик до українців у діяспорі і в Україні почати велику молитовну кампанію за віднову і відродження наше в Христі Господі нашім молитвою і працею. 23-го травня така проща до Помпеїв відбулася. Думку прийняли ці жінки в Неаполі і околиці з ентузіязмом. В Неаполі одержали ми від неапольського архиєпископа до вжитку малу церковцю в центрі міста минулого року (1998) і в неділю 5 липня, в неділю всіх Святих українського Народу відслужилась перша св. Літургія. Від тоді там служиться Літургія в кожну першу і третю неділю місяця і в великі празники року. Присутність на Літургії від 200 до 300 осіб. Врахувати треба, що ці жінки працюють і в неділі, вільним від праці днем в тижні є тільки четвер. Не легко їм в неділю «вирватись» на три обідові години, щоб бути на своїй Літургії.

Помпеї — славне місто віл вулькану Везувій у стіп якого воно розташувалося Славний вибух того вулькану був в 79 рот пз Христі. в часі якого це місто було покрите попелом і лявою 5 метрів товщиною. Відкопали його археологи в XVIII столітті і сьогодні ного руїни можна оглянути. Потім багато разів цей вулькан пробуджувався. Уважається він на пів вигаслий, хоч останній раз вибух в 1944 році і наробив чимало шкоди. В минулому столітті на великій традиції віри в поміч і охорону Марії там збудовано величаву базиліку з чудотворним образом-іконою. до якої постійно спішать численні групи паломників щодня, а в неділі і свята ця базиліка перемінюється в людське муравлище. Ми отримали можливість відбути свою українську прощу до цього святого місця Марії, а й саме місто має назву «Місто Марії». Місто-базиліка є осідком єпископа, який є суфрагоном архиєпископа Неаполю.

Цілий день у базиліці служаться в неділі і свята Літургії за виїмком обідової перерви від 2-ої до 4-ої години. Цю перерву ми отримали для нашої Літургії. Але, щоб нашу літургічну частину зробити більш торжественну наші паломники в числі біля п’ятсот душ зібрались біля масивної дзвіниці о годині 12:30. Кілька жінок у вишивках держали ікону Богоматері, сформувався похід під проводом Владики Романа Даниляка, який тепер перебуває в Римі на праці для нашого Синоду. В асисті станули з ним шістьох священиків з Риму, які приїхали, щоб помогти у відслуженні св. Літургії і у св. Сповіді. Велику поміч дали в цьому оо. Василіяни і священики студенти. П’ятьох слухали Сповідей від години 12 до 3:30. Сформований похід на чолі з іконою і двома українськими хлібами рушив, ведений поліційним автом через товпи італійців, які облягли базиліку і вулиці. Біля базиліки є невеличкий парк-город названий «Город папи Івана XXIII» зі статуєю цього папи в центрі. Цей «город» буде колись чудовою прикрасою базиліки, коли підростуть дерева. В ньому є споруджена «Хресна Дорога» з мистецькими «стаціями» і новий теж подібний духовний мудрий латинський «винахід» з назвою «Дорога Світла» — стільки ж (чотирнадцять) стацій про Христове Воскресення. Паломники можуть цю духовну молитву-роздуму про Христові страсті і воскресення тут відбувати. Ми вибрали це місце, щоб почати нашу прощу Молебнем до Богоматері. В часі процесії до цього городу наші жінки з побожною українською повагою співали пісню «Пренебесна-Пречудесна». Наш Народ так любить такого роду прославу Спасителя чи Богоматері при помочі процесії: молитовний настрій, пісня, скромність, щасливе зворушення на обличчях і відчуття якогось щастя можна було відчитати на лицях тих жінок, які з острахом переживають своє бурлацьке життя і не легку працю на чужині. В часі цілої прощі усі почування журби, тривог, туга за Батьківщиною і своїми родинами десь зникли. Наш нарід переживає свою молитву, не лише молиться, а переживає своєю істотою цю розмову в Богом і піднесення свого серця до Нього. Скільки сліз появилось в очах тих скромних і знедолених жінок…

Перед Молебнем парох римської парафії для українців святих Сергія і Вакха о. І. Музичка привітав місцевого архиєпископа Франціска Саверія Чину св. Франціска і Владику Романа Даниляка. В короткім слові о. Іван подякував архиєпископові за дозвіл відбути в його базиліці цю прощу. О. парох говорив: «Дякуємо сердечно за можливість відбути цю прощу у цьому «Місті Марії» біля її чудотворної ікони, якою вона береже тут Ваші міста вже століттями і помагає всім, що прибігають тут під її опіку. Ми українці, що живемо в околиці Неаполю, Помпеїв і Салерно прибули тут до не багатої Італії шукати праці і скромного заробітку. Наша Україна по комуністичному пануванні опинилась у великій матеріяльній і духовній руїні. Ціль нашої праці — виблагати у Богоматері помочі в нашій біді і скруті. Вона нам помагала всю нашу історію і звідти тая наша надія на Її поміч. Архиєпископ поблагословив хліб нашого привіту і привітав наше паломництво теплими словами, що знає про цю нашу руїну, яку приніс нам безбожний більшовизм і вірить в те, що ми станемо відродженим народом і славою Богоматері. Пригадав нам також, що він є з того самого монашого Чину Францісканів, з якого папа недавно тому підніс проголошення блаженним відомого святця і стигматика Падре Піо. Був це натяк, щоб молились ми і до цього великого праведника, що поміг численним бідним, потребуючим і нещасним своїми молитвами. О. Парох подякував також Владиці Романові, що зволив очолити цю прощу і ми в цей спосіб почуваємо себе, що маємо зі собою архиєрея-пастиря з нами на цій прощі на чужині.

Молебень співали наші жінки своїми силами і дзвінкими українськими голосами. Погода помогла нам дуже. Не було жарко, хмарки час-до-часу закривали гаряче неапольське сонде і холодний вітрець ніс прохолоду. Ікону вміщено у стіп статуї папи Івана XXIII і дві жінки у вишиванках держали немов почесну варту біля неї з квітами в руках. Проповідь виголосив о. І. Музичка про Марію як нашу єдину поміч і надію на основі слів Параклису: «Не маємо іншої помочі, не маємо іншої надії, окрім Тебе Пречистая Діво»… Короткими прикладами з нашої історії і з першого Христового чуда в Кані проповідник показав основу для тієї віри нашого народу і його переконання в опіку Марії над нами. По Молебні наше жіноцтво з великою теплотою духа співали марійську пісню, яка постала в Україні у вісімдесятих роках. Мелодія мусіла торкати і музичне італійське вухо серед присутніх італійців.

Ця перша частина нашої прощі промайнула як одна мить і ми знова процесійно з піснями рушили до базиліки, щоб служити св. Літургію. Не легко це було зробити в доброму ладі, коли перед нами велика громада італійців скінчила свою Літургію, вулиця виповнена вщерть народом, коридори, які ведуть до бічного входу базиліки (головний вхід в ремонті) теж заповнені людьми. Але нам роблять місце і наше жіноцтво занимає перші місця в базиліці перед престолом. Св. Літургію служить Владика Роман з шістьома священиками. Співають всі присутні при допомозі студентів з Риму.

У своїй проповіді Владика Роман накреслив короткий нарис історії міста Помпеїв, яке сягає давніх римських часів і було містом римської багатої аристократії ще перед Христом. У 79 році по народженні Христа грішне і розпусне місто зникло з лиця землі — лява і попіл вулькану покрили його цілковито, як Содому і Гомору. В пол. ХІХ-го століття зубожіле місто розвинув місцевий адвокат Бартолій Лонґо, кинувши ледаче своє життя безвірства, навернувся і розгорнув широку діяльність для піднесення бідного народу. Побудував величний храм на честь Богородиці, для якого якийсь невідомий селянин подарував стару ікону Богородиці. Ікону відновлено. Вона зображувала Марію і біля неї св. Домініка і св. Катерину, відомих зі свого апостоляту вервиці. Почались паломництва до тієї ікони, діялись чуда і так Марія стала опікункою відновленого і відродженого міста по сьогодні. Марія принесла нове життя містові у стіп небезпечного Везувія. Наше паломництво має цю саму ціль: випросити у Марії відродження і духовної обнови нашої України. Марія дала вже чимало знаків в Україні своєї опіки в останніх роках неволі і нашої тепер державности. Вона являється по різних місцях України і запевняє нас, що Її Божественний Син своєю силою буде боронити наш народ перед загладою. Наша проща — то щира просьба про те, то наше покаяння, то наша віра в Господа і Спаса нашого Ісуса Христа і в заступництво та покров Його Божественної Матері!

Велике число присутніх приступили до св. Причастя, з великою побожністю і сльозами стрічаючи Господа в своїх серцях. По св. Літургії була перерва для не довгого відпочинку. За старим нашим звичаєм кожний хотів придбати якусь пам’ятку з прощі у формі різних девоціональних предметів — ікон, образочків-ікон, вервиць. медаликів та інших релігійних прикрас. На закінчення ми знова зібрались в городі Івана ХХІІІ-го, де по короткій молитві відбулось благословення набутих речей. Так прощались ми з любим місцем Марії… Не в одній прощі брав я участь з нашими людьми і все спостерігаю те саме явище: нарід не хоче покидати місця, в якому пережив так видимо дію Божої благодаті, в якому так тісно був в злуці з Богом, в якому міг лишити свої журби, болі, тривоги душі і свої надії, а зокрема з якого виніс певність, що свої молитви зложив на руки Тієї, що з певністю понесе їх до свого Сина і нашого Спаса. Ще хотять співати, ще хотять найти найкращу пісню, щоб її немов визов вислати в сторону грізного Везувія і всі без вийнятку неохоче відходять з вологими очима, зі сльозами — не смутку, а радости. А то щасливі сльози! І дивуються італійці, що за нарід такий, що більше і краще живе з піснею чим вони. В них пісня — то розвага, в тих же дивних людей, що прийшли до них у найми, тая їхня пісня, то щось, що, виглядає, дає їм силу жити і змагатись з лихом або як писав Франко:

Вона огнистая лучина,
Що жару в серця долива…

І співають ще на залізничій станції в гурті, і співають про Марію! Щаслива пісня і щасливі люди, що вертаються до не легкої буденщини, буденщини слугинь, наймичок, невідомого їм світу твердої праці і бідного заробітку, але з певністю, що їхня молитва буде вислухана, їхня проща не піде намарне, бо вони просили Володаря світу для своєї Батьківщини і Народу:

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

о. Іван Музичка