Українська релігійна панорама у дзеркалі статистики

У червні 1995 р. була утворена група з членів Президії Верховної Ради України (голови правничих і гуманітарних депутатських Комісій) і представників Міністерства закордонних справ, яка складала довідку про Україну для сесії Ради Европи (напередодні розгляду питання про прийняття нашої держави в цю престижну міжнародню організацію). Закордонних експертів цікавив стан законодавчої бази в нашій державі і хід економічних ринкових реформ, процес укладання і механізм майбутнього прийняття нової Конституції та її передбачуваний характер, дотримання прав людини і забезпечення прав національним меншинам, стан справ у галузі релігії та стосунки держави з релігійними організаціями. Власне, на останнє коло питань, що стосуються релігії, доручено було скласти довідку авторові цих рядків. На основі зібраного статистичного матеріялу мною була представлена також доповідь (у співавторстві з дослідницею з Німеччини пані д-ром Галею Горбач) на 45-й міжнародній конгрес «Церква в потребі», який цього року проходив 31 серпня — 2 вересня в німецькому місті Кенінгштайн і був присвячений темі «Східня Европа: християнство і мир у суспільстві». Гадаю, що цей матеріял міг би бути цікавим (а, може, й корисним як «інформація для роздумів» ) і українському читачеві.

Під сучасну пору Україна переживає складніші процеси релігійного відродження, аніж інші посткомуністичні країни. Внаслідок історичних обставин (втрата державности, розділеність української землі і народу поміж сусідніми країнами), єдина колись Українська Церква, яка утвердилася в нас через хрещення Руси-України київським князем Володимиром (988), розділилася на різні конфесії.

Станом на 1 січня 1995 року в Україні діють такі релігійні громади: Українська Православна Церква (під юрисдикцією Московського Патріярхату) — 6132 громади; Українська Православна Церква (Київський Патріярхат) — 1753 громади; Українська Автокефальна Православна Церква — 616 громад; (в останні місяці поміж цими Церквами проходить активний процес перерозподілу — чимало громад від УПЦ-КП переходить до УАПЦ, отже, остаточні цифри зараз ще невідомі); є ще 4 громади Російської Православної Церкви; 61 громада двох старообрядницьких православних Церков; 10 — Російської Вільної Православної Церкви (її ще називають — закордонна); 6 Істинно-Православної Церкви; 4 громади Богородичної Церкви; по 2 громади є в незалежних православних і Грецької Православної Церкви.

Українська Греко-католицька Церква нараховує 3032 громади; Римо-католицька Церква — 651 громаду.

Крім того, діють різні протестантські (євангельські) Церкви, з яких найчисленніші: Союз Євангельських християн-баптистів 1420 громад, Рада церков євангельських християн-баптистів — ще 51 громада і незалежні громади євангельських християн-баптистів — 48 громад та євангельських християн — 68 громад; християн-молокан — 4, назарян — 7 громад; Союз християн віри євангельської (п’ятидесятники) — 780 громад та ще Союз вільних церков християн євангельської віри — 33 громади, християни євангельської віри поза союзами — 156 громад; Церква повного Євангелія — 54; харизматичні громади — 86; Адвентисти сьомого дня — 424; Адвентисти-реформати — 21; Свідки Єгови — 516; Закарпатська Реформатська Церква (угорська) — 91; Німецька Лютеранська — 1; Українська Лютеранська Церква — 3; новоапостольська — 23; юдейські віровизнання — 74; мусульман — 117; Товариство свідомости Кришни — 27; буддистів — 21 громада, громади Бохаї — 7; християни сьомого дня — 13; Українська євангелічно-реформована Церква — 2; РУНвіра — 28; дослідники Біблії — 3; громад протестантського напрямку — 21; Пресвітеріянська Церква — 8; юдео-християн — 4; Вірменська апостольська Церква — 9; Вірмено-католицька — 1, громади методистські — 5; караїмів — 2; по одній громаді — корейських баптистів, даоситів, ведистів, менонітів, а також Зоресвітнє християнство, Віра світла, Всесвітня чиста релігія, Слов’янська громада, Братерство євангелізації, Місіонерське товариство християн, місія «Чайтані», по 2 громади у «Церкви Об’єднання» і «Наука Розуму», Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) — 21 громада.

Всього в Україні діє 68 Церков і релігійних формувань різних конфесій. Отже, після проголошення незалежної української держави в 1991 р. перед українським суспільством постали дві релігійні проблеми: 1) подолання наслідків політики войовничого атеїзму, яка проводилася в колишньому Радянському Союзі; 2) пошуки шляхів до замирення поміж собою і поєднання у вірі різних християнських Церков.

Що стосується розв’язання першої проблеми, то тут слід вказати, що з перших кроків державного становлення, а саме — 24 квітня 1991 року, в Україні був прийнятий Закон «Про свободу совісти та релігійні організації», який ліквідував будь-яку форму дискримінації на ґрунті віри і відкрив дорогу до повної свободи релігійного волевиявлення наших громадян. Закон надає ряд суттєвих пріоритетів релігійним громадам (зокрема в застосуванні пільгових принципів, оподаткування), забезпечує права служителям священичого сану, студентам духовних навчальних закладів, передбачає повернення громадам віруючих конфіскованих храмів та церковного майна і таке інше.

Ми стежимо за тим, як розвивається екуменічний рух у світовому християнстві. У нас поширюються матеріяли і резолюції, вироблені Міжнародньою змішаною комісією з питань богословського діялогу між Римо-католицькою і Православними Церквами. Особливо ретельно ми вивчали резолюцію 7-го пленарного засідання комісії, що відбулося 17-24 липня 1993 року у православному манастирі Баламанд (Ліван).

У період підготовки до цього форуму вийшла з підпілля катакомбна Українська Греко-католицька Церква. У зв’язку з цим на міжнародньому рівні говорилося, нібито в Західній Україні захоплюються православні храми. Але ж вони до 1946 р. православними не були, їх насильно повернули в московське православіє і після встановлення свободи люди почали масово повертатися до своєї батьківської віри. Звісно, разом з своїми храмами. Баламандська резолюція закликає до участи в богословському діялозі не лише представників православних, але й Української Католицької Церкви східнього обряду: «Східні католицькі Церкви повинні бути інтегровані в діялог любови при взаємоповазі і при відновленому взаємодовір’ї як на місцевому рівні і при відновленому взаємодовір’ї, так і в світовому маштабі. Вони повинні вступити в богословський діялог зі всіма його практичними наслідками». (Пункт 16). На цей заклик відгукнувся Первоієрарх УГКЦеркви Блаженніший Мирослав-Іван кардинал Любачівський Пастирським Зверненням «Про єдність святих Церков», виданим 25 березня — 7 квітня 1994 року у Львові при Архикатедральному храмі св. Юра. Звернення адресоване усім суспільним верствам Української Церкви, воно розвиває ідею єдности у вірі на матеріялі української дійсности і утверджує оптимістичне переконання, що «Мури розподілу між Церквами не сягають аж до неба». Баламандська резолюція складається з двох частин: «Еклезіологічні принципи» і «Практичні настанови», з яких ми виокремлюємо для нас найголовніше. Ось постуляти з першої, віровчительної частини: «Обидві сторони визнають: те, що Христос довірив своїй Церкві, а саме — сповідування апостольської віри, участь у тих самих таїнствах і, насамперед, в одному священстві, яке відправляє жертву Христа, і апостольське спадкоємство єпископів — все це жодна з Церков не може вважати своєю власністю» (Пункт 13). «З таких міркувань Католицька і Православна Церкви визнають одна одну як Церкви-сестри, співвідповідальні за збереження Божої Церкви у вірності Господнім намірам — у першу чергу щодо єдности». (Пункт 14). «Оскільки свобода людини недоторкана і її різнобічні зобов’язання слідувати вимогам совісти залишаються непорушними, то при спробах відновити єдність ідеться не про те, аби прагнути навернення віруючих однієї Церкви до іншої для забезпечення їх спасіння. Мова про те, щоб спільними зусиллями здійснювати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаєморозуміння в межах Церков, стосовно змісту віри і наслідків, що випливають з цього. Це зусилля продовжується в сучасному теологічному діялозі. Даний документ є необхідним етапом цього діялогу» (Пункт 15).

Немає сумніву, що Україна могла б стати (і стане) важливим чинником наступного етапу цього діялогу. Адже все, про що сказано в зацитованих положеннях, стосується безпосередньо тих процесів, які проходять зараз в царині релігійного життя між собою нічим у вірі а разом з греко-католиками мають своїм корінням спільний східній, візантійський, грецький обряд, він у нас тримається ще від Володимирового хрещення й Української Церкви, створені в його добу. Поміж українськими православними й греко-католиками набагато менше відмінностей, аніж між римо-католиками з їх латинським обрядом і православними. Тому й шляхи поєднання є набагато простішими. У розділі практичних настанов баламандської резолюції (пункт 28) визначено можливі шляхи поєднання: «Віра у таїнственну дійсність означає, що потрібно визнавати всі літургійні обряди іншої Церкви. Застосування сили для захоплення місць, де проводиться Богослужіння, протирічить цьому переконанню. Навпаки, це переконання вимагає, щоб за певних обставин полегшити виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому за домовленістю власний храм у розпорядження іншій, що дозволить почергово в різний час відправляти в тому самому приміщенні. Більше того, євангельська етика вимагає відкидати пояснення чи висловлювання, які могли б продовжити тривалість конфлікту й вернути діялог назад. Бо хіба ж не нас вмовляє Святий Павло приймати інших так, як прийняв Христос нас, на славу Божу» (Рм. 25:7).

Отже, є добра воля до взаємопорозуміння, висловлена трьома світовими релігійними центрами, які визначають сучасну міжнародню церковну політику і в орбіті впливів яких перебуває Україна, а саме: Ватикану, Константинополя і Москви.

Українська держава ввела принцип почерговости у свої правові нормативи. Баламандська резолюція прийнята 17-24 липня 1993 p., а 23 грудня того ж року Верховна Рада України прийняла поправки і доповнення до Закону «Про свободу совісти та релігійні організації». Частина 3 статті 17 Закону має тепер таку редакцію: «Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».

Отже, у цьому законодавчому акті відображений принцип, вироблений світовою церковно-релігійною думкою. Різниця тільки в тому, що заява найвищих церковних авторитетів стосується усіх без винятку храмів, натомість Закон України стосується лише тих культових будівель, які передані у користування релігійним громадам, але є поки що державною власністю.

На сьогоднішній день кількість споруд, що передані державою у власність та користування релігійним громадам, становить: УПЦ (МП) — передано 4845 храмів; УПЦ(КП) — 1291; УАПЦ — 319; УГКЦ — 2352; Римо-католикам — 463. Разом названим п’яти Церквам передано державою 9270 храмів. У тому числі почергово використовуються громадами різних конфесій 819 храмів. Це в тих населених пунктах, де є дві (або кілька) громади, а лише один храм. Останній показник особливо для нас важливий, бо він свідчить про те, що замирення і поєднання між громадами різних конфесій є можливим і що воно уже відбувається. У цілому, на 1 січня 1995 року всі релігійні громади, які діють в Україні, мають у своєму розпорядженні 10751 храм, бо до тих, що передані їм , державою у власність і безплатне користування, слід додати 1261 храм, збудований за час української державности. (Будується ще 1742 — це при нашій економічній кризі). Пристосовані під молитовні доми (переважно громадами протестантських Церков) 1959 будинків, здані в оренду для проведення богослужень 2149 будинків. Християнські Церкви в Україні мають розгалужену сітку адміністративних, навчальних, видавничих та інших установ. Так, зокрема, управлінь, єпархій, дієцезій мають: УПЦ (МП) — 31; УПЦ (КП) — 24; УАПЦ — 1; УГКЦ — 8; РКЦ — 4; ЄХБ — 21; п’ятидесятники — 18; Манастирів: УПЦ (МП) — 48 (і 16 поки що незареєстровані); УПЦ (КП) — 15; УГКЦ — 70 (6 незареєстрованих); РКЦ — 17 (5 незареєстрованих).

Ченців у них: УПЦ (МП) — 1733; УПЦ (КП) — 47; УГКЦ — 1218; РКЦ — 190;

Духовних навчальних закладів: УПЦ (МП) — 8 (2 незареєстровані); УПЦ (КП) — 9 (2 незареєстровані); УАПЦ — 1 (1 незареєстрований); УГКЦ — 8(1 незареєстрований); РКЦ — 4; ЄХБ — 11; п’ятидесятники — 4.

Священиків: УПЦ (МП) — 4904; УПЦ(КП) —1221; УАПЦ —216; УГКЦ — 1905;РКЦ —314(зних204 іноземні громадяни).

Недільні школи: УПЦ(МП) — 1225; УПЦ(КП) — 617; УАПЦ — 72; УГКЦ — 817; РКЦ — 193, ЄХБ — 610; п’ятидесятники — 420.

Періодичних видань: УПЦ (МП) — 18; УПЦ (КП) — 7; УАПЦ — 3; УГКЦ – 12; РКЦ — 6; ЄХБ — 4; п’ятидесятники — 3.

Отакий розмаїтий калейдоскоп характеризує ситуацію релігійного життя в сучасній Україні. То треба тішитися небувалими успіхами української демократії і толерантности? Не маю сумніву: у демократичному суспільстві свобода віровизнання повинна бути абсолютною. Та чи можна вважати, що той чи той новонавернений громадянин України в таку чи таку модерну віру справді вільно скористався наданою йому свободою вибору, коли йому досі про релігію говорили лише те, що це — опіюм для народу? Чи ж не нашим безпам’ятством користуються найрізноманітніші закордонні ловці душ, які витрачають значні кошти, аби лиш утворити свої «форпости» в Україні? Нещодавно проповідники одного з імпортних віровчень (не заперечую — цікавого своєю філософською сутністю і потенційними можливостями впливу на людину, але ж! чужого) застерігали мене: якщо ми не відкриємо! «зелену вулицю» для їхнього вчення, то держава, в якій це вчення є національним, може розсердитися на Україну. Невже нам так розходиться на тому, аби усім подобатися? Якби у нас належно функціонувала соціологія і соціяльна психологія, вони могли б сказати щось конкретніше з цього приводу. Я, наразі, можу лише повторити те, про що вже говорив нераз. Після десятиліть релігійних переслідувань наші співвітчизники мають тепер можливість реалізовувати свої релігійні переконання і почування у будь-якій формі. Та внаслідок нашої релігійної невироблености й роз’єднаности Україна стала свого роду «диким полем» як для численних фальшивих доморощених пророків, так і проповідників з різних чужоземних країв, які за своєю сутністю неприйнятні духові українського народу. Наслідками такого прозелітизму є поглиблення духовної кризи ще не сконсолідованої української нації. У той час, як ми випрошуємо вирішити справу з «територією» чи автокефалією Української Церкви у Ватикані й Москві, релігійний простір України активно освоюють чужинці. То чи ж варто сваритися українським православним різних конфесій між собою, а всім православним вкупі з греко-католиками замість того, аби об’єднати зусилля і здійснювати духовну опіку над тими нашими земляками, які її потребують? Є над чим задуматися.

І вкінці, треба нагадати, що стаття 24 Закону «Про свободу совісти та релігійні організації» доповнена в тому ж 1993 році четвертою частиною такого змісту: «Священослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких прибули і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації». Чи виконуються у нас вимоги цієї статті Закону? Пройдіть вулицями наших міст, погляньте на числені афіші, які закликають на зустрічі із заїжджими проповідниками у найпрестижніших будинках культури, на стадіонах, послухайте релігійні програми наших радіо і телебачення, то переконаєтеся, що законів у нас ніхто не дотримується. Найперше — правоохоронні органи, себто ті, хто зобов’язаний стежити за дотриманням закону.

Михайло Косів
9 серпня 1995
село Шаян. Закарпаття