Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Українська церковна ребелія

Журнал «Аппрочес», (Наближення), виданий і редагований Амішом Фрейзером у Солтковст, Шкотляндія, у серії своїх додатків випустив памфлет польського автора Єнджея Ґєртиха під наголовком «Українська церковна ребелія», передруком з польського журналу «Опока» ч. 3.

П’ятдесят сторінковий памфлет Єнджея Ґєртиха своїми одинадцятьма розділами обіймає усю історію Української Греко-Католицької Церкви і її сучасне змагання до помісности.

У першому розділі під наголовком «Ку д’ета Кардинала Сліпого» автор памфлета передає найновіші події в УКЦеркві починаючи від посвячення церкви св. Софії, скликання Четвертого Синоду, до скликання П’ятого Синоду при нагоді святкування 375-ліття Берестейської Унії в листопаді 1971 року. Події, що сталися між тими двома датами, – заперечення Кардинала де Фюрстербреґа, відсутність в Четвертому Синоді Митрополита Сенишина, невдала спроба скликати П’ятий Синод в червні 1971 року в Вінніпегу та опублікування Патріярхальним Товариством листа Папи Павла Шостого стосовно створення патріярхату – описані з докладністю історичного спостерігача із польським націоналістичним і шовіністичним присмаком. Усі ці факти оспорюються автором на базі його інтерпретації постанов II Ват. Собору, внаслідок чого усі відомі нам кроки Верховного Архиєпископа називаються «ребелією» проти влади Риму. Негайно після введення терміну «ребелія» автор поспішив приписати усім цим актам політичне і націоналістичне підложжя й інтенції нашої ієрархії, які є менше церковно-релігійні, а більше політичні.

Вкінці цього параграфу автор заперечує легальне існування УКЦеркви й українського обряду взагалі.

В наступному розділі описується історію нашої церкви від часів Берестейської Унії, в яких вона проіснувала понад триста років як окрема галузь «польської церкви», в її «багатонаціональному характері». (Доказ – пастирський лист Митрополита Шептицького писаний по-польському). Автор зі «серцем» передає трагічну історію Греко-Католицької церкви під час розборів Польщі, насильне переведення її вірних на казьонне московське православіє, (котрий вже раз в історії?), і спеціяльно руїну її на Підляшші і Холмщині 1874 року. З питомим йому інтересом автор згадує ліквідацію церковно-слов’янської мови під час Наполеонської епохи, («на вимогу греко-католицької ієрархії»), та твердий руський рух, який складався із старо-руської та української частин. Статистикою 1931 року він доказує, що «український» рух не мав великої популярности в Галичині, бо перепис населення виявив 2,926,000 поляків, 421,000 жидів, 29,800 німців, 1,675,300 українців та 1,139,000 русинів.

В наступному розділі п.н. «Український рух» автор виявляє ґенезу постання змагань за самостійну українську державу у… масонстві. Покликаючися на різні жерела стверджує, що першу масонську льожу на Україні заклали Ян та Северин Потоцькі й Іван Котляревський. Царський уряд розв’язав її, але другі зорганізувалися підпільно і проіснували до двадцятого століття. Кирило-Методіївське Братство та Громада – це мали б бути побічні організації масонської слав’янської льожі. Куліш, Шевченко та Антонович, (останній «ренеґат-поляк»), проф. Грушевський («послідовник Антоновича»), Моркотун, і вкінці Симон Петлюра, («Ґренд Мастер»), – усі вони агенти слов’янського масонства. «Коли 1887 року Андрей Шептицький постановив стати греко-католицьким священиком», він відбув секретну поїздку до Київа, де мав зустрітися з Антоновичем, (масоном, звичайно). Це виглядає на імплікацію, що нитка масонства тягнеться і на наслідника Митрополити Шептицького…

Галицько-Волинська держава була на польській території, яку після її упадку знова забрала Польща… Козацтво держави не створило, а було лиш силою… Усі змагання до самостійности України – це лиш дуже туманні намагання об’єднання різних «рас» на мовній «рутенській» базі…

Наступний розділ відноситься до австрійських часів. Створення «п’ємонту», визначна роля Антоновича і Грушевського у відродженні Галичини, та польська опозиція, відзеркалені із чисто польського шовіністичного аспекту.

Після того іде розділ про створення греко-католицької церкви із двох частин: «польської частини й мадярської частини», і опис ролі в цьому Митрополита Андрея. Його трактується як «політичного єпископа», якого ціллю була національна українська церква. Тут автор приходить до цілевого знеславлення Покійного Митрополита, (цілево бо саме під час процесу його беатифікації), долученням до його діяльности розповсюдження підривної революційної літератури, зв’язків з німцями, довгої мовчанки в справі організованого вбивства поляків українцями – усім взятим з большевицького арсеналу. Кардинала Сліпого автор спочатку трактує поважно, як ісповідника, але опісля приходить до виявлення його політичних цілей у змаганні за патріярхат, при відсутності церковних. Усе ж таки, він протиставляє постать Кир Йосифа, як українця, його Великому Попередникові, якого він (автор) вважає поляком, (з польської родини), й таким, що «навіть добре по українському говорити не вміє» …

Дальше іде розділ про розвиток УКЦ на еміграції, при чому автор завидує, що вона зберігається окремою на базі її окремої церковної мови, традиції й окремої організаційної структури, й нарікає (по-шовіністичному) чому-то не створено якихсь «під-обрядів» для польського косьцьола в Америці, і також і для других національностей, (еспанців, італійців, ірляндців), та чому включено їх до католицизму «ірляндської марки».

Але, запевняє автор, «греко-католицькі вірні Північної Америки не сприймають ентузіястично патріярхальних плянів Сліпого, а ієрархія ставиться до них також цілком холодно й пасивно»… (Можливо, має слушність Єнджей…).

В наступних розділах автор Є. Ґєртих обговорює ситуацію вірних Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині, Мадярщині, Польщі і Галичині. (Не в Україні!). Після тяжкого періоду гноблення вірні в сателітних країнах мають можливість відбувати свої релігійні обряди при латинських церквах, а на Пряшівщині цілком свобідно у своїх власних. Але тріюмфальне проголошення на «псевдосинодах» єдности «Церкви Сліпого» у всіх країнах було б провокацією для совєтського натиску проти цих тихих і не публікованих релігійних практик.

Повертаючися до радянської дійсности автор стверджує факти, що греко-католицьку церкву в Галичині зліквідовано терором, що менше як 10% священиків взяли участь у т. зв. синоді, (і жаден з єпископів), та що ця церква існує в катакомбах. Автор згадує відомі з преси факти коншахтів ватиканських представників з большевиками в справі полегшення долі католиків латинського обряду при цілковитій мовчанці про долю східніх католиків. Він все таки обстоює «осягнення можливого» політикою Ватикану. УКЦерква в СРСР є замордована. Латинська церква є толерована. Греко-католикам ніхто не забороняє ходити на богослужби до латинських костелів… Коли б не українізація церкви Шептицьким, то вона могла б бути толерованою на рівні з латинською, як на Литві, Латвії чи Естонії (!).

Сучасна політика еміграційної ієрархії іде виразно по бажанні націоналістів в напрямі осягнення самостійної України. Але чи можуть ієрархи запрягти їхню церкву до чисто мирянської політики – питає автор. «Як поляк, а тим більше як поляк одружений з мешканкою Львова, я є проти всякої самостійної України. А як би така постала – я боровся б проти неї»…

Нереальність політики Шептицького і Сліпого є в тому, що вони базують свої теорії на збройному поборенні Радянського Союзу і встановленні самостійної України. Ватикан плянуючи об’єднання католицької й православної церков, (а Російська є найбільша з православних), ніколи не буде реалізувати цієї ідеї на розгромленій російській нації. Сьогодні вже не існує 1917 рік… Пляни Сліпого не йдуть в парі з цією ідеєю.

Рахуючись з долею вісьмох мільйонів католиків в радянському Союзі Ватикан не може робити жадних пустих проклямацій, а мусить старатися тихою політикою поліпшити їхню дійсність. При тому він не забуде також і про три й пів мільйонів греко-католиків…

Закінчуючи пан Ґєртих стверджує, що сучасні покоління не пам’ятають уніятської церкви, а старше покоління вимерло. Рятуючи сучасних вірних їм треба запропонувати чим більше відвідувати латинські костели по містах Галичини, а Кассаролі повинен постаратися, щоб більше було для цієї цілі відкрито костелів, та щоб більше латинських священиків там допустити. Автор розуміє, й поділяє обурення уніятів такою пропозицією, як намаганням златинізувати греко-католиків, але тут вже не йдеться про питання існування високо-респектовної уніятської церкви, а лиш «про душі, їхню відданість Римові, і їхнє спасіння»…

В сучасних умовах відродження Української церкви й прихід українського патріярха з Риму до Львова – виключені. Спеціяльно церкви під керівництвом сучасного «синоду», єпископи якого коляборували з гітлерівською «Новою Европою», і спеціяльно церкви, що сильно маніфестує свою українську назву.

Поділитися: