Стаття друга
у попередній статті йшла мова про рух до повної єдности у вірі, який відбувається сьогодні у християнському світі і з якого Україна покищо випадає. Ще одне болісне для нас питання: ставлення до Української Церкви московського й ватиканського офіціозів. Мені не раз доводилося говорити й писати на цю тему, зокрема в статті «Вернімося до джерел» («Патріярхат», квітень-травень 1995), тому тут скажу лише коротко: численні факти свідчать про те, що адміністрація Римської Курії й Московського Патріярхату ставиться до нас неприхильно. Чи є потреба при тому ще раз застерігати, що маємо розрізняти Рим як Апостольську Столицю, як уособлення Вселенської Церкви Христової і, власне, церковну адміністрацію — канцелярію нинішньої бюрократії, яка не є нічим ліпшою від бюрократії світської, у тому числі й російсько-імперської, виплеканої на шовіністичній тріяді: «самодержавне, православне, народность». Для аргументації цього твердження наведу кілька конкретних фактів: Рим не визнав (не надав) — й так виглядає, що й не надасть — Українській Церкві патріярхального статусу на чолі з Патріярхом Києво-Галицьким і всієї Руси-України, навіть позбавив архиепархію УГКЦ юрисдикції на багатьох теренах, де проживають вірні, що привели до роздрібнення, а відтак і відчуження поміж собою окремих єпархій у різних державах, та навіть у нинішній незалежній і соборній Україні. Греко-католиків обмежують територіяльно лише до Галичини, а щодо поширення апостольської місії на території усієї нинішньої України — кажуть зась. Це вони на нашій вітцівській землі диктують нам свою волю. Навіть наших Мучеників, Страстотерпців, Ісповідників Віри, визнаних у всьому світі як ідеал святости, досі не канонізовано й не увінчано вінцем святих.
Так само наївними й нездійсненими є наші сподівання, що Московська Патріярхія, яка в основному продовжує русифікацію України, надасть колись Українській Православній Церкві статус справжньої автокефалії, себто добровільно відпустить її на волю. Дехто з священиків цієї конфесії відверто заперечує не лише право на самостійне існування Української Церкви, але й самої української держави, проповідуючи «єдиную и неделимую тысячелетнюю православную Русь», себто Росію. Тим часом глибокий розкол роз’єднав українське незалежницьке Православ’я, створене свого часу тими ж московськими кагебістськими агентами. Якщо «особова справа» архиєпископів тих Церков вирішується на злюмпенізованих («партійних») зборах, то що вже говорити про душевну витонченість віри. Крім того, у середовищі православія з’являються перші прояви саме релігійної нетерпимости, ворожнечі, а то й ненависти на грунті віри. Це ще тривожніші симптоми, аніж запекла боротьба за церковні споруди. Ось переді мною «Православний протикатолицький катехизис», виданий в Івано-Франківському наприкінці 1994 р. з благословення Владики Андрія, Митрополита Галицького, керуючого Івано-Франківською єпархією Української Православної Церкви Київського Патріярхату. Це не є оригінальне видання, а передрук агітброшури, що вийшла друком у Харкові 1916 року. Зверніть увагу на дату: час Першої світової війни. Російське православ’я вело її по-своєму — розпалюючи релігійну ненависть до західнього католицького світу. Так от, цю, кажучи словами Шевченка, «московську блекоту», поширюють нині наші українські церковні незалежники, аби лише вдарити якнайболючіше по своїх. Заключна частина цієї брошури, в якій войовничість середньовічного ортодоксального примітивізму осучаснена від імени Православ’я Київського Патріярхату, — це взагалі не предмет нормального людського діялогу, а матеріял для розгляду з точки зору 66 статті Кримінального Кодексу, яка передбачає кримінальну відповідальність за насаджування расової, міжнаціональної і релігійної ненависти. Оцініть самі взірець «богословських» повчань «Православного протикатолицького катехизису»:
Чи можна православним ходити для молитви в католицькі храми і відвідувати католицькі відпусти?
Не можна, ні в якому разі: «Якщо хто піде на свято варварське чи єретичне, — заповідається в Номоканоні, — і з’їсть в той день з ними від них пожертвування за душу їхню, нехай не причащається роки (7-ме правило святого собору в Анкирі). 64-те правило св. Апостолів карає тих, хто помолиться в церковних єретиків чи на їхніх зборищах: «священика позбавити сану, а мирську людину відлучити». А 10-те правило св. Апостолів нам велить: «якщо молиться з відлученим, якщо і не в церкві, але в домі, нехай і цей буде відлучений».
Чи можна православним вступати в шлюб з католиками?
За церковними правилами не можна. 72 правило Шостого Вселенського Собору велить: «не добре є православному чоловікові брати жінку єретичку і з єретичним чоловіком одружуватися жінці православній. Якщо ж і відбудеться шлюб, то він є нетвердим, і таке беззаконне співжиття нехай буде розірваним».
І ця лявіна сектантської нетерпимости виливається на голови збаламучених людей, які схильні вірити кожному слову священика! І, до речі, хто ж «відлучений»? Адже відлученою і неканонічною вважають саму Церкву Київського Патріярхату. Це позиція не лише Московського Патріярхату, але й усього світового Православ’я. То вони б уже хоча мовчали. Бо, власне, по-справжньому відлученими і позбавленими сану своєю церковною владою, під юрисдикцією якої вони на той час перебували, є первоієрархи їхньої Церкви.
Тим часом у названому, з дозволу сказати, «катехизисі», католиків називають поспіль єретиками і навіть відмовляють їм у праві називатися християнами. Виявляється, увесь католицький західній світ — нехристи, і єдиний вихід для цих людей — «прийняти істинну віру», себто перейти в УПЦ-КП — їх при тому обіцяють навіть не перехрещувати, а прийняти «третім чином, тобто через засудження єресі і покаяння» (стор. 36-37 названого видання).
До речі, від київських патріярхальників дістається не лише католикам, але й патріярхальникам московським. У листі до Верховної Ради Тернопільське крайове братство св. Апостола Андрія Первозванного з УПЦ-КП закликає законодавців «на державному рівні вирішити проблему однозначного пріоритету Української Незалежної Церкви Київського Патріярхату», а якщо цього не буде зроблено, то вони готові «стати на історичний шлях вирішення релігійних проблем козацьким способом».
Але ж бо не залишаються в боргу і православні з Московського Патріярхату. У зверненні до Президента й Верховної Ради України Чернівецько-Буковинська єпархія УПЦ-МП закликає «не допустити кровопролиття», яке буцімто має неодмінно статися, якщо буде дозволене почергове богослужіння у храмах УПЦ-МП і УПЦ-КП. До заяви доданий «Протокол зборів прихожан Свято-Миколаївського храму» від 5.02.1995 p., на якому було присутніх 1274 чол. (Збори у православних стали звичним явищем керування Церквою).
Протокол складений за всіма правилами канцелярського документу (мов би йдеться не про Дім Молитви, а колгоспну клуню): яке питання слухали хто виступав, що ухвалили. Цитую: «Ігумен Герасим роз’яснив прихожанам апостольські правила про збереження чистоти віри (зокрема 10-е апостольське правило) та правило № 6 лаодикійського собору, № 33 цього ж собору, які наголошують на недопущенні одночасного, спільного або почергового служіння православної церкви з єретиками. Хто молиться з відступником, відлучається від Церкви. Отже, на цей раз чернівецько-московські патріярхальники називають «відступниками» й «єретиками» таких же православних, як і вони, але київської орієнтації. І для осягнення своїх замірів також притягають у спільники святих апостолів! Бідні святі апостоли! Кого із знавіснілих хохлів мають слухати? Одначе, не надто надіючись на допомогу небожителів, 236 клириків тієї ж Чернівецько-Буковинської єпархії, які поставили підписи під спільною заявою до Президента і Верховної Ради, погрожують, що «наведуть порядок» у церковних справах «своїми силами, а відповідальність буде нести влада». Що ж, це вже серйозніша погроза, бо йдеться не про якісь там історично-козацькі анахронізми, а про цілком реальну силу, яка готова піти на «защиту русскоязычного населення и святого православия» будь-куди. Розгул московського фашизму в Чечні, де з жорстокою методичністю знову вбивають маленький гордий народ на очах усього світу, — страхітлива лекція для всіх.
А що ж ті, хто перебуває наверху правоохоронної піраміди — ті, що зобов’язані забезпечувати суспільний спокій і порядок у державі! Ви щонебудь знаєте про ці наміри? Чи ви просто вичікуєте: чим то все скінчиться, бо 65% релігійних громад України втягнені в міжконфесійні конфлікти, і сиплються не лише погрози, йде справжня війна проти закону й законносте, культивується ненависть між людьми однієї віри. Тривогою з приводу релігійної ситуації, що склалася сьогодні в Україні, перейняті ті українські ієрархи, які справді відчувають своє покликання служити Богові, народові, Україні. Розповідаючи про ситуацію в регіоні і конкретні факти порушення конституційних засад, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко запитує у листі до Комісії Верховної Ради з питань культури і духовности: «Чи має Українська держава силу й намір змусити не УПЦ-МП чи КП, а руйнівні політичні сили, що за ними стоять, шанувати принцип рівноправности громадян різних визнань, чинне законодавство України?». Наразі питання залишається суто риторичним.
В інтерв’ю газеті «Киевские ведомости» (10 березня 1995 р.) Митрополит Володимир (Сабодан), критикуючи Закон України «Про свободу совісти та релігійні організації» за положення про почергові богослуження, каже: «Для веруючого человека храм — это святая святых, и превращать его в клуб — одни зашли, другие вышли — безнравственно». Хто з віруючих буде справді заперечувати, що храм — це не просто «культова будівля», а святиня? Але ж святиня будується і освячується як Дім Молитви в ім’я Бога і когось із Його святих Угодників конкретною Церквою (тією, що пишеться з великої літери), то чому ж московські православники зайшли в українські храми, відібрані в Української Церкви російським самодержавним і комуністичним режимом, і вважають їх своїми? Хіба ж не аморально привласнювати чужі святині? Чому «своїми» святинями православні вважають греко- католицькі храми, побудовані тією Церквою і відібрані у неї енкаведистами вкупі з Московським Патріярхатом в 1946 році? Не кажу вже про те, що Московський Патріярхат, до якого належить Владика Володимир Сабодан, підписуючи баламандську резолюцію Богословського Діялогу, підтримує почергові богослуження в храмах. Що ж виходить: одну політику проводимо для світу, а іншу — для власної Церкви?
За роки існування комуністичного режиму релігія тотально витравлювалася із свідомости людей. Були винищені разом з церковнослужителями Українська Автокефальна Православна Церква в центральній і східній Україні і Українська Греко-католицька Церква в західній Україні, а їхні храми передані Московській Патріярхії. У людей були відібрані їхні святині. І цілий народ, і окрема людина, піддані репресії з боку тоталітарної тиранії, мають право на регабілітацію і репресовані Церкви з поверненням їм їхніх храмів. Не сумніваюся, що на таку регабілітацію наша держава мусить таки колись зважитися, і вона відбудеться. Але навіть тоді, коли це станеться, питання про спільне користування храмами не відпаде, навпаки, стане ще актуальнішим. У Німеччині мені доводилося бачити собори, які увінчуються хрестом, над яким є ще зображення півня — сакральні знаки католиків і протестантів, бо обидві релігії тут шануються однаково.
Україна не може залишатися осторонь світового екуменічного процесу, що прямує до повної євхаристійної єдности християн поміж собою. Не можемо ми стояти впоперек цієї дороги, інакше — як, у якому вигляді постанемо перед світом? У образі заюшених ненавистю невігласів і дикунів? Ні! Маємо наново вчитися християнскої терпеливости і взаємної любови. Мусимо дотримуватися Закону. Закону Божого і державного.
Особливо «зворушливо» звучать апеляції декого з ревнителів православ’я до лідера соціялістів, голови Верховної Ради О. Мороза із скаргами на своїх братів по вірі, але з сусіднього храму, які звучать здебільшого як примітивно завуальовані доноси. Та цур їм — не будемо ятрити душу. Наведу лишень вимогу Патріярха Київського і всієї України Дмитрія та Архиєпископа Львівського і Галицького Петра до О. Мороза з вимогою: «Просимо ще раз повернутися до перегляду Закону України «Про свободу совісти та релігійні організації». Така необхідність перегляду диктується тим, що виробити нові критерії до вирішення спірних питань стосовно усіх майнових спорів між релігійними організаціями, виходячи передовсім з демократичного принципу переважаючої чисельности громад». Всечесним духовним отцям невтямки, що принцип «більшости» в справах релігії не має нічого спільного ані з християнською мораллю, ані, тим паче, з демократизмом — адже це принцип тоталітарного більшовизму, руйнівні наслідки якого ми нині переживаємо.
Отаку бурхливу мозаїку церковно-релігійних пристрастей маємо сьогодні в Україні. Вдумуючись у наведені повище документи, читач міг порівняти і переконатися: як контрастує вона із тим, що відбувається сьогодні у світі. За таких умов, якби навіть сталося чудо, і Ватикан чи Константинополь, чи Москва увінчали б нашу Церкву повною автокефалією з патріяршим вінцем, це, на моє переконання, механічно, само собою, не привело б нас до єдности. Запізно. Руйнівні процеси у Церкві (як і в політиці взагалі) зайшли надто далеко. Зовні нас тепер уже ніхто не порятує — маємо рятуватися самі. Знаю, як болісно це усвідомлювати тим, хто прив’язаний до тих чи тих релігійних центрів. Адже весь запал мирянського руху наших кревних братів і сестер, розсіяних по далеких світах, зосереджений саме на ідеї дарованого Патріярхату. Ідея відродження єдиної Києво-Галицької Митрополії, як основи нашої церковної єдности, була провідною зорею в житті, діяннях і писаннях Митрополитів Київських і Галицьких — Йосифа Веньямина Рутського, Петра Могили, Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого. Маємо нині відродити їхні ідеї й розбудувати структуру єдиної Української Церкви на патріярших засадах на всій території України і по всіх землях світу, де лише є українці-християни й існує Українська Церква. Наша Церква має стати фактором світового існування, поступово, але органічно входячи в контекст світової церковної структури. Ми можемо зіграти в ній помітну ролю. Нам не потрібно ні від кого й ні від чого відрікатися, відколюватися, нам немає потреби з кимось сваритися, ані зрікатися нашої власної церковної історії, якою б вона не була. Ми часто не були суб’єктами дії у найважливіших історичних поворотах долі, а ставали об’єктом чужоземних експериментів, але завжди прагнули втриматися і вижити, тому і мусіли пристосовуватися. Сьогодні ми маємо шанси стати знову єдиною могутньою Українською Церквою. І якщо це станеться, нам не залежатиме на тому, чи хтось офіційно увінчає нашу святиню патріяршим вінцем, чи ні. Ми станемо самі собою — і цього наразі досить. Тому, опираючись на принципи, вироблені світовим екуменічним рухом, маємо і ми прагнути до єдности поміж християнськими Церквами в Україні. Адже всі ми за своїм походженням, історичними джерелами, обрядом, релігійними почуваннями належимо до Володимирової Церкви. Ми прийняли світло Христової науки в 988 році, коли християнство не було розділено між Західніми і Східніми напрямками, помимо боротьби за верховенство і сфери впливу, яка вже тоді точилася (церковні первоієрархи — це також люди). Ще і ще раз хочу повторити: ми, українці, не брали жодної участи в церковному розколі 1054 року, тому й відповідати за його наслідки не можемо. Для нас однаково своїми є і Константинополь, і Рим. А тому маємо повернутися до того стану в нашій Церкві, який утвердився у нас через Володимирове хрещення. Яким він був, цей стан, нехай скажуть богослови й церковні історики.
Чи це можливо? Сьогодні мої заклики виглядають нездійсненними, майже фантастичними. І все ж іншого шляху в нас немає. Яким буде цей процес, якими конкретними ділами треба наповнювати його вже сьогодні — в цьому має виявитися наша спільна думка і воля.
Українські ієрархи і священики самі цього не зроблять, чимало із них навіть думки не повернуть на цей спасенний шлях, не кажучи про конкретні кроки.
Поки що одна лише Українська Греко-католицька Церква продовжує свої екуменічні зусилля, заявивши про це у Пастирському Зверненні Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського «Про єдність святих Церков», яке закінчується словами, сповненими оптимізму і надій: «Мури розподілу між Церквами не сягають аж до неба». Натомість прикладів протилежного характеру аж надто багато. Ось, скажімо, спільне освячення води, що відбулося на площі Ринок у Львові 19 січня цього року в день хрещення Господнього в ріці Йордані. Це традиційне в Україні всенародне дійство викликало радісне піднесення в душах кількох десятків тисяч його учасників — адже молилися спільно представники трьох християнських Церков, і хворобливо-злісну реакцію «зі сторони». В архипастирському зверненні Харківського Митрополита Никодима (Руснака), яке читали у церквах цілої єпархії, львівська акція названа «лукавим сговором», котрий нібито «является прямим предательством святого Православия нашего украинского боголюбивого народа», а «ссылка на слова «экуменическое отношение» между Церквами в наше время обозначает новое отступничество от веры своего народа».
Свят-свят. Так і хочеться сказати слідом за Шевченком: говорить про боголюбивий народ, а «по московськії так і чеше».
Тернистий шлях нам стелиться, надлюдьських зусиль треба докласти, аби перебороти середньовічне невігластво в нашій Церкві, нетерпимість серед віруючих співвітчизників. Але ми маємо стати на цей шлях — насамперед українська інтелігенція, а відтак і всі миряни. Маємо закладати вже нині підвалини нашої майбутньої християнської спільноти, сіяти зерна віри, що дадуть сходи в потомних поколіннях, мостити дорогу, що приведе до омріяного храму.
Михайло Косів,
голова Комісії Верховної Ради з питань культури і духовности
