Українська Церква в контексті світової церковної політики

Стаття перша

Перед тим, як почати виклад своїх міркувань на заявлену тему, хочу нагадати про обов’язки мирян у Церкві, визначені Кодексом Канонів Східніх Церков, що був ухвалений Святішим Отцем 14 жовтня 1991 року, тобто у свято Покрови Богородиці. Досконалий переклад цієї канонічної книги з латинської на українську мову здійснив професор Львівського університету Йосиф Кобів, якого багато хто з мого покоління університетських гуманітаріїв пам’ятає і згадує добрим словом як працьовитого вченого і доброго педагога. Перший титул (розділ) Кодексу, власне стосується нас. Він названий «Вірні, їх права й обов’язки». У каноні 15, параграфи 2, З, говориться: «Вірні свобідно можуть виявляти пастирям Церкви свої проблеми, особливо духовні, а також свої побажання.

Відповідно до своїх знань, компетенцій і здібностей, якими відзначаються, вони мають право, а іноді навіть обов’язки, виявляти пастирям Церкви свою думку в справах, які стосуються добра Церкви, і, зберігаючи непорушність віри і звичаїв та пошану до пастирів, а також, зважаючи на спільну користь і гідність осіб, ознайомлювати з нею інших вірних».

Аналогічні приписи існують сьогодні в новітніх постулятах усіх християнських церков. На цьому важливо наголосити, позаяк дехто з духовенства противиться цим приписам, помилково вважаючи, що ані миряни, ані представники державної влади не повинні втручатися у жодні справи Церкви. Навіть у ті, які стосуються майнових конфліктів і які сьогодні стали дошкульним лихом України. Але ж бо релігійні громади складаються з громадян. А громадяни — усі без винятку — зобов’язані дотримуватися законів. Не лише Божих, але й державних. Звісно, миряни не можуть самочинно вирішувати питання внутрішнього життя Церкви. Бо коли читаєш в газеті «Волинь» з 3 березня 1995 p., що «у місті Дубному відбулися збори православних прихожан Київського Патріярхату», які «дали оцінку ситуації, що склалася в Рівенсько-Острозькій єпархії» і «вирішили не допустити архиєпископа Романа до богослужінь у храмах Рівенсько-Острозької єпархії Київського Патріярхату», то стає моторошно від таких порядків у Церкві. Адже на кожного, хто прочитає ці рядки, миттю повіє холодом нещодавніх компартійних зборищ, на яких розпинали «націоналістів» і «ворогів народу».

Ні, до такої сваволі мирян у церковних справах я не закликаю, навпаки, передумовою моїх роздумів стало Пастирське Звернення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського «Про єдність святих Церков», видане 25 березня — 7 квітня 1994 р. у Львові при Архикатедральному храмі св. Юра. Звернення адресоване усім суспільним верствам Церкви, а саме: «Високопреосвященним і Преосвященним Владикам, Всесвітлішим і Всечеснішим Отцям, Преподобним Ченцям і Черницям, вірним Греко-католицької Церкви, Синам і Дочкам Києво-Галицької Митрополії і всієї Руси, і всім українцям доброї волі», себто Блаженніший звертається до всіх верств духовенства і мирян України. На жаль, обміну думок з приводу заторкнутих у Зверненні проблем не відбулося, тим часом вони є важливими не лише для нашого церковного життя, але й формування українського суспільства після століть чужоземної неволі й десятиліть комуністичного нищення духовости взагалі.

Проблема єдности святих Церков має для нас, українців, два аспекти: перший міжнародній. Він стосується поєднання між Римо-католицькою Церквою і Православними Церквами; особливе місце у цьому процесі займають Східні Католицькі Церкви, що перебувають у євхаристійній єдності віри з Апостольською Столицею, зберігаючи свій східній православний обряд. Другий аспект — осягнення єдности різних християнських конфесій Української Церкви. Обидва болісно відбиваються сьогодні на нашій долі. Обидві ці проблеми взаємно переплітаються і випливають одна з одної.

Спочатку дещо з передісторії

21 листопада 1967 р. на ІІ Ватиканському Соборі був прийнятий «Декрет про екуменізм». У зближенні між Заходом і Сходом відтоді починається новий етап. Для вияснення того, що є спільним для обох Церков, і полагодження того, що викликає незгоди і суперечки, була утворена Міжнародня змішана Комісія з питань богословського діялогу між Римо-католицькою і Православними Церквами. Досі відбулося сім тематичних пленарних засідань цієї Комісії, кожне з яких закінчувалося відповідною спільною резолюцією. Обставини підготовки цих пленарних засідань й аналіза прийнятих ними документів подані у Пастирському Зверненні Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського. Отже, вважаю, що всій українській суспільності варто було б з ними познайомитися. І ще додам: слід було б подбати про видання усіх дотепер прийнятих резолюцій міжнароднього Богословського Діялогу окремим збірником. Одначе, самі ми, без допомоги мирянських організацій у Західньому світі, цього здійснити не можемо. Тому варто звернутися у цій справі за допомогою до заокеанських побратимів. А що таке видання треба конче здійснити, свідчить хоча би перша спільна заява-підсумок Богословського Діялогу, яка стосується проблеми «Тайна Церкви і Євхаристії у світлі Тайни Пресвятої Трійці». Тут відразу було заявлене бажання Світового Католицизму і Православ’я йти назустріч одне одному в найосновнішому питанні містичного життя Церкви. Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський каже з приводу цієї заяви: «Треба нам усім, особливо духовенству, уважно прочитати цей документ і призадуматися над ним. В ньому знаходиться багато поучення про Пресвяту Євхаристію, у якій проявляється Троїсте Таїнство Церкви. Заява вітає узгодження між православними і католицькими богословами в питаннях викликання Святого Духа в часі Божественної Літургії («епіклеза»), що свого часу було точкою незгоди між Сходом і Заходом» (с. 16). Без сумніву, треба і прочитати, і призадуматися. Та з часу прийняття цього документу від липня 1982 року пройшло тринадцять літ, саме для церковної практики У країни він має першочергове значення, але ми його не знаємо. На наступному пленарному засіданні міжнароднього Богословського Діялогу, що відбулося 1987 p., досягнуто не менш принципових домовленостей. Зацитую одне з найважливіших для нас положень: «Спільність є можлива тільки між Церквами, які мають віру, священство й спільні Святі Тайни». Отож, єднатися з тими протестантськими християнськими об’єднаннями, які взагалі заперечують таїнство священства і таїнство Пресвятої Євхаристії, канонічна Церква не може. Цитую далі: «Власне, завдяки взаємному визнанню, що віра, переведена в кожній помісній Церкві, є одна й та сама (як є, крім того, священство й Святі Тайни), вони пізнають одна одну як автентичні Церкви Божі, і що кожного віруючого вітається, як брата і сестру у вірі».

Гадаю, нікого не треба переконувати, що для нас це визнання має найважливіше значення. Адже якщо у кожній помісній християнській Церкві одна й та сама віра, що втілюється через однаково благодатні християнські таїнства, якщо однаковою духовною силою при звершенні семи християнських таїнств наділені священики різних конфесій — наші духовні пастирі, якщо вони, наділені цим таїнством, здійснюють однаково благодатне священнодійство епіклези — викликання Святого Духа в час перетворення хліба й вина у тіло і кров Спасителя нашого Ісуса Христа, себто якщо однакові у нас Святі Тайни, то навіщо нам сперечатися, тим паче — сваритися? Адже це і є дорога до нашого релігійного та церковного поєднання, навіть якщо кожна з конфесій залишатиметься сама собою.

Ось де відправна точка пошуку нашої єдности в єдиній Українській Церкві! На наступних пленарних засіданнях Міжнародньої змішаної Комісії приймалися спільні узгоджені рішення про особливу ролю у християнському світі Східніх Католицьких Церков, про природу апостольського наслідництва і ролю у ньому мирян, про створення патріярхатів та інших форм місцевих приматів, про ситуацію у зв’язку з відродженням Української Греко-католицької Церкви і т.ін., тобто приймалися рішення, які стосуються безпосередньо нас.

Що ми про це знаємо? Нічого. То можемо ми і далі жити сліпцями у світі? Здається, зрозуміло: хто не володіє інформацією, той не здатний діяти, той неминуче приречений на блукання манівцями. Не може далі такого бути, аби про документи, від яких залежить доля нашої Церкви, знало лише кілька людей. Адже шукати шляхів їх реалізації на практиці маємо ми, ієрархи, священики і миряни. Як же ми будемо це робити, коли нічого про них не знаємо? І що у такому разі дивуватися з пасивности щодо церковних справ нашої інтелігенції. Інтелігенти — люди мислячі. їхню ролю у Церкві не можна обмежувати лише до послуху (хоч самого послуху я не відкидаю).

Особливо пильної нашої уваги вимагає резолюція останнього, 7-го пленарного засідання Комісії, що відбулося 17-24 липня 1993 р. у православному манастирі Баламанд (Ліван). Це чергове засідання мало відбутися на рік раніше, одначе було відкладене через відмову православної сторони брати участь у Богословському Діялозі до тих пір, поки не буде розв’язане питання про «уніятство». Зрозуміло, що православним партнерам йшлося не про всі Східні Католицькі Церкви, а саме про нашу — Українську. Адже в період підготовки сьомої пленарної сесії цього міжнароднього релігійного форуму Українська Греко-католицька Церква вийшла з підпілля, навернені засобами терору в московське православіє галичани почали масово повертатися в лоно батьківської Греко-католицької Церкви. Очевидці пам’ятають, який гвалт був зчинений з приводу того, що буцімто захоплюються православні храми, хоча вони до 1946 року православними не були. Навколо собору св. Юрія у Львові розгорілися справжні баталії з пікетами почаївських монахів. Усілякі домисли, чутки, інсинуації плелися навколо УКЦеркви на міжнародньому рівні — все це не могло не накласти свого відбитку і на резолюцію, прийняту в Баламанді.

Маю два українські переклади цього документа, одначе обидва неточні. Німецькою мовою його назва звучить так:

Der Uniatismus — eine uberholte Unionsmethode— and die derzeitige Suche nach der vollen Gemeinschaft (Уніятство: застарілий метод союзу і сучасні пошуки повного поєднання).

У вступній частині резолюції відразу говориться про те, що «Східні Католицькі Церкви, без сумніву, будучи частиною католицької спільноти, мають право існувати і діяти для задоволення духовних потреб їх вірних» (пункт 31), але, разом з тим, у сучасних умовах, при «віднаходженні повної єдности і сопричастя» між Сходом і Заходом, «уніятство виключається як метод» (пункт 4). Я не мав би ані заперечувати, ані сприймати близько до серця такі твердження. Якщо Схід і Захід на шляху до «повної єдности» знайдуть якийсь ефективніший метод, аніж знайшли ми в 1596 році, підписавши документи Берестейської унії, будемо з цього приводу радіти. Зауважу тільки, що уніятство і греко-католицизм — поняття далеко не адекватні (одначе, це потребує окремої розмови). Але у вступній частині баламандської резолюції є твердження, щодо якого греко-католики (і не лише українські, але й з інших країн) мають зажадати уточнення. Це стосується пункту 2, в якому сказано: «… Ми відхиляємо уніятство як метод до пошуку єдности, тому що він протистоїть спільним традиціям наших Церков». Яким спільним традиціям Східніх і Західніх Церков, хотілося б знати, протистоїть уніятство, себто союз поміж ними? Якщо таке є, на це слід вказати конкретно. Інакше ця фраза, кинена мимохідь, може свідчити про роздратування її авторів самим фактом існування Східніх Католицьких Церков. Але ми є. І на то нема ради.

Шкода, що на таких поважних міжнародніх форумах Українська Церква не представлена. Себто нам говорять про нас, але без нас. Архиєпископ Мирослав Марусин, який брав участь у Баламандській конференції, хоч і належить до Української Греко-католицької Церкви, був заявлений там як секретар Конгрегації Східніх Церков, себто представляв Римську Курію, а не нашу Церкву.

Якщо ж уніятство веде до латинізації нашого східнього візантійсько-українського обряду, якщо деякі наші єпархії підпорядковані під юрисдикцію іноземних, до того ж римо-католицьких, себто іншообрядових церковних структур, якщо йде реформація деяких українських чернечих чинів і їхніх храмів за взірцем латинництва, якщо нам уже знову пробують накинути «целібат» священства, якщо ставлять питання «території» і територіяльного обмеження Греко-католицької Церкви на східніх теренах України в той час, коли там вільно почувається латинський обряд польської Римо-католицької Церкви і т.д., то, звісно, таке розуміння «уніятства» дійсно протистоїть спільним традиціям наших Церков, і ми його й самі відкидаємо.

Баламандська резолюція закликає до участи в Богословському Діялозі представників Східніх Католицьких Церков, і ми маємо цим обов’язково надалі скористатися, закликаючи керівництво Церкви з належною відповідальністю сприйняти пропозицію до співпраці: «Східні Католицькі Церкви повинні бути інтегровані в діялог любови при взаємоповазі і при відновленому взаємодовір’ї як на місцевому рівні, так і в світовому маштабі. Вони повинні вступити в теологічний діялог зі всіма його практичними наслідками» (Пункт 16). Пастирське Звернення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського «Про єдність святих Церков» і є відповіддю на цей заклик.

Відзначаємо, що баламандська резолюція складається з двох частин: перша — «Еклезіологічні принципи» і друга — «Практичні настанови», з яких варто виокремити найголовніше. Ось постуляти з першої, віровчительної частини: «Обидві сторони визнають: те, що Христос довірив своїй Церкві, а саме — сповідування апостольської віри, участь у тих самих таїнствах і, насамперед, в одному священстві, яке відправляє жертву Христа, і апостольське спадкоємство єпископів — все це жодна з Церков не може вважати своєю власністю» (Пункт 13). «З таких міркувань Католицька і Православна Церкви визначають одна одну як Церкви-сестри, співвідповідальні за збереження Божої Церкви у вірності Господнім намірам — у першу чергу щодо єдности» (Пункт 14). «Оскільки свобода людини недоторкана і її різнобічні зобов’язання слідувати вимогам совісти залишаються непорушними, то при спробах відновити єдність йдеться не про те, аби прагнути навернення віруючих одної Церкви до іншої для забезпечення їх спасіння. Мова про те, щоб спільними зусиллями здійснювати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаєморозуміння у межах Церков, стосовно змісту Віри і наслідків, що випливають з цього. Це зусилля продовжується в сучасному теологічному діялозі. Даний документ є необхідним етапом цього діялогу» (Пункт 15).

Не маю сумніву: Україна могла б стати важливим чинником наступного етапу цього діялогу. Адже все, про що тут говориться, сказано про нас, стосується нас безпосередньо. Адже українські православні і греко-католики занурені корінням у наш східній, візантійський, грецький обряд, він у нас тримається від Володимирового хрещення і Української Церкви, створеної в його епоху. Поміж українськими греко-католиками і православними встократ менше відмінностей, аніж межи римо-католиками латинниками і розмаїттям православних орієнтацій у світі.

У розділі «Практичні настанови» (пункт 28) визначено можливі шляхи поєднання: «Віра у таїнственну дійсність означає, що потрібно визнавати всі літургійні обряди іншої Церкви. Застосування сили для захоплення місць, де проводиться богослужіння, протирічить цьому переконанню. Навпаки, це переконання вимагає, щоб за певних обставин полегшити виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому за домовленістю свою власну церкву в розпорядження іншій, що дозволить почергово в різний час відправляти в тому самому приміщенні. Більше того, євангельська етика вимагає відкидати пояснення чи висловлювання, які могли б продовжити тривалість конфлікту й вернути діялог назад. Бо хіба ж не нас вмовляє Святий Павло приймати інших так, як прийняв Христос нас, на славу Божу?»
(Рим. 15:7).

Здається, немає потреби ще раз наголошувати: ці настанови якнайбільше стосуються саме нинішньої ситуації, яка склалася в Україні. Зауважу, що у конференції брали участь 24 представники Католицької Церкви з різних країн світу і 14 представників від Православної Церкви, в тому числі і від Вселенського Константинопольського, а також Александрійського, Антіохійського і Московського Патріярхатів. Чому нам, українцям, варто знати такі подробиці? Для того, аби усвідомити: проблеми екуменізму, прагнення до єдности є сьогодні в центрі світової церковної політики, але найбільше вони обходять саме нас. Якщо церковні авторитети всього християнського світу висловлюють побажан­ня поєднатися у Вірі і говорять про можливість почергових богослужень в одних храмах, то хіба можемо ми, українці, випадати з цього вселенського руху до порозуміння, зчиняючи сварки й бійки за церковні споруди? З приводу баламандської зустрічі й документів, прийнятих на ній, Константинопольський Вселенський Патріярх Православної Церкви Варфоломей І звернувся до Вселенського Архиєрея Католицької Церкви Святішого Отця Івана-Павла ІІ з такими словами: «У цій прощі до святої мети (єдности) зло продовжує створювати перешкоди, однак ми впевнені, що «разом із спокусою Бог дасть вам змогу її перенести» (1 Кр. 10:13). Прославмо Його святе ім’я за те, що після минулорічної затримки Господь дозволив спільній комісії з нашого теологічного діялогу зустрітися. Ми сподіваємося, що він (тобто діялог — М. К.) буде розвиватися і поширюватися. Радіємо, що з нагоди зустрічі Ваша Святість наголосили на потребі чесности в нашому діялозі, котрий, як показують усі стосунки поміж нашими Церквами-сестрами, може дати навіть більші результати». Отже, є добра воля до взаєморозуміння, висловлена трьома світовими релігійними центрами, які визначають сучасну міжнародню церковну політику і в орбіті впливів, у яких перебуває наша Україна, а саме: Ватикану, Константинополя і Москви. І тепер тільки від українських ієрархів і священства залежить, аби не злегковажити цієї доброї волі, а почати рух до єдности у себе вдома. Тим паче, що цьому сприяє й Українська держава через свої правові нормативи. Нагадаю, що Баламандська резолюція прийнята 17-24 липня 1993 року, а 23 грудня того ж року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення доповнень і змін до Закону України «Про свободу совісти та релігійні організації». Частина 3 статті 17 Закону має тепер таку редакцію: «Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користуваня двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».

Отож, запитаймося противників почерговости: чи є в цьому законодавчому акті бодай щось таке, що суперечило б принципам, виробленим світовою церковно-релігійною думкою? Немає. Адже ми, ініціятори й розробники доповнень і змін до Закону, врахували цю світову думку (а вже тепер і практику). Ці доповнення і зміни (про почерговість) саме і з’явилися тому, що мені добре були знайомі документи Богословського Діялогу. Різниця тільки в тому, що заява найвищих церковних авторитетів стосується усіх без винятку храмів, натомість Закон України стосується лише тих культових будівель, які є державною власністю. І це природньо, адже держава не може реґляментувати відносини щодо тих храмів, як і передані у власність релігійним громадам, позаяк Церква у нас, як і скрізь у світі, відокремлена від держави. У тих храмах, які є власністю тієї чи іншої релігійної громади, має діяти не закон державний, а закон Божий. Але ж бо й держава має розпоряджатися з усією відповідальністю і послідовністю тим, що с її власністю. Тому, якщо якась із громад не погоджується на почергові богослуження і, що більше, вдається при тому до фізичного насильства, місцеві органи влади від імени держави зобов’язані виявити рішучість і принциповість у відстоюванні законности. І це також передбачено цитованим повище Законом України. Зокрема, в статті 16 передбачено випадки, в яких релігійна організація знімається з реєстрації і її діяльність припиняється: «У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється у випадках:

  1. Вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачено статтями 3, 5 і 17 цього Закону» і т.д.

Як бачимо, діяльність релігійної організації припиняється в разі невиконання вимог, передбачених статтею 17 щодо визначеної державним органом почерговости в користуванні храмом. То чому ж наші, як їх полюбляють у нас називати, — можновладці виявляються у цьому питанні слабовладцями? Звичайно, ті, хто вважає рішення державного органу про почерговість богослужень неправомірним, можуть оскаржувати його в судовому порядку. Але чому ж навіть тоді, коли є остаточне рішення Верховного Суду, воно не виконується? Кажуть, не визначений механізм виконання таких рішень. Неправда. Він такий самий, як і виконання будь-якої судової ухвали — себто через судових виконавців і правоохоронні органи.

(Далі буде)

Михайло Косів, народній депутат України,
голова Комісії Верховної Ради з питань культури і духовности