Українська Церква в системі Канонічного Права Східніх Католицьких Церков

Численні автори залюбки роз’яснюють і описують для світських людей складні проблеми в навчанні Церкви й радо пишуть на теми моральної, біблійної й пасторальної богословії для всіх прошарків католицьких мирян, так для тих, що мають мінімальну освіту, як і для випускників університетів і професійних шкіл; одначе завжди відчувалося недостачу писань на теми канонічного права для зацікавлених мирян.

Українці католики цікавляться й турбуються від деякого часу проблемою автономії чи відновленням незалежности Української Католицької Церкви в рамцях ширшої спільноти Римської Католицької Церкви. їхнє зацікавлення можна заспокоїти тільки шляхом вивчення відповідного церковного законодавства, а саме конституційної ділянки канонічного права. І якраз ця стаття має за ціль описати структуру східніх католицьких Церков, які, по своїй природі, втішалися від найдавніших часів деякою дозою самоврядування, та показати, як ті церковні одиниці повинні виконувати своє завдання у згоді з відповідними законами Вселенської Католицької Церкви. Це також виявить, якого роду церковного самоврядування може очікувати в цьому контексті Українська Католицька Церква.

Канонічне законодавство для східніх католиків

Де знаходимо норми, що реґулюють самоврядування східніх католицьких Церков? Ми, очевидно, знаємо, що відповідне законодавство мусить спиратися на канони давніх соборів, вселенських та інших, але нам теж ясно, що повинно існувати й більш сучасне законодавство, достосоване до щоденних потреб наших часів. Таке законодавство справді існує, принайменше для східніх католицьких Церков, і про нього зараз будемо говорити. Деякі східні православні Церкви впровадили в себе певні норми конституційного права, але в загальному вони ждуть на можливість скликання нового вселенського собору, або принайменше т. зв. великого собору, щоб створити нові закони та достосувати давні канони до нових обставин. Останній вселенський собор, що його признають православні, відбувся в 787 р.

Церква завжди нерадо відкидала закони тільки тому, що їх впроваджено в давніх часах. Одначе, змінені обставини вимагають нових законів, які часто мусять анулювати давніші, або принайменше частинно змінити їхній зміст. У ході багатьох століть нагромаджується велике число канонів, норм, заряджень, інтерпретації тощо. Щоб впровадити порядок серед тієї маси законодавчих норм, народи і Церкви застосовують процес пересівання й упорядкування, що його називаємо кодифікацією.

Процес кодифікації законів для східніх католицьких Церков почався в 1929 р. Його головним промотором був кард. Акаціюс Кусса, мелхітський духовник візантійського обряду, що довгі роки був професором східнього канонічного права в Римі й очолював кодифікаційні праці аж до своєї смерти в 1962 р. Кодекс східнього права мав іти за методами й плянами кодексу канонічного права латинської Церкви, що діяв від 1917 р. Кодифікація східнього права поступала вперед так, що частини майбутнього кодексу проголошували окремо; наприклад у 1948 р. проголошено закон про подружжя (він називається Crebrae Allatae від перших двох слів документу в латинській мові, яким той закон проголосили), у 1950 р. процедурний закон для церковних судів (Sollicitudinem Nostram), у 1952 р закон про релігійні установи й церковну власність (Postquam Apostolicis) і вкінці в 1957 р. закон про особи — Cleri Sanctitati (в скороченні КС), що охоплював також конституційний закон для східніх католицьких Церков.

Інші частини майбутнього східнього кодексу були готові до проголошення, але рішення Папи Івана XXIII скликати вселенський собор, який, мав основно змінити закони цілої католицької Церкви, а тим самим і закони східніх католицьких церков, перервано негайно працю кодифікації східнього права й тому не проголошено ніякої іншої його частини.

Ревізія канонічного права, спричинена II Ватиканським Собором, почалася для Церкви латинського обряду в 1963 p., а для східніх католицьких Церков у 1972 р, із встановлення окремої комісії, до якої входять, як члени — патріярхи, кардинали й єпископи, а як дорадники — священики й світські особи, знавці канонічного права. Головний натиск при ревізії латинського канонічного права — застосування принципів колеґіяльности й субсидіярности, що означає децентралізацію влади, є менше потрібний в кодифікації східнього права, тому що східні Церкви користуються від найдавніших часів певною незалежністю від встрявання римської влади. У висліді ревізія східнього кодексу, який тепер приготовляють, не відійде основно від того, що встановлено в КС. При описі структур та адміністраційних норм, себто конституційного закону східніх католицьких Церков, будемо йти за КС і тільки від часу до часу вказувати на дальші зміни, пропоновані сучасною кодифікаційною комісією.

Хоч декрет II Ватиканського Собору про Східні Католицькі Церкви, Orientalium Ecclesiarum (1964) є важливим документом і для канонічного права, то все таки він не заторкнув основно конституційного закону східніх католицьких Церков. Там збільшено деякі патріярші права і вони мусять бути впроваджені до нового східнього кодексу.

Клері Санктітаті — конституція Східніх Католицьких Церков

Мотупропріо КС появилося всього кілька років перед проголошенням вселенського собору. Можливість, що II Ватиканський Собор принесе більші зміни в праві, здержала науковців приготовити коментарі про цей документ. Появилося деяке число статтей у різних мовах, але тільки одна книжка, мого авторства. Я видав англійський переклад 576 канонів і додав тільки такі пояснення, яких не можна було знайти в латинських коментарях, себто пояснення до канонів, які відносилися до виключно східніх справ (Code of Oriental Canon Law: The Law on Persons, 1960. XVI 342).

КС дефініює спершу поняття «обряду», як назви частини католицької Церкви, і опісля встановляє норми про прийняття, зміну або перехід з одного обряду на другий. Після цього приходять загальні правила про членство в Церкві, про моральні чи правні особи, себто церковні установи, про дії осіб в рамцях закону (к. 1 — 37). Наступні канони подають детальні правила про духовенство, його права й обов’язки, про правну владу чи юрисдикцію, яку духовні особи можуть одержати від Церкви, і про позбавлення духовного стану (к. 38 — 158).

Чергові канони охоплюють конституційне право, яке тут будемо студіювати, а саме закон про Римського Архиєрея. вселенський собор, кардиналів, римську курію (к. 159 — 215), а крім того норми про патріярхів (к. 216 — 314), верховних архиєпископів і митрополитів (к. 315 — 339), про різні форми синодів (к. 340 — 351) та про папських, патріярших і архиєпископських екзархів (к. 352 — 391).

Наступна частина КС присвячена канонам про управу дієцезій чи єпархій, про єпископа-епарха, єпископів-коадюторів і помічників, єпархіяльний з’їзд, єпархіяльну курію, єпархіяльних радників чи крилошан, управу єпархією в часі необсадження престолу, про протопресвітера, або декана, пароха, сотрудників тощо. (к. 392 — 526). Канони 527 — 558 говорять про мирян і товариства мирян.

У мотупропріо Postquam Apostolicis (к. 7 — 323) присвячено окрему увагу релігійним установам, а саме чоловічим і жіночим манастирям, чинам, згромадженням та іншим спільнотам, таким важним у житті Церкви.

Загальний характер мотупропріо Клері Санктітаті

Його основною рисою є бажання вернутися до східніх традицій після цілих століть впливів латинського обряду. Потвердження цього маємо, коли порівнюємо різні канони з паралельним законодавством у східніх православних Церквах і бачимо, що вони в більшості випадків тотожні. Назагал можна сказати, що там признано, принайменше частинно і як виглядає неохоче, автономний характер різних східніх католицьких Церков. До часу сучасної кодифікації східнього права римська курія дивилася на східні католицькі Церкви, на тих кілька патріярхів або на українську чи румунську католицькі Церкви так, наче б вони не відрізнялися від Церков латинського обряду Франції, Болівії, Канади чи Польщі, себто як на чисто адміністраційні підвідділи однієї західньої Церкви латинського обряду. В наслідок такого погляду, коли східні католики емігрували з територій своїх Церков на Близькому Сході чи в Східній Европі до ЗСА, Канади або Бразилії, римська курія припускала, що вони засимілюються з місцевою Церквою латинського обряду, подібно як католики поляки, італійці, німці чи інші. І тільки поволі їй ставало ясно, що цього не можна сподіватися від східніх християн, і тоді вона почала робити уступки, дозволяючи спершу творити парафії а опісля навіть єпархії й митрополії. В чому вона ще не поступилася це в справі повного й прямого юрисдикційного зв’язку між Церквою-матір’ю та віддаленими єпархіями. Східні католицькі патріярхати далі домагаються, щоб цю перешкоду усунути і Українська Католицька Церква прилучилася до тих домагань. Але про це будемо говорити пізніше.

Не зважаючи на це все, КС все таки пішов крок уперед і окреслив Патріярхат та верховне архиєпископство як майже автономну Церкву. Деякі обмеження, що залишилися в КС, будуть усунені при ревізії східнього кодексу. Інші, мабуть, будуть збережені, хоч це ще непевне. Треба сподіватися, що коли перший проект майбутнього східнього кодексу прийде до східніх католицьких єпископів, він викличе голосний протест, що примусить до дальших уступок у напрямі більшої еманципації від римської тенденції до централізації.

Ми не повинні дуже то вказувати на приклад східніх православних автокефальних Церков, мовляв, вони втішаються повною незалежністю, бо не мають вищого церковного зверхника. Більшість із них стали залежними від світської влади, якій вони служать, як ось московський патріярхат, що спершу служив царям, а тепер комуністичному урядові, або грецька Церква, що наражена на примхи й витівки політичної партії при владі. Як серед інших проявів життя людської спільноти, в кожному роді таких зв’язків маємо справу з позитивними й негативними сторінками. На основі багатьох років студій історії й сучасного стану східніх Церков, католицьких і не-католицьких, я прийшов до переконання, що спілкування з Римською Церквою виходило на користь східнім католикам, навіть якщо в ході історії ставало конечним боронити свою Церкву від централізаційних тенденцій Риму.

Спадщина Київської Церкви

Українці католики часто говорять про те, що їхня Церква це прямий правний наслідник Київської Церкви, яка втішалася патріяршими правами, хоч не мала патріяршої гідности. Отже, вони домагаються, щоб сучасна Українська Католицька Церква, визнана Римським Апостольським Престолом за верховне архиєпископство, мала право на ту саму церковну гідність і владу.

Хоч я не прив’язую великої ваги до правної тяглости в церковній системі, є правдою, що всі єпископи Київської Церкви об’єдналися в 17 і 18 ст. з католицькою Церквою. Українська православна ієрархія нав’язує до нововстановленої православної ієрархії в 1620 р. Руська (Українсько-Білоруська) Церква, об’єднана з Римом, була прямим продовженням Київської Церкви. Одначе не є конечним завертати до правної системи Київської Церкви, щоб домагатися канонічної автономії для сучасної Української Католицької Церкви. КС уділяє назагал ту саму владу східнім католицьким Церквам. Українське архиєпископство чи український Патріярхат міг би навіть тепер виконувати ці патріярші права в Україні, якби не те, що там комуністичний уряд зліквідував Церкву. Після того як Папа Павло VI ствердив у 1963 p., що Українська Католицька Церква з осідком у Львові-Галичі має ранґу верховного архиєпископства, яке в новій кодифікації зрівняне з патріярхатом, верховний архиєпископ з патріяршим титулом чи без нього міг би управляти своєю Церквою в Україні з тією самою широкою владою, якою втішаються східні католицькі патріярхи на Близькому Сході. Одинокою перешкодою в тому є комуністичний уряд. Те, чого бракує, це дозвіл від Папи вживати тих самих патріярших прав поза межами України, серед українців у вільному світі. Хоч цього права домагався Голова Української Католицької Церкви, якого українці визнали своїм патріярхом, і цю вимогу представлено кілька разів Апостольській Столиці, Українська Церква у вільному світі ще досі не вжила справжніх патріярших прав, таких як, наприклад, вибрання й висвячення вибраних синодом єпископів.

Що можемо сказати про «Патріярхальний Устав», опублікований патріярхом Йосифом у 1974 p.? Навіть побіжне читання його покаже, що він призначений для української Церкви в цілості, в такій майбутній ситуації, коли вона знову буде відновлена у вільній Україні. Постанови відносно національного синоду, найширшої репрезентації мирян та інші подібні правні норми можуть бути введені в життя тільки в історичних вимірах політично незалежного українського християнства. Особлива і ще пробна, хоч і постійна, ситуація Української Католицької Церкви у вільному світі, що відділена від Церкви-матері, яка тепер є в неволі комуністичних загарбників, не може задовольнити широкий і всеобіймаючий розмах Патріярхального Уставу. Одначе, як матимемо нагоду самі побачити, постанови східнього католицького права про патріярхати й автономні Церкви могли б бути задовільною основою, для Української Католицької Церкви у вільному світі.

Відродження Помісної Церкви

Не тільки серед українців католиків, але теж у католицькій Церкві латинського обряду, існує зацікавлення ідеєю й функціями помісної Церкви. У католицькій Церкві з’являються під сучасну пору сили, що приходять головно з третього світу, які бажали б ослабити строгу централізацію усіх структур у римській курії, може навіть заступити її через уділення автономії різним помісним Церквам у світі. Вони ставлять питання, чому якась нація, наприклад, Конґо або Болівія, може свобідно розвивати свою власну культурну спадщину — свою власну музику, малярство, літературу, навіть кухню, але не має права рішати про свої церковні справи без попереднього дозволу чи згоди папської курії. На IV Синоді Єпископів у 1974 р. чути було навіть голоси про різну богословську науку серед різних націй світу, головно в Африці й Азії, де зміна римської політики йшла б рука в руку з усуненням останніх залишків політичного колоніялізму. Після II Ватиканського Собору єпископським конференціям дозволено обговорювати широку скалю тем при тихій чи явній апробаті Риму, хоч їхні рішення, навіть якщо вони запали більшістю двох-третіх голосів, не мають законної сили без затвердження з Риму. На такий спосіб заряджування справами світової Церкви дивляться як на залишки з колоніальної епохи; його можна порівняти хіба тільки до міжнародних корпорацій. Національні Церкви, що розвиваються, бажали б, щоб не лише зметено залишки політичного колоніялізму та відповідно ограничено вплив міжнародних корпорацій, але й щоб Римська Курія дозволила їм звільнитися від своєї контролі в тих ділянках, у яких тільки місцева ієрархія може бути справді компетентна.

Одначе, з того не виходить, що помісні Церкви несвідомі факту, що централізація деяких основних рішень в особі чи урядах Папи може принести велику вигоду місцевій Церкві. Маємо на увазі ситуацію, коли цивільний уряд міг би підпорядкувати Церкву своїм власним цілям, якщоб місцева ієрархія була уповноважена заключати зобов’язуючі договори з урядом. З огляду на те, що в католицькій Церкві це зарезервовано для Папи, єпископи таких диктаторських країн, як країни під комуністичним пануванням, щасливі, що не втішаються неограниченою свободою дії, головно, коли бачать ситуацію православних ієрархів у Совєтському Союзі, Болгарії чи Румунії.

Коли національні Церкви обговорюють можливість більш автономної форми церковного управління і шукають прикладу, з якого могли б навчитися, як автономні католицькі Церкви рядять собою, завжди з відкликом до надрядного авторитету центральної влади Вселенської Церкви в Римі, вони звертаються до східніх католицьких патріярхів чи верховних архиєпископств. Також українські католицькі миряни бажали б довідатися дещо більше про правні норми, яких треба б держатися в своїй Церкві, щоб вона діяла як автономна Церква — верховне архиєпископство чи Патріярхат. Відомо, що теперішнє право, яке обов’язує східні католицькі Церкви, дозволило б негайно зорганізувати Церкву в Україні й сумежних територіях як одиницю з власною самоуправою. Одначе це неможливе до здійснення з огляду на анексію Української Католицької Церкви російським православним патріярхом у Москві в 1946 р. Українські католицькі митрополії чи церковні, провінції, єпархії та екзархати у вільному світі перебувають у розумінні східнього католицького канонічного права, як його ухвалила й пояснює римська курія, поза межами українського католицького верховного архиєпископства, і тільки об’єднані з Церквою-матір’ю правним відношенням, названим aggregatio про яке говоритимемо пізніше. Покищо вистарчить сказати, що якщоб Апостольська Столиця рішила визнати українські католицькі церковні одиниці у вільному світі за повноправні частини Галицького Верховного Архиєпископства, як цього бажає більшість українських католицьких єпископів, ідучи за проводом Його Блаженства Патріярха Йосифа, Митрополита Максима Германюка й інших, тоді норми управління східніх патріярхатів, як їх дефініює канонічне право, відносилися б автоматично також і до них. Отже все, про що писатиму тут на цю тему буде висловлене в надії на еманципацію Української Католицької Церкви у вільному світі, розпочату римською курією.

Колеґіяльний характер Східніх Церков

Східній патріярхат це в основному синодальна Церква. Це означає, що всю церковну владу посідає колегія чи синод єпископів. Під час коли в системі автокефального православного патріярхату, архиєпископства чи митрополії нема ніде вищої влади і нема жадного відклику від синоду єпископів, у східніх католицьких Церквах існує найвища влада папи, признана за таку в основному від найдавніших часів існування Церкви.

Єпископи виконують свої функції на трьох площинах, якими є: 1. синод усіх єпископів під головуванням патріярха, 2. постійний синод, що складається з кількох, звичайно чотирьох, єпископів, під головуванням патріярха, 3. сам патріярх, як виконавець волі єпископів. Часто кажуть, що патріярх є тільки першим між рівними, себто, що він не має позиції папи у відношенні до єпископів своєї Церкви, але радше займає позицію президента зборів чи їх головного виконавця. Це зокрема правдиве у випадку православних Церков, хоч там існують вийнятки від цієї засади, як, наприклад у Московському патріярхаті, де патріярх має позицію папи. З другого боку, екуменічний царгородський Патріярхат висловлює колеґіяльний характер таким способом, що його велика печать складається з 12 окремих клинів, з яких кожний є в руках одного з митрополитів, членів патріяршого синоду, під час коли патріярх доповнює її через додання обводу.

У праві східніх католицьких Церков патріярх одержав трохи вищу позицію. КС та Orientalium Ecclesiarum гворить про патріярха так неначе б його Церква була продовженням патріярха, а не навпаки, себто, що патріярх піднімається із своєї Церкви як її офіційний представник. Цю сповидно вивищену позицію східнього католицького патріярха скритикував православний богослов Олександер Шмеман, мовляв це противиться автентичній східній традиції. Це, очевидно, наслідування у менших розмірах позиції папи в цілій Церкві. Проект майбутнього східнього кодексу зберіг оце латинське підкреслення, ролі патріярха. Та не зважаючи на те, яку владу закон призначить патріярхові, його справжня влада залежатиме, як правило, від його моральної якости. Так воно й повинно бути, бо він уважається в першу чергу отцем своєї Церкви, якого дії звичайно не підпадають під правне мірило.

Влада патріярхів і верховних архиєпископів

У дискусіях відносно створення чи визнання українського католицького патріярхату, численні дискутанти вийшли з такого хибного заложення, що Церква, яку очолює патріярх, втішається ширшими правами, ніж Церква, очолена меншим достойником. В дійсності в майбутньому східньому кодексі не буде різниці щодо правної влади між патріярхом і верховним архиєпископом. Серед православних всі автокефальні Церкви, очолювані патріярхом, верховним архиєпископом чи митрополитом, мають ту саму церковну владу. Східні автономні Церкви теж практично зовсім незалежні одна від одної, хоч вони часом мусять признати вищу владу іншої Церкви у деяких надзвичайних випадках. Конституція КС впровадила до канонічного права ідею верховного архиєпископа, як голови східньої автономної Церкви, хоч у часі проголошення того документу не було жадної східньої католицької Церкви, визнаної за верховне архиєпископство. Щойно після офіційного ствердження Павлом VI, що Галицька Митрополія є такою Церквою, створено верховне архиєпископство в рамцях католицької Церкви. Це саме сталось би з румунською католицькою митрополією, якби не оплаканий стан тієї Церкви, яка в цілості насильно віддана комуністичною державою під владу румунського православного патріярхату.

Кардинал А. Кусса оформив у КС фіктивну структуру для католицького верховного архиєпископства і призначив йому меншу юрисдикцію, ніж патріярхові. Це йшло проти звичаю в православних Церквах, де нема різниці між патріярхатом і архиєпископством у ділянці церковної влади. Там збереглися принайменше два верховні архиєпископства — в Церквах на Кипрі та в Греції. Ревізія східнього католицького кодексу, що її тепер приготовляють у Римі, відбувається в дусі східніх традицій; в ньому виелімінувано різницю між юрисдикціями патріярхальної та архиєпископської Церков, за вийнятком почесного першенства. признаного вищому достоїнству патріярха. У висліді тогo майбутня Українська Католицька Церква посідатиме ту саму юрисдикцію й церковну владу без огляду на те, чи це буде верховне архиєпископство чи Патріярхат.

Іншою помилкою є думати, що українському верховному архиєпископові, патріярхові Йосифові Сліпому, Рим тому не дозволив виконувати прямої юрисдикції над українськими єпархіями й екзархатами у вільному світі, що Українській Католицькій Церкві не признано патріяршої гідности. В дійсності Рим не признає юрисдикції і східніх католицьких патріярхатів над їхніми вірними поза історичною територією патріярхату. Пізніше обговоримо пекуче питання територіяльного ограничення східніх католицьких Церков. Одначе вже тепер мусимо підкреслити, що Рим не признає жадній східній католицькій Церкві юрисдикції поза матірною територією, без огляду на те, чи це Патріярхат чи верховне архиєпископство.

(продовження у листопадовому числі)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>