(Стаття четверта)
Політику незалежносте від Візантії продовжував син Ярослава Мудрого Ізяслав. Саме тому у 1068 р. проти нього було організовано повстання киян і він виїхав на еміграцію. Спроби повернути престол були невдалими і закінчилися його насильницькою смертю. Що за цим стояла Візантія, видно з того, що Київський престол посів Всеволод, одружений з візантійською принцесою, який одразу ж покликав до Києва грецьких митрополитів Іоана III та Іоана IV. Але незабаром грецька царівна померла. Всеволод одружився з слов’янкою Анною і, можливо, під її впливом, після смерті митрополита Іоана III, зробив все, щоб Київським митрополитом став переяславський єпископ, русич Євфрем. Це був другий митрополит, висвячений мощами св. Климента й обраний руським єпископатом самостійно. Його наступником був Николай, також русич, поставлений після смерті Всеволода Святополком Ізяславичем [1, 94]. Та Святополк повдовів і греки одружили його з грецькою княжною Варварою. З нею прийшов у Київ грецький митрополит Никифор [Докладніше: 2, 413-427]. Це доводить, яка затята боротьба йшла між Києвом і Константинополем за Київську митрополію.
З 1113 р. київським королем став Володимир «Мономах» — син грецької царівни. При ньому грецький клір в Руси отримав повну свободу в нищенні слов’яно-руського обряду. Саме Мономах відбирає у Печерського манастиря право літописання і віддає його під нагляд і цензуру греків. Митрополит Никифор обсадив єпархії греками і став втілювати у життя далекосяжний плян візантійських політиків Комненів по створенню засад сепаратизму проти Києва серед руських удільних князівств. «Дівіде ет імпера» стало головним завданням політики Константинополя у Київській державі, провідником якої було духовенство. Через 30 років це дасться взнаки: руські князівства будуть вщент розсварені, молоді священики — виховані в грецькому дусі. Тільки коли київський престол у 1138 р. посів патріот Всеволод з родини Ольговичів із грецького митрополита Михаїла за незгоду висвячувати єпископів-русичів буде вигнано з Руси. Цей король помер у 1146 р. і київський престол посіла одна з найсвітліших постатей серед київських володарів, король-патріот — Ізяслав II Мстиславович. Він одразу ж після своєї коронації у Києві скликав собор руських єпископів, які мощами св. папи Климента висвятили митрополита-русича, відданого патріота і самостійника, вченого-аскета Клима Смолятича.
Візантія зрозуміла, що справи її кепські. Спроба організувати бойкот митрополита грецьким духовенством Руси на чолі з новгородським єпископом Ніфонтом наштовхнулась на непохитну позицію короля і закінчилася арештом Ніфонта. Тоді вступили у дію маріонетки пляну Комненів — проти Ізяслава виступив посвячений з візантійським імператором Емануїлом Комненом князь Юрій Суздальський. Ізяслав відійшов на Волинь. А випущений Юрієм з-під арешту Ніфонт, користуючись нагодою, вкрав дорогоцінності й гроші з катедри Св. Софії у Києві й вислав їх візантійському імператору [Докладніше: 3]. Заключним акордом стало зав’язання у цій справі цілої коаліції держав. На боці Візантії стали Німеччина, Венеція, руські князі Юрій Суздальський і Володимирко Галицький, а по стороні Вельфів – нормани, Франція, Угорщина, Сербія, Римський папа та київський король Ізяслав II. Як бачимо, частина Київської держави стає втягненою у антипапську коаліцію, що пізніше вбивчо відіб’ється на історичній долі Київської Руси.
Переміг Ізяслав II. Але помер насильницькою смертю 14 листопада 1115 р. Так Візантія ламала хребет Києву за спроби досягнення духовної і політичної незалежності. Після смерті короля Ізяслава II Юрій Суздальський вдруге зайняв Київ. Головна мета цієї акції проявилася тут же. Юрій закликав до Києва митрополита Константина, який віднині став відкрито і брутально трощити слов’яно-руський обряд, отримавши, очевидно, на те відповідні інструкції Константинополя. Константин знищив усе, що встановив митрополит Смолятич:
- вивіз мощі папи Климента, щоб русичі не могли більше висвячувати ними руських митрополитів;
- не визнав висвячень митрополитом Смолятичем руських священиків і єпископів;
- не визнав богослужінь, які були уложені митрополитом Смолятичем, бо в них згадувалися руські святі — королева Ольга, король Володимир, Антоній і Теодосій Печерські та великомученики Борис і Гліб;
- не признав літургії руського обряду, бо в ній згадувався папа, викреслений з грецьких богослужб ще 1054 р. Ті всі служби були написані живою народною мовою, про них єпископ Матвій згадує, що «Русь має окремий християнський обряд, незв’язаний ні з римською, ні з візантійською Церквами»;
- прокляв померлого короля Ізяслава II [2, 482-483].
Але Київ ще зробить спробу дати відсіч. У 1167 р. королем Руси став син проклятого короля Ізяслава II Мстислав. Він і чути не хотів про грецьких митрополитів і рішуче вимагав митрополита-русича [3, 486-491]. Для Візантії цього було вже занадто. І імператор Емануїл Комнен організовує знищення Києва та «Руської Церкви» — обряду, та ще так ретельно, щоб вже ніколи Візантія не мала з цим клопоту. Була сколочена коаліція руських князів і чорних клобуків, васалів короля Мстислава, а на чолі її встає Андрій Суздальський (чомусь названий «Боголюбським»). Грецька дипломатія два роки готувала напад на Київ, і ці два роки тут не було митрополита. Поставити ж нового самостійно без мощей св. папи Климента вже було неможливо.
У 1169 р. Київ було знищено навалою суздальців у спілці з чорними клобуками. Після цієї події всі західно-европрейські хроніки вже титулують київських володарів титулом «dux de Kyev» [Докладніше: 4, 106]. Таким чином, у 2-й половині XII ст. Европа знала, що Київ перестав бути столицею королівства (він був не тільки зруйнований, але разом з церковними цінностями син Андрія Суздальського Мстислав вивіз із Києва до Суздаля царські інсигнії київських володарів. І куди вони поділися й досі ніхто не знає. Ну, не вважати ж серйозно за такий суто татарський головний убір, на який росіяни начепили дорогоцінні цяцьки й назвали його «шапкою Мономаха»!..). Із зруйнуванням Києва перестало існувати Руське королівство, на чолі якого стояли володарі, що мали повне право претендувати і претендували на провідну ролю у духовному і політичному житті Східної Европи.
Руське королівство перестане існувати, дійсно. Суздаль виказав явний намір жити окремо. У 1198 р. князь Роман Мстиславович об’єднає Галичину (яка ще задовго до Суздаля буде вороже наставленою до Києва (плян Комненів!) й Волинь у Галицько-Волинське князівство, яке теж викаже намір жити своїм життям. Але залишався ще сплюндрований, але живий Київ, який — це всі ще пам’ятали — був столицею, тобто саме в ньому залишався «стіл» — престол, нехай віднині й формальний. Саме за цей «стіл» розпочнуть уперту боротьбу руські князі наприкінці XII – 1-й половині XIII ст.
Візантія не могла не розуміти: поки живе Київ, як столиця, допоки залишається шанс на його відродження не лише як політичного, а й духовного центру держави (митрополит залишався Київським, не забуваймо). І знов перед Константинополем постане конкурент у його духовно-політичній домінації у Східній Европі. В інтересах Візантії було, щоб Києва зовсім не стало на просторі Східної Европи. Тому вона не могла не розпочати підготовку до останнього, смертельного удару.
Годі шукати згадок про це у ретельно процензурованих літописах. Але історія є характерною тим, що все, що в ній відбувається, має залізну логіку і відповідні грошові вливання. І тільки з вищенаведеного абсолютно логічно (просто за Макіавеллі) випливає повне знищення Києва у 1240 р. і поступове піднесення за цим нового геополітичного центру Східної Европи у Північно-східніх землях Руси (претендентів на лідерство там теж буде немало, переможе Москва). Останнє навряд чи було в інтересах Візантії, але це була та частина загального пляну знищення Києва, у якій Візантія явно прорахувалася.
Історична наука сьогодні ще не готова до нових, революційних думок щодо того, що ж насправді відбувалося у середині XIII ст. в Київській Руси. Але вже серед російських дослідників з’явилася єретична думка, що монголо-татари» — це набагато більш пізніший міт, створений десь у XVI (не раніше) столітті. Що ніяких «монголо-татар» не тільки в Руси у 1240 p., але взагалі ніколи в природі не існувало. 1240-1242 pp. — це був період остаточного знищення Києва (вірних йому руських князівств), володарі якого тих часів (з чернігівської династії) сполучилися у союз з державами, що входили в коаліцію на чолі з Римським папою (згадаймо таку ж тенденцію Києва за часів Ізяслава II). Київ нищили суздальці (у спілці з татарами) й галичани, при нейтралітеті Новгорода, сполучені разом з Німеччиною у антипапську коаліцію [Докладніше: 5]. Сюди ж очевидно входила і Візантія, її участь могла бути не прямою, зато суттєвою: грошевою. (Принаймні, за часів Ізяслава розклад сил був приблизно таким же). І тоді цілком логічним виглядає похід у 1042 р. Тевтонського ордену на Русь: папа намагався помститися, як міг. (Не його вина, що тупі тевтони до цього часу у походах по півднях добряче розтовстіли й забули, що таке крига…).
Нам видасться більш логічною й наближеною до реальності версія, що за страшною трагедією Руси 1240 р. стояли не якісь «монголо-татари», які неначе з неба звалилися (ну, не приймати ж дійсно серйозно версію про те, що з кочового народу можна зробити могутню імперію, навіть найгеніяльнішому Чінґіс-хану. Інакше треба переписати Біблію і вигнати у черговий раз жидів з «землі обітованної» за брехню: богообраними були не вони, а монголи. Бо жоден з кочових народів ні до, ні після них не створив більш-менш пристойної держави, не те що імперії», що начебто «завоювала півсвіту». А у Ватикані замість Папи слід посадити Ляму. Тільки тоді все буде логічним), а після цього зникли, немов розтанули у повітрі. Русь нищила реальна Золота Орда — коаліція Суздалля із заволзькими татарами, яка претендувала на роль нової столиці Руси і центр якої — Суздаль був у давніх прекрасних стосунках з Візантією. Тому-то Папа й поставиться прохолодно до пізніших плянів Данила Галицького, бо той буде у 1240 р. у тій же антипапській коаліції, а потім зчепиться з Ордою за домінування на Руси. До розборки серед своїх недавніх ворогів Папа останній буде байдужий, і це логічно теж.
Це була звичайна революція. А революції дуже дорого коштують [Див., наприклад: 6]. Візантія ж мала великі капітали. І зробила, як їй здавалося, непогане їх вкладення: її смертельного ворога — Київ — було зтерто з обличчя планети. Але то Візантії тільки здавалося… Адже Божа розплата була неминучою: турки-османи у середині XV ст. зроблять з Константинополем і Візантією те, що за її кошти у середині XIII ст. зробили з Києвом і Руссю, ми б сказали, татаро-суздальці (без всяких «лапок»).
Свою роботу присвячую світлій пам’яті могутньої імператриці Руси-України Ользі, яка першою осягнула de-facto Київського патріярхату в нашій історії.
ЛІТЕРАТУРА
- Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів; Світ, 1994.
- Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. — Рим-Н. Йорк, 1956.
- Новгородская летопись, Полное собрание русских летописей. — М., 1962.
- Кузич-Березовський І. Жінка і держава, Львів: Світ, 1994.
- Бушков А. Россия, которой не бьіло. — М, — С.-Пб. — Красноярск, 1997.
- Бунич И. Золото партии. — С.-Петербург, 1997.
