Українська Церква за часів Київської Руси

Згідно традиції вважається, що Слово Христове на нашу землю приніс св. ап. Андрій Первозванний, хоч ряд дослідників вважають це просто легендою [1, 10-11; 2, 10]. Однак інші дослідники підкреслюють, що цю легенду легковажити не слід, що перебування Андрія Первозванного в наших краях зафіксовано у ряді стародавніх історичних джерел [докладніше: 3, 67; 4, 258-269; 5, 118-119]. І монах Нестор записав у «Повісті временних літ» для нащадків стародавнє предання про благословення Київських гір цим Апостолам, що на них «засяє Благодать Божа!… Постане місто велике, і Бог побудує тут багато церков!» [6, 7-8]. Це предання передавалося нашим народом з покоління в покоління й, як справедливо зазначив митрополит Іларіон (Огієнко), «це була велика патріотична думка, що панувала в Україні з найдавнішого часу, до певної міри панує й тепер» [2, 10]. В розвитку Української Церкви ця ідея мала величезний вплив, бо робила нашу Церкву Апостольською й Первозванною, ставила її в ряд перших великих Церков світу. Нажаль, досьогодні ця проблема науково не досліджена, а церковними ідеологами належним чином не висвітлена, а тому не використана.

Ранній період становлення Української Церкви розглянено на тлі тодішньої політичної ситуації з урахуванням того факту, що на наших землях ішов процес державотворення у центрі геополітичного трикутника Рим — Константинополь— Ітіль. Це були, на той час, найважливіші світові центри, адже тільки ці 3 столиці тодішнього світу могли надавати королівські титули володарям держав. Посли київського володаря називали себе в Інгельгеймі на аудієнції у імператора франків (839 р.) послами руського кагана (хозарська титулятура), що при дворі імператора вважалося рівнозначним латинському титулу «Rex». Тому в протоколі імператорської канцелярії титул київського володаря записаний так: «Rex Chacanus vocabulo» [7. 434], тобто «король каганом називаємий». В листі до візантійського імператора Василя Македонського (871 р.) імператор франків Людвіг називає 4 народи, що їх королі-регес мають титул «каган». Це — авари, хозари, бомари і руси (там само). Таким чином, прийняття християнської віри певного обряду було не просто питанням духовним та політичним, а означало кардинальний поворот у геополітичній орієнтації Києва. А це була столиця держави, володар якої трактувався на рівні візантійського імператора. Про це недвозначно писали арабські історики ІХ-Х ст. Так, Ібн Русте, повідомляючи про правителя слов’ян пише, що він коронується і має титул «раїс арруаса» [8, 136] — «глава глав» або точніше «дар царів»; в редакції Ібн-Русте-Гардізі і у самого Гардізі називається титул руських правителів — це також «хакан рус» [9, 136-137; 10, 138]. Худуд також титулує руського кагана титулом «пади­шах», тобто «цар царів», або імператор [11, 10]. Це, безперечно, не було випадковим і тягнеться до якихось стародавніх традицій нашої історії, які дозволяли представнику ще юної династії — голові держави, що тільки-но уфундовується, вже офіційно титулуватися за рангом «царя царів». Питання чиєїсь економічної чи політичної вигоди у таких речах мають вельми другорядне значення, а в ті часи — тим більше. Все це дозволяє нам глибше зрозуміти засоби майбутніх політичних і духовних претенсій Київських правителів.

Це традиція тягнеться й у наступні часи. П’ять німецьких істориків (Ламберґ Черсфельденський, Регінон Прюмський та ін.) титулують київську володарку Ольгу титулом «regina». Навряд чи одразу п’ять німецьких істориків, дуже акуратних, разом помилилися у такій тонкій політичній справі, як титулування голів держав, і замість «княгиня» («duca») записали «Regina russia gentis», тобто «імператриця» [11, 10]. Титулом називає Ольгу й Магдебурзький єпископ Адальберґ [16, 154], який перебував при київському дворі кілька місяців, зустрічався з Ольгою щодня, тому тут неточності в титулі бути не може. Грецьким цензорам наших літописів вигідно було показувати Русь варварською, дикою провінцією, яку Візантія «окультурювала», тому вони вжили (а М. Грушевський поширив, і ми — за ним бездумно) щодо її володарів титул «князь» (в римській титулятурі «dux»). Так можна називати Вишневецьких, Голіциних, Меншикових, навіть війтів сіл т.зв. «волоського права». Але ж між королем Руси і князем Вишневецьким, тим більше «бублейником» Меншиковим чи сільським війтом є, все-ж-таки, велика різниця. Київська держава була найбільшою в Европі, володарі її були імператорами, від геополітичної орієнтації цієї могутньої країни залежала історична доля всього євразійського континенту. Тому претенсії її імператорів на духовну незалежність з перспективою стати одним з провідних духовних центрів світу були вповні об’єктивними і закономірними. Хоч досягти цього було непросто.

Духовним центром Східної Европи була Візантія. Ніяка інша країна не мала тоді такої централізованої політики й дипломатії. І вельми важливу ролю у поширенні сфери впливу цієї держави грала грецька Церква і її місії. Це був головний чинник в процесі підкорення того чи іншого народу Візантії. Саме тому болгарські, сербські й руські володарі завзято боролися за самостійність своїх церков. Адже саме у цей період у константинопольських патріярхів з’явилися претенсії рівнятися з римськими папами. Без духовної гегемонії у Східній Европі Константинополь ніколи на таке не відважився б. Але ключовою церквою у цьому регіоні була Церква Руси. Тому домінація над нею була питанням життя чи смерти Візантії: на кордонах її явно поставав силует «третього Риму», до того ж молодого, перспективного, з Римом не розсвареного. Тому Візантія дуже рано розпочала спроби його невтралізації через прийняття Києвом віри грецького обряду. Всі методи, що їх до цього вона випробувала на Болгарії [докладніше: 17], потім були застосовані до Руси. Так, за болгарським сценарієм, за вигідний торговельний договір київський князь Аскольд з військом охрестився від Візантії. На Русь було відправлено грецького єпископа. Патріярх Фотій про ця написав, що Русь стала «підвладною приятелькою імперії» [цит. за: 11, 21]. У нашу історію це подія ввійшла під назвою «аскольдового хрещення». Глибокого сліду в нашій історії воно не залишило, хоч, можливо, стало однією з причин усунення Аскольда від влади та його смерти: Рюриковичі утверджувалися на київському престолі для себе, а не для Візантії.

Цар Симеон Болгарський у боротьбі за незалежність своєї держави і церкви від Візантії укладає союз з руським каганом Олегом (десь 903 p.), який скріплюється подружнім зв’язком [докладніше: 18]. Саме тоді наш літопис пові­домляє, що в «літо в 411 князь Олег привіз молодому Ігореві за жінку Ольгу» [цит. за: ] 22]. Болгарське походження королеви Оль докладно висвітлено вченими [наприклад, 19, 1 34]. Симеон і Олег мали далекосяжні пляни перш за все, досягнення духовно-політичної незалежності [11, 25]. Але Олег скоро повертається до старої руської віри. Симеон був послідовнішим і мріяв при підтримці Руси побудувати універсальне царство-федерацію балканські слов’ян, Руси та Греції [докладніше: 20]. Це бу. блискуча політична ідея Симеона, який нам гався втілити її в життя, посівши Константинопольський престол. І досяг престолу, як і визнання незалежного болгарського патріярхату слов’янським кирило-методіївським обрядом, що визнавав примат папи. В’їзд Симеона ) Константинополя й урочисту коронацію йо: супроводжував король Олег з своїми князям Саме після цього останній загинув в бою з печенігами. І це, гадаємо, було зовсім не випадковим.

А до Києва, як ми зазначали, ще у 903 прибула 14-річна сестра царя Симеона Оль: (Олена), а разом з нею, як нотує Якимівський літопис: «Тогда прийшли в Київ перш учені многия книги» [цит. за: 11, 26]. Це могли бути тільки священики кирило-методіївського обряду. Що так воно і було, свідчать арабські історики, які подають, що в 913 р. Русь прийняла християнство (тобто, похрестилася вдруге, вже від Болгарії) [11, 27]. І можна погодитися з Кузичем-Березовським, що був охрещений цей час болгарським патріярхом Ігор, а Ольга, ясно, християнкою вже була. Цар Симеон був 914 р. на вершині своєї слави, тому «коронація київської королівської пари майже певна» [та само]. А те, що християнізація Руси саме кирило-методіївському обряді зайшла вже дуже далеко, маємо доказ, бо папа Іван XIII у 972 говорив, що Русь є християнською і має свій окремий обряд [21, 22]. Безсумнівно, папи мали завжди найкращі відомості щодо розвита християнства в Европі. До того ж, папи слов’янський обряд недолюблювали, тому не мала інтересу перебільшувати його впливи й значення. Цей обряд визнавав головою Церкви папу, не Константинопольського патріярха. Але тримав дистанцію, що обидва світові християнські центри задовольнити не могло.

Ясно, чому в наших і грецьких літописах згадки про початкове управління Київської Церквою, як зазначав О. Лотицький, «цілковито затерті», бо вони не відповідали інтереса грецьких кіл, що стали пізніше миродатними нашій Церкві [22, 257]. Грецькі цензори мали серйозні причини «цілковито затирати» відомості про ранній період Київського християнства. І тепер важко визначити щось абсолютно точно. Але збереглися дати, які говорять нам про цікаві речі. Народилася Ольга десь у 888 р. (якщо у 903 р. їй було 14 років). Очевидно, у 903-му році Ігор і Ольга одружилися. їх єдиний, згідно офіційних даних [16, 148], син Святослав народився у 942 p., тобто, коли Ользі було 54 роки. Немислимо, щоб королівський двір чекав наслідника 30 років. Часи були тоді такі, що дружина короля мала через рік або народити нащадка, або шлюб був би анульований. І ще деталь: літопис розповідає, що коли Ольга приїхала в гості до візантійського імператора Константина у 957 p., останній був так вражений її красою, що запропонував їй з ним одружитися, і Ользі прийшлося вдатися до хитрощів, щоб, не образивши імператора, гідно пресікти його залицяння. Але ж на той час Ользі було 69 років, і вона вже ніяк не могла нікого зачарувати красою, бо таких надприродних речей просто не буває. Не слід не зважати також і на ту обставину, що Ольга з’являється у джерелах ще й як Олена (хоч практика подвійних імен на той час була звичайним явищем).

Ми стверджуємо, що у русько-візантійських літописах навмисне стерті відомості ще про одну королівську пару Рюриковичів (згадаймо, що інколи Ігоря звуть Ігорем Старим. Де ж подівся Молодий?) і, що королеві Ользі було приписано факти з біографії її попередниці, можливо, дійсно варяжки на ім’я Хельга (а, можливо, теж Ольга). Якщо так, то тоді пари мають виглядати так: Ігор Старий — Хельга (Ольга), син їх Ігор (Молодий) — Ольга (Олена).

На цю думку наводять нас не тільки хронологічні сторони цієї проблеми (скажемо своє слово на захист літописця: він зробив те, що йому наказали, але схитрував — залишив дати. Сподівався, очевидно, що нащадки звернуть увагу на такі безпосередні, залишені ним самим докази фальсифікації, і відновлять історичну справедливість), але й той факт, що у торговельному (944 р.) договорі Ігоря з Візантією у нашому літописі фігурують 3 племінники Ігоря – Ігор, Предслав і Якун [11, 44] (Правда, «Велика історія України» І. Крип’якевича подає двох — Ігоря та Якуна [23, 80], але все одно ще один Ігор фігурує). А чи не сини це часом? У будь-якому разі, молодий Ігор присутній у літописі, причому у якості кровної рідні, і вповні міг посісти престол, якби щось сталося з нащадком Ігоря та Хельги (Ольги), ім’я якого залишається невідомим, оскільки Святослав явно є нащадком наступної пори.

Таким чином, якщо вже перша пара за всіма ознаками була охрещена, коронована й впроваджувала в Руси слов’янський кирило-методіївський обряд, тим самим повертаючи вісь геополітичної орієнтації Руси в бік Риму, зберігаючи при цьому максимальну дистанцію (опору якій міг надавати незалежний Охридський патріярхат) й слов’янську національно-культурну самобутність, то тим більше можна сказати теж і про молоду пару (інакше навіщо було б Візантії «забирати» щось у літопису?). Візантії це було вкрай невигідним і тому утаємничення обставин смерти як першої Ольги, так і одного з Ігорів, нам дивним не видається. У цій справі покладаються безоглядно на «Повість временних літ» не можна вже хоча б тому, що ще у свій час видатний російський історик В. Титищев (який знайшов і досліджував більше 10 варіянтів списку Нестора і результати цих дослідів після його смерти зникли) писав про її автора так: «О князях русских старобытных Нестор монах не добре сведом бе» [24, 48].

Як добрий політик, молода королева Ольга не пориває зв’язків ні з Константинополем (куди вона, безперечно, їздила у 957, маючи у той час приблизно 30 років і дійсно була здатна тоді вразити імператора своєю вродою), ні з Римом. У 959 р. її посли прибули до германського імператора Оттона І у справі організації церковного життя в Руси, оскільки просили направити в Русь єпископа і священиків. Прохання було прийнято і у 960 р. монах Сент-Альбанського манастиря Лібутій був рукоположений у єпископи Руси, але невдовзі помер (знаючи спритність греків у виготовленні різноманітних отрут, можна цьому не дивуватися). У тому ж році у єпископи Руси був рукоположений монах манастиря св. Максиміна у Трирі Адальберт і прибув до Києва. Через рік він з Руси виїхав. Нестор пояснює це «неприйняттям руськими папежського гостя» [Цит. за: 25, 50]. Але, на нашу думку, причина була зовсім не в тому, що Адальберт був посланий папою. Церква в ті часи була єдина і її предстоятелі сприймалися тоді інакше, ніж пізніше. А саме такі нападки Нестора на адресу Риму можуть послужити непрямим доказом того, що офіційно визнаний текст «Повісті» написаний набагато пізніше XII ст. Адже, наприклад, у храмі Св. Софії, побудованому в Києві якраз у XII ст., мозаїчне зображення папи Климента спокійно сусідствувало з образами Григорія Богослова та Іоана Златоуста. А пізніші висвячування митрополитів-русичів мощами того ж св. папи Климента…

Адальберт виїхав з Києва з іншої причини. Історик М. Приселков вважав, що Адальберт був посланий до Києва з обмеженими повноваженнями — Київська Церква мала бути організована як проста єпархія, тобто підкорена безпосередньо германському духовенству. Ольга ж вповні могла вимагати для своєї Церкви статусу діоцезу — автономної одиниці під керівництвом автономного єпископа чи митрополита [26, 50]. Принаймні, саме ці вимоги у свій час висували володарі Польщі й Чехії, які прийняли християнство від Риму, — і після складної боротьби досягли свого. Київські імператори вповні могли мати за приклад досвід своїх сусідів. Адальберт від’їжджав спішно. Та чи тікав? А, можливо якісь проблеми слід було вирішувати негайно?

А проблеми якраз і були. Союзницькі відносини з Болгарією, започатковані ще Ігорем Старим, допомагали Ользі проводити свою незалежну політику, у якій їй конче потрібно була міцна духовна підтримка. Вона входить у союз з Хозарією (тим зберігаючи здобутки попередньої геополітичної орієнтації), потім з Угорщиною (скріплюючи це шлюбом Святослава з мадярською королівною). Хазари очолювали тоді союз волзьких болгар і буртасів і у спілці з Россю тримали печенігів немов у кліщах, про що згадують Ібн-Русте і Гардизі [27, 160], тому Візантія не могла їх використати проти Руси. За час правління Ольги згадки про напади печенігів на Русь у літописах відсутні. Хозарсько-руський союз був сіллю в оці Візантії. Але головною була справа церковна. Тому каплею, що переповнила чашу терпіння Константинополя, була звістка про те. що Русь увійшла не тільки у дипломатичні, а й у духовні стосунки з Німеччиною Оттона І. а тим самим з Римом. Це загрожувало втратою для візантійського капіталу руського торговельного ринку, спрямованого на Захід, та оточенням Візантії колом ворожих держав та ворожої церковної ідеології. До того ж, це скріплювало силу і престиж Руси на майбутнє. Королева Ольга «шахувала холоднокровно, удатно й дошкульно — боляче грецьку політику. Це грозило Візантії політичною смертю у майбутньому» [11, 42]. Адальберт тому й поспішав, що саме він міг бути назначений папою першо-ієрархом незалежної Ольжиної Церкви. Русь у такому розкладі постає перед нами, як перспективна, молода світова потуга, що незабаром могла стати замість Візантії тим центром, що буде і коронувати, і наставляти єпископів.

Хто і скільки кентаврів золота дістав у той час за усунення королеви Ольги від влади, тепер вже можемо тільки припускати. Але у 962 р. на київському престолі вже Святослав, який так відправляє назад прибувшого до Києва того ж-таки єпископа Адальберта з місіонерами, що по дорозі кілька з останніх було вбито. Тому німецький хроніст і дорікав на Ольгу, що вона мала фальшивий намір, запрошуючи єпископа [16, 154]. Але це робив вже Святослав, вся діяльність якого — це нищення здобутків в попередніх Рюриковичів. А коли цей «мавр» свою справу зробив, настала й його черга. А сину його Володимиру прийшлося втретє перехрещувати Русь, але тепер вже в умовах спрямованої на Візантію вісі орієнтації.

Тому-то, що королева Ольга, наслідуючи Симеона Болгарського, прагнула самостійної національної Церкви в злуці з Римом, хоча, очевидно, призначення першоієрарха не одержало належного у таких випадках оформлення [28, 9], грецькі митрополити в Києві, а константинопольські й по сей день, не визначили її за святу. Вона була канонізована, на прохання короля Володимира, єпископом Настасом — керсунянином 12 липня 996 р. і тоді були перенесені її мощі до Десятинної церкви [11, 57]. Можна стверджувати, що вся політика королеви Ольги послідовно вела до того, що ось-ось Русь мала б незалежну Церкву з незалежним предстоятелем, очевидно, патріярхом. Доказом може бути наказ Московського патріярха (XVIII ст.) забрати з Десятинної церкви мощі св. королеви Ольги [29, 104]. Навіщо? Московський патріярхат намагався посилити свою духовну і політичну міць. Але мощі вивезли, а куди поділи їх, — ніхто не знає. Бо не підійшла Московському патріярхату королева Ольга саме з політичних причин: зовсім про інший патріярхат вона мріяла і досягла його практично. Використати її Москві не вдалося ніяк. Тому мощі заховали, а літописи, ймовірно, у черговий раз почистили. «Затерли». Справились.

Але Свята Правда про наших королів-хрестителів все-одно дійде до нас — їх нащадків.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. — Філядельфія, 1954.
2. Огієнко І. І. Українська Церква. — У двох томах. — К.: Видав-во. «Україна», 1993.
3. Нагаєвський І. Патріярхати: їх початок і значення в Церкві та Український Патріярхат. — Центр. Патріярх. Комітет Полісної Церкви у Великий Британії, 1976.
4. Хождение апостола Андрея в стране мирмидонян // Васильевский В. Г. Труды. — Спб., 1909, Т. 11. Вып. 1.
5. Християнство на Русі-Україні від празника Зіслання Святого Духа до Володимира Великого (33-988). II о. Іван Шевців. Збірник. — Сідней, 1996.
6. Летопись по Лаврентьевському списку. 3-є изд — Спб., 1897. — Т. 1.
7. Monumenta Germanie Historica «Scriptozes».
8. 1. — Hannoverae, 1883.
9. Ибн Русте. «ал-А’лак ан-нафіса» //Гудзь- Марков А. В. История славян. — М., 1997.
10. Ибн Русте-Гардизи. «Худуд ал-Алам» //Гудзь- Марков А. В. История славян. — М., 1997.
11. Гардизи. «Зайн ал-ахбар» //Гудзь-Марков А. В. История славян. — М., 1997.
12. Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів: Світ, 1994.
13. Гудзь-Марков. Исторія славян. — М., 1997.
14. Златарски В. История на Българската Держава през средните векове. — Т. І-ІІ. — Софія: БАН, 1918-1954.
15. Чилингиров С. Каквото е дал бьлгарин на другие народи. — Софія, 1941.
16. Нестор арх. Имал ли е в жилите си бьлгарска крьв київскияі княз Светослав Игоревич //Духовна культура. — Софія, 1964. — Кн. XII.
17. Острогорски Г. Аутократор и самодржац. — Београд: Српска Академия, 1935.
18. Cosmas Chronicon (Monumenta Germaniae Historica — Berlin, 1922. — BIB. I.
19. Лотоцький О. Автокефалія. — T. II. — Варшава, 193S.
20. Велика історія України. — Львів-Вінніпег, 1948.
21. Татищев В. М. История Российская. — М – Л . 1962. – Т. 1.
22. Бушков А. Россия, котрой не было. — М,- Спб.-Красноярск, 1997.
23. Приселков М. Д. Нестор летописец. — П-гр, 1923.
24. Хвольсон Д. Л. Известия Ибн-Даста. — М., 1869.
25. Історія Православної Церкви в Україні. //Збірка наукових праць. — К.: Четверта хвиля, 1997.
26. Карташев А. В. История Русской Церкви. — Париж, 1959. — Т. 1.

Поділитися: