Українське поселення в Арґентіні і ювілей 1000-ліття

(Пам’яті моїх Батьків — Івана і Франціски — присвячую)

Працюючи в Римі, маю кращу змогу бачити цілу Церкву і нашу рідню, розсипану по цілому світі і в Україні. Дивлячись на свою рідну Церкву в такій дивній її ситуації тепер в світі і в історії, я бачу серед усіх українських поселень по світі і моє мені рідне поселення в Арґентіні, де я народилась, зросла, одержала моє монаше покликання в Чині св. Василія Великого, де враз з моїми Сестрами по Чину я вкладала і мою скромну цеголку праці для розвитку і росту цього поселення.

Спостерігаючи тепер цілість нашої Церкви і поодинокі її частини — екзархати, епархії, митрополії — так виразно бачу велику працю моєї епархії в Аргентіні, мого Чину, бачу з подивом завзяту боротьбу нас усіх в Аргентіні, щоб сповнити Христове слово: «Я виноградина, ви — гілки» (Ів. 15, 5), бачу тепер виразніше величезні труднощі, які ми долали і долаємо, щоб дати Христове слово всім нашим братам і сестрам, щоб зберегти свій обряд, свої традиції, мову рідну і любов до далекої України.

Під впливом таких думок, а зокрема під впливом, в часі якого ми мали рідкісну нагоду простудіювати широку і цікаву рамову тему «Українська діяспора в західньому світі і в Східній Европі», я вирішила написати цей скромний нарис про наше українське поселення в Аргентіні, щоб про нього довідалися всі наші брати і сестри в розсіянні сущі, а зокрема щоб помогли нам у нашій нелегкій праці в цьому далекому кутку земного ґльобу. Роблю це також тому, щоб викликати зацікавлення серед усіх нас цим далеким поселенням напередодні Ювілею 1000-ліття Хрещення У країни, бо туди спрямувалось вже погане жало ворога, щоб перед світом показати, що цей ювілей не Української Церкви, а російської.

Наше існування, наша молитва і праця в цій південній гемісфері є свідченням нашим про українське християнство, і це свідчення виросло і зростає серед терпінь, перешкод і великої місійної праці для Христа і на славу нашої Церкви-Мучениці. Нехай ці мої скромні слова будуть вкладом нас, Сестер-Василіянок в Аргентіні, в цю велику підготовку до цього святого нашого Ювілею.

До цієї підготовки причинились вже три покоління нашої наполегливої праці. Нехай ця праця тисячів великих і побожних Батьків наших буде світлом для світу і на прославу Христа-Господа в часі наших святкувань.

* * *

Дослідники твердять, що першими українськими «невідомими» емігрантами в Аргентіні могли бути наші козаки вже десь при кінці ХVІІ і на початку ХVIII ст. Говорять про це прізвища різних державних документів. Коли наші козаки були в Еспанії (Сарагоса), могли звідти замандрувати і до Аргентіни, з якою Еспанія була в постійних колоніяльних зв’язках чи й війнах.

Перша група українських емігрантів, про яку маємо документальне свідчення, прибула до Аргентіни в 1897 році, і з цим же можна датувати історію українського поселення в Аргентіні. Це був перший період еміграції від 1897 до 1914 років. Причина еміграції була економічна.

Вбогість наших людей в Україні, шукання землі, що дала б прожиток і забезпечення для життя українських родин.

Подивугідні є перші емігранти, які нічого не знали про Аргентіну. Це була найдальше віддалена від України еміграційна країна, і потрапили вони туди, коли відкинули їх вже в Гамбурзі від еміграції до північної Америки.

Їх поселили в Місіонес. Всі вони були походженням з Галичини. В розпуці вибрали те, що попало їм в руки, — невідоме. Всі вони купували землю і господарили, як в себе на Україні, будуючи такі самі хати та зберігаючи пильно всю свою духовну спадщину з України.

В часі другого періоду еміграції від 1932 до 1939 р. причина була суспільно-економічна. По Першій світовій війні до Аргентіни виїхали українці з Галичини, з Волині, Полісся, Буковини, Закарпаття, а навіть українці з центральних земель, яких війна викинула в Галичину. Вони поселювались в Місіонес — колисці еміграції, а також в Чако, Мендозі, Формозі, Кордобі, Буенос-Айресі та інших сусідніх провінціях. Це теж були заробітчани, що шукали землі і заробітку. Землю здобували вони корчуванням і тяжкою працею. Гинули часто від невідомих недуг, гадюк, а навіть від грабіжників. Важке було їхнє життя і здобутки.

У третьому періоді: від 1946 до 1950 р.— причина еміграції була політична. По Другій світовій війні були українці, що мусіли залишити рідну землю, яку зайняли більшовики. Серед них були інтелігенти, фахові робітники, військові, інженери, вчителі та різні діячі. Поселились вони головно в Буенос-Айресі.

Статистично ті три періоди виглядали б так: перший період — 10,000 емігрантів, другий період — 70,000 емігрантів, третій період — 6,000 емігрантів. В 1977 році було всіх — 240,000 українців.

Державний арґентінський уряд проявляв свою прихильність до корисної і працьовитої еміграції українського народу. В 1921 році Гіполіто Іріґожен, президент Аргентіни, визнав Українську Республіку, як вільну і незалежну державу.

Все було тяжко українцям і в Аргентіні вони почали думати про краще життя. У 1950 р. відбувся рееміграційний рух до США і Канади. Виїхало з Аргентіни багато інтелігенції і священиків з родинами. Друга рееміграція була на Україну. Заманені радянською пропагандою, деякі повернулись були в СРСР, але, зустрівшись із тамошньою дійсністю і розчарувавшись у своїх надіях, добились у радянських та арґентінських властей дозволу повернутися знову до Аргентіни. Не всім дали дозвіл виїхати з СРСР.

Куди не мандрував би український нарід, він бере із собою свою віру і свою Церкву. Не все ідуть з ними його священики. Це було у випадку Аргентіни. Низький рівень релігійного і культурного життя українців в Арґентіні був наслідком дуже малого числа українських священиків, що не хотіли йти на такі важкі обставини. Українське поселення в Аргентіні ніколи не мало подостатком священиків. А помимо цього своє релігійне життя організувало, берегло свій обряд і віру.

Варто підкреслити, що великі труднощі стрінули наших священиків на аргентінських землях. Латинська Церква не дбала про наші духовні потреби, а наші бідні люди не могли утримати своїх священиків, і священики з тяжкої праці і невигод скоро тратили здоров’я і мусіли виїжджати з Аргентіни, щоб рятувати своє життя.

З початку поселення, від 1897 до 1908 року, не було жодного українського священика в Аргентіні. Митрополит Андрей Шептицький не міг знайти потрібного числа охочих священиків на важку місійну працю. Жонаті священики на працю в Аргентіні серед таких важких умов не надавалися, а безженних було мало. Нашими людьми в Місіонес опікувалися польські священики чину Вербітів. Були це поляки з доволі вузькими, а навіть і шовіністичними поглядами. Вони польонізували наших поселенців, хоч натрапляли на спротив зі сторони наших простих людей.

Самі наші вірні почали організувати своє церковне життя без священиків: творили громади, комітети, будували церкви і каплиці і писали до Галичини, просячи священиків. У Бразілії працювали наші Отці-Василіяни. Звідти приїхав один: о. Климентій Бжуховський в 1908 р.

Душпастирював шість місяців і через важкі економічні обставини був змушений покинути розпочату працю і повернутися до Бразілії. В 1909 році приїхав з України о. Ярослав Карп’як, ЧСВВ, але по двох роках праці, ослаблений на здоров’ї, повернувся знову на Україну в 1910 р. З трудом знайшов Митрополит Андрей в 1911 році двох священиків: о. Омеляна Ананєвича та о. Івана Сенишина. Отець Омелян Ананєвич по чотирьох роках співпраці з о. Іваном Сенишиним не міг вижити і мусів виїхати до Бразілії, а потім до Америки. І так о. Іван Сенишин працював сам невтомно, віддано і жертвенно аж до своєї смерти 14 жовтня 1926 р. у провінції Буенос-Айрес, де. були повезли його на лікування.

Із Станиславівської епархії прибули знову до Апостолес-Місіонес два молоді священики, 17 вересня 1927 року. Це були о. Степан Вапрович та о. Степан Турчин. Отець Степан Турчин мусів виїхати за рік назад до Галичини, щоб рятувати своє здоров’я від руїни, і о. Степан Вапрович лишився сам, щоб служити українцям, розсипаним по арґентінських землях. Працював тяжко, з великою посвятою і жертвою. У 1935 р. передав Місіонську парафію, що вже мала одинадцять церков і каплиць, Отцям-Василіянам, а сам виїхав до Галичини, щоб відпочити, набратись сил і з другими священиками повернутися до праці у Буенос-Айрес.

Але Друга світова війна не дозволила йому виїхати з СРСР, де працював і терпів як ісповідник віри і помер 2 березня 1964 р.

В 1939 р. приїхали з України дві Сестри-Василіянки: Софронія Ерделі та Маргарета Фендьо. Спочатку осіли вони в Апостолес, де відкрили новіціят. Тепер сестри працюють у девятьох місцевостях в Аргентіні: Апостолес, Посадас, Алем і Сан Вінсенте (провінція Місіонес); Флорес, Беріссо і Вілля Аделіна (провінція Буенос-Айрес); Бовен і Карменса (провінція Мендоза). Від 1952 р. працюють Катехитки Серця Ісусового в Обері (провінція Місіонес). Сестри-Служебниці прибули з Бразілії в 1964 р. і мають три осередки: в Буенос-Айрес, Чако і Місіонес. Праця Сестер-Монахинь є така тяжка, як священиків, а ще і більше вимагаюча. Сестри-Монахині, крім своїх обов’язків (школи, катехітації, приготування до святих тайн Хрещення, Миропомазання, Сповіді, Євхаристії і Подружжя), часто мусять виконувати пасторальні праці священика, в часі шкільного року в суботу і в неділю, а ще більше в часі літніх вакацій ціломісячними працями по різних колоніях.

Це все через брак українських священиків. І хоч дуже тяжко зберегти українську мову, це є постійною турботою, журбою Сестер-Монахинь плекати рідну мову, зберегти обряд і традиції, як теж дбати, щоб розвивалось українське культурне життя.

Важким, очевидно, для нашого поселення в Аргентіні було все шкільництво. Перша школа постала в 1910 році з приїздом перших українських священиків, при читальні в Апостолес, потім в Буенос-Айрес. Перша еміграція в галузі шкільництва була бідна і не видавала із себе потрібних інтелігентів чи науковців. Шкільництво почало рости по Другій світовій війні, коли появились наші школи з правом прилюдности. Постали наші середні школи. Школами займаються Сестри-Василіянки. Діє в Буенос-Айресі філія УКУ під проводом проф. М. Василика.

Українська православна громада почала свою діяльність в 1907 р. і переважно належала до російської православної Церкви. Щойно в 1934 р. взяв їх під свою опіку Владика Іван Теодорович з Америки. Також українська православна Церква організувала свої школи.

Українські поселенці в Аргентіні радо організуються у творчі громади для свого самозбереження, для церковних цілей, шкільництва, збереження мови чи навіть для політичних цілей. Першу читальню Просвіти зорганізовано в 1903 році в Ляс-Тунас — імени Маркіяна Шашкевича, потім в Апостолес (Місіонес) в 1910 р. Організаційний рух почався в 1924 році в Буенос-Айресі, й число читалень зросло. Для комунікації і поширення української думки існує українська преса: «Наш Клич» і «Українське Слово».

Старанням нашого організованого життя поставлено пам’ятник Тарасові Шевченкові в Буенос-Айресі в 1971 році та в Апостолес (Місіонес) у 1977 р. Велику організованість і діяльність виявило наше жіноцтво в харитативних організаціях і сестрицтвах. Не лишилась позаду молодь. Спочатку гуртувались вони коло Просвіти, а згодом у своїх товариствах.

Сучасний стан української католицької епархії в Аргентіні: число парафій — 10 і біля 40 малих церков. Число священиків — 21 (крім Василіян є Салезіяни, Франціскани, Оріоністи). Число монахинь — приблизно 100 (Василіянки, Служебниці і Катехитки). Число мирян — 120,000.

Сучасний стан української православної Церкви: число парафій — 4, осередків — 4, священиків — 4, вірних — 70,000.

Сучасний стан євангельської-баптистської Церкви: число осередків — 3, число пасторів — З, вірних — 45,000.

Церква-Матір скріпила всіх своїх вірних українців в Аргентіні ось такими візитаціями: в 1922 р.— Митроп. Андрей Шептицький, в 1930 р.— Преосв. Константин Богачевський, в 1939 р.— Преосв. Іван Бучко, у вересні 1968 р.— Патріярх Йосиф Сліпий, а в травні 1985 р.— Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський.

Ієрархічне оформлення в Аргентіні, хоч з труднощами, відбулось поступово. Нашим Владикою став Владика Андрій Сапеляк, висвячений на єпископа 15 жовтня 1961 р. Він спочатку був для нас тільки Апостольським Візитатором за Папи Івана XXIII. Від 9.2.1968 р. (за Папи Павла VІ) ми стали Екзархатом і щойно 24.4.1978 р. наша Церква в Аргентіні стала Епархією і Папа Павло VІ дав Владиці Андрієві юрисдикцію над всіма вірними українцями в Аргентіні. Його Генеральним Вікарієм є о. Григорій Гарасимович, салезіянин. Наша єпархія є присвячена Покрові Богоматері.

У 1986 році Владика Андрій Сапеляк відзначує 25-ліття своїх свячень і номінації Владикою для нашої Церкви в Аргентіні.

На марґінесі вважаю додати тут одну важливу обставину. В 1939 році до Аргентіни приїхала сестра Софронія Ерделі, яка зразу взялася до праці, щоб оснувати манастир Сестер-Василіянок. Її праця дала благословенні овочі, що можна спостерегти сьогодні. Але вона вже тоді працювала і молилася з візією, що в Аргентіні мусить бути наш власний єпископ і ієрархічне оформлення. Вона про те стало молилася, повсякчасно говорила і спрямовувала свою працю, як підготовку до цього моменту. Її молитви були вислухані. Вона ще дочекалася номінації єпископа для Аргентіни, але не діждалась дня його висвячення, бо померла за день перед хіротонією Владики Андрія Сапеляка. Дивно Господь посилає свої радощі для своїх вибранців… (Почалися приготування беатифікаційного процесу цієї блаженної сестри Софронії Ерделі, що померла у святості й поклала свою цеголку в розбудову нашої сьогодні епархії).

* * *

Цей нарис про українське поселення в Аргентіні подаю не з метою самої інформації. Про це все можна довідатися з інших ширших праць. Як дитина того поселення вже другого покоління і при тому в ролі співпіонера молодшого покоління Сестер-Василіянок, хотіла б я найперше в обличчі того великого нашого Ювілею бачити немов підсумок тієї вже близько столітньої історії нашого поселення в Аргентіні. Коли приглянутись навіть скороченому нарисові тієї історії, мимохіть родиться щирий подив до тих наших бідних і навіть нещасних батьків, що вперше вступили на цю цілковито невідому і чужу їм землю, на якій хотіли вони творити нове життя, як не для себе, то для своїх дітей. Це, зрештою, були цілі й ситуації всіх наших поселенців в обох Америках. Коли ж зважити, що вони цілковито з нічого і серед непригожих обставин і різних браків це творили, то серце стискається з радости на вид того, що вони і їхні діти здобули.

Найбільш помітним у наших батьків, і пишу це з власного досвіду, було те, що вони принесли із собою не маєтки, а тільки свою духовну спадщину: свою віру, обряд, мову, звичаї, родинний стиль життя, свої родинні й народні спогади. Попри свою щоденну наполегливу й тяжку працю вони все це пильно старались зберегти.

Майже подібне нагадується тільки в старозавітніх жидів, що з великою дбайливістю передали своїм нащадкам свою минувшину для їхньої майбутности. Тому в родині мусіла бути рідна мова, велика пошана до батьків, послух, молитва, святкування релігійних свят, зберігання всяких родинних обрядів, спільнотне життя із своїми людьми.

У висліді це викликало журбу, як би мати свого священика і свою церкву, як би найти когось, щоб учив дітей грамоти, як би здобути власну школу. Як багато з того можна було здійснити зараз на початку. Наша бувальщина була б таким добрим прикладом для так званої народньої побожности, про яку почав говорити Папа Павло VІ.

З браку священиків і церков наші батьки жили тією народньою побожністю, родинними обрядами, літургічним календарем та іконою з молитвою до неї.

Коли, врешті, прийшли до нас наші священики, вони не застали якоїсь духовної пустки, а готовий ґрунт до управи й засіву. Зближаючись до нашого 1000-ліття, можемо радіти, скільки ми зберегли глибоко в душі слів Христового євангелія, як дбайливо ним жили і передали його нашим дітям. Думаю, що для наших науковців, богословів чи етнопсихологів це явище з наших поселень може бути знаменитою студією про наше християнство і його ролю в нашому народі.

У наших спогадах чи історичних нарисах ми повинні завжди висловлювати наш подив до тих простих і часто неграмотних наших Батьків, що мали велику відвагу піти назустріч великому й непевному невідомому тільки тому, щоб здобути для своїх дітей кращу будуччину. Це вимагало кинути рідну землю, продати свої малі достатки і їхати кудись за далекі моря… Таких відважних не було багато.

Вони мріяли, що колись повернуться, вони ніколи в своїх розмовах, молитвах і зідханнях не забували далекої своєї Батьківщини і говорили про неї своїм дітям. Хотіли її мати біля себе на новій своїй землі, землі своїх дітей. Це почування подиву і вдячности до них повинно серед нас постійно бути. Може ухилюсь трохи у фантазію, але мені здається, що на кожному місці поселення ми повинні поставити якийсь великий символічний пам’ятник тим нашим Батькам-піонерам, щоб він зображував їхні мрії, тривоги, болі, здобутки, жертви і мозольну працю… Вважаю також, що причиною, що наші молоді покоління пішли іншими подекуди шляхами, є те, що ми не виховували їх в тій пошані й подиві до наших піонерів.

Псальмопівець каже: «Пом’янув я дні давні і поучився» (Пс. 143, 5). Виховуючи нас, наші Батьки не могли нам виразно казати, щоб ми про них все згадували. Це самозрозуміле, але їхні оповідання, їхня важка праця для нас про те говорили. Ми всі знали, якими важкими трудами вони все те, що ми бачили в них, здобули. Мені, вже як монахині, було нераз ніяково, як мій Батько мене шанував, зі мною, молодою і недосвідченою, радився. Я в тому часі не розуміла, що це його ставлення до мене означало його бажання, щоб і ми, молоді, з такою ж пошаною ставились до його важких днів і мозолів, з якими для нас будував він нашу майбутність. Він був нашим минулим, а ми, діти — його майбутність, між нами — свята й вірна пошана. І так було в усіх українських родинах.

В часі Ювілейного Року ми повинні на наших поселеннях присвятити окрему увагу також і тим нашим батькам, що Володимирову віру принесли нам на чужину і передали її нам — їхнім дітям. Це велике перед Богом та історією діло.

Очевидно такий підсумок про історію і життя нашого поселення повинен мати на меті також і чималий іспит сумління: як ми зберегли спадщину наших батьків? Наші здобутки про те свідчать, але свідчать також наші невдачі проти нас. Можуть про те говорити наші парафії, наші школи, наші громади. Здобули і зберегли ми багато, але чи й не стратили чого?

Не буду писати про цю немилу справу, але застановитись над нею треба. Візьмім хоч би наші духовні покликання. Провінція Сестер-Василіянок, яку посадила, немов делікатну рожу, в Аргентіні Мати Софронія, гарно росте, і ми даємо Сестер для інших поселень, де їх зовсім нема або бракує. (У 1989 р. буде 50-ліття оснування Провінції Сестер-Василіянок в Аргентіні). Але скільки добрих дівчат згубились для нас і пішли служити в латинському обряді? Це є сльози на очах наших великих Батьків…

Священичих покликань ми мали все багато. Але скільки їх опинились в латинському обряді? Страта для нас велика, бо наших священиків ми завжди мали дуже мало. Велика жертвенна праця Отців-Василіян не дала подостатком покликань серед так численних молодих людей, які вибрали більше приманливий обряд і цілі свого апостоляту, ніж свій скромний, але великий нарід і його обряд… (Латинським єпископом а Сан-Рафаель-Мендоза є українець — Лев Крук, який добре говорить по-українському).

Але ми можемо все це направити. Наші невдачі не є тривалими. Нам потрібно помочі від сильніших наших поселень. Ми маємо своїх добрих апостолів — духовних і мирян, але це замало. Ми є місійним тереном, і місіонерів нам потрібно. Ними ми здобудемо покликання і для себе, і для інших поселень, і навіть для України в близькому, віримо, майбутньому.

З такими цілями писала я цей нарис про наше поселення в Аргентіні. Добрий і щирий читач доповнить собі сам багато, бо принаймі ці рядки пригадають йому про велику історію наших поселень, про великих їхніх піонерів і повинні б викликати думку про нашу відповідальність за ту спадщину Батьків наших, що її вони залишили в наших руках на чужині.

с. Василія-Юлія Остапович, ЧСВВ

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt