Євромайдан та його продовження стали великим потрясінням не лише для українського суспільства загалом, але й для релігійного середовища зокрема. Про те, як священнослужителі різних конфесій реагували на події на Майдані у Києві та в інших містах, вже сказано багато. Майдан як лакмусовий папірець показав, хто є хто і яке в кого моральне обличчя. Не дивно, що на хвилі перемоги учасники протестних дій, говорячи про люстрацію, згадали, що вона має торкнутися і церковної сфери.Вибір тої чи тої позиції церковниками під час революційних подій показав і їх заангажованість у політико‑церковних «узах любові» та ставлення до державно‑конфесійних відносин. Звідси й залежність від можновладців, партійно‑кланових спонсорів та просто цивілізаційних орієнтирів носіїв панагій. Недарма українське православ’я у всіх своїх формах майже без винятку є спадкоємцем візантійського цезаропапізму
з усіма наслідками.
Майдан став великою єднаючою силою. Спільна молитва перед лицем спільної загрози поставила перед різними православними запитання: а чому ми не разом?
ПОВНІСТЮ СТАТТЮ ЧИТАЙТЕ В ДРУКОВАНІЙ ВЕРСІЇ ЧАСОПИСУ
