Українські католики за межами України

Службову поїздку до СШЛ здійснив о. Богдан Панчак, член Референтури кадрового плямування і інспекції Комісії у справах богословської освіти і священичої формації Синоду Єпископів УГКЦ. префект греко-католицьких семінаристів у Люблінській духовній семінарії (Польща).

Розмову вів журналіст Левко Хмельковський.

Отче Богдане, в минулі роки Українська Греко-Католицька Церква, повністю знищена в СССР, певною мірою уціліла в Польщі. Яким був її розвиток?

Більша частина Перемишльської єпархії і Апостольської адміністрації Лемківщини, де жили українські католики, опинилася в межах Польської Народної Республіки, де не сталося повного фізичного знищення нашої Церкви. Щоправда, до 1956 року Церква ледве животіла і напівофіційно діяла лише в одній місцевості на півночі Польщі, куди виселили українців в 1947 році. Після 1956 року прийшла свобода дії, але справжнє зрушення сталося після 1989 року, відколи наша Церква користується усіма державними правами, має свободу діяння, створює матеріяльні основи життя. Громади будують нові храми, купують або орендують будівлі, які можна використати під церкви. Основу Церкви складають українці, які колись були виселені з рідних сторін і у Церкві знайшли духовну опору, щоб вижити. Вже понад двадцять років безперервно до Люблінської семінарії зголошуються нові учні, щороку відбуваються нові рукоположення у священство, що свідчить про живучість Церкви і гарантує її майбутнє.

Українська Церква в Польщі сприяла відродженню УГКЦ в Україні?

Безперечно, був постійний зв’язок, підтримувалися контакти. Наприклад, видавництво «Свічадо», яке почало діяльність в Любліні, а зараз продовжує видавничу роботу у Львові. Багато священиків монахів, які походять з Польщі, працювали чи працюють зараз в Україні, приїздять до Львова чи інших місцевостей з лекціями. Ми є інтегральною часткою однієї Церкви, хоча нас і поділяють державні кордони. Особливістю Української Церкви в Польщі є велике розсіяння українців по усій країні. Вони живуть там, куди їх було виселено всупереч їхній волі. Церква збирає і єднає їх, у Церкві вони віднаходять свою національну ідентичність, дістають підтримку. Це культуротворча роля Церкви.

Коли вам так важко, то чи можна вести мову про вплив на духовне відродження України?

Ми можемо навіть своїм прикладом впливати на розвиток церковного життя в Україні, прикладом відстоювання своїх ідеалів, своєї ідентичності. Українці в Польщі намагаються не тільки зберегти минуле, а й творять нову якість, нову дійсність. Українська молодь не відходить від Церкви. Не хотілося б ідеалізувати ситуацію, але у порівнянні із західною діяспорою стан справ набагато кращий.

Яка мета вашого візиту до Америки?

За дорученням Комісії до справ богословської освіти і священичої формації я прибув до Стемфорду на запрошення владики Лостена, щоб відвідати студентів семінарії, які приїхали з України. Я разом з о. д-ром Іваном Дацьком, який очолює референтуру, вже відвідав інші місця, де вчаться українці, — в Римі, в Чехії — в Празі і Оломоуці. Я мав розмову з кожним студентом, познайомився із ситуацією, після чого маю написати звіт про побачене й почуте до Комісії, а також окремим єпископам, які благословили студентів на навчання. Навчання в Стемфорді організоване на високому рівні, забезпечені усі життєві потреби й залишається лише чекати… Дерево ми пізнаємо по плодах його, тож плоди Стемфордської школи ми знатимемо за кілька років. Найстарші студенти вже закінчили коледж і продовжують філософські студії. Навчання майбутніх священиків пов’язане з певними труднощами. Цього не практикує жодна інша Церква. Але ми змушені до цього, тому що в роки переслідувань були позбавлені усякої навчальної бази. Труднощі полягають у тому, що молода людина на кілька років відривається від рідного краю… Звісно, якщо наш студент залишиться працювати в країні, де навчався, справа не програє, але проблема полягає й у тому, чи віднайде себе людина в рідній країні по багатьох роках відсутности. В Любліні теж навчаються студенти з України (зараз в семінарії 65 студентів — 48 з України, 16 з Польщі, один з Білорусі) і вже два випуски повернулися до себе, майже всі прийняли свячення, але від Любліна кілька годин дороги до України, а західні країни — далеко… В Люблінській семінарії теж високий рівень навчання, але переважає пасторальне спрямування, підготовка студентів до майбутнього душпастирства, тоді як в окремих навчальних закладах Заходу бракує такої конкретної підготовки до священичого служіння, праці у парафіях, робиться наголос на високому науковому рівні навчання. На мою думку, підготовка до священства повинна проводитися головним чином в Україні, а за кордон, насамперед до країн Заходу, треба виїздити лише для спеціялізації.

Тенденція зростання УГКЦ в Україні дає їй можливість зайняти позицію провідної християнської Церкви, оскільки Православ’я перебуває в розколі…

Сьогодні ніхто з серйозно мислячих українських католиків не має наміру дискредитувати інші Церкви. Кожен з нас знає, що у нашій Церкві теж є багато проблем, недоліків, тож ми бачимо себе в поставі митаря, який б’є себе в груди і просить милості у Господа. Звісно, ми маємо єдність, що завжди становило духовну силу католицької Церкви, маємо центр, який нас об’єднує і дає Церкві силу, тому єдине, що ми можемо дати Україні, усім, хто шукає Бога, так це приклад єдности, який сприятиме подоланню того, що діється в Україні. Ми можемо тільки допомагати іншим у пошуках того, що об’єднує, що є спільного, починаючи від найпростішого, від, скажімо, спільних молитов, щоб ми разом могли проказати спільну молитву, щоб ми мали екуменічне видання святого Письма, щоб греко-католики й православні спільно видавали тексти Літургії, яка є внутрішнім змістом життя Церкви.

Отже, екуменічність можлива…

Просто необхідна…

Але є ще й протестанти…

Очевидно, що екуменізм не обмежується греко-католиками й православними… Наш діялог йтиме паралельно із загальним діялогом, який ведуть Церкви у світових масштабах… Такий діялог вимагає часу, довготерпеливости і підготовлених кадрів… В Україні — розмаїття протестантських Церков, це щось, що твориться, перебуває в постійному русі. З протестанською Церквою у нас немає історичного минулого, яке призводило б до непорозумінь. Ми не маємо іншого шляху як екуменічна співпраця й шукання того, що єднає.

Чого більше в Греко-Католицькій Церкві — Риму чи Візантії?

Для ряду католиків це питання має дещо одіозне забарвлення. Одні вважають, що латинська Церква — це польський католицизм, а інші, що Візантія — це московське Православ’я. Про це треба забути, бо латинська Церква — це не тільки Польща, це весь світ, а Візантія — це (абсолютно) не тільки Москва. Не можна примітивно підходити до важливих питань, треба дивитися не так політично, більш церковно. Що стосується нашої Церкви, то через факт прийняття християнства з Візантії ми до кінця визначені цим, не маємо права нічого міняти. Нашу тотожність визначає Літургічна спадщина, але ми не можемо це протиставляти латинській традиції. Ми повинні взаємно себе доповнювати. Те, чого не мав візантійський Схід, випрацювала латинська Церква на Заході, а те, чого бракує Латинській Церкві, вона черпає з Візантії: духовність, ікону. Літургію, глибину віри. Сьогодні, наприкінці XX століття, ми повинні собі виразно сказати, шо відокремлення Церкви від держави, від політики є загальноприйнятим й ніхто не буде повертати історії назад. В Україні це треба зрозуміти й досягти, щоб таке розуміння функціонувало, щоб його сприйняли політики і церковні діячі й не входили взаємно у невластиві їм компетенції. Адже ще трапляється, що священики балотуються на виборах до органів влади, а цього ж не повинно бути. Політики зловживають поняттями духовности, тоді як духовність це життя Євангелією, яка зроджує в Церквах Святий Дух. Треба це розуміти й не бути для Европи заповідником всіляких експериментів на людській совісті.

На закінчення хочу закликати усіх, хто бачить у Люблінській семінарії допомогу в духовному відродженні України, підтримувати зв’язки з семінарією й сприяти її розвиткові. Будемо вдячні за пам’ять і ввічливість. Наша адреса для кореспонденції: Rev. Bohdan Panczak, ul. S. Wyszynskiego, 6, 20-950, LUBLIN, Poland.